Ґенеза поняття "правочин" у цивільному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 347.132

Харківського національного університету внутрішніх справ

ГЕНЕЗА ПОНЯТТЯ “ПРАВОЧИН” У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

У теперішніх реаліях часу, в період розвитку суспільства та суспільних відносин виникають нові види цивільних відносин, які вимагають відповідного правового регулювання. Для того, щоб визначити такий порядок, виникла необхідність дослідження появи та розвитку поняття правочину як елементу регулювання цивільних відносин.

На підставі вищевказаного метою статті є дослідження розвитку поняття правочину та визначення його ознак.

Щодо визначення самого поняття “правочин”, то увага до нього з боку правознавців простежується на всіх етапах розвитку цивілістичної думки. Про це свідчить історія розвитку цивільного (приватного) права в різних європейських державах. З дослідженнями проблем правочину (угоди) пов'язують такі відомі у вітчизняній та світовій цивілістиці імена, як Р. Зом, Ф.-К. фон Савіньї, Д. Д. Гримм, Н. Л. Дювернуа, Д. І. Мейер, И. О. Покровський, І. С. Перетерський, В. П. Шахматов, Г. Ф. Шершеневич, М. М. Агарков, Є. В. Васьковський, І. Б. Новицький, О. О. Красавчиков, О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова, Р. А. Майданик, 3. В. Ромовська. Численні праці сучасних молодих учених присвячено аналізу окремих видів правочинів, однак чимало питань у теорії щодо правочину залишаються недослідженими. У цій роботі ми розглянемо тенденції розвитку вчень про правочини.

Правочини є однією з базових категорій цивільного права, оскільки обслуговують усі сфери цивільного обороту та поширені практично в усіх підгалузях цивільного права. Це пов'язано з тим, що вони є серед головних юридичних засобів установлення та визначення змісту правових зв'язків між учасниками цивільних правовідносин, засобом, з яким пов'язується динаміка цивільних правовідносин. Саме вони допомагають цивільному праву проявити себе як приватне право, де регулювання має децентралізований характер.

Наведене означає, що правочин як юридична категорія має особливу значущість для цивільного права. Візьмемо на себе сміливість стверджувати, що категорія “правочин” взагалі є центральною категорією науки цивільного права: через правочин можуть бути пояснені будь-які цивільно-правові феномени, інститути та конструкції і все цивільне право в цілому.

Якщо розглядати історичний аспект походження поняття “правочин”, то воно відігравало важливе значення в юриспруденції ще за часів Римської імперії. Загального поняття правочину в римському праві вироблено не було [1, с. 134], що є цілком природним з огляду на його казуїстичність [2, с. 164]. Проте існували певні види договорів. Разом із тим, римські юристи користувалися терміном “negotium”, що перекладається як “правочин”, хоча і не є рівнозначним сучасному значенню цього слова в юридичній термінології. Римські юристи вживали термін negotium у різних значеннях [3, с. 92]. цивільний правочин спір

Латинський термін negotium (заняття, справа, діяльність, особливо комерційна)

— це загальне поняття, що охоплює, насамперед, дозволені відплатні конкретні юридичні дії будь-якого роду, а в подальшому -- і процесуальні засоби [4, с. 223].

Проте negotium не було лише технічним поняттям для загальноприйнятого абстрактного поняття юридичної дії. Про будь-яку справу римляни могли сказати: in ipso negotio (у ході справи, у процесі). Тим самим у Стародавньому Римі поняття negotium об'єднувало досить широкий спектр юридичних дій, що породжували певні правові наслідки для їх учасників [5].

Наближеним до negotium є латинське contractus -- дозволена угода, що визнана цивільним правом як підстава зобов'язальних відносин між сторонами. Проте правова конструкція contractus вужча за negotium. Для contractus характерним є як об'єктивний елемент (causa), тобто дозволена правом економічна мета, яку переслідують сторони, так і суб'єктивний елемент (conventio, consensus, pactio), взаємний та узгоджений прояв волі сторін щодо однієї і тієї самої мети [4, с. 90]. Але і в цьому випадку дія є необхідним елементом.

І.Б. Новицький зазначав, що римські юристи використовували особливий термін

— negotium, розуміючи під останнім не тільки справу взагалі, але й відплатний правочин, що протиставлявся даруванню. Саме про правочини (а не про контракти) йшла мова, як про такі, що можуть бути nullum (неукладеними), nullius (нікчемними), dissolvere (розірваними), distrahere (позбавленими юридичної сили) [6, с. 4].

Таким чином, уже в Стародавньому Римі правочин (лат. -- negotia juris) належить до числа тих юридичних фактів, які називають юридичними діями.

У німецькому праві поняття правочину розвивалось паралельно з розвитком поняття юридичного факту. Німецький юрист А. Манигк стверджував, що поняття “юридичний факт” уперше запровадив В. Савіньї [7, с. 4-5]. Відштовхуючись від визначення юридичних фактів як обставин, які тягнуть за собою виникнення та припинення юридичних відносин як обставин реальної дійсності, за посередництва яких відбувається відома зміна в юридичних відносинах певних осіб [8, с. 1-3, 247], основоположник сучасної пандектної та й, по суті, всієї сучасної континентальної цивілістики поділяв такі дії на вільні дії зацікавлених осіб і випадкові обставини. Серед вільних дій учений виділяв такі, в яких воля особи, яка їх чинить, безпосередньо спрямована на виникнення або припинення юридичних відносин. Цей різновид вільних дій Ф.-К. фон Савіньї і назвав волевиявленнями, або правочинами (юридичними угодами).

Б. Віндшейд зазначає, що юридичними фактами є правочин, судове рішення або будь-який інший факт, з яким право пов'язує такий результат [9, с. 330].

Р. Зом писав, що правочин є найкращим засобом ведення справ, у якому здійснюється правоздатність особи в галузі приватного права. Правочином є волевиявлення приватної особи, спрямоване на досягнення правового ефекту, що відповідає волі такої особи [10, с. 45].

Г. Дернбург розглядав правочин як одну з основних підстав виникнення зобов'язань [11, с. 15].

Так, у німецькому праві вчені у загальному вигляді розглядали правочин як вільні юридичні дії (волевиявлення) зацікавлених осіб, спрямованих на виникнення або припинення юридичних відносин.

Вчені в дорадянський період розпочали дослідження поняття правочину істотно пізніше своїх іноземних колег. Навіть російськомовне визначення поняття “угода” було вироблено юридичною літературою зовсім не відразу. Як зазначав В. Г. Кукольник: “Сделка (de transactione. D. II. 15; Cod. II. 4) есть договор между тяжущимися сторонами, силою коего они решат сомнительное тяжебное дело, уступая, удерживая или обещая что-нибудь один другому” [12].

На початку розвитку дорадянської юриспруденції місце загального поняття “правочин” займало поняття “договір”. Це цілком закономірно, бо матеріалом для викладення і дослідження були пам'ятки римського права, які не містили в собі загального вчення про правочин, але розвивали поняття про різноманітні договори або контракти. Саме їх в основному і вивчали автори в дорадянський період. Прикладом є ще один сучасник Ф.-К. фон Савіньї того періоду -- Л. А. Цветаев, який при розгляді класичних контрактів зазначав, що: “В сем издании не поместил я контрактов отважных; они более принадлежат к коммерческому праву, а сделки отношу я к теории судопроизводства” [13].

Основи дорадянського вчення про правочин (юридичну угоду) вперше викладаються тільки в “Русском гражданском праве” Д. I. Мейера [14, с. 72]. В узагальненому вигляді вони зводяться до таких положень. Правочин належить до категорії юридичних дій. Дією взагалі називається прояв волі [15, с. 106]. Не будь-яка дія має значення у сфері права [15, с. 106]; дія набуває юридичного значення (переходить у розряд юридичних) від зіткнення однієї людини з іншою: тоді тільки виникає поняття про свободу, про міру свободи. Воля може проявитися в одній свідомості, але такі прояви волі, які не проявляються зовні, не підпадають під сферу права. Не будь-який і зовнішній прояв волі вважається юридичною дією. Потрібно, щоб він мав якесь відношення до питання про право [15, с. 106-107]. У наведених положеннях можемо побачити майже буквальне відтворення основних постулатів учення Ф.-К. фон Савіньї з тією лише відмінністю, що тези останнього про співвідношення волі і волевиявлення поширені не тільки на правочини (юридичні угоди), а й на всі юридично значущі дії [15, с. 131].

Г. Ф. Шершеневич під правочином “юридична угода” визнав таке вираження волі, яке безпосередньо спрямоване на певний юридичний наслідок, тобто на встановлення, зміну або припинення юридичних відносин [16, с. 175].

Є. В. Васьковський, як і Г. Ф. Шершеневич, також вважається одним із засновників вчення про юридичні факти взагалі і правочини зокрема. У своєму підручнику цивільного права він уперше у вітчизняній літературі дає систематизацію юридичних актів цивільного права, вельми схожу із сучасною [16, с. 138]; місце, на яке в цій схемі поміщено правочини, дозволяє зрозуміти, що вчений розглядає їх як умисні дозволені дії. Уточнюючи ці ознаки, він дає поняття правочину як таких дозволених юридичних дій, які спеціально спрямовані на виникнення будь-яких юридичних наслідків [16, с. 151].

H. Л. Дювернуа згадував про існування безлічі труднощів і контроверз, пов'язаних не тільки з вивченням правочину (юридичної угоди), але навіть зі звичайним його поняттям. Під правочином він розумів таке волевиявлення особи або таке її діяння, яким у межах її цивільної дієздатності досягаються зміни правовідносин, на яке волевиявлення спрямоване [14, с. 78].

Із історії формулювання поняття “правочин” слід зробити висновок про те, що воно, насамперед, пов'язане з діями. Причому поняття, незважаючи на його простоту, має бути визначено як складне юридичне явище. Так, Д. Д. Грімм, аналізуючи висловлені в німецькій літературі XIX ст. судження про дії, зробив висновок про те, що науці того часу не вдалося створити загального поняття дії. Сам учений визначав дії в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні він називав дією будь-який емпірично даний типовий стан, будь-який типовий ряд координованих дій, вчинення чи невчинення яких служить появою вольового акту безвідносного до того, чи кореспондує в цьому випадку цими діями відповідний вольовий акт чи ні. Як приклад таких дій він наводить рух лунатика чи те, що людина говорить уві сні. У вузькому (технічному розумінні) Д. Д. Грімм надавав діям зовнішню сторону чи, точніше, зовнішнє вираження вольового акту, пояснюючи, що для нього недостатньо вчинення чи невчинення визначених координованих дій, а необхідно, щоб їм відповідав вольовий акт, зовнішнім проявом якого вони є [8, с. 153]. Таким чином, Д. Д. Грімм сутність правочину вбачав саме в діях, цим самим обґрунтовував необхідність аналізу дій з психологічної точки зору [8, с. 99].

У радянський період дослідження визначення правочинів було продовжено.

Так, вчення Д. Д. Гримма про дії як психологічний феномен стало основою радянського вчення про склад злочину, а згодом -- методологічною базою для дослідження В. П. Шахматова, який зазначав, що правочин і злочин мають загальні психологічні коріння; і те, й інше, з психологічної точки зору, є окремими актами поведінки, які виходять із визначених мотивів і направлені на визначену мету [18, с. 20-22].

I. С. Перетерський визначає правочин як вираження зовні наміру особи вступити у правовідносини [19, с. 6]. Таким чином, автор не акцентує уваги на дії в розумінні зовнішнього тілесного руху, вважаючи таке лише однією з можливих форм зовнішнього вираження наміру, з іншої сторони, традиційно вказує на те, що невираження зовні думки особи невідповідне з його діями і не має юридичного значення [19, с. 6]. Таким чином, І. С. Перетерським було послідовно сформульовано концепцію правочину як наміру, вираженого зовні правомірною дією.

М. М. Агарков зазначав, що волевиявлення спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин, може бути дійсним чи недійсним, якщо таке волевиявлення дійсне, то це і є правочин [9, с. 345]. Таким чином, М. М. Агарков зробив спробу розвитку деяких положень про правочин, запропонованих І. С. Перетерським. Якщо у І. С. Перетерського правочин -- це сам намір досягнення юридичних наслідків, який виражений зовні, то у М. М. Агаркова правочин -- це дія, яка виражає намір досягнення юридичних наслідків.

І. Б. Новицький визначав правочин як дію, за допомогою якої особа визначає виникнення правових наслідків, які відповідають тому господарському ефекту, якого ця особа бажає досягти [20, с. 4].

О. А. Красавчиков, який відомий дослідженнями юридичних фактів, розглядав їх як дії і зазначав, що основним видом цивільно-правових юридичних актів є правочин -- правомірна юридична дія, вчинена дієздатною особою і спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільно-правових відносин [21, с. 116].

У подальшому вчений під правочином визначав правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), наприклад: продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо [22, с. 140].

Нерідко вчення про правочини як такі в радянський період вченими підмінювалися вченням про класифікацію й окремі види правочинів, головним чином, про договори; в останньому випадку особливу увагу приділяли не теорії договорів, а питанням, пов'язаним з їх укладанням, підставам зміни і розірвання, а також систематизації договорів.

Сучасними науковцями визначенню “правочин” приділялось також немало уваги.

Так, 3. В. Ромовська під правочином визначає поведінку суб'єкта, тобто “дію” і “не дію” [23, с. 338].

Як зазначають І. П. Домбровський та І. Б. Шицький, правочин визначається як “дія”, але це слово не можна читати у відриві від подальшого тексту, зазначеного у ст. 202 ЦК України, а саме: “спрямована на ...”. Сутність правочину не у фактичних діях, а у спрямованості на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків [24, с. 64].

Інші дослідники під правочином розуміють дозволену правомірну дію, яка спрямована на досягнення позитивного правового результату, що визнається й охороняється державою. Це юридичний акт особи, спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків [25], це завжди дія правомірна, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення [26, с. 211; 26, с. 3].

Є. О. Мічурін під правочином вважає правові акти, які виражають добровільне волевиявлення їх учасників [28, с. 11].

Т. В. Бобко визначає правочин як акт волевиявлення приватної особи з визначальними для концептуальних положень про нього наслідками [29, с. 5].

Як слушно відзначає О. В. Дзера, правочинам, на відміну від деяких інших підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (наприклад, юридичних і фактичних вчинків, заподіяння шкоди), притаманне правомірне вольове вчинення особою, яка має належний статус цивільного права, юридичних дій, спрямованих на свідоме створення конкретного цивільного правового результату для себе або інших осіб [30].

Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні та протиправні. Правочини -- це вольові та правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків [5].

Таким чином, підводячи підсумки, можемо зазначити, що базу для дослідження сучасними науковцями закладено дореволюційними, радянськими, а також європейськими вченими, насамперед німецькими, і мало чим від них відрізняється.

На основі вищевикладеного можемо визначити деякі ознаки правочину:

— правочин -- це юридична дія;

— правочин -- це правомірна дія, правомірність правочину означає, що він має якості юридичного факту, що породжує такі правові наслідки, настання яких бажають особи, що вчиняють правочин;

— правочин -- це завжди вольовий акт, тобто дія особи, цим він відрізняється від таких юридичних фактів, як події, настання яких знаходиться поза вольовим впливом осіб;

— правочин -- це дія, яка вчинена суб'єктами цивільного права, в межах їх правоздатності і дієздатності;

— правочин спрямований на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У сучасній науці склався усталений погляд на те, що правочини породжують майнові правові наслідки. На наш погляд, у зв'язку з розвитком суспільства, з'являється багато нових правовідносин, тому такі правові наслідки можуть бути і немайновими. Наведене свідчить про актуальність подальшого дослідження.

Список використаних джерел

1. Гримм, Д. Д. Лекции по догме римского права [Текст] / Д. Д. Гримм ; под ред. и с предисл. В. А. Томсинова. -- М. : Зерцало, 2003. -- 496 с.

2. Харитонов, Є. О. Історія приватного (цивільного) права Європи. Витоки [Текст] / Є. О. Харитонов. -- Одеса : Бахва, 1999. -- 292 с.

3. Иоффе, О. С. Основы римского гражданского права [Текст] : учеб.-метод. пособ. / O.С. Иоффе, В. А. Мусин. -- Л. : Изд-во ЛГУ, 1974. -- 156 с.

4. Бартошек, М. Римское право. (Понятия, термины, определения) [Текст] : пер. с чешск. / М. Бартошек. -- М. : Юридическая литература, 1989. -- 448 с.

5. Новицкий, И. Б. Недействительные сделки [Текст] / И. Б. Новицкий // Вопросы советского гражданского права. -- М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1945. -- С. 31-73.

6. Исаков, В. Б. Юридические факты в советском праве [Текст] / В. Б. Исаков. -- М. : Юридическая литература, 1984. -- 145 с.

7. Гримм, Д. Д. Основы учения о юридической сделке в современной немецкой доктрине пандектного права. Пролегомены к общей теории гражданского права [Текст] / Д. Д. Гримм. -- СПб. : Тип. М. М. Стасюлевича, 1900. -- Т. 1. -- XX, 300 с.

8. Агарков, М. М. Избранные труды по гражданскому праву [Текст] : [в 2 т.] / М. М. Агарков. -- М. : Центр ЮрИнфоР, 2002-2002. -- Т. 1. -- 2002. -- 490 с.

9. Зом, Р. Институции [Текст] : учебн. истории и системы римского гражданского права / P. Зом. -- СПб. : Н. К. Мартынов, 1908. -- Вып. 1-2. -- 659 с.

10. Дернбург, Г. Пандекты. Обязательственное право [Текст] / Г. Дернбург [пер. с нем.]. -- М. : [Б.и.], 1911. -- 412 с.

11. Кукольник, В. Г. Начальные основания римского гражданского права (1810) для руководства к преподаванию оного на публичных курсах [Текст] / В. Г. Кукольник. -- СПб., 1810. Отд. II, п. 239.

12. Цветаев, Л. А Основания права частного гражданского, изданные в пользу учащихся профессором Львом Цветаевым [Текст] / Л. А. Цветаев. -- М. : В Университетской типографии, 1825. -- 156, II с. -- №9 2139.

13. Дювернуа, Н. Л. Чтения по гражданскому праву [Текст] / Н. Л. Дювернуа. -- М. : Зерцало, 2004. -- Т. 2 : Учение о вещах. Учение о юридической сделке. -- 320 с.

14. Мейер, Д. И. Русское гражданское право [Текст] / Д. И. Мейер // Чтения, изданные по запискам слушателей ; под ред. А. И. Вицина. -- [Изд. 10-е, с испр. и доп. А. Х. Гольмстена.] -- Петроград. : Изд. юридического книжного магазина Н. К. Мартынова, 1915. -- 715 с.

15. Шершеневич, Г. Ф. Учебник русского гражданского права [Текст] / Г. Ф. Шершеневич. -- [10-е изд.] -- М. : Изд. Бр. Башмаковых, 1912. -- 952 с.

16. Васьковский, Е. В. Учебник гражданского права [Текст] : учебн. / Е. В. Васьковский. -- М. : Статут, 2003. -- 382 с.

17. Шахматов, В. П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия [Текст] / В. П. Шахматов. -- Томск : Изд-во Томского ун-та, 1967. -- 311 с.

18. Перетерский, И. С. Сделки, договоры [Текст] / И. С. Перетерский. -- М. : Юрид. изд-во НКЮ РСФСР, 1929. -- 84 с.

19. Новицкий, И. Б. Обязательства из договоров. Заключение договора. Дарение. Двусторонние договоры. Договоры в пользу третьего лица. Комментарий к ст. ст. 130, 140 и 144, 146 Гк [Текст] / И. Б. Новицкий. -- М. : Право и жизнь, 1924. -- 54 с.

20. Красавчиков, О. А Юридические факты в советском гражданском праве [Текст] / О. А. Красавчиков. -- М. : Гос. изд-во юрид. лит-ры, 1958. -- 183 с.

21. Підопригора, О. А Основи римського приватного права [Текст] : підручн. [для студ. юрид. вузів і ф-тів] / О. А. Підопригора. -- К. : Вища школа, 1995. -- 264 с.

22. Ромовська, З. В. Українське цивільне право. Загальна частина: Академічний курс [Текст] / З. В. Ромовська. -- К. : Атіка, 2005. -- 559 с.

23. Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України [Текст] / під ред. А. Г. Яреми, В. Г. Ротаня. -- К. : Реферат, 2005. -- 336 с.

24. Штефан, А Визнання правочину недійсним як спосіб захисту авторського права [Текст] / А. Штефан // Теорія і практика інтелектуальної власності. -- 2013. -- № 4. -- С. 23-31.

25. Гражданское право Украины [Текст] / под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. -- X. : Основа, 1996. -- Ч. 1. -- 442 с.

26. Хатнюк, Н. С. Заперечні угоди та їх правові наслідки [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 “Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право” / Н. С. Хатнюк. -- К., 2003. -- 20 с.

27. Мічурін, Є. О. Правочини з житлом : Книга перша [Текст] / Є. О. Мічурін. -- X. : Страйд, 2003. -- 372 с. -- (Серія “Юридичний радник”)

28. Бобко, Т. В. Зміст і форма правочину в цивільному праві [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 “Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право” / Т. В. Бобко. -- X., 2011. -- 20 с.

29. Договірне право України [Текст] : навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнецова та ін. ; за ред. О. В. Дзери. -- К. : Юрінком Інтер, 2008. -- Загальна частина. -- 896 с.

Анотація

Розглядається генеза вчення про правочин -- один з найважливіших інститутів цивільного правопорядку та одна з класичних тем цивільно-правової науки. Правочини є однією з базових категорій цивільного права, оскільки обслуговують усі сфери цивільного обороту та поширені практично в усіх підгалузях цивільного права. Це пов'язано з тим, що вони є серед головних юридичних засобів установлення та визначення змісту правових зв'язків між учасниками цивільних правовідносин, засобом, з яким пов'язується динаміка цивільних правовідносин. Саме вони допомагають цивільному праву проявити себе як приватне право, де регулювання має децентралізований характер. У період розвитку суспільства та суспільних відносин виникають нові види цивільних відносин, які вимагають відповідного правового регулювання, актуальність цього питання обумовлена суперечливими підходами щодо правового регулювання цих відносин, важливістю цього правового інституту при вирішенні спорів та необхідністю розроблення механізмів регулювання Для того, щоб визначити такий порядок, виникла необхідність дослідження появи та розвитку поняття правочину як елементу регулювання цивільних відносин. Будучи філософським поняттям у праві взагалі та в цивільному праві зокрема, цей інститут набув важливого значення Розглядається реформування поглядів учених у кожному періоді: часи Римської імперії, дореволюційний період, радянський і сучасний -- щодо загального визначення поняття “правочин”. Саме крізь цю призму й варто розглядати генезу поняття “правочин". Це дає підставу для розуміння правочину та визначення його ознак.

Ключові слова: вчення, юридичний факт, правочин, дія, права та обов'язки.

Рассматривается генезис учения о сделке -- один из важнейших институтов гражданского правопорядка и один из классических тем гражданско-правовой науки. Сделки являются одной из базовых категорий гражданского права, поскольку обслуживают все сферы гражданского оборота и распространены практически во всех подотраслях гражданского права. Это связано с тем, что они являются одними из главных юридических средств установления и определения содержания правовых связей между участниками гражданских правоотношений, средством, с которым связывается динамика гражданских правоотношений. Именно они помогают гражданскому праву проявить себя как частное право, где регулирование должно иметь децентрализованный характер. В период развития общества и общественных отношений возникают новые виды гражданских отношений, требующих соответствующего правового регулирования, актуальность этого вопроса обусловлена противоречивыми подходами относительно правового регулирования данных отношений, важности этого правового института при разрешении споров и необходимостью разработки механизмов регулирования Для того, чтобы определить такой порядок, возникла необходимость исследования появления и развития понятия сделки как элемента регулирования гражданских отношений. Будучи философским понятием в праве вообще и в гражданском праве в частности, этот институт приобрел необычайное значение. Рассматривается реформирования взглядов ученых в каждом периоде: времена Римской империи, дореволюционный период, советский и современный -- по общему определению понятия “сделка”. Именно через эту призму и следует рассматривать генезис понятия “сделка". Это дает основание для понимания сделки и определения его признаков.

We consider the genesis of the doctrine of the transaction. Transaction is one of the most important institutions of civil law and order, one of the classic themes of civil legal science. Transactions are one of the basic categories of civil law as serving all areas of civilian traffic and spread in all subsectors of civil law. This is due to the fact that they are among the main remedies for establishing and determining the content of legal relations between the parties to civil legal means the dynamics of civil relations is associated with. They help civil right to be expressed as private law, where regulation has decentralized nature. During the development of society and social relations, new types of military relations that require a legal regulation, the relevance of this issue are caused by conflicting approaches to the regulation of these relations, the importance of this legal institution in resolving disputes and the need to develop mechanisms of regulation. In order to identify such order it was necessary to study the emergence and development of the concept of transaction as a part of the regulation of civil relations. Being a philosophical concept in law generally, and in civil law, in particular -- the institution assumed significance. In this paper, the author examines the views of scientist in each period, since Roman times, the pre-revolutionary period, Soviet and modern, concerning common definition of “transaction”. Genesis of the concept of “transaction” should be considered through this prism. This provides a basis for understanding the transaction and determining its characteristics.