Питання суперечливості правових норм у Цивільному та Господарському кодексах України

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Національний університет ДПС України

Питання суперечливості правових норм у Цивільному та Господарському кодексах України

А.С. Амеліна,

кандидат юридичних наук,

Анотація

У статті проаналізовано неузгодженості, суперечливості правових норм між Цивільним і Господарським кодексами України, викладені поняттєві розбіжності та розроблені пропозиції щодо їх усунення.

Ключові слова: суперечливість, неузгодженість правових норм, колізія, Цивільний кодекс України, Господарській кодекс України, поняттєві розходження.

Аннотация

В статье автором проанализированы несогласованности, противоречивости правовых норм между Гражданским и Хозяйственным кодексами Украины, изложенные понятийные расхождения и разработаны предложения по их устранению.

Annotatіon

In the article the author analyzes inconsistent, contradictory legal norms between the Civil and Commercial codes of Ukraine, outlined the conceptual differences and develop proposals for their elimination

Одним з найефективніших способів уникнення „обрання” цивільним законодавством неправильного шляху, помилкового трактування його норм, а також хибного бачення юридичної ситуації є дослідження існуючої проблеми шляхом аналізу неузгодженостей Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [1] та Господарського (далі - ГК України) кодексів [2], а також винайдення найбільш оптимального погляду на те, що намагається сказати нам законодавець. Сьогодні проблема співвідношення цивільного та господарського права є досить актуальною. Проведені дискусії та дебати на цю тему не сприяли вирішенню цієї проблеми.

Кодифікаційні процеси, що відбуваються в державі, зумовлюють значні зміни в системі чинного законодавства і регулюванні правових відносин, що, у свою чергу, вимагає подальшого впорядкування та унормування української правничої термінології [3]. Насамперед потрібно звернути увагу на спільне та відмінне у термінології зазначених вище нормативно-правових актів, а саме - проаналізувати викладення таких понять, як „підприємство”, співвідношення категорій „проценти-відсотки” та деяких інших категорій.

ЦК визначає підприємство як об'єкт права - нерухомість („Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю”) [1]. Виходячи з положень ГК України, підприємство є суб'єктом права („Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений для задоволення суспільних та особистих потреб...”, „Підприємство є юридичною особою.”) [2]. У ЦК України серед організаційно-правових форм юридичних осіб немає підприємств. При цьому господарські товариства розглядаються як різновид підприємницьких товариств. Водночас господарські товариства за ГК України розглядаються як підприємства та інші суб'єкти господарювання.

Серед неузгодженостей, що існують серед положень обох кодексів, є визначення поняття „майно”. Стаття 190 ЦК України зазначає: „Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки”. Згідно зі ст. 139 ГК України „Майном визнається сукупність речей та інших цінностей, які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються у їх балансі.” Певна неузгодженість існує у тому, що, відповідно до норми ГК України, до поняття майна входять „інші цінності” (включаючи нематеріальні активи). За ЦК України нематеріальні блага (результати інтелектуальної, творчої діяльності та інформація) охоплюються поняттям „об'єкти цивільних прав” (ст. 177 ЦК України). До поняття „майно” підпадають тільки майнові права на об'єкти інтелектуальної власності. Немайнові права на результати інтелектуальної та творчої діяльності до поняття майна не входять, хоча і можуть мати вартісне значення [4, с. 64].

ГК України використовує поняття „відсотки”. А ЦК України - „проценти”. Розбіжності цих двох термінів, на перший погляд, є практично відсутньою, так як обидва терміни позначають економічну категорію, яка за своїм змістом є частиною прибутку, яку позичальник сплачує за взятий у кредит позичковий капітал (грошовий чи у вигляді інших активів). Проте відмінність у назвах того, що по своїй суті повинне характеризуватися рівнозначністю, наштовхує на думку, що законодавець по-різному тлумачить ці аспекти, а отже - це ще одне поле для дискусії [4, с. 55]. Крім того, ГК України закріплює категорію „договір на розрахунково-касове обслуговування”, а ЦК України - „договір банківського рахунку”; ГК містить поняття „угода”, а ЦК - „правочин”; ГК передбачає „недійсність зобов'язання”, а ЦК - „недійсність правочину”; ГК застосовує поняття „статутний фонд”, а ЦК - „статутний капітал”.

Не допускається взаємодія абсолютних синонімів (процент - відсоток). Те, що у статтях 536, 1054, 1070 та ін. ЦК України використовується термін „проценти”, а у статтях 231, 346 та ін. ГК України - „відсотки”, не створює проблем при тлумаченні положень цих кодексів та інших нормативно- правових актів. Ці проблеми виникають і у зв'язку з тим, що у ст. 536 ЦК України проценти розуміються як плата за користування чужими коштами, а у ст. 625 ЦК України - як вид відповідальності. При цьому підстави для застосування одних та інших процентів, передбачених названими статтями, є різними. Отже, у зазначених випадках терміном „проценти” позначаються різні правові явища.

У ГК України проблема розмежування господарської відповідальності, до якої, відповідно до статей 216 і 217 зокрема, застосування штрафних санкцій і відсотків, актуалізується з двох причин: 1) визначення штрафних санкцій за порушення грошових зобов'язань і відсотків (ч. 6 ст. 231 ГК України). Тут відсотки є лише способом визначення розміру штрафних санкцій. Отже, підстав для ототожнення штрафних санкцій і відсотків немає; 2) включення положення про відсотки (ч. 4 і 5 ст. 232 ГК України) до ст. 232 ГК України, що має назву „Порядок застосування штрафних санкцій”. Правильне тлумачення ст. 232 ГК України має полягати в тому, що нормативний матеріал, що виходить за межі назви нормативно-правового акта, його розділу, глави, статті чи іншого його підрозділу, за загальним правилом має застосовуватися відповідно до його букви. Відповідно до ч. 2 ст. 549 ЦК України „штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання”, а згідно з ч. 2 ст. 550 ЦК України, „проценти на неустойку не нараховуються”. У останньому випадку, на нашу думку, термін „проценти” необхідно замінити терміном „відсотки”, оскільки тут саме йдеться про спосіб визначення розміру відповідних нарахувань. На підтвердження цього наводимо, як приклад, ч. 5 ст. 232 ГК України: „... за грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора”. Для правильного розуміння термінів „проценти” та „відсотки” пропонуємо за першим з них закріпити значення „плата за користування чужими коштами”, а за другим - „спосіб визначення розміру відповідних нарахувань”. Необхідність цього викликана також і тим, що терміни „проценти” і „ відсотки” у російській мові мають лише один відповідник - „проценты”, що підтверджується текстами офіційного перекладу ЦК та ГК російською мовою [3, с. 219].

Наступним поняттєвим розходженням є закріплення у ЦК поняття „правочин”, а у ГК України поняття „угода” [4, с. 59]. При чому, всі суміжні з цими поняттями моменти є однорідними по своїй суті. ЦК України формулює розгорнені положення про правочини, підстави виникнення правочинів недійсними. У ГК України термін „правочин” не вживається взагалі. Але в ГК України формулюється положення про договори, що є близькі за змістом до норм, що викладаються у ЦК щодо правочинів, про недійсність господарських зобов'язань та про наслідки недійсності зобов'язань. Отже, як було вже зазначено, спостерігається розгалуження варіантів тлумачення цих термінів - чи однаковим воно є [5, с. 355].

Подібною є ситуація і зі співвідношенням категорій „недійсність зобов'язання” за ГК України, та „недійсність правочину” за ЦК України, а також „статутний фонд” за ГК України, та „статутний капітал” за ЦК України [6]. Далі проаналізуємо конкретні суперечності Цивільного та Господарського кодексів України.

Одним із положень, що необхідно розглядати в першу чергу, є положення щодо правового регулювання цінних паперів. Визначення поняття цінних паперів у ГК України дублює положення ЦК України. Таке дублювання є шкідливим, оскільки звужує поняття цінних паперів до документів, що розміщуються тільки суб'єктами господарювання. Частина 3 ст. 163 ГК України („Цінні папери можуть бути на пред'явника.”) прямо суперечить ч. 1 ст. 197 ЦК України („Права, посвідчені цінним папером, можуть належати: 1) пред'явникові цінного паперу (цінний папір на пред'явника); 2) особі, названій у цінному папері (іменний цінний папір); 3) особі, названій у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням іншу уповноважену особу („ордерний цінний папір”). У ч. 1 ст. 164 ГК України втретє повторюється зміст ч. 1 ст. 143 ГК України). Крім того, прослідковується суперечність з ЦК України у частині згадки „облігацій підприємств” [7, с. 64].

Ще одна неузгодженість спостерігається в правовому регулюванні ГК та ЦК України щодо комерційного представництва. ЦК України не визначає чітко, що комерційний представник має бути підприємцем. Водночас у ГК України зазначено, що комерційне посередництво є підприємницькою діяльністю. Це може бути тимчасовим підходом до розмежування сфери застосування норм двох кодексів: 1) якщо комерційним представником не є підприємець, то він може здійснювати комерційне представництво на підставі довіреності або договору доручення; 2) якщо комерційним представником виступає суб'єкт підприємницької діяльності, то він зобов'язаний керуватися спеціальними нормами - нормами ГК України. Потребує також узгодження термінологія норм, зокрема, уточнення понять „комерційне представництво” та „комерційне посередництво”.

Потрібно зазначити про ще одну принципову розбіжність норм ГК України та ЦК України. Стаття 81 ЦК України всіх юридичних осіб поділяє на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. При цьому ст. 83 ЦК України обмежується колом суб'єктів господарювання: усі юридичні особи приватного права розглядаються як підприємницькі та непідприємницькі товариства та установи. Передбачена можливість створення товариства однієї особи. Стаття 84 ЦК України містить імперативну норму про те, що всі підприємницькі товариства мають бути створені у формі господарських товариств або у виробничих кооперативів. Однак ГК України серед суб'єктів господарювання визнає господарські організації, громадян України, іноземців, осіб без громадянства, зареєстрованих у встановленому порядку як підприємців. При цьому всі підприємства як господарські організації, залежно від способу створення та порядку формування статутного фонду, поділяються на унітарні та корпоративні [8, с. 47-48]. право цивільний господарський нерухомість

Окремо хотілося б зазначити щодо безпосереднього перенесення термінів із російської мови на українську (калькування).

ЦК України (ст. 87) та ГК України (ст. 57) називають договір про створення суб'єкта господарювання „засновницьким”, а Закон України „Про господарські товариства” (ст. 4) вживає термін „установчий” [9]. Відповідно до ст. 119 ГК України господарські об'єднання діють на основі установчого договору та /або статуту. Офіційний переклад ЦК і ГК України надає лише один російський термін-відповідник - „учредительный” [10].

За своєю правовою природою термін „учредительный” суперечить лінгвістичним характеристикам зазначених українських термінів: українському „засновницький” відповідає російський термін „учредительский” [10]. Вважаємо, що причиною аналізованих труднощів терміновживання є похідність україномовного тексту зазначених законодавчих актів, тобто його фактично перекладний характер. Цю тезу підтверджує ст. 52 ЦК Російської Федерації, де зазначається, що „учредительными документами юридичекого лица, на основании которых оно действует, является устав и учредительный договор” [11].

Погоджуємося з думкою О. О. Штефана [12, с. 498], що спірним є також питання визначених ст. 155 ГК України об'єктів права інтелектуальної власності у сфері господарювання. Річ у тім, що виключний перелік об'єктів інтелектуальної власності наводиться у ст. 420 ЦК України. Тому, порівнюючи норми ГК та ЦК України, чітко виявлені щонайменше дві суперечності: перше полягає у термінологічному визначенні об'єктів інтелектуальної власності, а друге - у використанні в господарській діяльності лише об'єктів промислової власності.

Перша колізія законодавства полягає у тому, що, згідно зі ст. 420 ЦК України, до об'єктів промислової власності належать: наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування (топографія) інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів та послуг), географічні зазначення та комерційні таємниці. Стаття ж 155 ГК України залишає осторонь наукові відкриття, компонування (топографія) інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, при цьому одночасно серед об'єктів називає комп'ютерні програми, які належать до об'єктів авторського права і суміжних прав. Однак ЦК України має і свої недоліки. Так, порівнявшни перелік об'єктів, який наводиться у Кодексі, з міжнародно- правовими актами, а саме зі ст. 2 Конвенції, яка засновувалася Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ), ст. 1 Паризької конвенції про охорону промислової власності, ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів, ст. 1 Всесвітньої конвенції' про авторське право, ст.ст. 1, 2 Міжнародної конвенції про охорону селекційних досягнень, ст. 1 Договору про патентну кооперацію (РСТ) та ін., визначимо, що національне цивільне законодавство відобразило сучасні існуючі у світі тенденції охорони об'єктів інтелектуальної власності й закріпило ці об'єкти у переліку охоронюваних національним законодавством.

Друга колізія ЦК та ГК України, на думку О. О. Штефана, полягає у тому, що ст. 155 ГК не передбачає серед об'єктів господарювання об'єктів, які підпадають під охорону авторського права і суміжних прав, крім комп'ютерних програм. Невключения законодавцем об'єктів авторського права і суміжних прав до об'єктів господарювання викликає небезпідставне здивування, оскільки об'єкти авторського права і суміжних прав є основним твором як традиційної міжнародної торгівлі, так і електронної комерції, оскільки вони можуть бути розміщені в Інтернеті і стати доступними будь-якому користувачу на тих чи інших умовах, а іноді й без будь-яких умов.

Звичайно, можна полемізувати та говорити, що перелік об'єктів, який наводиться у ГК України, не є винятком, але виникає питання: навіщо було взагалі наводити цей перелік у ГК України. На це питання немає відповіді.

Колізія законодавства полягає також у переліку правомочностей щодо використання винаходу, корисної моделі промислового зразка, торговельної марки, комерційного найменування, географічного зазначення, зазначення країни походження товару та комерційної таємниці, оскільки статті ГК щодо правомочностей уривками цитують спеціальне законодавство у сфері промислової власності.

Під час аналізу гл. 16 ГК України, виникає також питання, чому законодавець не спробував розкрити зміст правомочностей щодо комп'ютерних програм. Це питання також є риторичним [12, с. 498-500].

Підтримуємо думку О. О. Штефана з приводу того, що наявність гл. 16 ГК України не виправдовує свого існування, у зв'язку з чим можна запропонувати законодавцю два шляхи виходу із сумнівного змісту зазначеної глави. Перший шлях полягає у розміщенні норм у ГК щодо врегулювання відносин інтелектуальної власності у господарській діяльності, відмінних від існуючих у національному законодавстві, шляхом нормування тих особливостей використання об'єктів інтелектуальної власності у господарській діяльності, які не врегульовані цивільним та спеціальним законодавством. Другий шлях полягає у виключенні взагалі гл. 16 із змісту ГК, оскільки п. 1 ст. 4 ГК вказує, що ГК не регулюються відносини, які є предметом регулювання ЦК, а відносини інтелектуальної власності регулюються саме цивільним законодавством та входять до його структури.

Підсумовуючи викладене вище, необхідно зазначити: 1) у багатьох випадках трапляються термінологічні неузгодженості, які потребують, по суті, законодавчих виправлень або вимагають більш ретельної роботи при доопрацюванні. Необхідною зміною, яку потрібно привнести в регулювання цивільних та господарських відносин, є уникнення термінологічних дублювань, які створюють перепони для наближення до об'єктивності в тлумаченні правових норм; 2) наявність численних неузгодженостей не найкращим чином характеризує підхід до створення системи правового регулювання, тому з метою підняття авторитету української правової системи законодавцю потрібно звернути увагу на ці проблеми та сприяти їх щонайшвидшому усуненню.

Законодавці повинні уважно ставитися до нормативного відображення в ЦК та ГК України тих змін і доповнень, які вносяться до нормативно-правових актів цивільного та господарського законодавства. Сподіваємося, що найближчим часом ці негативні явища будуть усунені.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - N° 435-IV - Ст. 356 (із змінами та доповненнями).

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 18- 22. - Ст. 144) (із змінами та доповненнями).

3. Данилова-Вознюк О. О. Актуальні проблеми термінології Цивільного та Господарського кодексів України / О. О. Данилова-Вознюк, Д. С. Кучеренко // Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, (23 квітня 2010 року, Запоріжжя): у 2 ч. - Запоріжжя: Юридичний інститут ДДУВС, 2010. - Ч. 1. - 280 с.

4. Посполітак В. В. Аналіз наявних суперечностей та неузгодженостей між Цивільним та Господарським кодексами України/ В. В. Посполітак, Р. Ю. Ханик-Посполітак. - К.: Видавництво „Реферат”, 2005. - 264 с.

5. Павленчик М. В. Колізії та неузгодженості у Господарському та Цивільному кодексах України / М. В. Павленчик: за заг. ред. Ф. Г. Ващука, П. А. Трачука // Закарпатські правові читання: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених та студентів (28-29 квітня 2011 р.). - Ужгород: Редакційно-видивничий центр ЗакДУ 2011. - 464 с.

6. Ширшин В. Співвідношення нового Цивільного та Господарського кодексів України / Ширшин В'ячеслав [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/ article.php?id=1617.

7. Ярема А. Г. Проблемні питання у застосуванні Цивільного та Господарського кодексів України / за ред. А. Г. Яреми, В. Г. Ротаня. - К.: Реферат, 2005. - 336 с.

8. Проблеми господарського права і методика його викладання: збір. наукових праць / редкол.: Мамутов В. К. (відп. ред. ) та ін. / НАН України Інститут економіко-правових досліджень; - Донецьк: ТОВ „Юго-Всток”, Лтд”, 2006. - 444 с.

9. Про господарські товариства: Закон України: від 19 вересня 1991 року // ВВР. - 1991. - № 49. - Ст. 682 ( із змінами і доповненнями).

10. Толковый словарь русского языка: в 4 т. / под ред. Д. Н. Ушакова.- М.: Русские словари, 1994. - Т. 4. - 454 с.

11. Коментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации части первой (постатейный) / под ред. О. Н. Садикова. - М.: Юридическая фирма КОНТРАКТ, ИНФРА-М, 2002. - 940 с. Штефан О. О. Колізії співвідношення Цивільного та Господарського законодавства у сфері інтелектуальної власності / О. О. Штефан // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики: : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (29-30 квітня 2004 р., м. Харків). - К.: Академія правових наук України, НДІ приватного права і підприємництва, НДІ інтелектуальної власності, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 2004. - 908 с.

Размещено на Allbest.ru