Людський капітал у контексті державного управління

- цілі підтримки зорієнтовані на відтворення суспільством умов, за яких: а) можуть існувати компоненти біосфери; б) відтворюється і трансформується соціально-екологічна система.

Академік В. Глушков, якого по праву вважають одним з найвидатніших учених XX ст., майже півстоліття тому писав: "Поки швидкість накопичення знань була невеликою, за період активної діяльності людини з моменту здобуття нею освіти і до виходу на пенсію можна було задовольнятися одержаним у процесі навчання багажем. Зараз (йдеться про 1979 р. - авт.), коли об'єм знань за 15 років подвоюється, подібний метод уже зовсім не годиться [3, с. 119].

Необхідна докорінна зміна системи освіти, яка полягає у трьох основних моментах. По-перше, у навчальних закладах потрібно вчити насамперед умінню безперервно вчитися; лише на базі цього навчати тим чи іншим конкретним знанням. Другий момент - організація системи безперервного навчання. Третій момент, якому доведеться відіграти велетенську роль у майбутньому, - використання досягнень інформатики" [8, с. 204-299].

Особливо гострою для України є проблема збереження національного інтелектуального ресурсу. За деякими підрахунками, близько 2 млн осіб - носіїв сучасних знань і вмінь - живуть і працюють сьогодні не вдома, а за кордоном. Добре відомо, що наш народ упродовж століть збагачував своїх близьких і далеких сусідів по планеті сотнями тисяч розумних голів і талановитих рук. Змінити цю тенденцію - відповідальне завдання насамперед державних владних управлінських структур, адже йдеться про винятково важливу складову національної безпеки країни. А в умовах глобалізації, відкритості суспільств наука у своєму розвитку не знає державних кордонів. Отже, і Україні варто піднятися до такого рівня, щоб стало можливим не лише на сучасному рівні стимулювати творчу працю вчених, а й залучати в країну інтелектуалів із-за кордону [5, с. 104-106].

Ще більш вагоме і відповідальне завдання державного управління - ефективне використання інтелекту в різних сферах суспільного життя. Тут варто критично переосмислити все: і традиційну радянську спадщину, яка по суті підтримувала інтелектуальний розвиток, вправно залучала і використовувала його; і вироблену та вкорінену в суспільній свідомості зневагу до інтелектуальної праці, нештовність нашої системи освіти до навчання вмінню логічно і нестандартно мислити, здатності висловлювати (народжувати) ідеї, створювати принципово нове.

За роки незалежності більше, ніжу два рази скоротилася кількість працівників наукової сфери; натомість охоплення вищою освітою досягло 66 % випускників середньої школи (511 студентів на 10 тис. населення), а кількість кандидатів наук зросла у три рази і майже у стільки ж зросла кількість докторів наук. Про їх "віддачу", у тому числі і у сфері державної служби, можна судити з того факту, що зі 108 тис. докторів і кандидатів наук тільки 20 тис. працює в науково-дослідних установах і вищій школі, а решта - у владі, бізнесі та не за фахом [5, с. 204-299].

Як уважає відомий український культуролог С. Курбатов, повчальним для України в цьому аспекті може бути досвід Китайської Народної Республіки, яка за час економічних реформ, що розпочалися в 1978 р., перетворилася з бідної та технологічно слаборозвиненої країни на другу (після США) економіку сучасного світу. Дослідник посилається на останні (2012 р.) дані про зростання капіталовкладень у науково-дослідницьку галузь, за обсягом яких Китай випереджають лише США і Японія.

Як це не парадоксально звучить, "вирощування" інтелекту - справа не лише винятково складна, а й сугубо індивідуальна. Наша ж система освіти ще й досі налаштована переважно на масовість охоплення, на сумнозвісний "середній" показник. А час вимагає виробляти і освоювати нові технології навчання, складовими і провідними серед яких мають стати спеціальні технології нарощування інтелекту.

Раніше вже йшлося про багато- і різноманіття напрямів управлінської діяльності. Відповідно логічним буде "закріпити" за ними і різновиди управлінського інтелекту, а саме: науковий, політичний, професійний, освітній, експертно-аналітичний тощо. Кожний із них включає в себе знання фахові, систему законів і норм, які забезпечують інтелектуальну діяльність, а в сукупності представляють національний, державницький інтелект конкретного суспільства.

Сучасні суспільні перетворення в Україні, як би ми до них не ставилися, у своїй сукупності зорієнтовані на включення держави і народу в загальноцивілізаційне русло. Власне, еру нового, невідомого світові соціального будівництва започаткувала Жовтнева революція 1917 р. А відсутність відповідних економічних і соціальних передумов, належного теоретичного і культурного забезпечення, непідготовленість мас до радикальних змін перетворили великий задум щодо досягнення великої мети для більшості населення на недосяжну мрію.

Але, аналізуючи минуле, нам належить відділити "зерно від полови", зберегти в кожному з нас і в суспільстві в цілому все те краще, світле і справедливе, яке було в цій епосі новітнього соціального творення. Нові життєві пріоритети можуть сформуватися тільки як синтез духовних надбань попередніх поколінь, новітніх пошуків сучасників і світового досвіду демократичної організації суспільства і заможного життя людей.

Поняття "людський капітал" народжене ринковим середовищем і вказує на нову роль людини в суспільно-виробничому процесі, насамперед на зростання інтелектуальної діяльності як ефективного джерела економічного зростання [3, с. 152-170]. Людський капітал є результатом інвестицій і нагромаджень у вигляді здоров'я, знань, навичок та інших продуктивних здібностей людини, що реалізуються через працю як інтелектуальну діяльність, яка, на відміну від фізичної праці (грунтується на виконанні наперед визначених стандартних дій), передбачає творчий, пошуковий підхід до осмислення суті і виконання отриманого завдання. Людський капітал не може формуватися без прямої безпосередньої участі його майбутнього власника - і в цьому специфіка цього виду капіталу та інвестицій у нього. Іншими словами, витрати на виробництво цього специфічного інвестиційного товару (знань, кваліфікації) - це вкладення в підвищення рівня знань, умінь, збереження здоров'я та інших продуктивних можливостей людини.

Фінансування системи освіти в Україні вдвічі менше визначеного законодавством - 5 % ВВП замість десяти, на чверть скоротилася кількість закладів професійно-технічної освіти, проте різко зросла кількість вишів (понад 880) і відповідно зросло охоплення вищої освітою - до 66 % випускників середніх шкіл. При цьому збільшення кількості випускників ВНЗ йде з великими перекосами: якщо кількість інженерів зросла на 8 %, то юристів та економістів - у півтора рази.

Але різкий "потяг до знань", набутих у вищих навчальних закладах, "омасовлення" вищої освіти, глибока диференціація та спеціалізація фахової підготовки, зменшення ролі національної держави, деструкція рамок національного життя під впливом глобалізації висувають нині вимогу формувати компетенції, а не ідеали: "Передання знання більше не має вигляду того, що покликане формувати еліту, здатну вести націю до звільнення, а постачає системі гравців, здатних забезпечити належне виконання ролі на посадах, які потрібні [соціальним] інститутам" [1, с. 107]. Тим самим підриваються засадничі підстави покликання університету як символу освіти і науки. Його базова культурна місія бути інституцією, яка продукує строге, неупереджене, соціально ангажоване мислення, готуючи компетентних науковців, перетворює знання на дієву силу, здатну визначити спрямованість і успіх будь-яких видів діяльності.

Але є ще одна "особливість" сучасної вищої освіти - неусувний гуманітарний компонент у будь-якій спеціальності. Він зумовлений тим, що у своїй діяльності людина, зорієнтована на певний предмет, водночас і невід'ємно має справу із собою, а продукування нею певних результатів ("речей") є також і творенням самої людини - як діяча цієї справи, як творця згаданої дії.

Тривалий час майже ритуалом було славити вітчизняну систему освіти - адже Україна дала світові стільки учених, винахідників, письменників, інтелектуалів.

Фактом є те, що на зорі незалежності Україна мала потужний інтелектуальний потенціал: населення було грамотним, кількість осіб з вищою і середньою професійною освітою на 1000 працюючих становила 336 чоловік, тоді як у Франції - 220, Японії - 230 і тільки в США - 360, рівень освіченості населення в Україні перевищував середній індекс країн Східної Європи і СНД.

Ще сумніші результати маємо у сфері науки - її фінансування скоротилося в чотири рази - замість передбачених законом 1,7 % ВВП маємо 0,42 %. За роки незалежності кількість працівників наукової сфери скоротилася більш ніж удвічі. Для прикладу, у Франції на 10 тис. зайнятого населення припадає 230 науковців, у Данії - 143, ФРН - 124, в Україні ж - 51. Зрозуміло, що за такої ситуації в середньому за рік за межами України працюють від 2 до 3 млн наших співвітчизників. А це здебільшого люди з вищою освітою, і немалу частку серед них становлять власники кандидатських і навіть докторських ступенів [5, с. 53-56].

Нарешті, помітний перерозподіл зайнятості на користь некваліфікованої робочої сили свідчить про домінування в економіці України застарілих технологій, відсутність будь-яких інноваційних процесів; не відповідає завданням інноваційного розвитку професійний склад зайнятих. Тож не дивно, що в економічно розвинених країнах інноваційно активними є 60 - 70 % підприємств, а частка інноваційних розробок сягає від третини екпортованої продукції в Японії, 40 % у США, до 99 % в Ірландії. В Україні частка інноваційно активних підприємств ледь перевищує 13 %, відповідно інноваційних розробок в українському експорті всього 0,5 % [1, с. 15-20].