Історико-правовий аналіз особисто-майнових прав за Загальним цивільним уложенням Австрійської імперії 1811 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

14

Історико-правовий аналіз особисто-майнових прав за Загальним цивільним уложенням Австрійської імперії 1811 року

О.Є. Блажівська

кандидат юридичних наук, доцент кафедри інтелектуальної власності юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті проводиться історико-право- вий аналіз основних засад особисто-майнових прав за Загальним цивільним уложенням Австрійської імперії 1811 р. Охарактеризовано систему особисто- майнових прав, що виникають із закону, договору, понесеної шкоди. Визначено поняття, умови дійсності, форму укладення та припинення договору.

Політичні, економічні і соціальні перетворення, які відбуваються сьогодні в Україні, роблять нагальною проблему оновлення та вдосконалення законодавства, особливо кодифікацій правових актів. Зокрема законодавча робота в Україні здійснюється в контексті проведення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу. Водночас такі реформування неможливі без наукового вивчення та без використання історичного досвіду розвитку правових кодифіка- цій на українських землях.

Інтерес до історії українського права зумовлений прагненням усунення значних законодавчих прогалин, виникнення та існування яких певною мірою було пов'язане із пануванням радянської правової ідеології та зверненням до російських кодифікацій, які тривалий час діяли на території українських земель чи на підґрунті яких створювалося вітчизняне законодавство. Так, перші радянські цивільні кодифікації УРСР (ЦК 1922 р. та ЦК 1963 р.) є прямим віддзеркаленням основних засад та правових інститутів РРФСР. Крім того, українські землі постійно перебували у складі іноземних держав і відповідно суспільні відносини врегульовувалися литовським, польським, французьким, німецьким, російським, австрійським та іншими законодавствами. Зокрема на території Закарпаття, Галичини, Буковини тривалий час діяло Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 р. (далі - АЗЦУ) [3].

Вважаємо, що важливим чинником у необхідності звернення до історії українського цивільного законодавства австро-угорського періоду є той факт, що період ХІХ ст. був визначальним для формування українського права як європейського за змістом і спрямованістю. У цей період приймаються такі основні європейські кодифікації цивільного законодавства, як Французький цивільний кодекс 1804 р., Німецьке цивільне уложення 1896 р., АЗЦУ 1811 р., а також закладаються основні засади цивільно-правової доктрини.

Досвід Австро-Угорщини у створенні Загального цивільного уложення привертав увагу багатьох науковців-істориків права, зокрема: І. Й. Бойка, В. С. Кульчицького, Г. М. Ліпака, М. В. Никифорака, Н. Ю. Панича, А. П. Ткача, Б. Й. Тищика, Н. В. Худоби та ін. Однак предметом дослідження вчених були переважно історія прийняття, структура, діяльність правоохоронних органів та апарат управління. Водночас «вічне життя» АЗЦУ забезпечили правові норми, спрямовані на правове регулювання цивільних відносин, оскільки метою прийняття цього кодифікованого акта було саме врегулювання загальних засад та основних інститутів цивільного права (речового права і особисто-майнових прав, що виникали із закону, договору, понесеної шкоди).

Вищезазначене підтверджує те, що проведення історико-правового аналізу особисто-майнових прав згідно з АЗЦУ актуальне і потребує самостійного вивчення, що є метою цієї наукової статті.

В АЗЦУ особисто-майновими називалися права на будь-яку річ, що виникали між конкретними особами на підставі закону чи із прийнятого зобов'язання. Тобто особисто-майнове право виникало лише щодо учасників конкретного право відношення (кредитора і боржника) (ст. 307).

Значну увагу законодавець приділив також правовому регулюванню особисто-майнових прав, що виникали із трьох підстав: закону, договору, понесеної шкоди (ст. 859).

Зі змісту статті 861 випливає, що під договором розуміли взаємну домовленість двох сторін про те, що одна сторона переносить своє право (щось дозолити, дати, зробити чи не зробити), а друга сторона приймає це право.

Законодавець поділяв договори за різними критеріями. Так, залежно від розподілу прав і обов'язків договори поділялися на односторонні і двосторонні. При цьому вважалося, що односторонні договори укладалися безвідплатно, а двосторонні - відплатно (ст. 864).

На увагу заслуговує розкриття відплатного договору, як договору, за яким обидві сторони одержували не лише грошові знаки за речі чи дії, а й речі за речі, дії за дії, речі за дії, дії за речі (ст. 921). Тобто відплатний характер договору визначався не лише грошовими знаками, а й одержанням майнового задоволення в іншій формі (виконанням робіт, наданням послуг тощо).

В АЗЦУ було закріплено умови дійсності договору:

1) здатність особи. Однак божевільні і діти (віком до 7 років) не були здатними давати обіцянки чи їх приймати, а інші особи, які залежали від батька, опікуна чи підопічного, мали право приймати зобов'язання лише за згодою представника чи суду (ст. ст. 865-868);

2) справжня згода, тобто згода на укладення договору, повинна бути виражена вільно, серйозно, виразно і зрозуміло. Відповідно договори, що укладалися внаслідок страху, хитрості іншого, помилки, примусу, не спричиняли виникнення зобов'язання (ст. ст. 869-877);

3) можливість виконання зобов'язання; тому те, що неможливо було виконати чи було недозволено, не могло становити предмет договору (ст. 878).

У свою чергу законодавець встановлював вимоги щодо змісту самого договору, який мав містити умови, зокрема щодо його виконання. Так, сторони повинні були погодити час, місце і спосіб виконання (ст. 902). Однак, якщо для виконання договору не було встановлено строк виконання, то виконання можна було вимагати негайно (ст. 904); якщо місце виконання договору не можна було визначити ні з договору, ні з сутності і мети договору, тоді нерухома річ передавалася у місці її знаходження, а рухома - у місці, де була дана обіцянка; грошові знаки приймалися у місці передачі (ст. 905); якщо обіцянка могла бути виконана декількома способами, то вибір надавався зобов'язаній особі (ст. 906).

Для забезпечення виконання договору законодавець передбачав можливість передання завдатку, що спричиняв такі наслідки. Якщо договір не виконувався з вини будь-якої сторони, то невинна сторона могла утримувати у себе завдаток чи вимагати повернення переданого нею завдатку у подвійному розмірі (ст. 908).

Сторони вчиняли договір у певній формі. Зокрема законодавець допускав можливість укладення договору словесно чи письмово, у судовому чи позасудовому порядку, при свідках чи без них (ст. 885). При цьому форма, крім випадків, передбачених законом, не впливала на обов'язковість договору (ст. 885). До таких винятків законодавець відносив договори міни, купівлі, позики, ренти, дарування без пере- дання дарунка, правочини між сліпими, глухими, безграмотними, які укладалися шляхом вчинення нотаріального акту [3, с. 258].

Законодавець виділив зобов'язання за участю двох чи декількох осіб (спільні зобов'язання), які у свою чергу поділялися на часткові (ст. 889), солідарні (ст. 890), кореальні (ст. 891), регресні (ст. 896).

В АЗЦУ одержали правове регулювання окремі різновиди договорів: дарування, поклажа, позичка, позика, доручення, міна, купівля, майновий найм, спадкова оренда, спадкове оброчне утримання, найм послуг, видавничий договір, договір про майнову спільність. При цьому договори дарування, міни, купівлі, позики визнавалися титулами (правовою підставою) набуття права власності.

На особливу увагу заслуговує договір дарування, який визнавався укладеним лише за умови передання подарунка (ст. 945). Винятком із цього правила був договір дарування з обов'язком передання речей у майбутньому (ст. 945). Таким чином у АЗЦУ було виділено два різновиди договору дарування: із переданням речей на момент укладання та без такої передачі (ст. 945).

В АЗЦУ було закріплено правило про те, що договори дарування не підлягають відміні. Водночас були винятки із цього правила у випадках, передбачених цим уложенням. Так, дарувальник мав право вимагати розірвання договору з вимогою вилучення переданого майна у обдаровуваного чи виплати певної компенсації з таких причин:

1) бідності дарувальника (ст. 947); 2) невдячності обдаровуваного (ст. ст. 948949); 3) внаслідок зменшення належного утримання (ст. 950); 4) внаслідок зменшення обов'язкової частки (ст. ст. 951952); 5) внаслідок завдання шкоди дарувальнику (ст. 955); 6) у випадках народження дітей у дарувальника (ст. 954).

Договір поклажі виникав тоді, коли хтось приймав на зберігання чужу річ (ст. 958). Водночас законодавець наголошував, що за цим договором поклажоприймач не набував ні права власності, ні права володіння, ні права користування річчю. Він виступав лише як її утримувач із обов'язком оберігати довірену йому річ від пошкодження (ст. 958).

За загальним правилом договір поклажі вважався безоплатним. Лише у випадку, коли винагорода була прямо передбачена умовами договору чи за майновим становищем поклажо- приймача, цей договір набував відплатного характеру (ст. 969).

До різновидів договору поклажі законодавець відносив секвестр (ст. 968). Разом з тим до поклажоприймача прирівнювали господарів готелів, корабельних шкіперів і перевізників, які несли відповідальність за втрату речей мандрівників (ст. 970).

В АЗЦУ було детально врегульовано права і обов'язки одержувача позички щодо: 1) споживання; 2) повернення; 3) пошкодження; 4) витрат на утримання (ст. ст. 972-981).

На увагу заслуговує й договір позики, за яким передавалася споживча річ, яку слід було повернути зі спливом встановленого строку у відповідній кількості, роді і якості (ст. 983). До різновидів договору позики відносили: 1) грошову позику і позику іншими споживчими предметами; 2) позику із процентами і без процентів (ст. ст. 993-1000). Щодо грошової позики, то передбачалася можливість її здійснення дзвінкою монетою, паперовими грошима і процентними паперами (ст. ст. 985-991).

Уперше було закріплено правило про те, що «не можна стягувати проценти на проценти». Однак проценти, які нараховані за два чи більше років, могли бути за взаємною згодою перетворені на новий борг, що породжувало нове зобов'язання (ст. 998).

Цікавим був підхід законодавця щодо правового регулювання договору доручення. Так, договори доручення могли укладатися в усній чи письмовій формі. Водночас актом, що засвідчував факт укладення цього договору, була довіреність (ст. 1005). За тих часів уже розрізняли загальні і спеціальні довіреності залежно від кількості справ, до введення яких уповноважувалися особи. Якщо загальна довіреність надавала повіреному право вести всі справи довірителя, то спеціальна мала за предмет лише судові справи чи лише позасудові справи, чи вчинення окремих дій (ст. 1006).

В АЗЦУ значну увагу було приділено й міні як договору, за яким одна річ передавалася взамін іншої (ст. 1045). Предметом цього договору могли бути будь які речі. При цьому гроші не становили предмет цього договору, однак вони могли обмінюватися як товар (золото на срібло чи в якості монет) (ст. 1046).

Законодавець встановлював вимоги до правової природи договору майнового найму. Так, за цим договором передавалася у користування лише неспоживча річ. Договір вважався строковим і відплатним (ст. 1090). Щодо оплати за користування річчю, то в АЗЦУ розрізняли грошову і натуральну (плодами) плату (ст. ст. 1100-1108).

Слід зазначити, що вперше виділяються різновиди договору майнового найму: найм і оренда. Так, якщо предметом договору виступає річ, придатна до споживання без подальшої обробки, то виникав договір найму; якщо річ можна було споживати лише шляхом додавання праці і зусиль, то мав місце договір оренди (ст. 1091).

Законодавець урегулював можливість поновлення договору найму і оренди як прямо, так і побічно (шляхом мовчання). Побічно договір поновлювався тоді, коли наймач чи орендар після спливу строку договору найму чи оренди продовжував користуватися річчю, а най- модавець чи орендодавець допускав це. При цьому договір найму чи оренди поновлювався на таких самих умовах, що й попередній. Це правило діяло за єдиним винятком: договір оренди поновлювався лише на один рік (ст. ст. 1114-1115).

Уперше набули правового регулювання договори спадкової оренди і спадкового оброчного утримання. Так, за договором спадкової оренди власник маєтку передавав його у користування іншій особі із правом наступної передачі своїм спадкоємцям з умовою, що орендар зобов'язувався сплачувати щорічний оброк грошима, плодами чи послугами (ст. 1124). Договір спадкового оброчного утримання укладався у тому випадку, коли власник одноразово сплачував незначний оброк лише для визнання поземельної власності (ст. 1123). При цьому, якщо виникав сумнів щодо правової природи договору оренди (спадкова оренда чи спадково-оброчна оренда), то слід було з'ясувати суму щорічного оброку та інші виплати. Якщо ця сума не залежала від щорічного чистого доходу, то предмет підпорядкованого права становив спадково-оброчний маєток, а якщо така залежність мала місце, то спадково-орендний маєток (ст. 1124).

Уперше одержав правове регулювання в АЗЦУ видавничий договір, за яким автор передавав іншій особі право відтворення твору через друк і його поширення (ст. 1164). На особливу увагу заслуговують такі умови видавничого договору. По-перше, за цим договором встановлювалася заборона передавати цей твір іншому видавцю (ст. 1164). По-друге, у разі необхідності перевидання твору необхідною була згода на це автора і виникало нове зобов'язання (ст. 1167). По-третє, якщо письменник здійснював лише обробку будь-якого твору за планом видавця, то він мав право лише на умовну винагороду, а видавець мав безумовне право на його видання (це правило застосовувалося також до створення географічних карт, топографічних креслень і музичних творів) (ст. 1170-1171). По-четверте, майнові права автора переходили до його спадкоємців; винятком із цього правила було право автора щодо нового видання, яке не переходило до спадкоємців (ст. 1169).

В АЗЦУ було присвячено окрему главу 29 правовому регулюванню ризикових договорів, за якими давалася і приймалася обіцянка щодо одержання вигоди, настання якої наперед невідоме (ст. 1267). Специфіка таких договорів полягала у тому, що не допускався спір про збитки на суму більш ніж за половину ціни (ст. 1268).

До ризикових договорів було віднесено: парі, гра і лотерея; всі договори купівлі й інші договори, що мали предметом очікувані чи майбутні права, ще невідомі речі; довічна рента; договори страхування і бодмерейні договори (ст. 1269).

До особисто-майнових прав у АЗЦУ було віднесено також права на відшкодування шкоди та на одержання задоволення (гл. 30). Тобто виникнення таких прав законодавець пов'язував із наявністю шкоди, що завдавалася майну, правам чи особі потерпілого (ст. 1295).

На увагу заслуговують види зобов'язань із відшкодування шкоди залежно від підстав виникнення:

1) шкода із вини; незалежно від того, чи шкоди було завдано порушенням обов'язку за договором чи незалежно від будь-якого договору (ст. 1295);

2) шкода від здійснення права; діяло правило, що така шкода не підлягала відшкодуванню (ст. 1305);

3) шкода від невинної і мимовільної дії; за загальним правилом така шкода не підлягала відшкодуванню (ст. 1306);

4) шкода внаслідок випадку; така шкода не підлягала відшкодуванню (ст. 1311);

5) шкода від чужих дій; якщо особа не брала участі у вчиненні чужих протизаконних дій, то вона не відповідала за завдану шкоду (ст. 1313);

6) шкода від тварин; вважалося, що пошкодження, завдане тваринами, було випадковим, тому не підлягало відшкодуванню (ст. 1321).

Відносно зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої з вини, то як правильно зазначала С. Д. Гринько, фактично мова йде про загальний (генеральний) делікт, оскільки протиправність завдання шкоди не пов'язувалася з окремими деліктами (право на відшкодування шкоди надавалося будь-якій особі) [2, с. 315]. Подібні міркування висловлював також і М. М. Агарков: це уложення у загальній формі встановлювало, що обов'язок відшкодувати шкоду передбачає протиправність поведінки завдавача; і при цьому не називає окремих правопорушень, не визначає окремих випадків протиправної поведінки [1, с. 418].

В АЗЦУ уперше закріплено поняття шкоди як збитків, завданих будь-якій особі, її майну, правам або особистості (ст. 1293). На думку С. Д. Гринько, «законодавець визначав поняття «шкода» через інше поняття «збитки», що дозволяє зробити висновок про їх ототожнення. Однак ці правові категорії є самостійними в будь-якому розумінні (речовому чи соціальному), хоча тісно пов'язані між собою. Лише у способах відшкодування в ЗЦУ Австрійської імперії вже розкрита відмінність між ними» [2, с. 464]. Із зазначеною позицією науковця слід погодитися, оскільки у АЗЦУ одержало закріплення таке правило: відшкодування завданої шкоди здійснювалося шляхом відновлення всього до попереднього становища, а якщо це було неможливим, то у сплаті вартості за зробленою оцінкою (ст. 1325). Тобто виділяли два способи відшкодування шкоди: відшкодування понесеної шкоди та повне відшкодування шкоди (неодержаного прибутку, компенсація за образу) (ст. 1325). Це дозволяло повністю відновити матеріальне становище потерпілої особи, чим забезпечувалася всебічна охорона її інтересів [2, с. 464].

Щодо правового регулювання зобов'язань із завдання шкоди з вини, то автори цієї кодифікації зробили спробу визначити поняття вини через форми її виявлення. Виною називався злий умисел, коли шкоди завдано свідомо й умисно, та необережність, коли шкоди завдано внаслідок невибачливо- го незнання, недостатньої уваги чи старанності (ст. 1294).

Залежно від об'єкта посягання розрізняли такі різновиди шкоди: 1) внаслідок тілесних пошкоджень; 2) внаслідок позбавлення волі; 3) внаслідок образи; 4) внаслідок пошкодження майна (ст. ст. 1325-1332).

В АЗЦУ закріплено правові наслідки завдання шкоди різним об'єктам. Якщо завдано шкоди тілесним ушкодженням, то слід було відшкодувати витрати на лікування потерпілого, втрачений заробіток та компенсувати втрату працездатності у майбутньому (ст. 1325). Уперше було надано потерпілому право на відшкодування грошової суми за завдані страждання у розмірі, залежно від обставин (ст. 1325). Тобто мова йшла про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок завдання шкоди здоров'ю. А якщо внаслідок тілесних страждань потерпілий помре, то слід було відшкодувати вдові і дітям усе те, чого вони через цю смерть були позбавлені (ст. 1327).

Якщо людина буде позбавлена волі внаслідок насильницького викрадення, ув'язнення чи навмисного протизаконного арешту, тоді винна особа зобов'язана повернути волю потерпілому і надати повне майнове задоволення. А у випадках неможливості потерпілому повернути волю, тоді його дружині і дітям слід було надати таке відшкодування, яке їм належить при завданні смерті (ст. 1329).

Якщо внаслідок образи честі було завдано реальної шкоди чи позбавлено прибутку, то потерпілий мав право вимагати відшкодування шкоди чи повного задоволення (ст. 1330).

У випадках завдання шкоди майну умисно чи з необережності потерпілий мав право вимагати відшкодування не- одержаного прибутку, а якщо шкоду було завдано внаслідок вчинення забороненої кримінальним законом дії, чи із норовливості і зловтіхи, - вимагати сплати ціни із врахуванням особливого ставлення до речі (ст. 1331). Водночас шкода, завдана внаслідок необережності чи недбальства, підлягала відшкодуванню за звичайною ціною на момент пошкодження (ст. 1332). Таким чином форма вини завдавача шкоди майну впливала на розмір її відшкодування.

На увагу заслуговує правило, закріплене в АЗЦУ, про те, що обов'язок відшкодувати шкоду і неодержані прибутки, чи сплатити неустойку покладався на майно, тому переходив до спадкоємців (ст. 1337). Таке ставлення було зумовлено тим, що до складу спадщини входили не лише права спадкодавця, а й обов'язки. Відповідно спадкоємець, який приймав спадщину, набував на праві власності майно спадкодавця, а також обов'язки задовольнити майнові вимоги кредиторів спадкодавця, однак у межах спадкового майна.

Отже, проведений аналіз особисто-майнового права згідно з АЗЦУ дозволяє зробити такі висновки.

1. З формуванням цивільного права виникає система особисто-майнових прав із трьох підстав: закону, договору, понесеної шкоди.

2. Особливе значення надавалося умовам дійсності договору, недотримання яких не зумовлювало настання правових наслідків.

3. Встановлювали вимоги до форми вчинення договорів: словесно чи письмово, у судовому чи позасудовому порядку, при свідках чи без них. Договори міни, купівлі, позики, ренти, дарування без передання дарунка, правочини між сліпими, глухими, безграмотними укладалися шляхом вчинення нотаріального акту.

4. Договори дарування, міни, купівлі, позики визнавалися титулами (правовою підставою) набуття права власності.

5. Уперше виділяються різновиди договору майнового найму: найм і оренда. Якщо предметом договору виступає річ, придатна до споживання без подальшої обробки, то виникав договір найму; якщо річ можна було споживати лише шляхом додавання праці і зусиль, то мав місце договір оренди.

6. Зобов'язання із відшкодування шкоди виникали у таких випадках: із вини; від здійснення права; від невинної і мимовільної дії; від чужих дій; від тварин.

Вивчення історичної спадщини у сфері особисто-майнових прав за АЗЦУ є ефективним підґрунтям для реформування цивільного законодавства України, зокрема в контексті проведення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу.

цивільне укладення договір майнові права

Список використаної літератури

Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву / М. М. Агарков // Избранные труды по гражданскому праву : [в 2 т.]. - М. : АО «Центр ЮрИнфоР», 2002. - Т. 1. - С. 163-460.

Гринько С. Д. Деліктні зобов'язання римського приватного права: поняття, система, рецепція : монографія / С. Д. Гринько ; за наук. ред. Є. О. Харитонова. - Хмельницький : Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2012. - 724 с.

Общее гражданское уложение Австрийской империи / [пер. Г. Вербловского] ; изд. Редакционной Комиссии по составлению Гражданскаго Уложения. - С.-Петербургъ : Типография Правительствующего Сената, 1884. - 421 с.

Размещено на Allbest.ru