Особливості припинення шлюбу в давньоримському суспільстві: теоретичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 347. 626

Особливості припинення шлюбу в давньоримському суспільстві: теоретичний аспект

Олійник О.С.

В статті розглянуті загальні, найбільш поширені підстави для припинення шлюбу з чоловічою владою у давньоримському суспільстві. Разом з тим, наго-лошується, що їх виключний перелік є набагато ширший, пов'язаний з конкретними життєвими обставинами, в які потрапляла людина та перекликається не тільки з нормами права, а й з релігійними нормами та звичаями, які склалися в давньоримському суспільстві. Наголошено на тому, що в процесі розвитку шлюбно-сімейного права Стародавнього Риму виділяли різні підстави та порядок розірвання шлюбу залежно від того, в якому шлюбі перебувало подружжя: у шлюбі з чоловічою владою чи шлюбі без чоловічої влади. шлюб римський право подружжя

Ключові слова: шлюб, шлюб з чоловічою владою, шлюб без чоловічої влади, припинення шлюбу, підстави для припинення шлюбу, розірвання шлюбу.

В статье рассмотрены общие, наиболее распространенные основания для прекращения брака с мужской властью в древнеримском обществе. Вместе с тем, отмечается, что их исключительный перечень намного шире, связанный с конкретными жизненными обстоятельствами, в которые попадает человек и пе-рекликается не только с нормами права, но и с религиозными нормами и обычаями, которые сложились в древнеримском обществе. Отмечено, что в процессе развития брачно-семейного права Древнего Рима выделяли разные основания и порядок расторжения брака в зависимости от того, в каком браке находились супруги: в браке с мужской властью или браке без мужской власти.

Ключевые слова: брак, брак с мужской властью, брак без мужской власти, прекращения брака, основания для прекращения брака, расторжения брака.

The article deals with the general, the most common grounds for termination of marriage with male authority in ancient Roman society. However, it is noted that there exhaustive list is much broader, related to specific life circumstances in which a person fell and regulated not only the law, but also of religious norms and customs, which were in ancient Roman society. There is emphasized that in the process of development of matrimonial law in ancient Rome were isolated different grounds and procedure of divorce, depending on whether the couple was married with male authority or without male authority.

Keywords: marriage, marriage to a man's power, male power without marriage, termination of marriage, grounds for termination of marriage, divorce.

Постановка проблеми. З найдавніших часів, як засвідчують правові та історичні джерела, завжди викликали увагу питання, пов'язані із врегулюванням різних аспектів відносин в контексті шлюбу, сім'ї та розлучення, а також юридичні механізми, які га-рантують захист прав особи та суспільної моралі. У зв'язку з цим, слід зазначити, що осмислення проблеми розлучень у римському праві почалося із становлення звичаєвого права, осмислювалися правові звичаї відповідних видів (mores, consuetude, mos regionis), а також впродовж формування та еволюції класичної римської юриспруденції [1, с. 14; 2, с. 51]. Безумовно, інститут розірвання шлюбу у римському приватному праві повною мірою не знайшов свого відтворення у сучасній правовій традиції, однак уявлення римлян про значення шлюбу та сім'ї, а також передумови до розірвання шлюбу і особливості процедури розірвання шлюбу у римському суспільстві мали відчутний вплив на подальший роз-виток шлюбно-сімейного права. Тому, є актуальним дослідження питання щодо окремих особливостей розірвання шлюбу в дав-ньоримському суспільстві та з'ясування динаміки відповідних приватно-правових відносин.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми рим-ського приватного права з позицій історичної науки загалом та шлюбно-сімейного права зокрема, найбільш активно розробля-ються, починаючи з ХІХ ст. такими авторами, як Т Моммзен, О. Коптєв, О. Штаєрман. Теоретичною основою наукового дослі-дження стали роботи таких відомих вітчизняних та зарубіжних науковців, як В. Борисова, Л. Баранова, В. Вовк, М. Гарсіа Гар- рідо, Д. Дождєв, Л.Дячук, Ю. Задорожний, Л. Казанцев, Р. Ка-люжний, А. Коптєв, В. Макарчук, С. Муромцев, І. Новицький, Є. Орач, І. Перетерський, О. Підопригора, І. Покровський, Б. Ти- щик, Є.Харитонов, В. Хвостов, Ч. Санфіліппо, З. Черніловський та інші. У контексті розкриття особливостей розірвання шлюбу в Римі окрему увагу було звернено на римські правові пам'ятки, зокрема, Закони ХІІ таблиць, Інституції Гая, Дигести Юстиніана.

З огляду на те, що традиція наукового пізнання римського приватного права охоплює тривалий часовий період, подальшого дослідження потребують окремі приватно-правові відносини, які складаються в межах еволюції інститутів шлюбу та сім'ї, в тому числі у випадку їх припинення. Таким чином, можна констатувати потребу окремого дослідження припинення шлюбно-сімейних відносин подружжя у римському приватному праві.

Мета статті. Метою нашої статті є здійснення комплексного аналізу припинення шлюбу у давньоримському суспільстві та з'ясування окремих теоретичних особливостей цього правового інституту.

Виклад основного матеріалу. Для того щоб шлюб існував юридично, потрібно, щоб були присутні умови, без яких він не міг бути укладений. Відміна будь-якої із таких умов служила під-ставою для припинення шлюбу. Якщо проаналізувати джерела римського приватного права, то шлюб припинявся внаслідок: 1) смерті одного з подружжя; 2) втрати свободи або громадянства; 3) розірвання шлюбу (розлучення) [3, с. 134]. Як зазначав Павло: «Шлюб припиняється розлученням, смертю, взяттям в полон або іншим випадком рабства одного з них (подружжя)» (Д.24.2.1) [4]. Деякі вчені-романісти вказують також на інші підстави припи-нення шлюбу, що існували в римському праві. Так, зокрема, В.Б. Новицький зазначає, що шлюб припинявся в зв'язку з втратою громадянства, оскільки негромадяни, окрім latini veteres, як відомо не мали ius conubii, а тому не могли перебувати в законному римському шлюбі [3, с. 113]. Зустрічаються також аргументи, що до припинення шлюбу призводив також вступ дружини або чоло-віка до монастиря.

Тому, можна припустити, що наведені вище норми Дигест та думки науковців підштовхують до висновку, що Павло зазначав про основні (найбільш поширені) випадки припинення шлюбу, але виключний їх перелік є набагато ширший, пов'язаний з кон-кретними життєвими обставинами, в які потрапляла людина та перекликається не тільки з нормами права, а й з релігійними нор-мами та звичаями, які складися в римському суспільстві.

Втрата свободи і обернення одного з подружжя в рабство або у полон мало наслідком припинення шлюбу в конкретних випад-ках. Жінка не мала права вступати у новий шлюб впродовж п'яти років після обернення її чоловіка у рабство чи потрапляння його у полон. У разі втрати особою римського громадянства, шлюб вва-жався дійсним згідно норм права народів.

Якщо захоплена в полон чи обернена в рабство особа повер-талася потім до Риму, вона на підставі особливої юридичної фікції вважалася такою, що ніколи не втрачала ні свободи, ні грома-дянства, ні своїх окремих права. Вважалося, що влада такої особи над дружиною у шлюбі з чоловічою владою ніколи не припиня-лася. Шлюб без чоловічої влади як фактичний, а не юридичний зв'язок вважався припиненим. Але шлюб вважався таким, що продовжується, якщо подружжя разом перебували у полоні [5, с. 48-49].

Втрата римського громадянства відбувалася найчастіше з втратою свободи, що, в свою чергу, спричиняло втрату правоздат-ності. Відсутність правоздатності унеможливлювала укладання шлюбу чи збереження існуючого. Зміна сімейного статусу одного з подружжя також була підставою для припинення шлюбу, коли встановлювала такий ступінь агнатського споріднення його з ін-шим із подружжя, за якого укладання шлюбу було б неможливим.

У римському сімейному праві діяв принцип широкої свободи розлучення за весь час існування Римської імперії. Виділяли різні підстави та порядок розлучення в шлюбі з чоловічою владою та шлюбі без чоловічої влади.

Відомі дослідники римського приватного права Д. Грімм, Г. Дернбург, Ф. Шулін, В. Хвостов, аналізуючи інститут припинення шлюбу в Римській державі, зокрема, шляхом розірвання, розглядали два його різновиди: односторонній (repudium) та двосторонній (divortium). Наприклад, Г Дернбург використовує в контексті названих понять наступну модель: 1) розлучення як загальне поняття, що визначає стан особи щодо шлюбу; 2) розі-рвання шлюбу як дія для досягнення стану розлученої особи; 3) шляхи (методи) досягнення мети: шляхом узгодження та методом одностороннього відречення [6, с. 23]. Таким чином, repudium та divortium у дослідника являються методами для досягнення мети - розлучення.

Натомість, у Ф. Шуліна спостерігається наступна модель: 1) припинення шлюбу (загальне поняття, яке має як явище три під-стави, що були названі вище); 2) розлучення як одна з підстав припинення шлюбу; 3) розлучення здійснюється через repudium та divortium , які виступають в якості різновидів розлучення, але як однієї з підстав юридичного скасування шлюбу [7, с. 226-236].

Не дивлячись на певні термінологічні відмінності конструк-цій, для обох дослідників repudium та divortium являються по-няттями одного рівня, що відрізняються формою та змістом, але обидва передбачають у різний спосіб скасування юридичної чин-ності законного шлюбу. Відмінності в конструкціях дослідників часто полягають в різному тлумаченні даних понять.

Л. Загурський не визнає фактично загального поняття розлу-чення, а вважає, що воно існує в двох конкретних формах - роз-лучення за волею обох одружених (divortium) та за волею одного (repudium), які, на його думку, мають виключно технічне значення [2, с. 51-56].

Л.Н. Казанцев у своїх працях [8] також вживає ці два термі-ни. Однак, на думку науковця, вони виникли не одночасно. Згідно положень римського приватного права, які допускали розірвання шлюбу за ініціативою чоловіка без врахування інтересів дружини, можна припустити, що історично першою виникла така форма розірвання шлюбу як repudium. Лише з того періоду, коли римська традиція допустила можливість розірвання шлюбу за ініціативою жінки, виник divortium [8, с. 138]. Це було підтверджено працями Феста та Цицерона. В. Єфимов вважав, що divortium

- це загальне поняття, яким позначалося розлучення в Римі, а repudium - припинення шлюбу по заяві одного з подружжя.

Таким чином, ми можемо припустити, що розірвання шлюбу в Римі могло бути одностороннім, коли одна сторона відмовлялася від продовження існування шлюбного союзу, та двостороннім

- коли шлюбний союз припиняється за згодою обох із подружжя. Римське право знало ці два види розлучення і для кожного з них підібрало відповідний термін: repudium та divortium. Необхідно зазначити, що римське сприйняття розірвання шлюбу (розлучення) не відповідає його українським чи іншим аналогам. Оскільки, як правило, розірвання шлюбу передбачає залучення публічної влади до таких відносин, в той час як у відносини римлян при припиненні шлюбу влада не втручалася [8, с. 139].

Розлучення в період ранньої республіки зустрічалися рідко, а перший випадок датується 306 роком до н. е. у Валерія Максима (коли Луцій Антоній розлучився з дружиною, за що цензорами був виключений з сенату) або 231 (або 227) роком до н. е. у Сервія Сульпіція (коли консул Спурій Карвілій за згодою цензорів розлу-чився з дружиною через її безпліддя) [7, с. 229].

Оскільки розірвання шлюбу римським суспільством до-пускалося, але не схвалювалося, тому для того, щоб вчинити його, необхідне виконання наступних трьох умов: 1) з дружиною не можна розлучитись тільки за бажанням, а виключно у випадку дійсної необхідності та за розпорядженням pater familias; 2) необ-хідно отримати дозвіл сімейного суду; 3) розлучення допускається, якщо проступок дружини є достатньою підставою для цього [9, с. 35-36].

Безпідставне розірвання шлюбу розглядалося як безчесне діяння, жерці відлучали чоловіка, і він жертвував частину свого майна, щоб умилостивити тих богів, під заступництвом яких укладався шлюб. Правильний шлюб з чоловічою владою можна було розірвати тільки з ініціативи чоловіка і тільки тоді, коли були відповідні підстави, наприклад, аморальна поведінка дружини. Тому, належна підстава, необхідність, розпорядження домовла- дики та дозвіл сімейного суду - умови, які мали бути дотримані при розірванні шлюбу.

Одним із обрядів припинення шлюбу було принесення у жер-тву частини свого майна богині Церері, яка вважалася покрови-телькою шлюбів. Це робилося тому, що існував принцип - хто розриває шлюбні узи, той повинен бути покараний. Хоча, в дій-шовших до нас пам'ятках римської історії не згадується жодного прикладу застосування накладення такого штрафу. Згідно з цар-ськими законами, правило про сплату штрафу за розлучення не застосовувалося в тих випадках, коли дружина здійснювала пре- любодіяння або ж була п'яницею. Ці злочини були в очах римлян достатньо тяжкими і винні піддавалися за це найсуворішому покаранню - смертній карі. Так, чоловік, що спіймав дружину на прелюбодіянні, міг вбити її не залежно від того чи був укладений шлюб cum manu чи sine manu [8, с. 136-142]. Безпідставне, не-справедливе розірвання шлюбу чоловіком розглядалося як пряма образа дружини та її родини, могли викликати помсту з боку об-раженої сторони, навіть до кровної помсти. Тому, для того, щоб уникнути негативних наслідків, чоловік повинен був заручитися підтримкою родичів дружини на розірвання шлюбу, а тому, родичі дружини разом із її чоловіком обговорювали поведінку дружини і вирішували питання про розірвання шлюбу [8, с. 145-146].

Таким чином, поступово почав формуватися специфічний орган - сімейний суд, серед функцій якого був розгляд питань, пов'язаних із розірванням шлюбу. Л. Казанцев у своїй праці [8] позначає його як «домашнє судилище».

На початкових етапах свого формування сімейний суд скла-дався з числа родичів подружжя, а тому був досить добре зна-йомий з особливостями їх шлюбного життя. Л. Казанцев наго-лошує, що спочатку сімейний суд складався із чоловіка та інших агнатів сім'ї. В тому випадку, якщо вирішувалося питання про покарання дружини та розірвання шлюбу в результаті її аморальної поведінки - то до сімейного суду долучалися родичі дружини, наприклад, її батько, інші родичі чоловічої статі. Про такий склад сімейного суду свідчать твори Плутарха та Діонісія. Згодом, до розгляду справи про розлучення, могли залучатися й ті особи, які не були родичами заінтересованих осіб, наприклад, друзі подруж-жя чи одного з них [8, с. 149].

Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що воля чоловіка щодо розірвання шлюбу не була вже й така без-межна. Вона обмежувалася певними підставами для розірвання, рішеннями сімейного суду і, врешті решт, моральним осудом су-спільства. Крім того, в сімейні справи від імені суспільства втру-чалися також цензори. Офіційно норми про «домашнє судилище» були відсутні в римському законодавстві, однак про нього згаду-ється, опосередковано, у працях Діонісія з посиланням на царські (архаїчні) закони Ромула. Тому, ми можемо припустити, що створення та діяльність «сімейного суду» ґрунтувалися на звича-євому праві, а його обов'язковість була зумовлена необхідністю захисту дружини від самоуправства чоловіка та підтримувалася римською традицією. А завдяки консерватизму римського при-ватного права такий специфічний інститут зберігся аж до часів пізньої республіки [8, с. 149]. На підтвердження обов'язковості сімейного суду для розгляду ним справи про розлучення, в рим-ській історії відомим є випадок, коли в 450 році від заснування Риму цензори M. Valerius Maximus та C.I. Bubulcus виключили Люція Антонія (L. Antonius) з членів сенату за вчинене ним розлучення без скликання сімейного суду, тобто, «порушив старий, освячений віками звичай» [8, с. 149].

В науковій літературі висловлюється позиція, що ініціатором скликання сімейного суду є чоловік, який одночасно відіграє в ньому головну роль. Однак, Л. Казанцев вважає, що кожен із членів сімейного суду має однакове право голосу, без жодних переваг, обґрунтовуючи свою позицію сентенціями Діонісія Га- лікарнаського, який прямо говорив про «постановлення рішення когнатами разом із чоловіком». В той же час Тацит згадував про Платіуса, який «з особливого дозволу влади розглядав, по древ-ньому звичаю, в присутності рідних дружини справу про її про-вини і визнав її невинуватою» [8, с. 149]. На основі цього, Тацит робить висновок, що тільки чоловік був суддею проступків своєї дружини, а її родичі лише брали участь у слуханні справи. В ході проведеного дослідження ми не підтримуємо висловлену в літе-ратурі позицію про виключне право чоловіка на здійснення судо-чинства в межах домашнього суду. Вважаємо, що як чоловік, так і родичі дружини були рівноправними у своєму становищі. Крім того, родичі виступали одночасно свідками слухання справи про розірвання шлюбу, а також забезпечували неможливість зловжи-вання з боку чоловіка, правильність, справедливість та відповід-ність покарання дружини тій провині, яку вона вчинила.

В процесі розвитку шлюбно-сімейного права Стародавнього Риму, зокрема в частині розірвання шлюбу, поступово формувався принцип, що чоловік не має права розривати шлюб без належної підстави. Такі підстави напрацьовувалися посередництвом шлюбних договорів, інших шлюбних домовленостей, в результаті чого, з часом вони стали загальноприйнятими, звичними. А тому їх наявність стала безумовною підставою для надання згоди сі-мейним судом на розірвання шлюбу. Разом з тим, наявність таких підстав не зобов'язувала чоловіка та домашній суд, оскільки вони не були доведені до статусу законних, а тому не було заборони відлучати жінку від чоловіка по інших, крім загальновизнаних, підстав. Таким чином, члени сімейного суду, обмежуючи зловжи-вання чоловіка про відлучення від шлюбу дружини та спостерігаючи за дотриманням загальновизнаних підстав для розірвання шлюбу, мали можливість вибору. Тобто, вони могли прийняти рі-шення про розірвання шлюбу за наявності підстав, які не належали до загальноприйнятих, і, відповідно, тим самим напрацьовували нові підстави для розірвання шлюбу, а також видозмінювали старі [8, с. 152].

Цими обставинами, певною мірою, пояснюється, чому рим-ляни до імператорського періоду не виробили чітких, законодавчо встановлених підстав для розірвання шлюбу. Законодавча влада навіть не намагалася втручатися у регулювання відносин, пов'язаних із розірванням шлюбу, повністю залишаючи це питан-ня в компетенції сімейних судів та моральних звичаїв, які спря-мовували діяльність таких судів. Публічний інтерес та втручання законодавчої влади в процес розлучення починає спостерігатися лише в кінці республіканського, на початку імператорського пе-ріоду у зв'язку із занепадом моральних устоїв Риму та масовим збільшенням кількості розлучень.

Релігійна церемонія укладення шлюбу, хоча іноді й слугувала для виникнення особливих підстав для розірвання шлюбу, пов'я-заних наприклад, із різницею у релігійному світосприйнятті, по суті являлася обставиною, яка ускладнювала розірвання шлюбу. Жінку, введену в дім з релігійними церемоніями, досить складно було відлучити від дому, оскільки вважалося, що боги, покрови-телі шлюбу, покарають за розірвання того, що було освячене [8, с. 154-155]. Особливо така тенденція проявилася із виникненням суто релігійної форми шлюбу - конфарреції. Адже в урочистих обрядах, які здійснювалися перед жрецями за цієї форми шлюбу, дружина виступала перед лицем богів як особа, рівноправна чоловікові, а їх відповідальність перед богами була спільною. Тому, якщо шлюб укладався у формі конфарреації, то розірвання такого шлюбу здійснювалося надзвичайно рідко, лише у окремих, виключних випадках. Безумовно, за наявності провини жінки, навіть такий шлюб розривався, але це відбувалося лише за найбільш тяжкі провини дружини. При цьому, ми не беремо до уваги такі підстави як перелюбство, п'янство тощо, оскільки за такі діяння дружини, як нами було з'ясовано вище, взагалі передбачалася смертна кара за рішенням сімейного суду. Отже, можливість розірвання шлюбу, укладеного у формі конфарреації, у римському приватному праві та римському суспільстві була зве-дена до мінімуму. Більше того, дехто із науковців взагалі запере-чує можливість розірвання шлюбу, укладеного у формі конфарре-ації [10, с. 17]. Однак, така позиція є невірною, оскільки в Римі існував особливий релігійний акт, протилежний конфарреації і спрямований на знищення тієї спільності, яка виникла в результаті конфарреації - діффарреація (diffarreatio). Цей релігійний акт скасовував релігійну єдність подружжя, і, відповідно, скасовував шлюбний союз, що ґрунтувався на конфарреації, а тому розгля-дався як форма розірвання шлюбу. Разом з тим, деякі науковці у своїх працях вважають, що діффарреація застосовувалася не з метою розлучення подружжя, а як засіб припинення шлюбу перед здійсненням смертної кари над жінкою за рішенням сімейного чи публічного суду. Однак, Л. Казанцев вважає таке пояснення малоймовірним, оскільки не вбачав потреби у розірванні шлюбу перед смертною карою і виявляв подив, чому жінка не могла бути страчена, залишаючись дружиною. Крім того, вирок міг бути й невиконаний, а тому, шлюб лише припинявся за допомогою діф- фарреації [8, с. 156].

Загалом, на основі проведеного дослідження, ми можемо прийти до думки, що розірвання шлюбу не залежало від того, в якій формі він укладався: світській чи церковній. Але розірвання шлюбу, укладеного в формі конфарреації, хоч і здійснювалося на тих самих підставах, що й розірвання шлюбу у формі коемпції або узусу, було явищем надзвичайно рідкісним в римському су-спільстві.

Якщо розглядати особливості процедури розірвання шлюбів, укладених у формі коемпції та узусу, то одного вигнання чолові-ком дружини з дому було недостатньо для розлучення, оскільки вона все одно залишалася під його владою. Вимагалося здійснення спеціального цивільного акту - реманципації, результатом якої було розірвання того взаємозв'язку, що склався між подружжя: один владарює, інша - підкоряється. Тому, й використовувалася реманципація як акт манципації дружини чоловіком третій особі, яка після цього звільняла дружину з-під своєї влади шляхом мануміссії. Причому, як зазначав Цицерон, шлюб у формі коемп- ції міг бути розірваний і без причини з боку чоловіка. Але таке твердження було характерне для римського суспільства часів республіки, тобто, з того часу, коли й жінка одержала право на розірвання шлюбу за своєю ініціативою, чого раніше не існувало.

Таким чином, узагальнюючи все вищесказане, можна констатувати наступне. З моменту виникнення такого ін-ституту сімейного права як шлюб, одночасно виник механізм, спрямований на його припинення - розірвання шлюбу або розлу-чення. Із вдосконаленням вчення про шлюб, відповідно, вдоско-налювався й механізм його розірвання. Можливість розлучення із самого початку підлягала строгій регламентації. Спочатку чоловік був обмежений у праві розірвання шлюбу сімейним судом, а згодом сукупністю певних підстав для його розірвання. Однак, із поступовим занепадом впливу родових спільнот на приватно-правове життя їх членів, і обумовленим цією підставою розвитком особистих прав дружини і чоловіка, обмеження у праві розірвання шлюбу поступово зникають, а свобода розлучень, навпаки, збільшується. Ускладнення сімейних відносин у зв'язку із покращенням особистого становища дружини у сім'ї чоловіка призводить до того, що збільшується кількість підстав до розі-рвання шлюбу, і, відповідно, причин, що виправдовують станови-ще, яке склалося.

Тому, для древніх римлян розлучення асоціювалося не зі свободою цього явища, а, навпаки, зі строгою регламентацією. І хоча вільне розірвання шлюбу чоловіком допускалося, але не практикувалося, оскільки цьому протистояли строгі моральні засади стародавнього римського суспільства. У часи панування звичаєвого права не було і не могло бути колізій між правовими положеннями і правилами життя в суспільстві. У джерелах рим-ського приватного права немає жодної згадки про який-небудь за-кон, який би дозволив розлучення, так само, як і немає римських юристів, які б описуючи минулі часи, згадували б про такий закон [8, с. 160]. Але разом з тим, не можна стверджувати про те, що розлучення в Древньому Римі не існувало і з'явилося через певний час. Викладені вище обставини вказують на те, що розлучення допускалося, але було ускладнене по формі та обмежене у підставах, а тому, тривалий час не зустрічалося у римській прак-тиці або було надзвичайно рідкісним явищем. Шлюби були міц-ними, оскільки підтримувалися громадською думкою та оберіга-лися цензорами. Розірвання шлюбу вважалося неприпустимим не в правовому, а в моральному аспекті.

Литература

1. Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. «Юриспруденция» / Институт государства и права РАН; Академический правовой ун-т / В.С. Нерсесянц (общ. ред.). -- 2.изд., изм. и доп. -- М.: НОРМА, 2003. -- 765с.

2. Дячук Л. В. Дослідження проблем розлучення у римському та гре- ко-римському праві в ранньонову та нову добу /Л. В. Дячук //Вісник Київського нац. університету ім.Т.Г.Шевченка. Сер.: Юридичні нау-ки. -2013. - № 2(96). - С. 51-56.

3. Новицкий И. Б. Римское частное право: Учебник /И. Б. Новицкий, И. С. Перетерский. - М.: Юриспруденция, 1999. - 544 с.

4. Памятники римского права: Законы ХІІ таблиц. Институции Гая. Дигесты Юстиниана. -М.: Зерцало, 1997. - 608 с.

5. Борисова В.І. Основи римського приватного права: Підручник / В.І. Борисова, Л.М. Баранова, М.В. Домашенко та ін.. - Х.: Право, 2008. - 224 с.

6. Дернбург Г. Пандекты. Т. ІІІ (книги IVи V). Семейное и наследствен-ное право. Под ред. А.С. Кривцова. - С.Петербург: «ПРАВО», 1911. - 123 с.

7. Шулин Ф. Учебник римского права / Ф. Шулин / Пер. с нем. И.И. Щу-кина. Под ред. В. М. Хвостова. - М.: Тип. Э. Лисснера и Ю. Романа. - 1893. - 609 с.

8. Казанцев, Л. Н. О разводе по римскому праву в связи с исторически-ми формами римского брака. Период языческий / Л. Н. Казанцев. - Киев: Тип. Имп. ун-та св. Владимира, 1892. - 247 с.

9. Агафонов С. Особливості припинення шлюбу розлученням за старо-давнім римським цивільним правом / С. Агафонов //Юридичний журнал. - 2010. - № 5. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.justinian.com.ua/magazine.php?id=52.

10. Danz. Rom Rechtsgeschichte. Emstein. Melanges. Р. 17.

Размещено на Allbest.ru