Проблемні питання правового статуту об’єднань підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблемні питання правового статуту об'єднань підприємств

Проте в зазначених працях не проводився компаративний аналіз визначення даних понять у праві України і країн із розвиненою економікою, а також не проводилось належне дослідження характеру і принципів взаємодії між собою об'єднань підприємств та підприємств, що до них входять. Дана стаття спрямована на заповнення цієї прогалини.

Концепція об'єднання підприємств як певної організаційно-правової форми юридичних осіб з'явилася в СРСР в умовах адміністративно-командної системи економіки й дісталася у спадок Україні. У СРСР існували так звані промислові об'єднання, що були юридичними особами, правовий статус яких визначався переважно Загальним положенням про всесоюзне й республіканське промислове об'єднання, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 02.03.1973 р. №140. Промислове об'єднання, згідно зп. 1 зазначеного Положення, складалося з державних підприємств та інших організацій, які також мали статус юридичних осіб [1]. І хоча з точки зору ринкової економіки і права, що її регулює, ідея, що особа як суб'єкт права може складатися з інших осіб, є абсурдною, з точки зору командної економіки, організація якої влаштована за армійським зразком, така ідея є зрозумілою, адже, як відомо, полк складається з батальйонів, дивізія складається з полків і так далі. Промислове об'єднання, згідно зп. 5 зазначеного Положення, управляло підприємствами, що входили до його складу, та було по відношенню до них вищим органом [1]. Таким чином, через промислові об'єднання до підприємств доводились команди вищого начальства, промислове об'єднання було органом господарського управління, середньою ланкою у триланковій системі державного управління промисловістю [2].

Крім промислових об'єднань у СРСР також існували виробничі об'єднання (комбінати) та науково-виробничі об'єднання, які будувалися на таких само адміністративно-командних засадах. 4 червня 1990 р. в СРСР було прийнято Закон «Про підприємства в СРСР», ст. З якого вже передбачала, що підприємства можуть на добровільних засадах об'єднуватись у спілки, господарські асоціації, концерни та інші об'єднання [3], проте цей закон не давав визначення зазначених термінів.

У чинному законодавстві України правове становище об'єднань підприємств визначається переважно нормами ГКУ (ст. 118-124). Концепція об'єднання підприємств, закріплена в ГКУ, очевидно, запозичена з радянського права. Об'єднання підприємств в Україні, як і промислові об'єднання в СРСР, по-перше, є юридичними особами, по-друге, утворюються у складі двох або більше юридичних осіб, по-третє, утворюються з метою управління діяльністю підприємств, що до них входять.

У ст. 120 ГКУ передбачено, що об'єднання підприємств можуть створюватись у таких організаційно-правових формах: асоціація, корпорація, консорціум та концерн. У зв'язку із цим потрібно зауважити, що в ГКУ термінам «асоціація», «корпорація», «консорціум» та «концерн» надали іншого значення, ніж у країнах із розвиненою економікою. Якщо ми звернемося до інститутів «асоціація», «корпорація», «консорціум» та «концерн», що існують у праві країн із розвиненою економікою, то побачимо, що вони на принциповому рівні відрізняються від інститутів українського права з аналогічними назвами. Зокрема, вони не є юридичними особами, що утворюються у складі двох або більше інших юридичних осіб, та не утворюються з метою управління діяльністю інших юридичних осіб, що до них входять.

Так, на відміну від визначення, наданого у ст. 120 ГКУ, асоціація (англ, association) у праві країн із розвиненою економікою не є організаційно-правовою формою юридичної особи. Це загальне поняття, яке зазвичай означає будь-яку групу фізичних або юридичних осіб, які об'єдналися для досягнення певної мети, або підприємницьку організацію, що не має статусу юридичної особи і не розглядається окремо від осіб, з яких вона складається [4, с. 119].

На відміну від визначення, наданого у ст. 120 ГКУ, під корпорацією (англ, corporation) у праві країн англо-американської системи права, звідки походить цей термін, розуміється організація (зазвичай господарська), що законом наділена правом діяти як окрема особа, відокремлена від своїх учасників, які володіють нею, та яка має право випускати цінні папери й існувати протягом невизначеного проміжку часу [4, с. 341]. Тому можна погодитися з О.О. Мельником, який відмічає: «У правовій термінології США та інших держав англосаксонської правової системи поняття «корпорація» ототожнюють із поняттям «юридична особа» [5, с. 5].

Знову ж, на відміну від визначення, наданого у ст. 120 ГКУ, термін «консорціум» (англ, consortium) в англо-американському праві визначається як група компаній, які домовилися про досягнення спільної мети або участі у проекті на користь усіх учасників. Ці відносини зазвичай передбачають співпрацю й розподіл ресурсів, а часом і спільну власність [6, с. 119]. Консорціум не є організаційно-правовою формою юридичної особи і взагалі не може бути юридичною особою, а є договірним інститутом, за ознаками схожим із українським інститутом спільної діяльності (глава 77 ЦКУ).

Термін «концерн» (нім. konzern) у німецькому праві, звідки він походить, означає не юридичну особу відповідної організаційно-правової форми, як в українському праві, а загальне поняття, яке згідно з параграфом 18 Закону ФРН «Про акціонерні товариства» охоплює собою численні різноманітні групи компаній, пов'язаних між собою відносинами контролю [7]. Такий контроль може здійснюватись як через корпоративні права, так і через відповідні договірні відносини. Поняття «концерн» у німецькому праві нагадує таке поняття Закону України «Про захист економічної конкуренції» як «пов'язані особи», так само слугує цілям контролю монополізації ринку. Таким чином, якщо виходити з німецького визначення поняття «концерн», то до концернів в Україні можна було б віднести й асоційовані підприємства (визначені у ст. 126 ГКУ), і прості товариства (визначені у главі 77 ЦКУ), і низку інших груп пов'язаних відносинами контролю юридичних осіб.

Ситуація, коли певні міжнародні економіко-правові терміни вживаються в усіх країнах із розвиненою економікою в одному значенні, а в законодавстві України вони мають інше значення, створює певні проблеми для української економіки. Зокрема, така підміна понять вводить в оману й дезорієнтує іноземних інвесторів, як результат - розохочує їх інвестувати в економіку України. З іншого боку, така підміна понять веде до того, що українські підприємці, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю, розуміють певні міжнародні терміни інакше, ніж бізнесмени країн із розвиненою економікою, що, безумовно, дезорієнтує українських підприємців.

Так, наприклад, автору даної статті відомий випадок, коли група іноземних інвесторів з економічно розвинених країн і представники української влади й бізнесу близько року не могли розпочати реалізацію проекту, в якому були зацікавлені всі сторони, через те, що не могли досягнути домовленості щодо організаційної форми реалізації даного проекту. На переговорах іноземні інвестори наполягали на створенні корпорації (англ, corporation), а українська сторона не погоджувалась із цією пропозицією, тому що, керуючись українським законодавством, розуміла під корпорацією зовсім інше, ніж розуміли під цим терміном іноземні інвестори. Коли до переговорів було залучено кваліфікованого юриста, який зрозумів, у чому проблема, та пояснив її сторонам, українська сторона погодилась на пропозицію іноземних інвесторів - і проект було розпочато. Проте через неадекватне визначення міжнародного терміну «корпорація» в українському праві важливий для України проект розпочався майже на рік пізніше.

Розглядаючи правовий статус як багатоаспектну, комплексну, універсальну категорію, що має чітку стабільну структуру та встановлює характер і принципи взаємодії суб'єктів суспільних відносин між собою, а також шляхом визначення прав, обов'язків і гарантій їх реалізації, А.В. Панчишин визначає місце суб'єкта в системі правовідносин [8, с. 95]. Необхідно відмітити, що визначені в ГКУ характер і принципи взаємодії об'єднань підприємств (будь-яких організаційно-правових форм) та підприємств, що до них входять, включаючи їх права й обов'язки, є доволі проблематичними і суперечливими.

Так, існує проблема конкуренції права об'єднання підприємств на управління підприємствами з корпоративним правом підприємств на управління об'єднанням підприємств.

Так, згідно зі ст. 118 ГКУ об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств із метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності [9]. Координація є функцією соціального управління, яка полягає в узгодженні, впорядкуванні різних частин системи управління [10, с. 345]. Таким чином, єдиною метою, з якою підприємства створюють об'єднання підприємств, є управління цими підприємствами з боку об'єднання шляхом узгодження і впорядкування діяльності цих підприємств.

Водночас підприємства, що створюють об'єднання підприємств і мають частку в його статутному капіталі (майні), згідно зі ст. 167 та 122 ГКУ мають корпоративне право на участь в управлінні таким об'єднанням підприємств. Ст. 122 ГКУ встановлює, що господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) [9]. Учасниками об'єднань підприємств є підприємства, що входять до відповідних об'єднань підприємств. Згідно зі ст. 122 ГКУ вищий орган управління господарського об'єднання, тобто загальні збори учасників, серед іншого утворює виконавчий орган господарського об'єднання відповідно до його статуту чи договору; вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господарського об'єднання [9].

Виходячи з вищенаведених положень ГКУ, взаємодія об'єднання підприємств (у будь-якій організаційно-правовій формі) та підприємств, що до нього входять, вибудовується приблизно за такою неприродною, на наш погляд, схемою: підприємства-учасники, здійснюючи функцію корпоративного управління, на своїх загальних зборах призначають виконавчий орган об'єднання підприємств і визначають, що він має робити; після чого виконавчий орган об'єднання на виконання рішень підприємств-учасників визначає, що мають робити підприємства-учасники. На нашу думку, конструкція, в якій певні юридичні особи створюють ще одну юридичну особу та управляють нею для того, щоб ця юридична особа управляла ними (таке собі замкнуте управлінське коло) виглядає, м'яко кажучи, надуманою й нераціональною. Набагато простіше і природно із правової точки зору було б усім цим підприємствам за наявності відповідної потреби укласти між собою, наприклад, договір про спільну діяльність та згідно з главою 77 Цивільного кодексу України доручити управління цією діяльністю, в тому числі координацію спільних дій учасників, одній зі сторін договору чи в будь-який інший спосіб визначити порядок ведення їхніх спільних справ. До речі, група підприємств, які уклали би такий договір, в англо-американському праві охоплювалась би поняттями «асоціація» (як більш широким поняттям) та «консорціум» (як більш вузьким поняттям), а в німецькому праві - поняттям «концерн».

Одна із проблем правового статусу всіх форм об'єднань підприємств полягає в невизначеності юридичної природи й обсягу прав об'єднання підприємств з управління підприємствами, що до нього входять. Право об'єднання підприємств управляти підприємствами, що до нього входять, не відноситься до корпоративних прав, якими згідно зі ст. 167 ГКУ є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, зокрема до права на участь цієї особи в управлінні господарською організацією [9]. Адже не об'єднання має частку у статутному капіталі (майні) підприємств, а навпаки. Таке право навряд чи може бути віднесене до прав, що виникають у результаті договору. Можна, звісно, дискутувати та тему виникнення цих прав з установчого договору, який укладається під час заснування об'єднання підприємств, проте, по-перше, згідно зі ст. 120 ГКУ лише асоціація і корпорація діють на основі установчого договору, а консорціум і концерн мають лише статут, а по-друге, установчий договір укладається між учасниками об'єднання підприємств, саме ж об'єднання підприємств не є стороною такого договору. До того ж виникає питання, чи можуть установчі документи однієї юридичної особи (об'єднання підприємств) визначати правовий статус іншої юридичної особи (підприємства), відповідь на яке, на нашу думку, має бути негативною.

Право на таке, так би мовити, зовнішнє управління підприємствами з боку об'єднання підприємств закріплене у ст. 118 ГКУ, яка визначає, що об'єднання підприємств утворюється з метою координації діяльності підприємств, що до нього входять. Проте законодавство України не дає визначення поняття «координація», не визначає, в чому полягає зміст координації як управлінської функції, та не зазначає, які саме права й кореспондуючі їм обов'язки виникають відповідно в об'єднань підприємств та підприємств у зв'язку з реалізацією зазначеної функції управління. Якщо ж виходити з доктринального визначення функції координації як управлінської функції, що полягає в узгодженні, впорядкуванні різних частин системи управління [10, с. 345], та враховувати, що законодавство не передбачає будь-яких обмежень щодо повноважень об'єднання підприємств з управління підприємствами, то можна дійти висновку, що об'єднання підприємств наділене правом управляти підприємствами шляхом узгодження і впорядкування всієї діяльності цих підприємств.

У зв'язку із цим постає ще одна проблема - проблема конкуренції права об'єднання підприємств на управління підприємствами, що закріплене у ст. 118 ГКУ, із корпоративним правом учасників таких підприємств на управління цими підприємствами, що закріплене у ст. 167 ГКУ.

Так, надання ГКУ об'єднанням підприємств права управляти підприємствами не лише конкурує з корпоративним правом учасників відповідних підприємств на управління цими підприємствами, а й серйозно уражає це корпоративне право. У межах корпоративного управління визначається, яким чином інвестори здійснюють контроль за діяльністю менеджерів, а також яку відповідальність несуть менеджери перед інвесторами за результати діяльності товариства. Належна система корпоративного управління дозволяє інвесторам бути впевненими в тому, що керівництво товариства розумно використовує їх інвестиції для фінансово-господарської діяльності, і таким чином збільшується вартість частки участі інвесторів в акціонерному капіталі товариства [11]. Перешкоджання ж функціонуванню належної системи корпоративного управління, в тому числі шляхом зовнішнього управління підприємством із боку об'єднання підприємств, підриває впевненість інвесторів у тому, що їх інвестиції будуть розумно використані. Законодавство не зобов'язує виконавчі органи підприємств отримувати дозвіл від учасників підприємств на входження підприємств до об'єднань підприємств. У зв'язку із цим виконавчий орган підприємства шляхом прийняття рішення про входження підприємства до одного або кількох об'єднань підприємств може з легкістю розбалансувати в цьому підприємстві систему корпоративного управління як систему, за допомогою якої учасники спрямовують і контролюють діяльність підприємства, та позбавити учасників підприємства реального впливу й контролю за справами підприємства. Наприклад, директор підприємства у своїй діяльності буде керуватися вказівками об'єднання підприємств, до якого входить підприємство і в управлінні яким цей директор бере участь, та уникати відповідальності перед учасниками підприємства за свої дії як учинені за вказівками, що надійшли від об'єднання підприємств, тощо.

З огляду на цю та інші обставини українське законодавство, спрямоване на захист прав власників корпоративних прав, у світових рейтингах потрапляє на останні місця. Так, наприклад, в Індексі конкурентоспроможності країн світу за показником захисту прав міноритарних учасників (protection of minority shareholders' interests) Україна у 2013 p. посіла 146 місце зі 148 країн, які досліджувалися [12, с. 377].

Привертає увагу ще один проблемний аспект правового статусу об'єднань підприємств. Як уже зазначалося, відповідно до ст. 118 ГКУ об'єднання підприємств створюється як юридична особа з єдиною метою - метою управління (координації) діяльністю підприємств, що до нього входять. Водночас, згідно зч. 5 ст. 122 ГКУ, після створення об'єднання підприємств здійснення управління поточною діяльністю об'єднання може бути доручене адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об'єднання [9]. У зв'язку з тим, що поточна діяльність об'єднання підприємств згідно зі ст. 118 ГКУ полягає саме в управлінні (координації) діяльністю підприємств, які до нього входять, стає незрозумілим, чим у зазначеному в ч. 5 ст. 122 ГКУ випадку (тобто у випадку доручення функції управління підприємствами адміністрації одного з підприємств) буде займатися саме об'єднання підприємств як юридична особа. Якщо в такому випадку об'єднання підприємств буде займатися господарською діяльністю (торгувати товарами, виконувати роботи, надавати послуги тощо), то постає питання, в чому тоді, крім назви, полягає принципова різниця між такими формами юридичних осіб, як об'єднання підприємств та корпоративне підприємство. Адже обидві ці форми юридичних осіб передбачають можливість отримання прибутку і його подальшого розподілу серед учасників та мають інші спільні ознаки. Якщо такої різниці немає, то тоді виникає питання, навіщо було взагалі закріпляти у праві інститут об'єднань підприємств у формі юридичних осіб. І чи не простіше було б за потреби всім зацікавленим підприємствам укласти, наприклад, договір про спільну діяльність та згідно з главою 77 Цивільного кодексу України доручити управління цією діяльністю, в тому числі координацію спільних дій учасників, одній зі сторін договору чи в будь-який інший спосіб визначити в договорі порядок ведення їхніх спільних справ. Тоді б ті підприємства, що уклали такого роду договір, можна було б насправді називати договірним об'єднанням, як це робиться у країнах із розвиненою економікою.

Наведений у даній статті перелік проблем правового статусу об'єднань підприємств є далеко не вичерпним, до того ж треба зауважити, що ці та інші проблеми помножуються під час входження підприємства до кількох об'єднань підприємств, що допускається ст. 121 ГКУ. Порушені в цій публікації проблеми, на нашу думку, ілюструють те, що такий рудимент адміністративно-командної економіки як інститут об'єднань підприємств є неадекватним в умовах ринкової економіки.

У зв'язку із цим вважаємо за потрібне відмовитися від концепції об'єднань підприємств як певної організаційно-правової форми юридичної особи. Зазначена концепція має бути замінена на концепцію господарського об'єднання, яке повинне бути загальним поняттям, що означає будь-яку групу суб'єктів господарювання, пов'язаних між собою відносинами контролю (виходячи з того поняття контролю, що надається в абз. 4 ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Поняття господарського об'єднання має охоплювати собою таке поняття як холдинг, тобто групу суб'єктів господарювання, що складаються з холдингової компанії та дочірніх підприємств. Інститут державних (комунальних) господарських об'єднань, передбачений ст. 119 ГКУ, проте не відомий праву країн із розвиненою економікою, має бути замінений інститутом холдингу.

Поняття «асоціація», «корпорація», «консорціум» та «концерн» мають бути або вилучені з ГКУ, або їм має бути надане таке значення, яке вони мають у праві країн із розвиненою економікою (про таке значення мова йшла вище).

Список використаних джерел

право юридичний корпорація

1. Загальне положення про всесоюзне і республіканське промислове об'єднання: затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 02.031973 р. №140 II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://base.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi? req=doc; base=ESU; n=1092.

2. Большая советская энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1969-1978. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://dic.academic.ru/dic.nsf/bse/124299/npoMbimneHHoe

3. Закон СРСР «Про підприємства в СРСР» II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// zakon.law7.ru/base53/part8/d53ru8599.htm.

4. Black's Law Dictionary. Seventh Edition. - St. Paul, MN: West Publishing Co., 1999. - 1738 p.

5. Мельник O.O. Корпоративне право України. - К.: ФОП Мельник О.О., 2008. - 368 с.

6. Dictionary of Business Terms. Second Edition. - N.Y.: Barron's, 1994. - 692 p.

7. Aktiengesetz ll [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.gesetze-im-internet.de/aktg/ 18.html

8. Панчишин А.В. Поняття, ознаки та структура категорії «правовий статус» II Часопис Київського університету права. - 2010. - №2. - С. 95-98. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2010_2/95.pdf.

9. Господарський кодекс України II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/436-15.

10. Юридична енциклопедія: в 6 т. І Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. - К.: Українська енциклопедія, 2001. - Т. 3: К-М. - 792 с.

11. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11.12.2003 р. №571 «Про затвердження Принципів корпоративного управління» II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/? code=vr571312-03.

12. The Global Competitiveness Report 2013-2014 ll [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www3.weforum.org/docs/WEF_GlobalCompetitivenessReport_2013-14.pdf.

Размещено на Allbest.ru