Підготовка викладачів-юристів в утилітарних навчальних закладах юридичного профілю в XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПІДГОТОВКА ВИКЛАДАЧІВ-ЮРИСТІВ В УТИЛІТАРНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ ЮРИДИЧНОГО ПРОФІЛЮ В XIX СТ.

Міхневич Л.В.,

кандидат юридичних наук, докторант кафедри історії права і держави

(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

Розглянуто особливості процесу науково-атестаційної справи в спеціалізованих навчальних закладах юридичного спрямування, зокрема здійснено аналіз досвіду формування науково-педагогічних кадрів в Рішельєвському ліцеї (1817-1865) та Юридичному ліцеї князя Безбородька (1840-1875).

Ключові слова: науково-педагогічні кадри, наукова атестація, науковий ступінь, наукові титули, дисертація, ад'юнкт, професор, магістр, доктор.

науковий атестаційний юридичний педагогічний

Рассмотрены особенности процесса научно-аттестационного дела в специализированных учебных заведениях юридического направления, в частности осуществлен анализ опыта формирования научно-педагогических кадров в Ришельевском лицее (1817-1865) и Юридическом лицее князя Безбородко (1840-1875).

Ключевые слова: научно-педагогические кадры, научная аттестация, научную степень, научные титулы, диссертация, адъюнкт, профессор, магистр, доктор.

Considered the features of the process of scientific and attestation case in specialized educational institutions of legal direction in particular made the analysis of the experience of the formation scientific and pedagogical staff in the Richelieu Lyceum (1817-1865) and the Knyaz Bezborodko Law High School (1840-1875).

Key words: scientific and pedagogical staff, scientific attestation, scientific degree, scientific honor, dissertation, adjunct, professor, master, doctor.

Вступ. Сучасна українська освіта і наука не можуть стояти обабіч світових процесів глобалізації та інтернаціоналізації. Втім, варто визнати, що ці процеси є доволі неоднозначними. Інтеграція нашої освіти і науки в глобальний простір веде до розширення освітніх і наукових можливостей, але містить і деякі небезпеки, зокрема уніфікацію, одноманітність і втрату їх унікальності та самобутності. Саме тому реформи в освітній та науковій сфері варто здійснювати, провівши глибокий аналіз вітчизняного історичного досвіду і не менш глибоке обгрунтування доцільності пропонованих змін. У Болонській декларації увага приділена не лише питанням навчального процесу, а й організації наукової діяльності. Тож входження України в європейський освітній простір вимагає максимально наблизити не лише навчальні програми та документи про здобуту освіту, а й науково-атестаційну систему.

Проблеми атестації наукових кадрів досліджували як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, зокрема й юристи - О. Л. Войно-Данчишина, О. В. Єгорова, О. Є. Іванов, І. В. Костенко, Г. Г. Кричевський, Г. О. Мурашин, О. О. Самойленко, Є. М. Писарєва, О. М. Якушев та ін. Зазвичай увага дослідників прикута до питань правового регулювання наукової атестації, розвитку наукової титулатури, становлення системи присудження наукових ступенів та вчених звань в російських університетах, тоді як досвід науково-атестаційної справи в спеціалізованих навчальних закладах в літературі висвітлено значно менше.

Постановка завдання. У зв'язку з цим завданням даного дослідження є оцінка історичного досвіду підготовки науково-педагогічних кадрів утилітарних навчальних закладів юридичного профілю, які діяли на території України впродовж XIX ст. (Рішельєвський ліцей (1817-1864) і Юридичний ліцей князя Безбородька (1840-1875)) з точки зору можливого його використання в сучасних процесах реформування системи наукової атестації.

Результати дослідження. Насамперед зазначимо, що хоча виникнення інституту присудження наукових ступенів в Російській імперії пов'язують із заснуванням Академії наук (1724 р.) та відкриттям Московського університету (1755 р.), проте аж до XIX ст. атестація вітчизняних наукових кадрів здійснювалася в університетах Західної Європи. Лише з початком реформ Олександра І наукова атестація стала окремим напрямком державної освітньої політики, метою якої було укомплектувати вищі навчальні заклади кваліфікованими науково-педагогічними кадрами.

Перші кроки уряду були спрямовані на створення законодавчої бази науково-атестаційної справи. У «Попередніх правилах народної освіти про устрій училищ» від 24 січня 1803 р. університетам надавалося право присуджувати наукові ступені кандидата, магістра і доктора, а порядок обрання на посади професорів і ад'юнктів регламентували статути університетів. Зауважимо, що в той час обрання на посади не відмежовувалося від присвоєння наукових звань. Оскільки процедура виборів не була чітко визначена, то здійснювалася вона відповідно до традицій, які склалися в окремому університеті. Обрання на посади проводили загальні збори, а згодом - ради професорів. Щоправда відсутність єдиного акту щодо встановлення наукових титулів іноді приводила до зловживань. Так звана «дерптська афера» (безпідставне видання у 1816 р. двох дипломів докторів правознавства) змусила російський уряд на кілька років призупинити наукову атестацію, а вже у 1819 р. запровадити загальне для всіх університетів «Положення про зведення в учені ступені» [1]. Відтак встановлювався: розподіл наук, система наукових ступенів, послідовність їх набуття, вимоги до претендентів на науковий ступінь, правила іспитів та процедура диспутів (захисту дисертації), порядок прийняття та остаточного затвердження рішення, а також службово-станові привілеї носія наукового титулу. Важливо, що на законодавчому рівні наукові ступені були співвіднесені до викладацьких посад.

Отже, це було перше в Російській імперії законодавче закріплення процедури отримання наукових ступенів та присудження вчених звань. Однак формування загальнодержавної централізованої науково-атестаційної системи тривало впродовж всього XIX ст. в процесі наступних змін університетських статутів (1835 р., 1863 р., 1884 р.) та положень про надання наукових ступенів (1837 р., 1844 р., 1864 р.), а також прийняття численних постанов та розпоряджень Міністерства народної освіти.

Паралельно з формуванням нормативної бази вживалися й організаційно-практичні заходи. Передусім велася кропітка кадрова робота. Нові університети та інші вищі навчальні заклади потребували значної кількості фахівців, яких у Росії бракувало. Тому в перші десятиліття XIX ст. до викладацької праці активно залучали професорів-іноземців. Згодом, щоб замінити їх «природніми росіянами», читати лекції дозволили дійсним студентам та кандидатам. Водночас за ініціативою Міністерства народної освіти для підготовки професорів та ад'юнктів за кордон відправляли кращих студентів. Перша така група із 12 випускників Санкт-Петербурзького педагогічного інституту вирушила в європейські університети у 1808 р. [2]. Надалі закордонні відрядження отримували не лише дійсні студенти та кандидати, а й магістри, ад'юнкти, старші вчителі гімназій. Зауважимо, що організовували як індивідуальне, так і колективне таке стажування.

Важливо, що мету кожного зарубіжного відрядження визначало Міністерство народної освіти, тобто воно фактично формувало замовлення на підготовку фахівців певної спеціалізації. Втім право підбирати претендентів «для удосконалення в науках» надавалося професорській корпорації. Всі витрати покривали із сум університетів чи безпосередньо з державної казни. Молоді вчені отримували детальні інструкції (в яких університетах, скільки часу, які предмети, в якому порядку і в яких професорів вивчати) і періодично звітували про свої успіхи і фінансові витрати [3, с. 336]. А повернувшись додому, зобов'язані були прослужити у відомствах Міністерства народної освіти не менше шести років або повернути «спожиті на подорож кошти» [4].

Згодом таку спеціальну підготовку до професорських звань запровадили й при російських університетах, зокрема при Дерптському університеті діяв спеціальний професорський інститут. Зрештою з 1815 р. всі вітчизняні університети були зобов'язані готувати власних вихованців, виключно своїх підданих, «до постійного заняття всіх місць в університеті» [5]. А з прийняттям Загального університетського статуту 1835 р. підготовка викладацьких кадрів стала прерогативою університетів. Відтоді заміщення вакантних кафедр було їх обов'язком. Університетські ради не лише проводили випробування та диспути на наукові ступені, обирали на посади професорів та ад'юнктів, а й отримали право оголошувати конкурс на заміщення вакантних посад та тимчасово (у разі хвороби чи відрядження професора) призначати ад'юнктів «виконувачами посад» професорів [6, с. 980]. Водночас відповідно до Загального університетського статуту 1835 р. міністр народної освіти на власний розсуд міг призначати професорів і ад'юнктів. Отже, з цього часу використовували кілька способів заміщення посад: обрання, конкурс та призначення.

З огляду на те, що ліцеї вважалися вищими навчальними закладами, їх професорсько-викладацький корпус мав комплектуватися як і в університетах. Так, відповідно до статуту Рішельєвського ліцею 1817 р., «чиновники ліцею», зокрема професори та ад'юнкти обиралися Правлінням (потім Радою) з подальшим затвердженням на посадах міністром народної освіти [7, с. 905]. Будь-яких спеціальних вимог до кандидатів на ці посади статут не визначав, тобто вони користувалися загальними правилами наукової атестації.

Оскільки ліцеї в той час перебували в процесі становлення, то вони не мали сталого корпусу кваліфікованих викладачів, а вчених з «науковим ступенем або гідністю» магістра чи доктора для заняття посад ад'юнктів та професорів не вистачало. Навіть університетські кафедри нерідко певний час залишалися вакантними. Тож в ліцеї кафедри часто не були заповнені штатними викладачами з необхідними ступенями, а на посади ад'юнктів та професорів призначали виконувачів цих посад. Нерідко один і той же викладач читав лекції з різних предметів, іноді і з тих, які сам знав лише поверхово. Так, за першим Статутом 1817 р. Рішельєвського ліцею усі юридичні курси мав читати один штатний професор кафедри юриспруденції та політичної економії. Впродовж 1821-1825 рр. цю посаду обіймав магістр Московського університету П. Н. Протопопов. Потім виконувачами посади професора цієї кафедри були магістр Харківського університету професор латинської словесності І. Ф. Гриневич (квітень-вересень 1825 р.) та кандидат Московського університету П. В. Архангельский (1825-1836 рр.). Водночас до викладання природного та народного права впродовж 1828-1831 рр. долучався ад'юнкт, згодом професор загальної географії М. М. Лейпка (Лепка). У 1831р.П. В. Архангельський був затвердженийу званні професора російського законознавства, тобто отримав необхідний науковий титул і став професором кафедри юриспруденції та політичної економії.

Зауважимо, що за правовим статусом ліцейські викладачі були близькі до своїх університетських колег. Професори читали лекції, ад'юнкти вважалися їх помічниками і лише в разі відсутності чи хвороби професора могли його заміщати. Викладачі, удостоєні учених ступенів мали ті ж табельно-посадові привілеї, як і викладачі університетів: професори - чин VIII, ад'юнкти - IX класу Табелі про ранги [7, с. 926]. На них поширювалися й права на пенсію, розмір якої збігався із їхнім посадовим окладом [8].

Через брак титулованих професорів першочерговим завданням ліцею стала підготовка власних «знаючих та здібних» викладачів [7, с. 240-241]. Для цього в його складі функціонував педагогічний інститут, випускники якого залишалися в ліцеї 4 роки як наглядачі й 2 роки - ад'юнктами при професорах. Після такої шестирічної вислуги вони мали переваги на заняття викладацьких посад. Щоправда вже через 10 років, через відсутність вакансій в ліцеї, вихованців педагогічного інституту звільнили від обов'язкової шестирічної вислуги і дозволили їм вступати на цивільну чи військову службу [9].

Дещо змінилася ситуація з прийняттям нового Статуту Рішельєвського ліцею 1837 р. Зауважимо, що його норми відтворювали порядок формування викладацького складу, визначений Загальним університетським статутом 1835 р. Відтак, § 66 Статуту ліцею встановлював категоричну вимогу, що «ніхто не може бути обраний в професори і ад'юнкти ліцею, не маючи ступеня доктора чи, принаймні магістра того факультету до якого належить кафедра» [10, с. 1275]. Тобто претенденти на посади викладачів ліцею складали іспити і захищали дисертації в університетах імперії, керуючись загальним положенням про присудження наукових ступенів. Щоправда міністр народної освіти на свій розсуд міг призначати на викладацькі посади осіб «відмінних вченістю і даром викладання» з потрібним для того ступенем (§ 67 Статуту).

Ліцейські викладачі здійснювали функції, аналогічні до тих, які виконували професори та ад'юнкти в університетах. До обов'язків професора належали: «повно, правильно і смиренно викладати свій предмет», точно і достовірно інформувати про хід і успіхи в світі науки, яку він викладав та брати участь в раді ліцею. Ад'юнкти, в свою чергу, вважалися помічниками професорів та розділяли з ними, за рішенням ради, викладання дисциплін та «у разі хвороби чи за відсутності професорів тимчасово займали їх кафедри» [10, с. 1275-1276]. Однак, на відміну від університетських колег, викладачі ліцею не вважалися вченими. Втім, це не позбавляло їх права активно займатися науково-дослідною роботою. Молоді викладачі готували дисертації, згодом отримували ступені магістрів, а потім і докторів в одному із університетів Росії.

Так, виконувач посади ад'юнкта кафедри енциклопедії і історії правознавства М.

О. Соловйов у 1839 р. склав магістерський іспит, а згодом у Московському університеті захистив дисертацію «Про значення законів». Магістерські дисертації також захистили: виконувач посади ад'юнкта цієї ж кафедри С. В. Пахман («Про судові докази по давньому руському праву, переважно цивільному в історичному їх розвитку», 1851 р. - Московський університет); виконувач посади ад'юнкта кафедри енциклопедії, історії законодавства і огляду руських законів О. В. Лохвицький («Про полонених за стародавнім російським правом XV-XVII ст.», 1855 р. - Московський університет), виконувач посади ад'юнкта кафедри римського і міжнародного права Н. І. Максимов («Про різні методи встановлення промислового податку в державах Західної Європи», 1857 р.- Харківський університет), виконувач посади ад'юнкта кафедри кримінального права і практичного судочинства О. М. Богдановський («Розвиток понять про злочини і покарання в руському праві до Петра Великого», 1857 р. - Московський університет), виконувач посади ад'юнкта кафедри державного права і законів державного благоустрою і благочиния М. С. Власьєв («Про осудність за засадами теорії і стародавнього руського права», 1861 р. - Московський університет), виконувач посади ад'юнкта кафедри державного права і історії руського права Ф. І. Леонтович («Про права литовсько-російських євреїв», 1864 р. - Університет св. Володимира).

Трохи інакше формувався викладацький корпус Юридичного ліцею князя Безбородька. Відповідно до § 43 Статуту 1840 р. професорами ліцею могли бути лише особи, які мали принаймні ступінь магістра того факультету, до якого належить кафедра [11, с. 36]. Отже, посади ад'юнкта в ліцеї не існувало.

Так само, як і в Рішельєвському ліцеї, професори Ніжинського ліцею зобов'язувалися «повно, правильно і смиренно викладати свій предмет» та «точно і достовірно інформувати про хід і успіхи в світі науки, яку він (професор) викладав» [11, с. 36-37]. Також професор мав брати участь в засіданнях ради ліцею. Будь-яких обов'язків наукової діяльності професорів Статут 1840 р. не визначав, отже вони, як і їхні колеги з Рішельєвського ліцею, не вважалися вченими.

Оскільки підібрати відповідний професорський склад для навчального закладу провінційного міста було досить складно, то перші його викладачі мали лише науковий ступінь кандидата. Втім, з часом планувалося підшукати для кафедр «професорів з правами, що вимагаються статутом» [12, с. 16]. Тож молоді люди, які приходили в ліцей, вели активну наукову діяльність - здобували наукові ступені та визнання в науковому світі.

Так, призначений у 1841 р. виконувачем посади професора кафедри енциклопедії законознавства і державних законів Я. К. Ціммерман вже у 1845 р. захистив в Університеті св. Володимира магістерську дисертацію «Про стан міських обивателів Росії до кінця XVII ст.». Інший виконувач посади професора цієї ж кафедри М. Д. Затиркевич витримав магістерський іспит у 1866 р., проте дисертацію «Про вплив боротьби між народами і станами на становлення ладу Російської держави в домонгольський період» захистив лише у 1875 р. У 1845 р. ступінь магістра державного права за дисертацію «Про розвиток поняття про злочин в історії російського законодавства» отримав виконувач посади професора кафедри кримінального права І. А. Максимович. У 1847 р. в Університеті св. Володимира захистив свою дисертацію «Дослідження основ торгового законодавства Петра Великого» виконувач посади професора кафедри законів казенного управління М. X. Бунге. Його наступником по кафедрі став В. А. Незабитовський, який у 1852 р. також захистив дисертацію «Про податну систему в Московській державі, з часу встановлення єдинодержавства до введення подушного окладу Петром Великим». Викладачем цієї ж кафедри у 1863 р. став І. І. Патлаєвський, який у 1865 р. склав іспит на магістра фінансового права, а дисертацію «Грошовий ринок в Росії від 1700 до 1762 р.» захистив у 1868 р. в Новоросійському університеті, куди у 1866 р. був запрошений виконувачем посади доцента фінансового права. У 1874 р. склав магістерський іспит виконувач посади професора кафедри законів кримінальних і поліцейських П. К. Скорделі. Отже, викладацький склад ліцею був досить професійним.

Зрозуміло, що молоді вчені, отримавши науковий ступінь, шукали більш привабливих перспектив, тому часто переходили працювати в університети. На їх місця призначалися нові кандидати в професори, які теж, досягнувши своєї мети, не затримувались в ліцеї. Така плинність кадрів, звичайно, негативно позначалась на діяльності закладу. Однак, за висловом І. А. Сребницького, ліцей став «розсадником університетських професорів» [12, с. 25]. І справді, відомі вчені М. X. Бунге, П. Н. Даневський, В. А. Незабитовський, І.І. Патлаєвський, М. П. Яснопольський свою наукову діяльність розпочали саме в Юридичному ліцеї князя Безбородька.

Викладачі обох ліцеїв проходили підготовку до професорських звань і в університетах Західної Європи. Так, виконувач посади професора кафедри цивільного права Ліцею князя Безбородька М. І. Пілянкевич потрапив до першої, сформованої Університетом св. Володимира, групи командированих «з науковою ціллю» за кордон [3, с. 350]. У 1843 р. він був направлений на три роки вивчати енциклопедію права до Берліну. До речі, до цієї групи, окрім нього, був запрошений і його колега по ліцею А. М. Тулов, але від цієї поїздки він відмовився. У 1858 р. вже як викладач Університету св. Володимира вивчати міжнародне право за кордон відправився В. А. Незабитовський [3, с. 353]. Метою закордонного стажування у 1862 р. виконувача посади професора кафедри казенного управління Л. І. Ждановича була підготовка до професорського звання з фінансового права і державного благоустрою.

Кілька закордонних поїздок мали й викладачі-юристи Рішельєвського ліцею. У 1857 р. професор А. В. Лохвицький з метою вивчення методів викладання юридичних наук відвідав Францію й Німеччину [13, с. 66]. Знайомитися з устроєм іноземних тюремних та виправних установ у 1861 р. відправився професор кримінального права О. М. Богдановський [14, с. 117]. Стажувався за кордоном у 1862 р й професор М.С. Власьєв [14, с. 118].

Висновки. Звичайно, досвід підготовки науково-педагогічних кадрів в спеціалізованих навчальних закладах Російської імперії в XIX ст. може бути досить повчальним, а деякі ефективні заходи сьогодні заслуговують на увагу. Зокрема, досягненням того часу було формування єдиної централізованої атестаційної системи, основи якої були визначені законодавчо. Без сумніву, сьогодні в Україні необхідна певна кодифікація чинної нормативно-правової бази та прийняття закону про атестаційну систему, що могло б зняти ряд суперечливих та проблемних питань сучасної системи наукової атестації.

Важливо, що наукова спільнота (вчені ради університетів) була визнана головним суб'єктом науково-атестаційної діяльності. Професіоналізм і порядність вчених при здійсненні цих функцій не ставилися під сумнів. Принципи корпоративної етики були гарантом успіху такої діяльності, а держава здійснювала лише нагляд і фіксацію результатів. Підбір кандидатів для підготовки до професорських звань покладався на професорську корпорацію, що мінімізувало зловживання в процесі присудження наукових титулів.

Досить позитивним є досвід державної підтримки наукової міграції. Держава, фінансуючи підготовку наукових кадрів в закордонних університетах, виступала головним замовником продукування високоосвічених учених-фахівців. В сучасних умовах цей досвід може стати слушним не лише для вирішення проблеми «закритості» нашої науки та процесу «витоку мізків», а й для формування національного банку інтелектуального капіталу.

Список використаних джерел:

1. О производстве в ученые степени на основании Положения о сем II СП по МНП: царствование Александра I. 1802-1825 гг. - СПб. : Тип. АН, 1864. - Т. I. - Стб. 1134-1145.

2. Об оправлении студентов Санкт-Петербургского педагогического института в чужие края II СП по МНП: царствование Александра I. 1802-1825 гг. - СПб. : Тип. АН, 1864. -Т. I,- Стб. 458-474.

3. О лицах, командированных Министерством народного просвещения за границу для приготовления к званию профессора и преподавателя с 1808 г. по I860 г. II Журнал Министерства народного просвещения. - 1864. - Ч. СХХІ, отд. II. - С. 335-353.

4. Об обязательной службе отправляемых от университетов в чужие края для усовершенствования в науках // СР по МНП. - СПб. : Тип. АН, 1866. - Т. I. - Стб. 489-490.

5. О приготовлении для занятия кафедр молодых людей из России II СП по МНП: царствование Александра I. 1802-1825 гг. - СПб. : Тип. АН, 1864. - Т. I. - Стб. 259-260.

6. Общий устав Императорских российских университетов // СП по МНП: царствование Николая 1.1825-1855 гг. - СПб.: Тип. В.С. Балашева, 1875. - Т. II, отд. I. - 1825-1839. - Стб. 969-995.

7. Об образовании и Устав Ришельевского лицея II СП по МНП: царствование Александра I. 1802-1825 гг. - СПб. : Тип. АН, 1864. - Т. I. - Стб. 897-932.

8. О производстве пенсионов Профессорам и Адъюнктам по последнему окладу II СП по МНП: царствование Александра I. 1802-1825 гг. - СПб. : Тип. АН, 1864. - Т. I. - Стб. 617-619.

9. Об увольнении от обязательной службы воспитанников Педагогического институту Ришельевского лицея II СП по МНП: царствование Николая I. 1825-1855 гг. - СПб.: Тип. В.С. Балашева, 1875. - Т. II, отд. I. - 1825-1839. - Стб. 111-114.

10. Устав и штат Ришельевского лицея II СП по МНП: царствование Николая I. 1825-1855 гг. - СПб. : Тип. В.С. Балашева, 1875. - Т. II, отд. I. - 1825-1839. - Стб. 12641282.

11. Устав лицея князя Безбородько II СП по МНП: царствование Николая I. 18251855 гг. - СПб. : Тип. В.С. Балашева, 1876. - Т. II, отд. II. - 1840-1855. - Стб. 30-47.

12. Сребницкий И.А. Очерки из истории лицея князя Безбородка (1832-1875). - Нежин : Типо-Литография Е.Ф.Венрега, д. Глезера, 1895. - 39 с.

13. Извлечения из отчета по Министерству народного просвещения за 1857 г. II Журнал Министерства народного просвещения. - 1858. - Ч. XCVIII, отд. I. - С. 3-146.

14. Историческая записка о состоянии и действиях Ришельевского лицея, с 1 сентября 1861 по 30 августа 1862 года II Торжественный акт Ришельевского лицея по случаю окончания 1861-1861 академического года. - Одесса : Тип. П. Францова, 1861. - С. 111-126.

Размещено на Allbest.ru