Суб’єкти державного контролю у господарській сфері

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут економіко-правових досліджень Національної академії наук України

СУБ'ЄКТИ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ У ГОСПОДАРСЬКІЙ СФЕРІ

Никитченко Н.В.,

кандидат юридичних наук, докторант

Анотація

Статтю присвячено дослідженню поняття "суб'єкт державного контролю", зокрема проблемам його статусу, співвідношенню понять "компетенція" і "правоздатність" органів державного контролю, а також визначенню проблемних питань, що призводять до неузгодженості категоріального апарату та потребують правового вдосконалення.

Ключові слова.: суб'єкт права, суб'єкт державного контролю, правовий статус, державний контроль.

Статья посвящена исследованию термина "субъект государственного контроля", проблемам его статуса, соотношению терминов "компетенция" и "правоспособность" органов государственного контроля, а также определению проблемных вопросов, которые способствуют несогласованности категориального аппарата и требуют правового усовершенствования.

Ключевые слова: субъект права, субъект государственного контроля, правовой статус, государственный контроль.

The article is devoted to examination of the notion of "subject of public control", in particular to the problems of its status, the correlation of the notions of "competence" and "legal capacity" of the public control bodies as well as to the definition of problem issues that cause inconformity of the categorical apparatus and require legal improvements.

Key words: subject of law, subject ofpublic control, legal status, public control.

Відповідно до Концепції вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, схваленої Указом Президента України від 03.09.2007 р. № 816/2007, забезпечення економічної безпеки держави й добробуту її громадян шляхом захисту конкурентного ринкового середовища, реалізації конституційного права кожного громадянина на підприємницьку діяльність, формування сприятливого та передбачуваного правового поля для реалізації відповідного права є однією з основних функцій держави в умовах подальшого розвитку ринкової економіки. Виконання таких функцій неможливе без чітко вибудованої системи державного контролю, яка є передумовою суспільного господарського порядку в Україні. Держава через свої органи виражає загальні для всіх інтереси, вона ж і здійснює державний контроль за життєдіяльністю громадян. Громадяни ж відповідно до Конституції України, Господарського кодексу України та інших законодавчих актів реалізують своє конституційне право на свободу підприємницької діяльності.

Стан дослідження. Дослідження суб'єктів контролю (суб'єктів організаційно-господарських повноважень) та їх ролі у проведенні державного контролю здійснювалося в наукових працях П.П. Андреева, О.П. Віхрова, О.Р. Зельдиної, В.К. Мамутова, В.В. Лаптева, Н.І. Рубан, І.Б. Стефанюка та інших науковців.

Постановка завдання. Мета статті - дослідження поняття суб'єкта державного контролю та з'ясування його юридичного змісту.

Результати дослідження. Державний контроль і нагляд в Україні проводиться органами державної влади. Такі органи є суб'єктами права. Суб'єкт права - необхідний елемент правовідносин у всіх галузях права, хоча в кожній із них положення суб'єктів має певну специфіку. Наприклад, в адміністративних відносинах суб'єктами права виступають державні органи, їх посадові особи тощо [1]. У літературі поняття "суб'єкта права" розуміють як особу, організацію чи специфічні соціальні утворення (наприклад, державу), за якими право визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. У сучасній юридичній літературі поняття "суб'єкт права" найчастіше використовується як синонім термінів "суб'єкт" чи "учасник правовідносин". В юридичних джерелах кінця XIX - початку XX ст. поняття "суб'єкт права" використовувалося для позначення носія "суб'єктивних прав" [2]. Тобто по суті суб'єкт права - це фізична та юридична особа, держава, державні й муніципальні організації, які за законом володіють здатністю здійснювати особисто або через представника права та юридичні обов'язки (правосуб'єктність).

Водночас С.С. Алексеев зазначає, що категорії "суб'єкт права" і "правосуб'єктність" за своїм змістом співпадають. Правосуб'єктність включає два основні структурні елементи: здатність володіти правами й обов'язками (правоздатність) і здатність до самостійного здійснення прав та обов'язків (дієздатність). Правосуб'єктність є суспільно-юридичною властивістю, яку норми права надають особам відповідно до вимог економічного базису, потреб суспільного розвитку. Юридичні норми, виражаючи потреби в суспільному розвитку, можуть звузити або розширити обсяг право- суб'єктності [3, с. 139].

При цьому здатність бути носіями суб'єктивних прав не означає автоматичного права брати участь у суспільних відносинах. Зокрема, Б.В. Пхаладзе пише, що право участі в суспільних відносинах (правоздатність) забезпечується шляхом попереднього закріплення за всіма громадянами основних прав та обов'язків, що характеризують вихідну позицію громадян у врегульованих правом суспільних відносинах [4, с. 18].

Таку думку підтримує А.В. Міцкевич, який пише, що для участі у правовідносинах особи й організації повинні володіти певними якостями, визнаними або встановленими законом для всіх і кожного з майбутніх учасників. Сукупність таких якостей і складає поняття суб'єкта права і правосуб'єктності особи чи організації [5, с. 373].

Водночас В.Я. Бойцов вважає, що суб'єкт права - це особа, яка володіє правосуб'єктністю. А суб'єкт правовідносин - це реальний учасник таких правових відносин [6, с. 33]. Отже, необхідно розрізняти поняття "суб'єкт права" і "суб'єкт правовідносин". Суб'єкти права - це потенційні учасники правовідносин, особи, які лише можуть бути носіями юридичних прав та обов'язків. Натомість суб'єкт правовідносин - це суб'єкт права, який реалізував свою правосуб'єктність і стає учасником конкретних правовідносин. Будь-який суб'єкт правовідносин - це завжди суб'єкт права (без цього він просто не зміг би стати таким), проте не будь-який суб'єкт права - учасник тих чи інших конкретних правовідносин. Для того щоб суб'єкт права перетворився на суб'єкта правовідносин, повинні з'явитися певні юридичні факти, які "запускають" у дію відповідну представницько-зобов'язальну норму, яка у свою чергу надає суб'єктам права юридичні права та покладає на них юридичні обов'язки, роблячи їх тим самим учасниками правовідносин [7, с. 140].

Виходячи з даного твердження, орган державного контролю повинен бути одночасно і суб'єктом права, і суб'єктом контрольних правовідносин. Оскільки кожен контролюючий орган створюється державою з конкретною метою, для реалізації якої передбачена обов'язкова участь у контрольних правовідносинах. І навпаки, потреба в контролюючому органі відпадає в разі невиконання ним поставлених завдань.

Зокрема, згідно з п. 4 ст. 19 ГК України органи державної влади та посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус і загальні умови й порядок здійснення контролю й нагляду визначаються законами. Тобто визнаючи будь-яку особу чи організацію, закон визначає їх правовий статус (положення щодо держави, її органів чи інших осіб) [1].

Потреба визнання за органами державного контролю статусу суб'єкта контролю обумовлюється необхідністю розмежування прав та обов'язків (компетенції) органу, різницею цілей та інтересів самого органу й інтересів осіб, які є його представниками. Особливість державного контролю полягає в тому, що він обумовлений межами чинного законодавства. Відтак діяльність кожного органу державного контролю визначається відповідними законами, які і встановлюють правовий статус контролюючого органу.

Правовий статус - це визнана конституцію чи законами сукупність вихідних, невідчужуваних прав та обов'язків особи, а також повноважень державних органів і посадових осіб, безпосередньо закріплених за тими чи іншими суб'єктами права [5, с. 374]. Тобто якщо за органом державної влади чинним законодавством закріплена низка повноважень, що дозволяють здійснювати йому контрольні функції щодо суб'єктів господарювання, то він є суб'єктом державного контролю й нагляду.

Слід відмітити, що питання визначення поняття "правовий статус" у літературі досить дискусійне. Більше того, в різних літературних джерелах воно по-різному називається. Термін "статус" використовується в різних словосполученнях: "правовий", "юридичний", "соціальний", "фактичний" [8, с. 9]. Це наслідок того, що розроблені терміни, поняття, категорії базуються на різному розумінні права відомими науковими школами (юридичного позитивізму, соціологічної юриспруденції, природно-правового напряму тощо). "Правовий статус" включає в себе як "юридичний" (позитивістський і природно-правовий напрям), так і "фактичний" (соціальний напрям) аспекти; все залежить від можливості національного законодавства реалізувати на своїй території норми міжнародного права [9, с. 21].

Очевидно, що закріплення правового статусу за органом державного контролю є обов'язковим, оскільки закріплюючи за ним права й обов'язки, законодавець встановлює його відповідальність. Адже Конституцією України встановлено імперативний принцип діяльності органів влади "що не дозволено, те заборонено" (ст. 19). Тобто законодавче закріплення сукупності прав та обов'язків (статусу) органу державного контролю визначає його правове положення в системі поділу влади. Одразу виникає питання співвідношення поняття "статус" і поняття "правове положення" органу державного контролю. Проте в літературі немає єдиної думки щодо співвідношення понять "правовий статус" та "правове положення". О.Е. Кутафін та Е.І. Козлова пишуть про те, що сукупність таких інститутів, як громадянство, правосуб'єктність, гарантії і відповідальність, утворюють комплексну правову категорію - правовий статус суб'єкта [10, с. 94]. Водночас С.С. Алексеев, Н.В. Вітрук, Л.Д. Воєводін не вбачають різниці між цими поняттями. А Н.І. Матузов таку точку зору відстоює у фундаментальній роботі "Правова система й особистість" [11, с. 52].

Правовий статус органу, що здійснює державний контроль і нагляд у сфері господарської діяльності, передбачає наявність відповідного обсягу повноважень, що становлять його компетенцію. Проте остання є лише його елементом. До елементів статусу органу державного контролю належать такі: призначення, роль, завдання і функції; принципи організації та діяльності; компетенція й державно-владні повноваження; джерела фінансування; форма правових актів; право користування державними символами тощо [12].

Наприклад, чинним законодавством дозволено Державній фінансовій інспекції України здійснювати фінансовий контроль у міністерствах, інших органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування, бюджетних установах, державних фондах, на підприємствах та організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів і державних фондів або використовують державне чи комунальне майно, у суб'єктів господарювання державного сектору економіки, у фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також на підприємствах, установах та організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з таких фондів. При цьому, незважаючи на реформування Служби, статус Держфінінспекції не змінився. Її діяльність, як і в 2000 р., координує Кабінет Міністрів України через Міністра фінансів України. Тобто Держфінінспекція є суб'єктом контролю, який здійснює державний контроль і нагляд, зокрема фінансовий, у сфері господарювання. Проте дана установа виконує не господарську, а адміністративну функцію.

Водночас у працях А.В. Венедиктова відмічається, що кожний державний орган є суб'єктом адміністративного права, проте не кожний - суб'єктом цивільного права; володіння цивільною правоздатністю не є обов'язковою ознакою державного органу [13, с. 413]. Уся справа в обсязі компетенції того чи іншого контролюючого органу. Елементом статусу органу державної влади є його компетенція (від лат. competenta - приналежність за правом) [12]. Компетенція визначається окремо для кожного органу державної та місцевої влади в законодавчому порядку. Згідно з п. 12 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація й діяльність органів виконавчої влади. Компетенція Кабінету Міністрів України визначена у ст. 116 Конституції України та Законі "Про Кабінет Міністрів України". Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади сформульовані у відповідних Положеннях про ці органи. Компетенція місцевих державних адміністрацій визначена ст. 119 Конституції України та Законом України "Про місцеві державні адміністрації". Нарешті, особливості здійснення виконавчої влади в місті Києві визначаються, відповідно до ст. 118 Конституції України, окремими законами України. У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організовують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики; здійснюють керівництво й регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують єдність системи виконавчої влади; спрямовують і контролюють діяльність підлеглих органів виконавчої влади; здійснюють управління власністю незалежно від її форми; розробляють і здійснюють загальнодержавні програми.

Водночас необхідно розмежовувати поняття "компетенція" та поняття "правоздатність". Про дану проблему на прикладі державних господарських органів академік В.К. Мамутов зазначив ще в 1965 р. у статті "Про співвідношення понять компетенції та правоздатності державних господарських органів". Зокрема, він пише, що правоздатність - це здатність набувати права й обов'язки. Компетенція - це сукупність уже наявних прав та обов'язків. Однак обсяг наявних прав у держоргану в конкретний момент може бути (і як правило, є) ширшим від його компетенції внаслідок того, що правоздатність вже тією чи іншою мірою реалізована, і в результаті цього виникла певна сукупність суб'єктивних прав, що не охоплюється поняттям "компетенція". Тому не всі наявні права можуть охоплюватися поняттям компетенції, ним охоплюється лише визначене коло "первинних" прав та обов'язків держоргану й не охоплюються "вторинні" права й обов'язки, які набуваються у процесі реалізації правоздатності держоргану [14, с. 59].

Відповідно, компетенція органу державної влади повинна передбачати вичерпне коло повноважень такого органу, меж і сфер його діяльності та визначатися в конкретному законодавчому акті. І що не менш важливо - відповідати змісту поняття "компетенція" (лат. competentio від competo - добиватися, відповідати, підходити) [1]. Тобто передбачати сукупність юридично встановлених повноважень, прав та обов'язків конкретного контролюючого органу (його посадової особи), що визначає його місце в системі державних органів.

Виходячи з наведених нами вище означень, можна стверджувати, що компетенція визначає права та обов'язки, повноваження, предмет відання або сферу його застосування, напрями діяльності й функції контролюючого органу тощо. державний компетенція правоздатність

Отже, компетенція органу державного контролю - це встановлене законом коло повноважень органу державного контролю або посадової особи, яке дозволяє їм здійснювати державний контроль і нагляд у сфері господарювання та приймати за їх результатами рішення з урахуванням вимог чинного законодавства. У літературі під повноваженнями розуміють права й обов'язки державного органу, органу місцевого самоуправління, посадової особи, інших учасників відносин, встановлені нормативно-юридичним актом [15].

Тобто в кожному спеціальному законі, який визначає правовий статус того чи іншого органу державного контролю, прописані у відповідній нормі права й обов'язки контролюючого органу, в межах яких останній проводить контроль і нагляд у сфері господарювання за дотриманням чинного законодавства. Відповідно, орган, за яким закріплено право на здійснення державного контролю та нагляду у сфері господарювання в законодавчому порядку, є суб'єктом контролю в цій сфері.

Висновки

Отже, суб'єкти державного контролю та нагляду у сфері господарювання - це органи вищих, центральних, місцевих органів державної виконавчої влади, їх територіальних відділень і представництв, виконавчі органи місцевого самоврядування, до компетенції яких, відповідно до чинного законодавства, входить здійснювати контроль і нагляд у сфері господарської діяльності.

Список використаних джерел

1. Большой юридический словарь / под ред. А.Я. Сухарева. - 3-є изд., доп. и перераб. -М. : ИН- ФРА-М, 2007. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://determiner.ru/dictionary/201

2. Суб'єкт права // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki

3. Алексеев С.С. Общая теория права: в 2 т. - М. : Юридическая литература, 1981. - Т. 2. - 354 с.

4. Юридические формы положения личности в советском обществе / Б.В. Пхаладзе. - Тбилиси: Мецниереба, 1969. - 86 с.

5. Проблемы общей теории права и государства: учебник для вузов / под общ. ред. акад. РАН, д. ю. н., проф. В.С. Нерсесянца. - М. : НОРМА, 2002. - С. 373.

6. Бойцов В.Я. Система субъектов советского государственного права / В.Я. Бойцов. - Уфа: Башкнигоиздат, 1972. - 160 с.

7. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. - М. : Новый Юрист, 1999. - 240 с.

8. Стремоухов А.А. Юридический статус специального субъекта права (теоретико-правовой аспект) : автореф. дне... канд. юрид. наук. - СПб., 2002. - 24 с.

9. Примак Т.К., Орлова К.А. Терминологические трудности определения категории "правовой статус" // Вестник Балтийского федерального университета им. И. Канта. - 2012. - Вып. 9. - С. 19-27.

10. Конституционное право России: учебник для студ. высш. учеб, завед. / Е.И. Козлова, О.Е. Кутафин. - Изд. 3-є, перераб. и доп. -М. : Юристъ, 2004. - 587 с.

11. Правовая система и личность / Н.И. Матузов. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1987. - 294 с.

12. Статус органу державного контролю // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki.

13. Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность. М. - Л. : Изд. АН СССР, 1948. - С. 622.

14. Мамутов В.К. О соотношении понятий компетенции и правоспособности государственных хозяйственных органов / В.К. Мамутов // Правоведение. - 1965. - №4,- С. 56-63.

15. Конституционное право: Энциклопедический словарь / отв. ред. С.А. Авакьян. - М. : НОРМА - ИНФРА-М, 2001. - 688 с.

Размещено на Allbest.ru