Правовий режим використання персональних даних пацієнтів у закладах охорони здоров’я

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Кожен громадянин України має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, що зазначено у ст. 49 Конституції України [7]. Для реалізації зазначеного права медичним установам необхідно оперувати певним обсягом персоналізованої інформації про осіб, що звертаються за медичною допомогою. У сучасних закладах охорони здоров'я, згідно з наказами Міністерства охорони здоров'я України, ведеться понад 400 облікових форм, які супроводжують лікувально-діагностичний процес [14, с. 180]. Усі інструкції щодо заповнення медичних форм первинної облікової документації вимагають ідентифікації пацієнта шляхом фіксації його прізвища, імені, по батькові, статі, дати й місця народження, групи крові, місця роботи, серії й номеру документа, що ідентифікує особу, тощо. Зазначені відомості чинним законодавством визначаються як персональні дані. До червня 2010 р. конфіденційність зазначеної інформації забезпечувалась у режимі лікарської та медичної таємниці. Ухвалення й набуття чинності Законом України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 р. № 2297- VI [19] відкрило нову сторінку правової регламентації зберігання й поширення персональних даних пацієнта.

Мета статті - з'ясування змісту поняття й кола інформації, що складає персональні дані медичного характеру, правовий режим їх використання; відношення до лікарської та медичної таємниць, межі їх режимів, загальні засади використання такої інформації з урахуванням норм сучасного інформаційного законодавства та юридичної практики, а також проведення порівняльної характеристики. Предмет розгляду цього наукового дослідження - правові норми й наукові теорії, що визначають зміст і правовий режим персональних даних у закладах охорони здоров'я.

Мережа закладів охорони здоров'я - це сукупність закладів охорони здоров'я, що забезпечують потреби населення в медичному обслуговуванні на відповідній території [13]. Галузь охорони здоров'я України складається із 24200 закладів та установ Міністерства охорони здоров'я, а також 198 відомчих лікарняних закладів та 3475 закладів недержавних форм власності [14, с. 178]. У цих закладах працюють десятки тисяч медичних працівників, які щодня використовують у своїй професійній діяльності персональні дані сотень тисяч пацієнтів. І. Шатковська наголошує також на широкому колі користувачів медичної інформації, а відповідно - суб'єктів збереження лікарської таємниці. Так, інформація щодо перебування пацієнта на стаціонарному лікуванні є потенційно відомою багатьом особам, яких І. Шатковська поділяє на наступні групи: 1) медичні працівники, які виконують лише лікувальні функції (наприклад, лікар, медична сестра та ін.); 2) медичні працівники, які поєднують лікувальні функції з адміністративними (завідувачі відділеннями, чергові лікарі, начальники медичних частин, головні лікарі та їх заступники, старша медична сестра та ін.); 3) медичні працівники, які виконують лише адміністративні функції (керівники обласних і районних управлінь, відділів охорони здоров'я, фахівці цих установ, працівники Міністерства охорони здоров'я України та ін.); 4) представники допоміжних служб лікувальних установ (кадрового апарату, фінансової та юридичної служби, комп'ютерного забезпечення, реєстратури тощо); 5) студенти медичних навчальних закладів; 6) працівники системи обов'язкового й добровільного медичного страхування (фондів обов'язкового медичного страхування, страхових компаній тощо); 7) працівники правоохоронних, контролюючих і наглядових органів (органів внутрішніх справ, прокуратури, санітарно-епідемічної служби, антимонопольного комітету тощо) [26, с. 13]. Значну частину інформаційного супроводження пацієнта протягом лікування складають персональні відомості. Ці інформаційні відносини мають значні масштаби, що робить необхідним законодавче врегулювання процесу отримання, використання й поширення персональних даних пацієнтів.

До прийняття Закону України «Про захист персональних даних» відомості, що ідентифікують особу пацієнта, знаходились під охороною режиму лікарської та медичної таємниці. Ці види інформації з обмеженим доступом поряд із персональними даними утаємничували відомості про стан здоров'я пацієнта, етимологію його захворювання, засоби лікування, інформацію про його особисте життя тощо. Міжнародні засади конфіденційності медичної інформації про стан здоров'я пацієнтів були сформовані ще в 40-х рр. XX ст. в таких документах: Загальна декларація прав людини ООН [2]; Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації (1948 р.), в якій Міжнародною клятвою лікарів передбачено обов'язок лікарів берегти таємниці, які йому довірили, навіть після смерті пацієнта [4]; Міжнародний кодекс медичної етики (1949 р., з наступними доповненнями), що був прийнятий Генеральною Асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації, де зазначається, що лікар повинен зберігати лікарську таємницю навіть після смерті свого пацієнта [11]. Пізнішими міжнародними документами, наприклад, такими як Міжнародний пакт про громадянські й політичні права [12], цей принцип конфіденційності медичної інформації про стан здоров'я особи було підтверджено та деталізовано. Лісабонська декларація про права пацієнта (прийнята 34-ю Всесвітньою медичною асамблеєю у 1981 р.) також закріпила право пацієнта «розраховувати на те, що лікар буде поважати конфіденційний характер медичних та особистих відомостей про нього» [9]. Найбільш ґрунтовно права пацієнтів щодо охорони персональної інформації, отриманої лікарем під час лікування, регламентовані в Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі (прийнята Всесвітньою організацією охорони здоров'я в 1994 р.), відповідно до якої вся інформація про стан здоров'я пацієнта, діагноз, прогноз та лікування його захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинна охоронятися в секреті, навіть після смерті пацієнта [10]. Таким чином, міжнародне законодавство визнає медичні записи частиною права на інформаційну приватність [17, с. 12]. Щодо обов'язку медичних працівників охороняти персональні дані пацієнта від розголошення, то одностайності в наведених міжнародних актах не прослідковується, тобто персональні дані пацієнта не є основною інформаційною частиною лікарської чи медичної таємниці. Вітчизняний законодавець також не визначив конкретної позиції щодо правового режиму персональних даних медичного характеру.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про захист персональних даних» забороняється обробка персональних даних, що стосуються здоров'я. Водночас ця заборона не застосовується, якщо обробка персональних даних проводиться в цілях охорони здоров'я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров'я, на яку покладено обов'язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на яку поширюється законодавство про лікарську таємницю [19]. Сформулювавши таку норму, вітчизняний законодавець установив подвійний механізм захисту медичної інформації про стан здоров'я пацієнта: в режимі лікарської (медичної) таємниці та в режимі персональних даних.

Відповідно до чинного законодавства неможливо чітко визначити перелік відомостей, що складають зміст персональних даних. Судова практика застосування норм чинного інформаційного законодавства свідчить, що до персональних даних віднесено значний перелік відомостей, у тому числі про стан здоров'я громадянина [20]. Таким чином, складається ситуація, коли захист однієї й тієї ж інформації про стан здоров'я особи повинен проводитись у межах різних правових режимів: медичної, лікарської таємниці та персональних даних, що передбачає собою складення потрійної кількості документів та реалізацію потрійної кількості заходів забезпечення її конфіденційності як персональних даних або таємності як лікарської чи медичної таємниці. Це, на наш погляд, створює умови зниження якості захисту такої інформації та додаткові навантаження на систему діловодства в медичних закладах.

Конституційною основою інститутів персональних даних, лікарської та медичної таємниці є ст. 32 Основного Закону України, яка містить заборону втручатись в особисте й сімейне життя, а також передбачає, що збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди не допускається, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини [7]. У ст. 286 Цивільного кодексу України [24] та ст. 39-1 Основ законодавства України про охорону здоров'я закріплено право пацієнта на таємницю про стан свого здоров'я, а також про факт звернення за медичною допомогою, діагноз, відомості, одержані під час її медичного обстеження. Одним із важливих принципів роботи системи медичного забезпечення, як зазначають І. Сенюта та І. Шатковська, є дотримання лікарської таємниці, на що вказує ще клятва Гіппократа: «Щоб під час лікування - а також і без лікування - я не побачив чи не почув щодо людського життя з того, що не слід будь-коли розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею» [22; 26, с. 10].

Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я визначає зміст лікарської таємниці [13]. Законодавством в абз. 2 ст. 40 та ст. 78 Основ законодавства України про охорону здоров'я, Клятвою лікаря [6], а також іншими Указами Президента України [18] закріплено обов'язки медичних і фармацевтичних працівників зберігати лікарську таємницю. Наведені нормативно-правові акти закріпили основи інституту лікарської та медичної таємниці, проте законодавчого визначення цих понять не існує. Що деяким чином компенсується теоретичними розробками науковців-юристів. Прикладом одного з останніх визначень лікарської таємниці, сформульованого в результаті дисертаційного дослідження І. Шатковською, є наступне: лікарська таємниця - це правовий режим існування інформації, отриманої медичним працівником щодо пацієнта під час діагностики, лікування чи реабілітації, обов'язок зберігати яку покладається також на інших осіб, яким зазначена інформація стала відомою під час виконання своїх професійних обов'язків [26, с. 6]. Таким чином, теоретичні розробки науковців, як і норми чинного законодавства, вказують на приналежність персональних даних пацієнта до лікарської таємниці. Водночас механізм забезпечення режиму лікарської таємниці, на наш погляд, не розроблений. Фактично, він містить декларативні норми про обов'язок медичних працівників зберігати лікарську таємницю та кримінальну відповідальність за незаконне розголошення лікарської таємниці, передбачену ст. 145 Кримінального кодексу України [8], яка залишається в Україні майже на затребуваною. За статистикою Державної судової адміністрації за останні п'ять років в Україні жоден медпрацівник не був притягнутий до кримінальної відповідальності за розголошення лікарської таємниці [1].

Ситуацію із притягненням до юридичної відповідальності медичних працівників за розголошення лікарської таємниці може покращити запровадження адміністративної відповідальності за розголошення лікарської чи медичної таємниці, якої на даний час КУпАП не передбачає. Натомість адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері захисту персональних даних передбачена ст. 18839 КУпАП, що, на наш погляд, підвищує рівень ефективності режиму конфіденційності персональних даних пацієнтів у закладах охорони здоров'я.

Особливої актуальності набуває забезпечення конфіденційності персональних даних пацієнтів під час запровадження в закладах охорони здоров'я передових інформаційних технологій, електронних медичних карток, відповідних електронних баз даних та медичних комп'ютерних мереж. Автори навчального посібника «Охорона здоров'я в Україні» стверджують, що сьогодні на базі сучасних комп'ютерних і телекомунікаційних технологій відбудеться трансформація всієї медичної галузі. Ці перебудови, на їх погляд, сприяють підвищенню ролі інформаційного ресурсу під час упровадження телекомунікаційних технологій як в управління системою охорони здоров'я, так і в лікувально-діагностичний процес [14, с. 182].

Першим визначальним кроком у цьому напрямку було прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови від 06.06.2012 р. № 546 «Про затвердження електронного реєстру пацієнтів» [15] на виконання Національного плану дій на 2012 р. щодо впровадження Програми економічних реформ на 2012-2014 рр. «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», затвердженого Указом Президента України від 12.03.2012 р. № 187. У самій постанові зазначається, що електронний реєстр пацієнтів - це єдина державна інформаційна система збирання, реєстрації, накопичення відомостей про пацієнта та отриману медичну допомогу. Реєстр створюється з метою підвищення ефективності медичної допомоги, забезпечення своєчасності її надання, модернізації первинної медичної допомоги. Заклади охорони здоров'я всіх форм власності зобов'язані вносити до Реєстру відомості про фізичну особу, що містяться в затверджених наказами МОЗ медичних облікових формах, а також вести облікові форми на паперових носіях.

Важливим аспектом, як зазначає Я. Чекер, є й те, що впровадження електронного реєстру пацієнтів є пілотним проектом. Його відпрацювання розпочнеться з Вінницької, Дніпропетровської, Донецької областей та м. Києва. Пілотність проекту дозволить з'ясувати, наскільки можливо запровадити електронний реєстр пацієнтів в Україні та скільки для цього потрібно часу й коштів. Наразі велика кількість експертів вважають, що введення електронного реєстру пацієнтів найближчим часом є не можливим, у тому числі через недостатню кількість кваліфікованих працівників, відсутність комп'ютерного обладнання, Інтернету в лікарнях. Інший аспект - доволі висока вартість цього проекту навіть у пілотних областях. Тому уряд сподівається отримати на цю програму один із грантів Світового банку. У випадку неотримання гранту ставиться під сумнів реалізація проекту як такого [25].

Відповідно до Порядку ведення електронного реєстру пацієнтів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької областей та м. Києва джерелами формування Реєстру є паспортні документи або інші документи, що ідентифікують особу, та первинна облікова документація закладів охорони здоров'я, а сам реєстр формується шляхом створення електронних баз даних із метою максимальної автоматизації накопичення й обробки інформації, користувачами якого є працівники закладів охорони здоров'я, яким згідно із законодавством та посадовими обов'язками надано право на роботу з первинною обліковою документацією.

Підставою для внесення фізичної особи (пацієнта) до Реєстру є факт звернення пацієнта до закладу охорони здоров'я та наявність його письмової згоди на обробку персональних даних. До самого реєстру вносяться наступні персональні дані: 1) прізвище, ім'я (імена), по батькові (за наявності); 2) у разі зміни прізвища, імені (імен), по батькові вказується дата зміни та нові прізвище, ім'я, по батькові; 3) стать пацієнта; 4) дата народження (число, місяць, рік) 5) група крові та резус-фактор; 6) відомості про місце народження особи; 7) згідно з даними паспортного документа місце проживання (у разі, якщо пацієнтом є дитина, зазначається місце проживання її батьків або інших законних представників); 8) місце роботи фізичної особи (пацієнта) (повністю найменування підприємства, установи або організації); 9) серія і номер паспортного документа чи інших документів, що ідентифікують особу (свідоцтва про народження - для осіб, які не досягли 16-річного віку); 10) з відповідних документів (за їх наявності) дані реєстраційного номеру облікової картки платника податків; 11) для пільгових категорій населення обов'язковим є заповнення інформації про номер і серію пільгового посвідчення, пільгову категорію, групу інвалідності [16]. З аналізу цього нормативно-правового акта видно, що електронний реєстр пацієнтів містить основну частину персональних даних про пацієнта, що дозволяють його ідентифікувати. Тому ми вважаємо виправданими та достатньо виваженими такі адміністративні заходи забезпечення конфіденційності персональних даних пацієнтів, як обов'язкове отримання у пацієнта письмової згоди на опрацювання його персональних даних та письмове попередження всіх осіб, які мають доступ до Реєстру, щодо відповідальності про розголошення персональних даних.

У Порядку ведення електронного реєстру пацієнтів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької областей та м. Києва зазначено, що інформація, яка засвідчує факт звернення фізичної особи (пацієнта) до закладу охорони здоров'я, вноситься медичним персоналом відповідно до паперових форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення, затверджених наказами Міністерства охорони здоров'я України, основною інформаційною одиницею для Реєстру є форма первинної облікової документації № 025/о «Медична карта амбулаторного хворого», затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14 лютого 2012 р. № 110 [5]. Якщо персональні дані про пацієнтів дублюються в електронному реєстрі та на паперових формах первинної облікової медичної документації, то є потреба в обов'язковому відібранні в письмовому вигляді згоди пацієнта на використання його персональних даних, а також письмового попередження всіх медичних працівників, які мають доступ до цих форм, щодо відповідальності про розголошення персональних даних. Оскільки термін зберігання персональних даних в електронному реєстрі та на паперових носіях складає 5 років, то й чинність письмової згоди і письмового попередження про відповідальність повинна бути не меншою. Водночас згідно з принципами міжнародного медичного законодавства відомості, що складають лікарську чи медичну таємницю, повинні зберігатись лікарем навіть після смерті пацієнта. Таким чином, строк збереження персональних даних і лікарської таємниці значно різняться.

У порядку ведення електронного реєстру пацієнтів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької областей та м. Києва зазначено, що відмова фізичної особи (пацієнта) від внесення її даних до Реєстру не є підставою для ненадання медичної допомоги [16]. Водночас, як наголошують фахівці, виникає питання, яким чином буде фіксуватися інформація про пацієнтів, які з тих чи інших причин не захочуть дозволяти внесення своїх персональних даних до електронного реєстру [25]. З іншого боку, якщо є група людей, які з різних причин не хочуть, щоб інформація про них існувала в електронному варіанті, то постає питання, як вони забезпечуватимуться медичними послугами, про що зауважила

І. Акімова. Вона ж зазначила, що електронний реєстр пацієнтів - це лише частина того, що називається електронний уряд [23]. Аналогічні питання будуть виникати й у процесі роботи інших суб'єктів владних повноважень під час запровадження їх електронних баз персональних даних як частини системи електронного урядування.

Електронізація всієї країни, в тому числі медичної сфери, підвищує рівень загрози незаконного розголошення персональних даних громадян та відомостей про їх хвороби. Про що свідчать факти журналістських розслідувань щодо нелегальної торгівлі різноманітними базами даних [3]. Ці факти лякають осіб, інфікованих ВІЛ, хворих на гепатит С, різні психічні захворювання, які вважають, що про їх стан дізнаються знайомі та незнайомі люди, котрі можуть розірвати з ними соціальні зв'язки чи у власних меркантильних цілях намагатимуться використовувати цю інформацію для шантажу подібних пацієнтів.

Водночас, як свідчать результати інших журналістських розслідувань, персональні дані, що містяться на паперових носіях (картках пацієнтів на даний час) в Україні можна отримати також без проблем [27]. Таким чином, сучасний стан захисту персональних даних у вітчизняних закладах охорони здоров'я, незалежно від фіксації цих відомостей на паперових чи електронних носіях, досі знаходиться на невисокому рівні, оскільки законодавство змінюється швидко, а корегування ставлення медичних працівників до персональних даних пацієнтів як до конфіденційної інформації потребує значно більшого часу. Що ускладнюється, на думку фахівців, складністю дотримання форми згоди суб'єкта персональних даних, необхідністю надання великої кількості повідомлень, необхідністю отримання згоди на обробку будь-яких персональних даних тощо. Як зазначає О. Рогова, виписана в Законі достатньо гармонійна формула пріоритету згоди суб'єкта персональних даних - пацієнта на обробку персональних даних на практиці зустрінеться із цілком правомірними вимогами службових і посадових осіб органів охорони здоров'я спростити процедури одержання згоди пацієнтів, розробити гнучкі й ефективні організаційно-правові механізми, які б дозволили, з одного боку, захистити права пацієнтів (як дорослих, так і дітей), а з іншого - не створювали умов для гальмування чи навіть блокування всієї діяльності медичних закладів [21]. Питання також викликає необхідність і порядок отримання письмової згоди на обробку персональних даних медичними працівниками під час перенесення відомостей вже з існуючих паперових носіїв до електронного реєстру пацієнтів.

Аналіз правового регулювання і практики захисту персональних даних у вітчизняних закладах охорони здоров'я як у режимі лікарської чи медичної таємниці, так і в режимі персональних даних свідчить про необхідність проведення ряду вдосконалень адміністративно-правового режиму забезпечення цих інститутів.

Висновки. Існує потреба в запровадженні законодавцем організаційно-правових процедур фіксації фактів взяття на себе обов'язку медичним працівником не розголошувати лікарську таємницю, передання іншим медичним чи немедичним працівникам такої інформації, а також у запровадженні адміністративної відповідальності за розголошення лікарської чи медичної таємниці, якої на даний час КУпАП не передбачає. Вбачаємо нагальну потребу в запровадженні адміністративної відповідальності про розголошення лікарської таємниці, тому що за чинним законодавством, ця інформація є таємною, тобто має вищий ступінь захисту, ніж конфіденційні персональні дані. Цьому сприятиме законодавче відокремлення режимів лікарської і медичної таємниці від режиму персональних даних за змістом та організаційними заходами.

Пропонуємо вважати лікарською чи медичною таємницею саме відомості, що стосуються стану здоров'я, результатів обстеження, причин захворювання, процедур лікування, наслідків тощо, крім даних, що ідентифікують пацієнта (прізвище, ім'я, по батькові, дата і місце народження, серія та номер паспорта чи іншого документа, що посвідчує особу; місце проживання, ідентифікаційний код, номери телефонів, електронні адреси), які вважати персональними даними, й використання яких необхідно здійснювати в закладах охорони здоров'я відповідно до Закону України «Про захист персональних даних».

Необхідно запровадити підписку медичних працівників про нерозголошення персональних даних пацієнтів під час роботи як із паперовими, так і електронними їх носіями, а також встановити терміни чинності таких підписок і дозволів пацієнтів на опрацювання їх персональних даних. Потребує також нормативного закріплення обов'язок медичних працівників отримувати письмову згоду пацієнтів на обробку їх персональних даних, що вже знаходяться в користуванні закладів охорони здоров'я на паперових носіях.

Література

персональний медичний незаконний

1. Бондарев Т., Постригай С. Врачебная тайна. Декларация или реальность? II Юридический портал «PRAVOTODAY». - 2 августа 2010 г. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://pravotoday.in.ua/ru/press-centre/publications/pub-241.

2. Всеобщая декларация прав человека: принята и провозглашена в резолюции 217 А (III) Генеральной Ассамблеи от 10 декабря 1948 г. // Голос України. - 2008. - № 236.

3. Глотов М. Електронний реєстр пацієнтів: чи справді все так страшно? II [Електронний ресурс]. -Режим доступу: http://glotov.wordpress.com/2012/07/ll.

4. Женевська декларація: прийнята 2-ю Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації (Женева, Швейцарія, вересень 1948 р.), внесені поправки 22-ю Всесвітньою медичною асоціацією (Сідней, Австралія, 1968 р.), 35-ю Всесвітньою медичною асоціацією (Венеція, Італія, жовтень 1983 р.), 46-ю Генеральною асоціацією Всесвітньої медичної асоціації (Стокгольм, Швеція, вересень 1994 р.) II МЕДИЧНЕ ПРАВО. - 2010. -№ 50 (1). -С. 96.

5. Інструкція щодо заповнення форми первинної облікової документації № 025/о «Медична карта амбулаторного хворого»: Наказ Міністерства охорони здоров'я України. № 110 II Офіційний вісник України. - 2012. - № 41. - С. 116. - Ст. 1585. - Код акта 61806/2012.

6. Клятва лікаря: Указ Президента України від 15 червня 1992 р. № 349 II Збірник указів Президента. - 1992. - № 2.

7. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. II Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

8. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІII Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25. - Ст. 131.

9. Лиссабонская декларация относительно прав пациента: принята 34-й Всемирной медицинской ассамблеей (Лиссабон, Португалия, сентябрь/октябрь 1981 г.) II «Права человека и профессиональная ответственность врача» в документах международных организаций. - К.: Изд-во «Сфера», 1999. - [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/990_016.

10. Лікарська таємниця II SKARGA_NET Новини. - Четвер, 7 грудня 2006. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.skarga.net/.

11. Міжнародний кодекс медичної етики: прийнятий 3-ю Генеральною Асамблеєю Всесвітньої Медичної Асоціації (Лондон, Великобританія, жовтень 1949 р.), доповнений 22-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю (Сідней, Австралія, серпень 1968 р.) і 35-ю Всесвітньою Медичною Асамблеєю (Венеція, Італія, жовтень 1983 р.) II Медичний портал MedicLab. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://mediclab.com.ua/index. php?newsid=15 633.

12. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: прийнятий 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН / Документ ООН A/RES/2200 А (XXI); ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08) від 19.10.1973 р. II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

13. Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон України від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІII Голос України. - 15.12.1992.

14. Охорона здоров'я України: навч. посібник / за заг. ред. д. ю. н., проф., заслуженого юриста України В.П. Пєткова. - К.: ВД «Скіф», 2013. - 288 с.

15. Положення про електронний реєстр пацієнтів: затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2012 р. № 546 II Урядовий кур'єр. - 2012. - № 126.

16. Порядок ведення електронного реєстру пацієнтів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької областей та м. Києва: Наказ Міністерства охорони здоров'я України № 666 II Офіційний вісник України. - 2012. - № 72. - С. 310. - Ст. 2923. -Код акта 63451/2012.

17. Право на приватність: conditio sine qua non / Харківська правозахисна група ; худож.-оформлювач О. Герчук .- X.: Фоліо, 2003. - 216 с.

18. Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань: Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я №3/6 від 18.01.2000 р. II Офіційний вісник України. - 2000. - № 12. - С. 152. - Ст. 485. - Код акта 15207/2000.

19. Про захист персональних даних: Закон України від 13 січня 2011 р. № 2939-VI II Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 34. - С. 481.

20. Рішення Конституційного Суду Українку справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України № 1-9/2012 від 20 січня 2012 р. № 2-рп/2012 II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/go/v002p710-12.

21. Рогова О.Г. Право на збереження лікарської таємниці щодо стану здоров'я дитини// [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://103-law.org.ua/Article.aspx?a=28/.

22. Сенюта І. Етичні гарантії права на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування II Інтернет-видання «Юриспруденція on-line». - 05.09.2004. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.lawyer.org.ua/?w=r&i=12&d=417],

23. Упровадження електронних медичних карт є частиною проекту електронного уряду II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dsesu.grorarada.cora/novini/ itera/235-uprovadjenny-elektronnih-raedichnih-kart.htal.

24. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IVII Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - Ст. 356.

25. Чекер Я. Електронний реєстр пацієнтів: крок вперед чи нездійсненне завдання МОЗ II [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.kopartners.cora.ua/ukr/pr/ yaroslav-cheker-elektronniy-reiestr-paciientiv-krok-vpered-chi-nezdiysnenne-zavdannya-raoz.

26. Шатковська І.В. Адміністративно-правове забезпечення лікарської таємниці в Україні [текст]: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / І.В. Шатковська ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. - К., 2010. - 20 с.

27. Шкула А. «Медичну таємницю» в поліклініках Тернополя видають без проблем II Международное агентство информационных расследований. - 16.02.2010. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://raair.in.ua/expertise/show/id/666.

Размещено на Allbest.ru