Історичний аналіз розвитку законодавчих норм про укладення судового компромісу

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Історичний аналіз розвитку законодавчих норм про укладення судового компромісу

Сербін М.М., кандидат юридичних наук, доцент

Калиниченко А.О. ад'юнкт

Анотація

судовий компроміс правосуддя медіація

Досліджено історичний аспект виникнення і розвитку судового компромісу в країнах Європи, генезис таких понять, як відновлювальне та погоджувальне правосуддя, медіація, інститут угод. Висвітлено зародження інституту угод в Стародавньому Римі, його становлення в Середньовіччі та подальший розвиток даного інституту в країнах буржуазної Європи. Також висвітлено історичний аналіз виникнення і розвитку примирних процедур, судового компромісу та спрощеного порядку судочинства у кримінальному процесі на території України.

Ключові слова: судовий компроміс, примирення, відновлювальне та погоджувальне правосуддя, медіація, інститут угод, спрощений порядок розгляду кримінальних справ у Стародавньому Римі, в епоху Середньовіччя та в країнах буржуазної Європи; судовий компроміс у часи Київської Русі, історичний аналіз існування інституту угод в Україні.

Аннотация

Сербин Н.Н., Калиниченко А.А. Исторический анализ развития законодательных норм о заключении судебного компромисса. Исследован исторический аспект возникновения и развития судебного компромисса в странах Европы, генезис таких понятий, как восстановительное и согласительное правосудие, медиация, институт сделок. Освещено зарождение института соглашений в Древнем Риме, его становление в Средневековье и дальнейшее развитие данного института в странах буржуазной Европы. Также освещен исторический анализ возникновения и развития примирительных процедур, судебного компромисса и упрощенного порядка судопроизводства в уголовном процессе на территории Украины.

Ключевые слова: судебный компромисс, примирение, восстановительное и согласительное правосудие, медиация, институт сделок, упрощенный порядок рассмотрения уголовных дел в Древнем Риме, в эпоху Средневековья и в странах буржуазной Европы; судебный компромисс во времена Киевской Руси, исторический анализ существования института соглашений в Украине.

Annotatіon

Serbin M. M., Kalinichenko A. O. Historical aspect of the dealings with justise, plea bargaining and judicial compromise. This article deals with historical aspect of the emergence and development of judicial compromise, plea bargaining in Europe, genesis of concepts such as restorative justice and conciliation, mediation, the institute deals. In this article describes historical aspect of the dealings with justice and judicial compromise in ancient Rome in the Middle Ages and in the bourgeois Europe. Also describes a historical analysis of the development conciliation procedures, judicial compromise and a simplified procedure in criminal trial in Ukraine.

Simplified proceedings and judicial compromise are quite deep historical roots. The origin of the simplified procedure of judicial proceedings and trial on the basis of compromise agreements can be seen as far back as ancient Rome.

Concept of simplified proceedings from judicial compromise also was known medieval Europe.

An example may be the medieval south of France, in Provence, and Charter of the City of Arles, Marseilles, Nice and Avignon in XIII-XIV centuries, providing for the peaceful settlement of disputes between citizens, for example, the conflict between close relatives.

The sources of the German XIII. "Sachsenspiegel" principle of reparation also got the display. According to Art. 14 Book II "Land Rights" in the case of negligent homicide and murder in terms of self-defense case is usually limited to voluntary agreements for compensation to the injured party.

In a criminal trial bourgeois Europe also existed institute proceedings in the case of simplified and embryos mediation, negotiation and restorative justice. For example, criminal procedure bourgeois England XVIII-XIX centuries, although it was competitive, but called for a simplified procedure for the trial.

There was a simplified procedure for court proceedings and criminal proceedings bourgeois Germany XVIII-XIX centuries. German Procedure Code introduced a specialprocedure for accelerated proceedings of criminal cases of minor severity crimes. This procedure consisted in the publication of the secret orders of the single judge.

Regarding the existence of simplified procedure of judicial proceedings, judicial compromise on the basis of agreements, reconciliation between the victim and the accused in our country, it can be argued that the earliest mention of your institutions can be found in the most ancient sources of the Kievan Rus. Thus, the first evidence of an attempt to depart from the rule of "vendetta" and compromise between the parties, the emergence of primament to hurt the offender or his family members found in the "Russian Truth".

Keywords: judicial compromise, reconciliation, restorative justice and the conciliation, mediation institute deals, simplified procedure of criminal cases in ancient Rome, the Middle Ages and in the bourgeois Europe, judicial compromise in times of Kievan Rus', a historical analysis of the institution of transactions in Ukraine.

Постановка проблеми. З розвитком суспільних відносин, а також з науковим прогресом постало питання про вдосконалення норм законодавства, які не відповідають вимогам часу і потребам суспільства. Саме для вирішення вищевказаних питань у 2012 році було впроваджено новий Кримінальний процесуальний кодекс України. Прийняття нового КПК принесло із собою надзвичайно багато новел, які викликали цілий ряд наукових дискусій, запитань про те як їх застосовувати на практиці, яким варто приділити увагу.

Одним із таких дискусійних питань стало поняття судового компромісу в кримінальному процесі України. Для кращого розуміння даного інституту перш за все необхідно дослідити генезис даного поняття.

Аналіз публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми. Деякі аспекти дослідження історії виникнення і розвитку відновлювального та погоджувального правосуддя в країнах Європи здійснювалося в наукових працях А. Шабаліна, О. Спектора, Г. Тушиної, В. Ермоловича, Д. Давиденко, М. Левчук, С. Таганцева, Н. Нестора та інших. Проте розгорнутий аналіз історії зародження та розвитку судового компромісу не здійснювався, проблемні питання з цього приводу в наукових джерелах не досліджені.

Метою статті є висвітлення історичного аспекту виникнення і розвитку судового компромісу як у країнах Європи, так і в нашій державі.

Виклад основного матеріалу. Спрощене провадження та судовий компроміс мають досить глибоке історичне коріння. Зародження спрощеної процедури судового розгляду справ та судового компромісу на підставі угод можна спостерігати ще в Стародавньому Римі.

Судова система Риму складалася із двох видів судів: публічні суди (iudicia publica) та приватні суди (iudici privata). Судовий процес існував у двох видах: цивільний та кримінальний.

Кримінальному переслідуванню підлягали тільки правопорушення, які розглядалися як порядок «публічних справ», тобто злочини проти державності або категорія особливо небезпечних діянь, перелік яких був вичерпний. Багато безумовно небезпечних за своїми наслідками правопорушень (які сучасне право однозначно відносить до числа кримінальних злочинів: крадіжка особистого майна, образи словом або дією особистості, заподіяння тілесних ушкоджень тощо) розглядалися в римській юстиції як питання приватного права і тому підлягали розгляду не в порядку кримінального, а чисто цивільного судочинства, утворюючи спеціальну сферу деліктного права. Отже, єдиної форми кримінального судочинства, в сучасному розумінні, римська юстиція не виробила і не передбачала.

Особливістю римського цивільного процесу в періоди республіки та принципату був його поділ на дві стадії: розгляд справи у претора (ius); розгляд справи у суді (iudicium). Розгляд справи у претора був підготовчою стадією до розгляду в суді. Тут з'ясовувалися всі обставини справи, відшукували свідків та встановлювали вимоги сторін. Якщо порушник визнав свою провину та погоджувався відповідати за неї, на цьому етапі справа закінчувалася. Якщо ж порушник не визнавав пред'явленого позову, справу передавали до суду, який і вирішував її по суті та зобов'язував порушника відшкодовувати завдану шкоду.

Така побудова системи римського цивільного судочинства дозволяла уникнути стадії позовного провадження у разі відсутності спору про право та вирішити справу у прискореному порядку [16, с. 277]. Тобто можна зробити висновок, що це і є видозмінене «спрощене провадження на основі судового компромісу» та «судовий компроміс на підставі угод між сторонами судового процесу». Правопорушник визнавав свою вину у вчиненні правопорушення, відшкодовував завдані ним збитки, налагоджував свої стосунки з потерпілим і справа розглядалася в «спрощеному судовому порядку», без зайвої тяганини. Отже, ми можемо побачити зародки «погоджувального» та «відновлювального» правосуддя, що має на меті не кару за вчинене правопорушення, а відновлення порушених прав потерпілої особи.

Аналізуючи законодавство та судову систему Стародавнього Риму, ми дійшли висновку, що залагодження конфліктів між сторонами шляхом укладення угод та «компромісу» часто практикувалося в Римі для уникнення судової тяганини. Спочатку в Стародавньому Римі існував звичай кровної помсти, який згодом було обмежено законом Таліону, що зобов'язував потерпілого завдати кривдникові ушкодження в розмірі, що не перевищує заподіяний збиток (принцип око за око, зуб за зуб). Закони ХІІ таблиць вже передбачали можливість укладання сторонами такої угоди перед початком судочинства (стадія in jure). Надалі, з розвитком римського права, у ньому з'являється особливий вид угод, що мають на меті припинення спірних зобов'язань, які отримали назву fransactio мирова угода. Потім ефективність примирних процедур значно підвищилася, коли було запроваджено сплату грошового відшкодування за різні правопорушення. Таке відшкодування було відомо римському праву під назвою «композиція» (тобто штраф, що правопорушник сплачував потерпілому). Композиція спочатку мала добровільний, а пізніше обов'язковий характер відповідно до встановленого законом порядку [11, с. 103].

Отже, можна зробити висновок, що з розвитком суспільства поняття мирова угода та судовий компроміс розширювалися, набували все більш глибокого змісту та процесуального вираження, закріплення у правових нормах, проте, перші їх зернята були посіяні ще в сиву давнину за часів існування Римської імперії.

Попри існування надзвичайно складної та заплутаної судової системи в середньовічній Європі, можна говорити про те, що поняття спрощеного провадження на основі судового компромісу було відомо і європейському праву тієї епохи.

Таким прикладом може стати південь середньовічної Франції, Прованс, а також статути міст Арля, Марселя, Ніцци и Авіньйону в XIII-XIV ст., які передбачали мирне врегулювання спорів між громадянами, наприклад, у конфліктах між близькими родичами [14, с. 27]. Принцип мирного врегулювання спорів базувався на компенсації шкоди. Схожі норми були закріплені в джерелах права Угорщини, Німеччини, Польщі, Сербії, Франції, Чехії, Швеції в ХШ-Х^ століттях [2, с. 7].

У джерелі права Німеччини XIII ст. "Саксонському зерцалі" принцип відшкодування шкоди також дістав відображення. Згідно зі ст. 14 Книги II "Земського права", у випадку необережного вбивства та вбивства в умовах необхідної оборони судова справа, як правило, обмежувалася добровільними угодами про відшкодування збитків потерпілій стороні [9, с. 56]. Як наслідок, відбувалося спрощене судове провадження, що завершувалося досягненням компромісу між сторонами в судовому порядку та укладенням угод про відшкодування збитків постраждалій стороні та пом'якшенням покарання для іншої сторони.

Середньовічне право Швеції та скандинавських країн також знало інститут судового компромісу. Так, у ст. 9 розділу VIII «Ландслага короля Магнуса Эрикссона» говориться про те, що потерпілий має право на частину майна правопорушника та в разі відшкодування завданих йому збитків має право просити короля про помилування правопорушника. Тобто ми можемо зробити висновок, що це не що інше, як досягнення судового компромісу між учасниками процесу на підставі угоди між ними. Одна сторона визнає свою провину та відшкодовує завдану шкоду, а інша просить короля про помилування винної особи [3, с. 185].

В Англії та в континентальній Європі в X і XI ст. судові справи досить часто закінчувалися досягненням компромісу та формальним укладенням мирової угоди. Укладення такої угоди супроводжувалося обміном подарунками, що мало на меті показати взаємну довіру сторін. Такі угоди часто досягалися завдяки сприянню посередників, якими зазвичай були спільні друзі і сусіди. У судах багатьох європейських держав (включаючи Англію) в XIIХІУ ст. регулярно проводилися так звані dies amori (дні примирення). В ці дні суди повністю вживали заходів по примиренню сторін. Така практика, будучи в цілому позитивною для сторін, нерідко призводила до примусу до примирення, що мало негативний характер [1, с. 166].

Християнство здійснювало надзвичайний вплив на всі сфери життя середньовічної людини, зокрема, впливало і на вирішення спорів. Поряд із світськими, у цей період виникають і церковні суди. Відповідно до ранньохристиянської ідеології, головне завдання церковних судів полягало у схиленні сторін до миру, заснованому на справедливості в її релігійному розумінні. Намагаючись якомога краще виконувати церковні наставляння щодо збереження душі та миру, церковні примирителі стали з часом нав'язувати свої послуги, що мало негативні наслідки для сприйняття примирних процедур суспільством [11, с. 104].

У XVII столітті у Франції посередництво стало попередньої процедурою перед зверненням до суду. Воно мало найширшу сферу застосування. Зокрема, мирова угода за сприянням третіх осіб досягалася по спорах із заподіяння шкоди, з насильницьких правопорушень (одна третина справ по тяжких злочинах регулювалася в містах мировою угодою).

Ідея активної участі суду в закінченні справи примиренням була здавна відома у багатьох країнах, що межують із Францією. Так, судді, що мають функції примирителів, існували у багатьох містах Бельгії і Ельзасу [1, с. 168].

Отже, можна говорити про те, що епоха Середньовіччя також знала поняття спрощеного провадження по справі, судового компромісу, угод між учасниками судового провадження та дала певне підґрунтя для розвитку даних інститутів у подальшому.

У кримінальному процесі буржуазної Європи також існував інститут спрощеного провадження по справі та зародки медіації, погоджувального і відновлювального правосуддя.

Наприклад, кримінальний процес буржуазної Англії XVIII-XIX ст. хоча і був змагальним, проте передбачав спрощений порядок розгляду справ у суді. Так, якщо при допиті обвинуваченого, що передує процедурі судового розгляду (arraignment), обвинувачений беззаперечно визнає себе винним у скоєнні злочину та у пред'явленому йому обвинуваченні, що викладене у обвинувальному акті, то судове слідство не проводилося, суд за участю присяжних не проводився. В цьому випадку суддя мав право одноосібно винести вирок та призначити покарання. В тогочасній Англії було також передбачено особливий спрощений, так званий «сумарний порядок» розгляду справ мировими суддями. Сумарний порядок розгляду справ це судовий процес без попереднього слідства, без обвинувального акта та без участі присяжних засідателів. Таке спрощене провадження закон 1879 року передбачав для справ, коли обвинуваченими були: 1) діти до 12 років за обвинуваченням у будь-якому злочині, за винятком вбивства; 2) підлітки від 12 до 16 років за низку злочинів, головним чином, майнових; 3) дорослі за крадіжку та аналогічні злочини, якщо вартість викраденого не перевищувала 40 шилінгів.

Існував спрощений порядок судового розгляду справ і у кримінальному процесі буржуазної Німеччини в XVIII-XIX ст. Німецький процесуальний кодекс запровадив особливий порядок прискореного провадження кримінальних справ про незначні по тяжкості злочини. Цей порядок полягав у виданні суддею одноосібних каральних наказів (Strafbefehl).

На відміну від буржуазної Англії, кримінальний процес у Франції у XIX ст. складно назвати змагальним. Французьке спрощене «сумарне» кримінальне провадження здебільшого було слідчо-обвинувальним та репресивним. Поряд із кримінально-процесуальним законодавством Франції, що було зовсім не ідеальним, розвивалося погоджувальне правосуддя та практикувалося укладення мирових угод до звернення в суд.

Так, у нотаріальних реєстрах департаментів Овернь і Лангедок були знайдені тексти мирових угод (accordsprives), складених у XVIII столітті. Ними можна було врегулювати навіть справу про вбивство, коли сільська громада, знаходячи, що вбивство має поважну причину, бажала уникнути втручання суду та сприяла примиренню сімей [1, с. 167].

У подальшому європейське погоджувальне та відновлювальне правосуддя розвивалося, набувало нових рис та форм, поки не досягло сучасного рівня розвитку.

Щодо існування спрощеної процедури судового розгляду справ, судового компромісу на підставі угод, примирення потерпілого з обвинуваченим на території нашої держави, то можна стверджувати, що найдавніші згадки про дані інститути можна знайти і в найдавніших джерелах права часів Київської Русі.

Так, перше свідоцтво про намагання відійти від правила «кровної помсти» та досягнення компромісу між сторонами конфлікту, про виникнення примирення кривдника зі скривдженим або його родичами знаходимо в “Руській правді” найважливіший пам'ятці давньоруського права, основним джерелом якої було звичаєве право. Тут йдеться також про намагання замінити покарання грошовою виплатою, розвивається компенсаційне та відновлювальне правосуддя [15, с. 28].

Якщо ж розглядати систему судів часів Київської русі, то можна сказати, що вона пройшла тривалий період формування від общинно-вічових до державних судів. Так, на той період часу існували такі види судів: I. Державні (публічні) суди: 1) князівський (княжий) суд; 2) вічовий суд; 3) громадський суд (народний). II. Приватні суди, або інакше панські. III. Церковні (духовні) суди, які складали систему: першою інстанцією для розгляду переважної більшості справ був суд місцевого єпархіального єпископа; другу інстанцію складав суд собору єпископів при митрополиті; і найвищою інстанцією, де розглядалися особливо складні і важливі справи, виступав суд Константинопольського патріарха та його собору.

Юрисдикція церковного суду охоплювала духовенство та їхні родини, церковну прислугу (їхні правопорушення як проти релігії, так і цивільні та кримінальні), а також всіх християн-віруючих, справами яких опікувалася церква (віра, подружжя). Здійснювалися суди при монастирях і керувалися церковними установами та "Номоканоном" (візантійським канонічним правом).

Існувало дві форми судового процесу спрощена та загальна. Спрощена форма застосовувалася переважно при розгляді справ, які могли бути вирішені без формального процесу шляхом примирення сторін. Судовий процес у таких справах був коротшим порівняно із розглядом справ, що стосувалися церковних відносин. Для розгляду таких справ не вимагалося суворого дотримання норм щодо можливості участі певних категорій осіб в якості свідків, обвинувачів тощо. Загальна форма церковного судочинства застосовувалася для розгляду справ, де сторонами виступали особи духовного сану та які стосувалися християнської віри і церкви [4].

Отже, ми можемо зробити висновок, що вже в часи Київської Русі в церковних судах існувала спрощена процедура судового розгляду справ на основі судового компромісу.

Судовий компроміс та примирення під час судового розгляду справ шляхом укладення угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим існували на території України і під час дії Литовських статутів (1529, 1566, 1588 рр.). Так, згідно зі ст. 6 розділу УІІ Статуту Великого князівства Литовського 1529 р., “якби хто-небудь зґвалтував жінку, то такий ґвалтівник повинен бути засудженим до страти. Якщо ж постраждала побажала б вийти за нього заміж, то це в її волі”. Можливість примирення передбачалася також при вчиненні розбійного нападу (ст. 21 розділу УІІ) [12, с. 178].

За Литовським статутом 1566 р. утворювалися народні (копні) суди. За своєю структурою вони поділялися на “гарячу копу”, в якій брали участь найближчі родичі, сусіди потерпілого і кривдника, та “велику копу”, до якої входили уже всі члени громади, що приймали остаточне рішення про покарання злочинця, відшкодування шкоди потерпілому. Кожна особа, яка вважала, що злочин зачіпає її інтереси, могла висловити свою думку щодо нього, запропонувати покарання для злочинця. На думку Н. Нестора, таке обопільне обговорення події, що сталася, могло сприяти примиренню злочинця та потерпілого [5].

Литовським статутом 1588 р. допускалося укладення угоди про примирення при вчиненні злочинів, спрямованих проти особи або її майна. Зокрема, в артикулі 56 розділу ХІ встановлювалася можливість звільнення від відповідальності у разі вчинення крадіжки чи іншого злочину до смертної кари шляхом відшкодування шкоди (відкупу) грошима [10, с. 247].

Тут ми також можемо спостерігати зародження як компенсаційного, відновлювального права, так і паростки судового компромісу, угод про примирення між потерпілим та обвинуваченим, адже звільнення особи від відповідальності та покарання у разі відшкодування завданої шкоди відбувається саме в судовому порядку, а не як досудове врегулювання конфлікту.

У XVII ст. змінюється розуміння судового компромісу та поняття укладення угод про примирення між потерпілим та обвинуваченим. Соборне Уложення 1649 р. містило положення, яке забороняло примирення між злочинцем та потерпілим за вчинення особливо небезпечних злочинів (татьба, розбій, убивство), крім того, у таких випадках примирення для сторін каралося. У разі вчинення менш небезпечних злочинів примирення допускалося. Стаття 121 розділу X встановлювала: “А будет которые исцы и ответчики учнут миритися до совершения судных дел, и им о том велеть приносить к судным делам мировые челобитные за своими руками...” [10, с. 247]. У такому випадку примирення могло бути укладено до звернення сторін до суду, після звернення до суду (але до “судоговоріння”) і, нарешті, у ході “судоговоріння”, але до винесення вироку. Якщо примирення відбулося поза судом, то сторони повинні були надати суду мирову угоду (“чолобитні”) та сплатити державне мито [5].

На початку XVIII ст. знову змінюється бачення доцільності укладення угод про примирення між потерпілим та обвинуваченим. Зокрема, указом Петра I військовим Артикулом 1715 р. передбачалося, що угода про примирення між потерпілим та обвинуваченим була вже не підставою звільнення від кримінального покарання, а лише обставиною, що пом'якшувала покарання [8, с. 408].

В середині XVIII ст. питання судового компромісу знову стало актуальним. Так, відповідно до артикула 25 “Про полюбовний суд або примирення” розділу VII збірника нормативних актів “Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 р.” передбачалося два види судового компромісу: за сприяння обраних сторонами посередників -“мирителів”, або ж безпосередньо шляхом досягнення обопільної угоди між потерпілим і винним. У цьому документі закріплювалося також положення, що за певних обставин примирення не є підставою звільнення від покарання, проте є обставиною, що його пом'якшує.

Примирення за допомогою посередників-“мирителів”, як і примирення безпосередньо шляхом досягнення обопільної угоди між потерпілим і винним, не дозволялося, якщо воно прямо заборонялося законом. Наприклад, відповідно до п. 10 артикула 25 вказаного розділу, однією з причин, за наявності якої примирення за допомогою посередників -“мирителів” не могло відбутися, було здійснення такого примирення без підпису самих сторін або осіб спеціально на це уповноважених, а згідно з п. 11, примирення не могло відбутися, якщо було здійснено під тиском [6, с. 412].

Даний документ цікавий ще тим, що він детально регламентував процедуру судових компромісів як за сприяння обраних сторонами посередників-“мирителів”, так і шляхом досягнення обопільної угоди між потерпілим і винним. Окрім цього, чітко вказувалося у яких випадках укладення угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим виступає обставиною, що пом'якшує покарання.

У наступному столітті судовий компроміс також широко застосовувався у кримінальному процесі. Зокрема, в розділі “Про пом'якшення або скасування покарань ”Уложення про покарання кримінальні й виправні 1845 р. було передбачено, що покарання скасовувалося, якщо скривджена особа помириться зі своїм кривдником до виконання вироку [7, с. 183]. Тоді виникало питання про те, чи можливо примирення після того, як вирок набрав законної сили. На дане питання пізніше комісія з перегляду Уложення дала відповідь. Було роз'яснено, що примирення може вплинути на закриття справи тільки до набуття чинності обвинувального вироку чи в крайньому випадку під час його оскарження в апеляційній чи касаційній інстанції.

Подальший розвиток та вдосконалення інституту судового компромісу на підставі угод відбувся після проведення Судової реформи 1864 р. та прийняття Уложення про судові установи, Уставу кримінального судочинства, Уставу про покарання, які накладаються мировими судами.

Так, п. 16 Уставу кримінального судочинства передбачав, що судове провадження не може бути відкритим, а відкрите підлягає закриттю у разі примирення обвинуваченого з потерпілим у випадках, передбачених законом. Примирення, як підстава звільнення від покарання, передбачало матеріальну компенсацію потерпілому, в іншому випадку він мав право пред'явити цивільний позов. Справи приватного обвинувачення та справи, де можливе примирення (злочини, за вчинення яких максимальна санкція ув'язнення до одного року), були підсудні мировим судам [13, с. 336 ].

Отже, Уставом кримінального судочинства передбачався такий вид судового компромісу як укладення угоди про примирення між обвинуваченим та потерпілим. Більше того, в ньому вже були норми, що певною мірою захищали права потерпілого, зокрема, право потерпілого пред'являти цивільний позов до обвинуваченого в разі, якщо йому не буде відшкодовано завдані збитки. Отже, разом із судовим компромісом активно розвивається і інститут відновлювального права. Окрім цього, активно впроваджуються і мирові суди, які мали право розглядати злочини невеликої тяжкості з метою примирення сторін.

Відповідно до Кримінального кодексу УРСР 1922 р., було передбачено лише три норми про звільнення від кримінального покарання, в жодній із яких про примирення не згадувалося. Разом із тим у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР 1922 р. було встановлено, що “кримінальне переслідування не може бути порушено, а порушене не може бути продовжено й підлягає закриттю на будь-якій стадії процесу за примиренням обвинуваченого з потерпілим у справах, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, за винятком випадків, передбачених законом. У статті 10 встановлювалося, що примирення допускається до вступу вироку в законну силу. Проте і в таких справах, якщо прокуратура вбачала наявність публічного інтересу, як потерпілий, так і обвинувачений позбавлялися права вирішити справу примиренням. У чому конкретно міг виражатися зазначений публічний інтерес, законом не встановлювалося. А тому право сторін на примирення, навіть у справах приватного обвинувачення, не було імперативним.

Із прийняттям Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів УРСР 1927 р. стан речей не змінився. Вони містили аналогічні положення, що й свої попередники.

Кримінальний кодекс УРСР 1960 р., як і Основи кримінального законодавства від 25.12.1958 р., не закріплював примирення як підставу звільнення від кримінальної відповідальності, проте містив норми про можливість закриття кримінальних справ приватного обвинувачення у зв'язку з примиренням обвинуваченого із потерпілим (п. 5 ч. 1 ст. 6; ч. 1 ст. 27 КК).

Деякі зміни відбулися у 2001 р. із прийняттям нового КК України, який установив матеріально-правову підставу звільнення від кримінальної відповідальності за примиренням, передбачену ст. 46 КК України.

Після прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України в 2012 році відбулося впровадження в життя давно забутих інститутів, таких як судовий компроміс, відновлювальне правосуддя, інститут угод. Дані новели права були піддані різкій критиці як з боку практиків, так і з боку науковців. Давно забуті інститути права стали сприймалися як щось чужорідне і запозичене з англосаксонської системи права, чужої, по суті, нашій звичній романо-германській правовій системі. Проте, і ті і інші забули, що зародки цих інститутів завжди існували на теренах нашої держави і тільки радянська репресивна система права зуміла викоренити прогресивні ідеї того часу, направлені на захист прав людини і громадянина.

Висновки

Підсумовуючи викладене, потрібно зазначити, що проведений аналіз історії розвитку зарубіжного і національного законодавства, яке регулювало питання кримінального судочинства у різні часи його становлення, надав можливість сказати, що існування та застосування судового компромісу є об'єктивною необхідністю, спрямованою на вирішення основних завдань кримінального судочинства. Компромісні рішення, що приймалися на цьому етапі, є, по суті, прототипом сучасних форм кримінально-процесуального та кримінально-правового компромісів у вигляді закриття кримінальних справ у зв'язку з примиренням сторін та дієвим каяттям.

Бібліографічні посилання

1. Давыденко Д.Л. Из истории примирительных процедур в Западной Европе и США / Д.Л. Давыденко // Вестник ВАС РФ. 2004. № 1.

2. Ермолович В.И. Сравнительный анализ основных институтов средневекового процессуального права Сербии и стран континентальной Европы / В.И. Ермолович // Право и демократия : сб. науч. трудов. / редкол. : В. Н. Бибило (гл. ред.) и др. Минск, 2008. Вып. 19. С. 117.

3. Ландслаг короля Магнуса Эрикссона / пер. со старошвед. и прим. С. Д. Ковалевского // Средние века. Сборник. М., 1964. Вып. 2б.

4. Левчук М.В. Церковний суд Київської Русі : історико-правове дослідження [Електронний ресурс] Режим доступу: http://liber.onu.edu.ua/opacunicode/index.php?url=/notices/index/IdNotice:339154/Source:de fault.

5. Нестор Н.В. Правове регулювання примирення: історичний огляд [Електронний ресурс] Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_Gum/Dtr_pravo/2010_2/files/LA210_3 8.pdf

6. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 р. / упоряд. К.А. Вислобоков ; відп. ред. та автор передмови Ю.С. Шемшученко. К., 1997.

7. Российское законодательство X-XX веков : в 9 т / под ред. О.И. Чистякова. М., 1988. Т. 6: Законодательство первой половины ХІХ века.

8. Российское законодательство Х-ХХ веков : в 9 т. / под ред. А.Г. Манькова. М., 1986. Т. 4: Законодательство периода становления абсолютизма.

9. Саксонское зерцало. Памятник, комментарии, исследования / под ред. В. М. Корецкого. М., 1985. Соборное Уложение 1649 г. /Текст. Комментарии. Законодательные памятники русского централизованного государства 15-17 веков. Л., 1987.297

10. Спектор О.М. Історичні корені виникнення та етапи становлення системи альтернативного вирішення спорів / О.М. Спектор // Право і суспільство. 2010. № 4.

11. Статут Великого княжества Литовского 1529 года / под ред. К.И. Яблонскиса. Мн., 1960.

12. Таганцев С.Н. Русское уголовное право. Часть Общая / С.Н. Таганцев. Тула, 2001. Т. 2.

13. Тушина Г. М. Человек перед судом в средневековом Провансе XIII-XIV вв.: источники и современные исследования / Г. М. Тушина // Право в средневековом мире : сб. статей. СПб., 2001.

14. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / за ред. В.Д. Гончаренка, уклад. В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький. 3-тє вид., перероб. К., 2003.

15. Шабалін А. Особливості становлення та розвитку інституту наказного провадження в європейському процесуальному праві / А. Шабалін // Право України. 2010. № 12. С. 338.

Размещено на Allbest.ru