Державне регулювання ринків небанківських фінансових послуг України: ретроспективний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державне регулювання ринків небанківських фінансових послуг України: ретроспективний аналіз

Р.Й. Бачо

Анотація

Здійснено ретроспективну оцінку державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг України в період відсутності центрального органу регулювання за цим ринком. Зроблено порівняння спеціального законодавства та органів державної влади, що регулювали складові ринку небанківських фінансових послуг. Зроблено висновок про те, що система регулювання аналізованого ринку була фрагментарною і знаходилася на етапі становлення, що призвели до істотних фінансових втрат споживачів даних послуг.

Ключові слова: державне регулювання, ринок небанківських фінансових послуг, фінансова діяльність, кредитні спілки, страхові компанії, ломбарди.

Annotation

A retrospective assessment of the state regulation of non-banking financial services market of Ukraine has been made in the period of absence of a central regulator in this market. Also a comparison has been made of the specific legislation and public authorities that regulated the non-bank financial services market's components. It is concluded that the regulatory system of the investigated market was fragmentary and was on the stage of its formation, which led to significant financial losses of the consumers these services.

Key words: state regulation, non-banking financial services market, financial activities, credit unions, insurance companies, pawnshops.

Ринок небанківських фінансових послуг є невід'ємним елементом фінансового ринку і є необхідним атрибутом сучасної ринкової економіки. У сучасних умовах державне регулювання розвитку кредитної кооперації є спонукальним чинником на шляху до ринкової економіки. Функціонування фінансової системи України за роки незалежності дозволяє здійснити оцінити роль і місце держави на ринку небанківських фінансових послуг. Останні пропозиції органів державної влади щодо реорганізації системи державного регулювання за цим ринком можуть негативно відобразитись на подальшому функціонування та довірі споживачів національному ринку фінансових послуг та саме державі. Адже лише остання здатна гарантувати стабільність і сталість розвитку ринку небанківських фінансових послуг та фінансового ринку в цілому. Ретроспективний аналіз державного регулювання досліджуваного ринку дозволить підкреслити важливість та необхідність подальшої присутності центрального органу регулювання на ринку небанківських фінансових послуг з метою недопущення тих помилок, що були притаманні періоду 1991 - 2002 рр.

Дослідженню системи державного регулювання національного ринку небанківських фінансових послуг присвячено праці О. Барановського, Н. Внукової, О. Гаманкової, В. Гончаренка, О. Вовчак, О. Залєтова, А. Оленчика, С. Осадця, В. Плиси, Р. Соболя, І. Соскіна, Я. Шумелди та ін. Кожен з науковців досліджує певне коло питань в частині державного регулювання окремого сегменту ринку небанківських фінансових послуг: страхового ринку (з виділенням державного регулювання ринку страхування життя), системи кредитної кооперації, недержавних пенсійних фондів тощо. Однак аналіз наукових доробків наведених вище вчених свідчить про недостатність глибини досліджень державного регулювання національного ринку небанківських фінансових послугу період відсутність центрального органу регулювання, тому й потребує ґрунтовнішого аналізу та порівняння рівня регулювання складових досліджуваного ринку.

Метою статті є розкриття особливостей здійснення державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг України до моменту створення Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання: виокремити складові ринку небанківських фінансових послуг та здійснити компаративний аналіз стану їх державного регулювання; оцінити розвиток цих сфер в умовах регулювання того періоду; виокремити проблеми, що гальмували розвиток ринку небанківських фінансових послуг в період відсутності центрального органу регулювання даної сфери фінансових відносин. державний регулювання ринок фінансовий

Ринок небанківських фінансових послуг (далі - НФП), як й інші галузі та сфери фінансового ринку підлягають державному регулюванню. Це пов'язано з підвищеними вимогами, що ставляться до фінансових посередників, які надають послуги споживачам небанківських фінансових послуг, адже перші розпоряджаються коштами останніх на тимчасовій основі, які можуть бути об'єктом неповернення власникам.

На даний час існує широке різноманіття визначень, присвячених державному регулюванню ринку небанківських фінансових послуг, причому більшість таких визначень звужені стосовно певних сегментів даного ринку.

Так, вітчизняний науковець О. Залєтов державне регулюванням трактує як цілеспрямований вплив держави через державні органи на об'єкти та суб'єкти страхових відносин [5, с. 259]. В. Плиса розкриває державне регулювання через призму економічних та адміністративно-правових відносин, що виникають між учасниками фінансових відносин [9, с. 210]. На його думку державне регулювання являє собою сукупність методів, форм та інструментів регулювання, завдяки яким органи державної влади впливають на діяльність ринку небанківських фінансових послуг в цілому. Я. Шумелда трактує державне регулювання страхової діяльності як “систему засобів і методів, здійснюваних на правовій основі з метою визначення рамок і правил функціонування страхового ринку та діяльності страхових компаній на ньому” [14, с. 546; 17].

Особливої точки зору щодо державного регулювання дотримується Р. Соболь [16], який під ним розуміє науково обґрунтований самозахист суспільного ладу від властивих механізму ринкової економіки тенденцій, що саморуйнуються, які зумовлені наявністю позитивних зворотних зв'язків [16, с. 2].

Існує думка, яка полягає в тому, що метою державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг в Україні є захист прав інвесторів та споживачів останніх шляхом застосування заходів з метою недопущення порушення фінансового законодавства, вирішення стратегічних системних питань розвитку даного ринку в Україні; забезпечення рівних можливостей для доступу до нього всіх суб'єктів та захист прав споживачів небанківських фінансових послуг [6, с. 14].

С. Мошенський аргументує необхідність існування державного регулювання аналізованої сфери фінансового ринку у зв'язку з глобальною тенденцією активізації державного регулювання, а також недосконалістю правового законодавства і невиконанням норм законів в умовах переходу до ринкових умов [8, с. 98].

На думку автора, державне регулювання ринку небанківських фінансових послуг є системою цілеспрямованих способів, методів та заходів, направлених на забезпечення державою сталого розвитку небанківських фінансових послуг шляхом визначення меж і правил функціонування останнього. Метою здійснення державного регулювання є надання відносинам, що формуються на ринку небанківських фінансових послуг, організованого характеру, систематизація дій учасників фінансових відносин задля забезпечення виконання законодавства у сфері небанківської фінансової діяльності, захисту інтересів держави, споживачів цих послуг, а також інших учасників ринку.

Державне регулювання ринку небанківських фінансових послуг здійснюється адміністративними, економічними та правовими методами. Уважається, що до адміністративних методів відносяться ліцензування, нормування (розмірів статутного фонду, рівня платоспроможності, ліквідності тощо) та доведення до відома учасників змін, які відбуваються в законодавчому полі. До економічних методів слід віднести систему оподаткування діяльності небанківських фінансових установ, фінансування та стимулювання. Правове регулювання здійснюється на основі норм, визначених Конституцією України, Господарського та Цивільного кодексів, законами України “Про страхування”, “Про кредитні спілки”, “Про недержавне пенсійне забезпечення”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” тощо.

На ринку небанківських фінансових установ діє велика кількість установ, що надають різні види фінансових послуг. До таких установ належать страхові компанії, кредитні спілки, інші фінансові компанії (лізингові, факторингові), ломбарди, недержавні пенсійні фонди тощо.

Важливо відмітити, що система державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг у 1990-х рр. не мала комплексного характеру. Адже до моменту створення Державної комісії з регунювання ринків фінансових послуг України в 2003 р. лише деякі сегменти ринку небанківських фінансових послуг регулювалися державою.

На ринку небанківських фінансових послуг неперервність і певна системність здійснення державного регулювання характеризувалася лише страховому ринку. Після розпаду СРСР у новітніх умовах почали активно створюватися комерційні страхові організації, певний рівень контролю за роботою яких здійснював Укрдержстрах, водночас виступаючи в ролі суб'єкта страхових відносин. Таким чином, у перші роки Незалежності конкретно визначеного органу, що повинен був здійснювати державне регулювання, не було.

Тільки в 1993 р. коли було утворено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю “Укрстрахнагляд” [2]. Саме тоді було впроваджено єдиний державний реєстр страхових компаній і видано перші ліцензії на здійснення страхової діяльності, яку було включено до переліку КВЕД як виключний вид діяльності [3, с. 32]. Однак правове законодавство [12] було так прописане, що можна було створити страхову компанію в будь-якій організаційно-правовій формі, сформувавши статутний капітал, еквівалентний 5000 дол. США. Така ліберальність законодавців призвела до зростання кількості страховиків - їх налічувалося понад 800. Укрстрахнагляд, фактично не мав всіх необхідних повноважень нагляду та контролю за діяльністю страховиків, про що свідчить відсутність чіткої зведеної статистичної інформації про діяльність страховиків в Україні.

У 1999 р. під час адміністративної реформи його функції були передані Міністерству фінансів України [10, с. 140]. У структурі останнього до 2003 р. функціонував Департамент фінансових установ та ринків, однак, як відмічає вітчизняний науковець В. Плиса: “... це відомство не приділило належної уваги страховій системі, внаслідок чого відсутні чітко визначені концептуальні основи державної політики стосовно страхування”. У той період не було вирішено питання соціально-економічних пріоритетів страхування; не визначено балансу між соціальним страхуванням і страхуванням на цивільно-правових основах; залишилося невирішеним питання моделі державного регулювання страхового ринку; політика держави стосовно страхування була непослідовна, окремі заходи декларувалися без попереднього фінансово-економічного обґрунтування тощо [9, с. 212].

На відміну від страхового ринку в системі кредитних спілок (кредитної кооперації) у перше десятиліття незалежності України не здійснювалося державного регулювання. Фактично, діяльність кредитних спілок (КС) не регулював жоден державний орган. Це, з одного боку, пояснюється тим, що діяльність таких установ стала можливою лише в 1988 р., коли було прийнято Верховною Радою СРСР закону “Про кооперацію”, адже в радянський час було заборонено здійснювати таку діяльність. З іншого - воно пояснюється особливим юридичним статусом кредитної спілки. Так, згідно з “Тимчасовим положенням про кредитні спілки в Україні” дана фінансова установа є неприбутковою організацію. У зв'язку з цією особливістю важливу роль у впорядкуванні роботи системи кредитної кооперації на початку 1990-х рр. відіграв НБУ. Він який в межах своєї компетенції погоджував статут кредитних спілок в частині кредитування та розрахунків і надання позичок ними[11]. Типовий статут кредитної спілки погоджувався керівниками регіональних управлінь НБУ [18, с. 61]. У зв'язку з неоднозначністю положень постанови, існували випадки відмови у погодженні статуту кредитних спілок, аргументуючи тим, що погодженню підлягає лише та частина, що стосувалася кредитування, проводження розрахунків та надання позичок [11]. Інші питання, що містилися в ньому - про повноваження, склад та структуру управління кредитною спілкою тощо - не були предметом погодження з боку НБУ. Можна резюмувати, що здійснювалося самовільне трактування норми Положення № 25, що ускладнювало роботу кредитним спілкам. Фактично в 1990-х рр. реєстрація кредитних спілок здійснювалася на рівні територіального органу влади, подібно реєстрації громадських організацій з місцевим статусом, законодавством не було передбачено єдиного державного реєстру кредитних установ.

На початку 2000 р. з близько 600 діючих КС в Україні, лише 250 звітували про свою діяльність [13, с. 20]. Відсутність конкретних даних пов'язано з тим, що ці установи реєструвалися на місцевому рівні аналогічно до всіх інших громадських неприбуткових організацій, а також відсутністю єдиного державного реєстру фінансових установ. КС лише на добровільних засадах могли здавати статистичну звітність НБУ, але такої норми не було зафіксовано в жодному законі. За даними НБУ, на початок 2000 р. установлену статистичну звітність здавали 275 КС, їх сукупні активи складали 18 млн грн, частка активів у ВВП складала 0,03 % [18, с. 62]. У зв'язку з відсутністю регулятивних повноважень НБУ щодо діяльності

КС не можна говорити про достовірність акумульованої звітності - НБУ не здійснювало належного оперативного нагляду за своєчасністю, повнотою та коректністю поданої звітності, а також не проводило обов'язкових регулярних перевірок з метою підтвердження їх достовірності. На той час безсумнівною з точки зору достовірності статистика щодо стану та фінансової діяльності КС існувала лише щодо членів Національної асоціації кредитних спілок України (НАКСУ) і була єдиним об'єднанням КС України. Такий стан був зумовленим тим, що в межах НАКСУ в режимі інституційного регулювання було впроваджено систему постійного моніторингу фінансового стану КС, яка передбачає подання та аналіз регуляторної звітності розширеного формату. У 2000 р. до НАКСУ входило 102 спілки із 19 регіонів України та додатково супроводжувалися 30 спілок - потенційних членів [13, с. 20]. На основі наведеного вище, можна зробити висновок про адекватність та статистичних даних лише у кожної п'ятої КС.

У загальному констатується недостатність даних про діяльність тих КС, що не звітувалися НАКСУ і за таких умов діяльність певної частини з них була сумнівною з точки зору статутних завдань та системного призначення кредитних спілок на фінансовому ринку. Це підтверджували кілька резонансних справ про фінансові піраміди, що діяли під назвою КС, користуючись законодавчою невизначеністю та безконтрольністю. Найбільш відомою є справи КС “Пінгвін” з м. Біла Церква, в якій у 1997 р. втратили свої кошти близько 10 тис. громадян [18, с. 62] та ЦОКС, що діяла в 25 містах України [13, с. 20].

Ринку ломбардних послуг також був притаманний безсистемний розвиток та відсутність державного органу регулювання. Причому нормативно-правова база теж буга застарілою. Вона складалася таких нормативно-правових актів: типового статуту ломбарду (постанова Ради Міністрів УРСР 1987 р.); цивільного законодавства України; Закону України “Про заставу”; вимог Міністерства фінансів України щодо діяльності, пов'язаної із обігом дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; роз'яснення Державної податкової адміністрації України щодо ведення податкового обліку та використання реєстраторів розрахункових операцій у ломбардній діяльності тощо. У 1990-х рр. та в першій половині 2000-х рр. було відсутнє повноцінне спеціальне законодавство у сфері ломбардної діяльності. До 2003 р. не здійснювався збір статистичної інформації від даних установ у централізованому вигляді. Перші офіційні статистичні дані про роботу ломбардів датуються 2003 р., в якому їх кількість становила 456 од., причому лише в назві 55 суб'єктів господарювання містилося слово “ломбард”.

Діяльність недержавних пенсійних фондів (НПФ) аналізованого періоду характеризувалася відсутністю спеціальних законодавчих актів щодо функціонування НПФ. Фонди утворювались у формі акціонерних товариств чи товариств з обмеженою відповідальністю на основі Закону України “Про господарські товариства”, ухваленого в 1991 р., або на основі прийнятого у 1993 р. Декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” у формі однойменних установ. Завдання щодо здійснення заходів із розвитку і регулювання фінансового ринку було покладено на Міністерство фінансів України. Однак конкретно визначених функцій та переліку повноважень стосовно НПФ не було зазначено в жодному нормативно-правовому документі.

Першими ініціаторами заснування НПФ виступили кілька громадських організацій, акціонерних товариств і трастів, які були розміщені у столиці, Харкові та Одесі і станом на 1995 р. складали 21 од. [7, с. 169]. Доволі важко визначити і кількість НПФ у період до 2003 р., адже було відсутнє законодавче забезпечення ліцензування та державне регулювання їх діяльності. На той час у базі ЄДРПОУ НПФ зазначалися лише відповідної організаційно-правовому статусу: трастова компанія, ТОВ, AT тощо із відповідним присвоєнням їм коду згідно КВЕД. У цілому, можна зазначити, що діяльність НПФ здійснювалася в умовах повного правового нігілізму. На думку А. Тутора, відсутність регулювання діяльності цих установ з боку держави призвело до того, що переважна їх більшість взагалі не здійснювала заявлену діяльність [2, с. 20]. Так, близько 40 % займалися відмінною від пенсійного страхування діяльністю, 40 - 50 % існуючих за короткий проміжок часу припинили діяльність. Згідно з даними ДПА в 1997 р. термін “пенсійне забезпечення” зазначався в назвах 76 установ і організацій, проте внаслідок проведених перевірок виявилося, що лише 20 з них займалося такою діяльністю [7, с. 169]. З них 17 були замкненими на конкретних трудових колективах й існувало лише кілька відкритих.

Організаційна структура та діяльність цих фондів була різнорідною. Більшість з них пропонувала пенсійні плани із внесками фіксованих розмірів, а окремі пропонували укладення договорів з гарантованими мінімальними платежами. Залучені кошти вкладалися у банківські депозити, страхові продукти, ЦП, інвестиційні проекти [7, с. 169].

Окрім того, існували такі підприємства, що засновували власні фонди керівництвом підприємств об'єднаннями чи групами приватизованих AT. Звичайно, кошти цих НПФ використовувалися керівниками на свій власний розсуд в діяльності, що не мала жодного стосунку з пенсійним забезпеченням [7, с. 170]. Такі фонди не реєструвалися, тому інформації про їх діяльність та капітал були відсутніми.

Переважна більшість НПФ діяла у формі довірчих товариств, доля яких була подібною до більшості тих, що діяли в Україні. Адже загальновідомо, що при перереєстрації та ліцензуванні їх діяльності в 1996 р. з 4114 довірчих товариств, що нараховувалися в Міністерстві статистики, лише 264 (6 %) зберегли свій статус. Найбільш резонансною справою неплатоспроможності НПФ 1990 -х рр. було банкрутство скандально відомої системи “Оберіг”, до якої належало близько 40 НПФ.

На початку 2000-хрр. учасниками НПФ було близько 20 тис. осіб, розмір внесків складає 1 - 10 % прибутку підприємств, розмір додаткової пенсії коливався в межах 7 - 300 гри. Найбільшим НПФ був фонд скандально відомого банку “Україна”, що збанкрутував у 2001 р., активи якого становили 80% сумарних активів НПФ. В основному засновниками таких установ були комерційні банки, профспілки та підприємства.

Водночас, невід'ємним моментом того періоду є намагання створення перших регуляторних органів у питаннях недержавного пенсійного забезпечення, що відіграли суттєву роль у намаганнях систематизації роботи цих установ та розробці законодавства. Такими регулятивними структурами, які здійснювали інстигуційне регулювання НПФ, бути: Асоціація недержавних пенсійних фондів, що створенау 1996 р. і до якої входило 16 НПФ: Асоціація на підтримку розвитку недержавного соціального страхування - міжнародний благодійний фонд, заснований у 1994 р. Метою першої був захист інтересів учасників Асоціації, а метою другої - сприяння створенню в Україні законодавчих умов функціонування НПФ.

На ринку НФП лізингові операції здійснювали банки та спеціалізовані лізингові компанії. У діяльність перших підлягала державному регулюванню з боку НБУ, а діяльність других здійснювалася вільно від впливу держави. Такий стан речей призвів до відсутності офіційної статистики про обсяги лізингових операцій. Проблемою тих часів була й та, що частина операцій, які вважалися лізинговими, були по суті продажем у розстрочку, і навпаки, операції, що де-факто проводилися за лізинговою схемою, в силу несприятливого законодавчого середовища оформлялися договорами купівлі-продажу з розстроченням платежів чи різними орендними угодами.

Активну роль у наданні лізингових послуг намагалася відіграти держава через діяльність Державного лізингового фонду, який на початку 2000 р. було трансформовано в державну лізингову компанію “Украгролізинг” (у 2001 р. реорганізовано в НАК “Украгролізинг”), компанії з державною часткою “Державна лізингова компанія” та “Укртранслізинг”. Однак реально налагодити роботу цих державних установ не вдавалося. Окрім них нараховувалось близько 40 лізингових компаній, активну роботу вело лише 20 з них.

У таблиці узагальнено спеціальне законодавство та відповідні органи державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг у перші роки незалежності України [13].

Таблиця. Спеціальне законодавство та органи державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг України у 1991 - 2002 рр.

Істотним моментом формування ефективної системи державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг України було створення в листопаді 2000 р. Координаційної ради з питань політики фінансового сектору при Кабінеті Міністрів України. Саме Кординаційна рада розробила концептуальні документи, що лягли в основу політики майбутнього органу нагляду за небанківськими фінансовими установами [18, с. 61].

На основі наведеного вище можна констатувати, що система регулювання за діяльністю ринку небанківських фінансових послуг у перші роки незалежності України була фрагментарною і знаходилася на етапі становлення. У той час як регулювання та нагляд за діяльністю банківських установ та інфраструктури фондового ринку досягай відносно позитивного досвіду в 1995 - 2002 рр., регулювання за діяльністю небанківської сфери було незадовільним, а в деяких випадках - взагалі відсутнім.

Державне регулювання ринку небанківських фінансових послуг набуло системного характеру лише в 2001 р., коли було прийнято Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, в якому було закладені основи політики держави в цьому сегменті фінансового ринку [1]. Цей базовий Закон дозволив у подальшому створити центральний орган держави, що здійснював державне регулювання ринку небанківських фінансових послуг - Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України. Створення даного державного органу сприяло вдосконаленню державного регулювання за діяльністю фінансових посередників на ринку небанківських фінансових послуг та формуванню адекватних основ розвитку вітчизняної небанківської сфери.

Отже, можна зробити висновок про те, що система регулювання за діяльністю ринку небанківських фінансових послуг у перше десятиліття незалежності була фрагментарною і знаходилася на етапі становлення. Послаблення існуючого рівня державного регулювання, що пропонується органами державної влади шляхом реорганізації існуючого центрального органу - Нацкомфінпослуг, можуть призвести до дестабілізації ситуації на аналізованому ринку і повторення гіркого досвіду періоду 1991 - 2002 рр.

Подальші дослідження повинні здійснюватися в напрямку дослідження європейського досвіду державного регулювання ринку небанківських фінансових послуг та імплементації національного законодавства до стандартів ЄС у досліджуваній сфері економічних відносин.

Література

1. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг : Закон України від 12 липня 2001 р. № 2664-III // ВВР України. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

2. Про створення Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю : Постанова Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 р. № 743. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.

3. Бачо Р. И. Страхове підприємництво регіону: сучасний стан і перспективи розвитку : монографія / Н. Н. Пойда-Носик, Р. И. Бачо. - Ужгород : Мистецька Лінія, 2010. - 232 с.

4. Гутор А. Такое трепетное ожидание закона / А. Тутор // Бизнес. - 1997 р. - № 23. - С. 20. - 16 червня.Залетов О. М. Убезпечення життя: монографія / 0. М. Залєтов. - К. : Міжнародна агенція “Бізон”, 2006. - 688 с.

5. Іткін І. Д. Стратегічні підходи до проблеми функціонування кредитно-фінансових установ / І. Д. Іткін // Фінансові ринки и цінні папери. - 2007 - № 5. - С. 12-17.

6. ЛопаковВ. С. Стан розвитку недержавного пенсійного забезпечення України в сучасних умовах / В. С. Лопаков // Інтелігенція і влада. - 2012 . - Вип. 25. - С. 166-174.

7. Мошенсъкий С. 3. Моделі державного регулювання діяльності фінансових установ / С. 3. Мошенський // Фінанси України. - 2008. - № 6. - С. 90-98.

8. Плиса В. И. Модель державного регулювання страхового ринку в Україні / В. Й. Плиса // Науковий вісник НЛТУ України. - 2010. “ Вип. 20.10. - С. 209-215.

9. Плиса В. Й. Страхування : підручник / В. Й. Плиса. - К. : Каравелла, 2010. 472 с.

10. Про Положення про погодження Статуту кредитних спілок з питань кредитування та розрахунків і надання позичок кредитними спілками : Постанова Правління Національного банку України № 25 від 07.02.94 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://www.zakon.rada.gov.ua.

11. Про страхування : Декрет Кабінету Міністрів України від 07.березня 1996 р. - № 18. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http:// zakon.rada.gov.ua.

12. Стратегія розвитку фінансового сектору України (матеріали Координаційної ради з питань політики фінансового сектору при Кабінеті Міністрів України). - К. : ДП “Видавничий дім “Козаки”, 2005. - 256 с.

13. Страхування : підручник / заред. В. Д. Базилевича. - К. : Знання, 2008 - 1019 с.

14. Страхування: теорія та практика : навч. посіб. / за заг. ред. д.е.н., проф. Н. М. Внукової. - 2-ге вид., перероб. та доп. - X. : Бурун Книга, 2009 - 656 с.

15. Соболь Р. Г. Сутність державного регулювання страхової діяльності в Україна / Р. Г. Соболь // Державне будівництво. - 2009. - № 1. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://82-117-235- 189.gpon.sta.kh.velton.ua.

16. ШумелдаЯ. Страхування : навч. посіб. 2-ге вид., перероб. і доп. / Я. Шумелда. - Тернопіль : Джура, 2006. - 289 с.

17. ЩербанМ. Д. Характеристика розвитку державного регулювання кредитної кооперації в Україні / М. Д. Щербан // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія Економіка. - 2013. - Вип. 4 (41). “ С. 60-66.

Размещено на Allbest.ru