Стадії застосування заходів кримінально-правового характеру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стадії застосування заходів кримінально-правового характеру

Ященко А.М., кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін (Харківський національний університет внутрішніх справ)

Анотація

кримінальний правовий норма стадія

На підставі аналізу доктринальних точок зору щодо визначення стадій застосування правової норми, в тому числі і кримінально-правової, встановлюються стадії застосування заходів кримінально-правового характеру.

Ключові слова: заходи кримінально-правового характеру, стадії застосування права, стадії застосування норми кримінального права

Аннотация

На основании анализа научных точек зрения относительно стадий применения правовой нормы, в том числе и уголовно-правовой, устанавливаются стадии применения мер уголовно-правового характера.

Ключевые слова: меры уголовно-правового характера, стадии применения права, стадии применения нормы уголовного права

Annotation

Based on a review of scientific points of view regarding stages of application of the legal norm, including criminal law, stages of application of measures under criminal law is established.

Key words: measures under criminal law, stages of application of the law, stages of application of criminal law norm

Вступ

Завданням KK України, згідно зч. 1 ст. 1, є правове забезпечення охорони від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей і благ, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Покарання, відтак, є основним і важливим заходом державного реагування на злочинні прояви і, водночас, тим фактором, що стримує потенційних злочинців від порушення ними в майбутньому кримінально-правових заборон.

Разом із тим, останнім часом в юридичній літературі дедалі частіше звертається увага на те, що каральні заходи кримінально-правового характеру не виконують у повному обсязі тієї ролі, яка ним відведена у справі протидії злочинності. Покарання, як пише В.А. Піманов, не є універсальним і кардинальним засобом, а головне - воно є абсолютно безсилим у протистоянні загрозі безпеки, що походить від малолітніх та психічно хворих осіб [19, с. 4]. Крім того, криза кримінального покарання змушує сьогодні стверджувати, що окремим напрямом сучасної кримінально-правової політики є застосування до порушників некаральних заходів кримінально-правового реагування, заснованих на заохоченні позитивної посткримінальної поведінки особи, яка пов'язана з учиненням не лише злочину, але й діяння, що зовні на нього схоже. Таким чином, можна стверджувати, що ті завдання, які стоять перед законом України про кримінальну відповідальність, можуть бути досягнені не лише шляхом застосування покарання, а й за допомогою інших заходів кримінально-правового характеру. Причому останні мають тенденцію до свого постійного розширення й удосконалення, що є об'єктивним процесом, зумовленим не лише складністю та неоднорідністю предмета кримінально-правового регулювання, але й гуманізацію всіх сторін суспільного життя. Як зазначають окремі науковці, які розділяють подібну точку зору, структуру кримінально-правового впливу складає, відтак, не лише кримінальна відповідальність, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання або його відбування, примусові заходи медичного та виховного характеру, примусове лікування, а й заохочення за зусилля, спрямовані на захист особи, суспільства та держави шляхом спричинення шкоди зловмисникам тощо [2, с. 61].

Процес застосування заходів кримінально-правового характеру пов'язаний із певними послідовними стадіями, щодо переліку яких вже протягом досить тривалого часу не вщухають дискусії не лише серед криміналістів, але й фахівців із теорії права. Пов'язано це, в першу чергу, з тим, що на сьогодні немає єдності в поглядах щодо стадій застосування норми права, в тому числі норми кримінального права. Свідченням указаного є наукові праці відомих вітчизняних і російських науковців, зокрема Є.В. Благова, Я.М. Брайніна, Є.М. Вечерової, В.К. Дуюнова, Д.С. Дядькіна, В.М. Кудрявцева, О.В. Наден, А.В. Наумова, А.І. Рарога, М.М. Рибушкіна та інших. У межах цієї публікації прагнемо висловити певні власні міркування щодо виділення можливих стадій застосування регламентованих законом заходів кримінально-правового характеру.

Постановка завдання. Мета цієї статті, таким чином, полягає у визначенні на підставі аналізу доктринальних точок зору щодо визначення стадій застосування норми права, в тому числі кримінального, можливих стадій застосування заходів кримінально-правового характеру.

Результати дослідження. В юридичній літературі, як ми вже звертали увагу, єдності думок щодо винесеного на розгляд питання немає. Залишається воно дискусійним і в загальній теорії права. Подібний висновок можна зробити на підставі аналізу наукових праць відомих теоретиків права, зокрема, С.С. Алексеева, С.І. Вільнянського, І.Е. Фарбера та інших. Так, С.С. Алексеев та С.І. Вільнянський усі правозастосовні дії поділяють на три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи (аналіз доказів, процес доказування тощо), тобто інформація про факти; 2) вибір та аналіз норми права (встановлення юридичної основи справи); цю стадію утворюють дії із самими юридичними нормами, тобто знаходження точного тексту нормативного акта, перевірка його юридичної сили, тлумачення акта тощо; сюди ж примикають дії, пов'язані із заповненням прогалин у праві; 3) рішення справи, яке виражене в акті застосування права; на підставі аналізу застосування фактів та юридичних норм виносяться рішення в юридичній справі, яке виражається у правозастосовному акті [1, с. 614-615; 8, с. 17]. Подібним чином визначаються стадії застосування норм права і деякими сучасними теоретиками права [20, с. 81-84]. Натомість І.Е. Фарбер відзначав, що наведені вище перші дві стадії застосування права такими визнаватися не можуть, оскільки останні теоретично узагальнюють лише одну сторону справи: вони відповідають на питання про те, що повинен попередньо зробити суддя або працівник правоохоронного органу для того, щоб застосувати норму права [26, с. 15-26].

Погляди наведених фахівців із теорії права стали підґрунтям визначення стадій застосування галузевих норм права, зокрема норм кримінального права. Так, А.В. Наумов зазначає, що перша стадія правозастосовної діяльності полягає в дослідженні дійсних фактичних обставин. Другою стадією правозастосовного процесу є встановлення кримінально-правової норми, яка підлягає застосуванню, перевірці дійсності норми, дії у часі і просторі, а також її тлумаченню. Прийняття рішення по суті як остання стадія застосування кримінально-правової норми є завжди вирішенням питання про кримінальну відповідальність і покарання в тому чи іншому аспекті: про притягнення особи докримінальної відповідальності, про призначення покарання винному у вчиненні злочину, про звільнення від кримінальної відповідальності та покарання [18, с. 45, 55]. Подібний підхід поділяє й А.В. Мадьярова та деякі інші науковці [15, с. 104-105; 16, с. 137; 14; 6, с. 23]. Із деякими власними уточненнями подібну точку зору також розділяє й Я.М. Брайнін [5, с. 105]. М.М. Рибушкіну цьому аспекті відзначає, що особливості правозастосування полягають в тому, що воно, по-перше, пов'язане завжди з одночасною реалізацією двоякого роду норм: норми, що визначає компетенцію правозастосувача, і норми, яка регулює те суспільне відношення, в межах якого виникло юридичне питання (справа), що вирішується правозастосувачем. Причому сам правозастосувач не є безпосереднім учасником цього суспільного відношення, його роль зводиться до надання спеціальної владної допомоги іншим суб'єктам права. Крім того, на відміну від решти видів індивідуально-правового регулювання, правозастосування, як правило, пов'язане з доведенням, тобто з тією процесуальною діяльністю, яка полягає у виявленні, дослідженні, встановленні наявності або відсутності фактів та обставин, до яких необхідно прикласти заборонну правову норму, що реалізовується. Ця діяльність процесуальна, вона регламентується процесуальними нормами. Процесуальне доведення - єдиний шлях пізнання тих фактів, які підлягають встановленню в даній юридичній справі. Нарешті, якщо за всіх різновидів індивідуально-правового регулювання мають місце індивідуально-правові приписи, то під час правозастосування вони переростають у право- застосовні акти зі всіма їх зовнішніми і змістовними атрибутами. Такі правові акти, які містять індивідуально-конкретні державно-владні приписи, виносяться компетентними органами в результаті вирішення юридичної справи [22, с. 89-91].

З іншого боку, В.М. Кудрявцев, визначаючи місце кваліфікації злочинів у процесі застосування норм права, стверджує, що для кваліфікації злочинів, без сумніву, необхідно насамперед правильно встановити фактичні обставини справи, зрозуміти зміст кримінально-правової норми, з'ясувати юридичну силу відповідного джерела тощо. У процесі кваліфікації всі ці обставини неодноразово перевіряються й уточнюються. Однак указані дії самі по собі не складають зміст процесу кваліфікації, а лише створюють для нього необхідні передумови (умови), що забезпечують правильне застосування закону. Поняття кваліфікації ближче стоїть до останньої стадії процесу застосування норми права - прийняття рішення і видання акта, що закріплює це рішення. Класифікація входить у цю стадію, проте повністю з нею не співпадає. Для застосування кримінально-правової норми необхідно встановити не лише наявність у діях обвинуваченого певного складу злочину, але й вирішити питання про можливість і необхідність застосування покарання або настання інших правових наслідків. Кваліфікацією злочинів процес застосування кримінально-правової норми не закінчується. Таким чином, кваліфікація злочинів є лише одним з етапів застосування норми кримінального права, який полягає у прийнятті рішення про те, яка саме кримінально-правова норма передбачає вчинений злочин, і в закріпленні цього рішення у кримінальному процесуальному акті [12, с. 17-18]. Підтримуючи дослідника, Є.В. Благов відмічає, що встановлення фактичних обставин справи та вибір й аналіз норм права (встановлення юридичної основи справи) є не стадіями (першою та, відповідно, другою) застосування права, а передумовами його застосування, адже здійснення подібних дій має місце до застосування останнього. Відтак стадії правозастосування слід шукати в самому винесенні рішення про реалізацію кримінального права. Рішення про реалізацію кримінального права під час застосування останнього повинне містити подвійний висновок про передбаченість (або непередбаченість) встановлених фактичних обставину відповідній нормі, про визначення (або не- визначення) заходу кримінально-правового характеру, що в ній міститься. Зрозуміло, що без першого висновку другий неможливий. Таким чином, перша стадія полягає в застосуванні гіпотези, а друга - в застосуванні санкції норми кримінального права. Застосуванням гіпотези необхідно вважати прийняття і закріплення рішення про передбаченість (або непередбаченість) встановлених фактичних обставин умовам, що містяться в ній, для визначення (або невизначення) заходу кримінально-правового характеру, відображеного в санкції. Застосуванням санкції кримінально-правових норм слід вважати прийняття і закріплення рішення про юридичні обов'язки та суб'єктивні права, що містяться в ній, втілені в певному заході кримінально-правового характеру [4, с. 73, 84-85, 90, 307-308, 502]. О.В. Наден у цьому аспекті зазначає, що застосування гіпотези та застосування санкції (або диспозиції) є обов'язковими самостійними необхідними стадіями кожного випадку застосування норми кримінального права, хоча водночас дослідниця не згодна з Є.В. Елаговим у тому, що можна застосувати або одну лише гіпотезу, або одну лише санкцію [17, с. 217]. Прихильником подібного підходу є й А.І. Рарог [21, с. 14-15].

Висловлюючи своє ставлення до проблеми визначення стадій застосування кримінально-правової норми, зазначимо наступне. Наведені судження останніх науковців, без сумніву, мають значний науковий інтерес, вони не лише добре продумані, а й належним чином аргументовані. Водночас В.С. Вільнянський вказував, що не слід переносити центр тяжіння з питання про процес застосування права на питання про фактичні результати застосування права, а дії органів влади щодо застосування норм права чомусь оголошувати лише підготовчими діями до акта застосування права. Безумовно, «акт» застосування права буде складатися в тому чи іншому рішенні (в рішенні або вироку суду). Однак щоб це рішення було правильним, законним, необхідно озброїти орган влади, який виносить рішення, розробленими доктриною права положеннями про те, як необхідно застосовувати норми права для того, щоб такий результат було досягнуто [8, с. 8]. Ці аргументи дослідник покладав у заперечення точки зору цитованого вище І.Е. Фарбера. Г.Ф. Шершеневич у цьому контексті також зазначав, що найбільш яскраво процес застосування права розкривається в діяльності суду. Так, у судовому рішенні, якщо це лише не вердикт присяжних засідателів, розрізняються наступні складові частини: виклад обставин справи, мотивування та юридичний висновок або рішення у вузькому сенсі слова. Логічна побудова судового рішення, таким чином, є нічим іншим, як силогізмом, в якому роль великої посилки грає норма права, малої посилки конкретне побутове відношення. Спроби спростувати силогізматичну будову судового рішення не можуть вважатися вдалими. Будь-яке судове рішення виявить його логічну природу [27, с. 699-704; 28, с. 34-82]. Указані складові судового рішення і є, таким чином, відображенням стадій застосування норми права. Отже, так звані «підготовчі дії», про які говорять цитовані вище науковці (встановлення фактичних обставин справи та вибір й аналіз правової норми), врешті-решт, знаходять своє об'єктивне вираження й закріплення безпосередньо в самому судовому рішенні (обвинувальному вироку суду). Відтак можна говорити про те, що вони складають зміст застосування правової норми. Будь-який обвинувальний вирок суду складається зі вступної, мотивувальної та резолютивної частини. У вступній частині вироку, як відомо, вказується, що він постановляється ім'ям України, зазначаються найменування суду, місце та час його постановления, склад суду тощо. Мотивувальна (описово-мотивувальна) частина містить формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину; обставини, які визначають ступінь винності, та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, із зазначенням мотивів, за якими суд відкидає інші докази; у разі визнання частини обвинувачення безпідставною - докази цього тощо. У резолютивній частині формулюються остаточні висновки суду про винність чи невинність обвинуваченого, кваліфікацію злочину, призначення покарання й інші питання, що підлягають вирішенню у зв'язку з остаточним вирішенням долі кримінальної справи. Резолютивна частина вироку повинна ґрунтуватися на описово-мотивувальній частині та поставати з неї. Неприпустимі протиріччя між описовою й резолютивною частинами вироку [24, с. 642-644, 648]. Отже, під час судового провадження встановлення фактичних обставин справи та вибір й аналіз правової норми є «невід'ємними атрибутами» остаточного висновку суду щодо кваліфікації кримінального правопорушення і призначення конкретного виду й розміру покарання, сформульованого в резолютивній частині вироку. Якщо вказані «підготовчі дії» виключати зі змісту процедури застосування права та вважати їх передумовами такого застосування, то судове рішення за своєю структурою повинне складатися лише з рішення у вузькому сенсі слова, тобто лише з резолютивної частини. Зокрема, як зазначає Н.Ф. Кузнецова, кваліфікація на стадії встановлення події злочину (мається на увазі перша стадія правозастосовної діяльності, тобто встановлення фактичних обставин справи - Я. Я.) за всієї її фрагментарності й варіативності вельми важлива для уникнення на наступних етапах правозастосування кваліфікаційних помилок [13, с. 55-56]. Нарешті, відомий російський науковець М.С. Таганцев свого часу зазначав, що судова діяльність під час обрання покарання насамперед починається зі встановлення ознак вчиненого винним злочинного діяння. Визначивши, згідно з обставинами справи, юридичні властивості вчиненого винним злочинного посягання, його склад, знайшовши закон, який повинен служити підставою для застосування до винного покарання, суддя переходить до з'ясування умов, що впливають на міру відповідальності, і до визначення розміру цього впливу в порядку й за правилами, встановленими кожним законодавством особливо [23, с. 367, 379]. Що стосується посилань науковців на положення п. 2 ч. 1 ст. 367 КПК України I960 р. та п. 4 ст. 367 щодо розмежування встановлення фактичних обставин справи та застосування норм кримінального права, іншими словами, виведення перших за межі процесу застосування [17, с. 214], зазначимо, що в цьому разі слід розрізняти неправильне застосування положень кримінального і кримінально-процесуального закону. У п. 2 ч. 1 ст. 409 КПК України (п. 2 ч. 1 ст. 367 КПК України I960 р.) мова йде якраз про неправильне застосування положень кримінального процесуального закону [25, с. 523-524]. У свою чергу, неправильне застосування кримінального закону нерідко має місце в результаті саме помилок у застосуванні кримінально-процесуального закону: неповноти дослідження обставин справи, важливих для вирішення питань кваліфікації та призначення покарання, однобокої оцінки доказів тощо [25, с. 523-524]. На це звертають увагу й деякі вітчизняні науковці [11, с. 859]. Лише зауважимо, що як у першому, так і в другому випадку неправильне застосування закону (КК та КПК) завжди пов'язане зі встановленням та оцінкою фактичних обставин справи.

Вищенаведене, таким чином, дає підстави стверджувати, що оскільки в основі застосування норми права лежать правила силогізму, процес правозастосовної діяльності не може бути не пов'язаний із наступним: 1) встановленням фактичних обставин справи; 2) вибором та аналізом норми права; 3) рішенням справи у вузькому сенсі слова. Зазначені стадії застосування норми права цілком можуть характеризувати і стадії застосування будь-якого заходу кримінально-правового характеру. Є.М. Вечерова вказує, що для застосування заходів кримінально-правового впливу на злочини необхідними є дві умови: 1) факт вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом та встановленого відповідним компетентним органом, яке містить усі ознаки складу злочину; 2) вказівка на конкретний захід у кримінальному законодавстві, тобто його нормативне закріплення [7, с. 126]. Не виключено, що під вказаними умовами дослідниця мала на увазі саме стадії застосування заходів кримінально-правового характеру. Якщо це так, то, продовжуючи думку автора, відзначимо, що ці дві стадії призводять до появи третьої стадії - відповідного у справі рішення, яке знаходить вираження у пра- возастосовному акті. Із позиції співвідношення структури норми-припису зі стадіями правозастосовної діяльності відзначимо, що два основні елементи правового припису (гіпотеза та диспозиція або санкція), за справедливим зауваженням А.А. Алексеева, співпадають зі вказаними першими двома стадіями цієї діяльності: гіпотеза - зі встановленням фактичних обставин справи, тобто із кваліфікацією забороненого кримінальним законом діяння; диспозиція (норма Загальної частини КК) або санкція (норма Особливої частини КК) - із вибором та аналізом норми права, тобто з вибором певного заходу кримінально-правового характеру [1, с. 615].

Звернемо також увагу на один важливий момент. Так, у процесі правозастосовної діяльності в більшості випадків компетентний орган внаслідок системності права застосовує в одній справі не одну, а декілька юридичних норм. Тому на практиці рішення юридичних справ виражається, як правило, в побудові не одного, а декількох силогізмів [1, с. 660-661; 8, с. 11]. Наприклад, за таємне викрадення чужого майна (крадіжка) передбачається кримінальна відповідальність за ст. 185 КК (норма права). Г., скориставшись відсутністю О. на робочому місці, викрав у неї із сумки гроші у сумі 5000,00 грн (достовірно встановлений факт); висновок - обвинувальний вирок суду із засудженням вчиненого винним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, та призначенням покарання у вигляді штрафу в певному розмірі (50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) за його вчинення. У цьому випадку судом застосована норма-припис Особливої частини КК України (ч. 1 ст. 185 - її гіпотеза і санкція) і, водночас, норма-припис Загальної частини КК України (ст. 53 - її гіпотеза і диспозиція), оскільки покарання призначено саме у вигляді штрафу. Подібний приклад, проте за іншою нормою кримінального закону, до речі, наводиться С.С. Алексєєвим під час розкриття змісту третьої стадії правозастосовної діяльності [1, с. 660-661]. Особливістю застосування гіпотези будь-якої норми-при- пису Загальної частини КК (мається на увазі конкретного заходу кримінально-правового характеру) є те, що її застосування співпадає із застосування гіпотези норми-припису Особливої частини КК. Іншими словами, застосування гіпотези-норми припису Особливої частини КК є фактичним застосуванням гіпотези норми-припису Загальної частини КК, що є формою вираження конкретного заходу кримінально-правового характеру. Ці процеси дзеркально відображають один одного.

Аналіз відзначених стадій застосування заходів кримінально-правового характеру виходить за межі дійсної публікації і може бути предметом подальших наукових розробок. Тут окремо звернемо увагу лише на те, що рішення суду як заключна стадія застосування норми права являє собою не лише розумовий висновок, не лише логічне судження. Як зазначає С.І. Вільнянський, правосуддя не можна звести лише до інтелектуального процесу, правова норма містить у собі не лише думку, але й веління, вона являє собою вираження волі, що підтримується державою. Тому застосування права і, зокрема, судове рішення (або вирок) являє собою акт волі. Застосування правової норми тягне за собою певні наслідки для особистості та майна сторін. Воно не може обмежуватися правилами формальної логіки. Застосовуючи право, органи влади, зокрема суд, зобов'язані враховувати політичне значення норми, практичні результати застосування норми й низку інших обставин: майновий стан сторін тощо [8, с. 10-11]. Іншими словами, під час застосування переважної більшості заходів кримінально-правового характеру, уповноважений орган (суд) зобов'язаний керуватися відповідними встановленими законом правилами. Це означає, що поряд із застосуванням відповідних норм-приписів Загальної частини КК України (наприклад, норм, що встановлюють види кримінальних покарань - ст. 53-64 КК України) суд одночасно зобов'язаний застосовувати й норми-приписи, які закріплюють загальні та спеціальні засади їх призначення, якщо такі встановлені (ст. 65, 68-72 КК України). Призначення в обвинувальному вироку певного розміру штрафу як виду покарання (50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) у наведеному нами вище випадку якраз і свідчить про те, що суд застосував, зокрема, положення ст. 53 та 65 КК України. На подібні аспекти застосування покарання звертає увагу Д.С. Дядькін та інші науковці [18, с. 76; 3, с. 124; 10, с. 288-289].

Висновки

Таким чином, процес застосування заходів кримінально-правового характеру (норми-припису Загальної частини КК України), який здійснюється паралельно із процесом застосування норми-припису Особливої частини КК України, завершується призначенням, заміною, пом'якшенням, продовженням, припиненням, а також визначенням юридичних наслідків вчиненого злочинного чи зовні схожого на нього діяння або суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК, тобто обранням виду й розміру покарання, обранням виду примусового заходу медичного й виховного характеру, визначенням підстав та умов примусового лікування, звільненням від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування тощо. Цей процес завжди пов'язаний із такими основними стадіями: 1) встановленням фактичних обставин справи; 2) вибором та аналізом норми права; 3) рішенням справи у вузькому сенсі слова.

Список використаних джерел

1. Алексеев С.С. Собрание сочинений: в 10 т. -- Т. 3: Проблемы теории права: курс лекций. - М.: Статут, 2010. - 781 с.

2. Андрющенко І.М. Звільнення від кримінальної відповідальності за незаконне заво- лодіння транспортним засобом / І.М. Андрущенко II Наше право. - 2004. - № 2. - Ч. 2. - С. 60-66.

3. Биктимеров Э.Л. Иные меры уголовно-правового характера и их роль в осуществлении задач уголовного права России: дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Э.Л. Биктимеров; Саратовская государственная академия права. - Саратов, 2009. - 206 с.

4. Благов Е.В. Применение уголовного права (теория и практика): монография / Е В. Благов. - СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. - 505 с.

5. БрайнинЯ.М. Уголовный закон и его применение: монография /Я.М. Брайнин. - М.: Юридическая литература, 1967. - 240 с.

6. Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений: монография / Ф.Г. Бурчак. - К.: Политиздат Украины, 1983. - 141 с.

7. Вечерова Є.М. Заходи кримінально-правового впливу на злочини: поняття, умови застосування та види / Є.М. Вечерова II Науковий вісник міжнародного гуманітарного університету. - 2011. - № 2. - С. 124-126.

8. Вильнянский С.И. Применение норм советского социалистического права / С.И. Вильнянский II Ученые записки Харьковского юридического института имени Л.М. Кагановича. - 1956. - Вып. 7. - С. 3-18.

9. Дядькин Д.С. Теоретические основы назначения уголовного наказания: алгоритмический подход: монография / Д.С. Дядькин. - СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2006. - 510 с.

10. Козаченко О.В. Кримінально-правові заходи в Україні: культурно-антропологічна концепція: монографія / О.В. Козаченко. - Миколаїв: Іліон, 2011. - 504 с.

11. Кримінальний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар / за заг. ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шуміла. - К.: Юстініан, 2012. - 1224 с.

12. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений: монография / В.Н. Кудрявцев. - М.: Юридическая литература, 1972. - 352 с.

13. Кузнецова Н.Ф. Проблемы квалификации преступлений: лекции по спецкурсу «Основы квалификации преступлений» / Н.Ф. Кузнецова; науч. ред. и пред. акад. В.Н. Кудрявцева. - М.: Издательский Дом «Городец», 2007. - 336 с.

14. Лупинская П.А. Решение в уголовном судопроизводстве: теория, законодательство, практика: монография / П.А. Лупинская. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Норма -Инфра-М, 2010.-240 с.

15. Мадьярова А.В. Разъяснения Верховного Суда Российской Федерации в механизме уголовно-правового регулирования: монография / А.В. Мадьярова. - СПб.: Изд- во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2002. - 405 с.

16. Минникес И.А. Индивидуальное правовое регулирование: проблемы теории и практики: монография / И.А. Минникес. - Иркутск: Институт законодательства и правовой информации, 2008. - 160 с.

17. Наден О.В. Теоретичні основи кримінально-правового регулювання в Україні: монографія / О.В. Наден. - X.: Право, 2012. - 272 с.

18. Наумов А.В. Применение уголовно-правовых норм (По материалам следственной и прокурорско-судебной практики): учеб, пособие / А.В. Наумов. - Волгоград: Высш. следств. школа МВД СССР, 1973. - 176 с.

19. Пимонов В.А. Теоретические и прикладные проблемы борьбы с общественно опасными посягательствами средствами уголовного права: монография / В.А. Пимонов.

- М.: Изд-во «Юрлитинформ», 2007. - 336 с.

20. Погребной И.М. Теория права: учеб, пособие / И.М. Погребной. - 3-є изд., испр. и доп. - X.: Основа, 2003. - 128 с.

21. Рарог А.И. Настольная книга судьи по квалификации преступлений: практ. пособие / А.И. Рарог. - М.: ТК Велби, Изд-во «Проспект», 2006. - 224 с.

22. Рыбушкин Н.Н. Запрещающие нормы в советском праве: монография / Н.Н. Рыбушкин. - Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1990. - 113 с.

23. Таганцев С.Н. Русское уголовное право. Часть Общая: курс лекций / С.Н. Та- ганцев. - Т. 2. - Тула: Автограф, 2001. - 688 с.

24. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: підручник / В.М. Тертишник. - 5-те вид., допов. і перероб. - К.: А.С.К., 2007. - 848 с.

25. Уголовный процесс: учебник / под ред. В.П. Божьева. - 3-є изд., испр. и доп.

- М.: Спарк, 2002. - 704 с.

26. Фарбер И.Е. О применении норм советского социалистического права / И.Е. Фарбер II Советское государство и право. - 1954. - № 4. - С. 15-26.

27. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права: учебник / Г.Ф. Шершеневич. - Т. 4. - М.: Издание Бр. Башмаковых, 1910. - 814 с.

28. Шершеневич Г.Ф. Применение норм права / Г.Ф. Шершеневич II Журнал министерства юстиции. - 1903. - № 1. - С. 34-82.

Размещено на Allbest.ru