Роль міжцерковних відносин у державотворчому процесі

Размещено на http://allbest.ru

Національна академія державного управління

при Президентові України

УДК 352.9

Роль міжцерковних відносин у державотворчому процесі

Світлана Онищук

Міжцерковні відносини відіграють значну роль у державотворчому процесі, адже будь-яка церква як автономно діючий соціальний інститут здійснює ряд спільних з державою соціальних функцій. Саме це розуміння сутності церкви як суспільного інституту зумовлює підвищену увагу держави до її діяльності для того, щоб ця діяльність не йшла у розріз зі змістом державних функцій.

У сучасних секуляризованих і постатеїстичних суспільствах церкви, зважаючи на їх соціальну природу, є активними учасниками суспільно-політичного і громадського життя. Відповідно церкви можуть як сприяти процесу державного будівництва, будучи партнером держави, інтегруючи і консолідуючи суспільство, сприяючи налагодженню комунікації між різними соціальними групами соціуму, генеруючи суспільну підтримку реалізації національних стратегій, так і негативно впливати, роз'єднуючи суспільство.

Питання про роль міжцерковних відносин у державотворчому процесі досліджують: А. Арістова, М. Бабій, В. Бондаренко, С. Бублик, В. Єленський, М. Закович, С. Здіорук, А. Киридон, О.Кисельов, В. Климов, А. Колодний, І. Онищук, П. Яроцький, С. Сьомій та ін.

Останніми роками проводяться багато міжнародних науково-практичних конференцій, на яких розглядаються проблеми свободи совісті та віросповідання, державно-церковних відносин у різних країнах світу, особливо в Україні. Ці заходи свідчать про науковий інтерес та вагомість даної проблематики не лише в нашій країні, а й у світі.

Досі в українській теорії державного управління не створено належної доктринальної бази дослідження ролі міжцерковних відносин у державотворчому процесі, що є одним з негативних факторів на шляху до вдосконалення державної політики у сфері конфесійних відносин.

Мета статті - дослідити роль міжцерковних відносин у державотворчому процесі України.

Зміст, характер, генезис і форми прояву міжконфесійних відносин у конкретній країні або регіоні обумовлює цілий ряд історичних чинників, серед яких особливо значущі такі:

- конфігурація конфесійної структури;

- матеріальна і соціальна база діючих у суспільстві церков і релігійних організацій;

- етноконфесійний склад населення та історично сформована система міжетнічних, міжнаціональних відносин; національна психологія і ментальність;

- особливості історичного походження суб'єктів міжконфесійних відносин, у тому числі фактор їх спорідненості, спільності історичного коріння (чим ближчими є віросповідання, на ґрунті яких сформувалися різні церкви, тим конфліктнішими є відносини між ними, тим більше в них претензій одна до одної щодо «чистоти» віровчення і «правильності» культу - чи не найгострішими є відносини між церквами, що виникли внаслідок розколу колись єдиної конфесії);

- рівень загального благополуччя і стабільності в суспільстві (як правило, у країнах зі стабільно високим рівнем життя населення міжконфесійні, а отже, і міжцерковні відносини вирізняються толерантністю та тенденцією до інституалізації партнерства на шляху до вирішення соціальних і глобальних проблем);

- правовий статус різних церков у суспільстві, реально діючі, а не задекларовані принципи державно-церковних відносин;

- рівень політизації релігійної сфери, зокрема ступінь поєднання політичних груп, партій, еліт з різними конфесіями, церковними структурами; практика втручання політиків у сферу внутрішньоцерковного життя; процеси конфесійної поляризації партій і політичної диференціації релігійних спільнот; розвиненість інститутів і структур громадянського суспільства;

- стан і вектори розвитку міжнародної ситуації, зовнішні геополітичні впливи; зміна геоконфесійної мапи великих світових регіонів; ескалація міжнаціонального і міжрелігійного напруження; світові глобалізаційні процеси [1, с. 199 - 200].

Під впливом сукупності цих чинників вибудовується конкретний характер міжцерковних відносин. Він може бути толерантним або конфліктогенним, конструктивним чи деструктивним, стабілізуючим чи дестабілізуючим стосовно впливу на суспільство тощо. На жаль, в Україні у новітній період її державотворення міжцерковні відносини залишаються далекими від мирного співіснування і конструктивної взаємодії на партнерських засадах і характеризуються гострою конкуренцією, взаємною недовірою і навіть конфліктами одразу в багатьох вимірах їх взаємодії - на догматичному, обрядовому, майновому, територіальному, етнічному рівнях. Серед основних негативних проявів міжцерковних відносин українські дослідники виділяють: силові методи захоплення культових будівель, майна, інших приміщень; ігнорування сторонами конфлікту рішень судів, недовіра до правового шляху розв'язання спірних питань; конфесійна заангажованість місцевих органів влади у прийнятті рішень, значущих для міжцерковних відносин; нетолерантні й образливі виступи, висловлювання, публікації представників ряду церков на адресу опонентів з інших конфесій; апеляція церков до державних органів різних рівнів з пропозиціями вжити адміністративні заходи до церков-опонентів тощо [7; 9].

Можна виділити ряд основних причин, що історично зумовлюють наявні проблеми в міжцерковних відносинах, притаманних сучасній Україні, причому деякі з них беруть початок у далекому минулому. По-перше, на сьогоднішній стан міжцерковних відносин, особливо у православ'ї, і досі істотно впливає ліквідація національних особливостей і традицій православної церкви в Україні, що здійснювала Руська православна церква протягом синодального періоду (XVIII - початок XX ст.). Диктат останньої щодо церковного устрою, управління, літургії, обрядів, просвітництва, церковно-монастирського книгодрукування під приводом уніфікації і боротьби з «латинством» надовго денаціоналізував, деморалізував значну частину українського духовенства і монашества, породив спадковий тип священників і монахів, байдужих до національних інтересів, національної культури тощо [9, с. 211]. Як зазначає А. Колодний, українське православ'я поступово позбулося своїх українських особливостей і зрештою стало і, на жаль, зберігається й досі, засобом колонізації українського народу [10, с. 84].

По-друге, стрімке зростання з початку 1990-х рр. чисельності церков і релігійних організацій, які реалізували свій потенціал кількісного зростання за рахунок пострадянського масиву байдужих до релігії, невіруючих, тих, хто вагався між вірою і невір'ям, віруючих інших конфесій [8, с. 66], стало сферою міжцерковного конфлікту інтересів і породило конкурентні відносини між церквами в боротьбі за віруючих. Так, з 1991 р. мережа релігійних організацій збільшилася з 10 810 до 35 116 у 2013 р. [13, с. 39] Якщо порівняти динаміку змін чисельності віруючих тієї чи іншої церкви, яку можна простежити за даними соціологічних досліджень (див. наприклад, [14, с. 37], то зростання прихильників певних релігійних об'єднань відбувається не лише за рахунок нових адептів, але й унаслідок переходів з інших церков, що є продуктом відкритого або прихованого прозелітизму.

По-третє, унаслідок здійснення в СРСР і УРСР курсу на побудову атеїстичного суспільства, що супроводжувалося, особливо у 20 - 30-ті, 50 - 70-ті рр. XX ст., закриттям або знищенням храмів і монастирів, переслідуванням і обмеженням прав духовенства, входження церков у сучасний період історії України позначилося значним відставанням у забезпеченні їх культовими спорудами, майном, церковною літературою, духовними науковими закладами та іншими «активами». Так, через одну лише проблему забезпечення церков будівлями релігійного призначення на тлі шалених темпів зростання кількості релігійних громад і організацій (див. нижче) в Україні виявилися найгостріші випадки релігійного радикалізму, екстремізму, нетерпимості, нехтування правами інших, які до того ж у ряді регіонів мали чітко означені національну або націоналістичну мотивацію та забарвлення [8, с. 16]. Наприклад, у 1990 р. нараховувалось 1 318 населених пунктів, де відбувалися міжконфесійні конфлікти на майновому ґрунті, у 1991 р. - 997, у 1994 р. - 600 [13, с. 39]. Особливо радикальних форм майновий конфлікт набув між УГКЦ і православними церквами. Відновлення діяльності УГКЦ у 1989 р. зумовило проблему повернення майна історичному власникові. Оскільки колишні будівлі УГКЦ займали на той час громади УАПЦ та Українського екзархату РПЦ, то навколо них одразу виникли конфліктні ситуації. Протягом 1989 - 1993 рр. відбулось фактичне витіснення УПЦ з території Львівської, Івано- Франківської та Тернопільської областей, супроводжуване іноді насильницькими захопленнями храмів. УПЦ втратила в цих областях близько двох третин громад. Дії УГКЦ та міських властей, які підтримували її, стали одним із головних чинників ускладнення відносин між РКЦ та світовим православ'ям взагалі і між Ватиканом та Московською Патріархією зокрема [17, с. 30 - 31].

По-четверте, у сучасний період ряд історичних українських церков увійшли обтяженими тягарем взаємної недовіри, їх відносини загострилися передусім на побутово-конфесійному рівні. Ідеться насамперед про давні проблемні відносини між УГКЦ і РКЦ, з одного боку, і РПЦ та новопосталими православними церквами в Україні - УПЦ і УПЦ КП - з іншого. Суперечності між православними та римо-католицькими церквами традиційно зумовлені, крім суто догматичних відмінностей, проблемами унії (унаслідок якої свого часу утворилася УГКЦ), прозелітизмом РКЦ, а також питанням канонічних територій. Московський Патріархат (і відповідно УПЦ) вважає Україну канонічною територією православної церкви, а тому дії відновленої УГКЦ (ішлося передусім про майнові претензії «уніатів» до РПЦ, а згодом і до УПЦ КП, що набули особливої гостроти на початку 1990-х рр.) та будь-яка активізація місіонерської діяльності РКЦ розглядалися російською церквою як прозелітизм. Крім того, позиція Московського Патріархату стосовно уніатської церкви завжди випливала й досі випливає із загального сприйняття ним унії як ненормального явища в християнстві та зводиться до вимог визнання Папою неканонічності УГКЦ. З боку ж УКГЦ РПЦ та її екзархат в Україні були звинувачені в участі в русифікації України та переслідуванні Греко-Католицької Церкви радянською владою. Таким чином, майнові претензії УГКЦ до православних церков від самого початку були поєднані з національно-етнічним та історичним чинниками [13, с. 30].

Означені причини неминуче сприяли виникненню цілого комплексу міжконфесійного напруження та міжцерковних конфліктів сьогодення, які «підживлюються» іншими чинниками - політичного, геополітичного та правового характеру. Серед них ключове значення мають такі:

- політизація міжцерковних відносин (втягування церков у політичну боротьбу як її інструменту). В Україні багато проблем міжцерковних відносин набуло відчутного політичного забарвлення. Утягнення у вирішення церковних питань політичних сил і державної влади, особливо під час виборчих кампаній, нерідко призводить до посилення міжцерковного напруження. Порівняно високий рівень довіри громадян до церков на тлі тотальної недовіри громадян до політичних, державних і суспільних інституцій (владних, партійних, судових, громадських тощо) зумовлює особливу увагу політиків і політтехнологів до релігійних об'єднань, оскільки дотичність будь-якого політичного угруповання до суспільно високорейтингової релігійно-церковної інституції може сприяти (хоч і опосередковано) підвищенню суспільного значення та популярності й самих політичних партій чи блоків [7, с. 273];

- втручання державного (адміністративного) чинника у відносини між церквами, що нерідко зумовлюється як власними політичними проектами керівництва держави щодо поліпшення конфесійної ситуації в Україні, так і позицією самих церков, схильних покладати відповідальність за вирішення окремих проблем міжцерковних відносин на державну владу. У зв'язку з цим можна навести позицію глави УПЦ КП стосовно об'єднавчого процесу українського православ'я, який публічно поклав відповідальність за це на державну владу: «Питання утворення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні не є суто церковним. Тому ті державні органи, які несуть відповідальність перед Українською державою за національну безпеку, повинні безпосередньо зайнятися цим питанням» [11, с. 7]. Дійсно, особливого значення ця проблема набула в контексті численних спроб реалізувати проект «національної» церкви в Україні - Єдиної Помісної Православної Церкви. І хоча цьому питанню буде приділено увагу нижче, наразі варто зауважити, що спроби вирішення проблем міжцерковних відносин суто державно-адміністративними важелями, як то було, наприклад, під час візиту константинопольського патріарха Варфоломія І влітку 2008 р., засвідчили свою безрезультатність. Як слушно зауважував з цього приводу колишній глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, зацікавленість держави в об'єднанні церков ще не означає, що вона має бути тим чинником, який повинен на це впливати. Поки ж втручання держави в ці процеси, за словами Л. Гузара, є «перенаголошеним» [2]. Більше того, ініціативи органів влади через незнання ними специфіки взаємовідносин релігійних інституцій на обрядовому, догматичному та інших рівнях нерідко призводять до ухилення сторін від переговорного процесу та декларування окремими церквами своєї непоступливості у вирішенні важливих питань міжцерковних відносин. Типовим прикладом такого адміністративного втручання керівництва держави в церковні справи стали ініційовані колишнім президентом

В. Ющенком міжконфесійні молебні за Україну у Софії Київській на День незалежності. Організатори останніх при цьому не врахували існування церковних правил, що забороняють православним молитися разом із схизматиками та єретиками (а віруючі інших православних церков, католики та протестанти, з ортодоксальної православної позиції, вважаються саме такими); державний віросповідання церква конфесійний

- наявність ряду неврегульованих питань у нормативно-правових засадах міжцерковних і державно-церковних відносин, що породжують нетолерантні відносини між релігійними інституціями. Як зазначається в доповіді Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) щодо виконання Україною обов'язків та зобов'язань, у тому числі Резолюції ПАРЄ №1466 та Рекомендації ПАРЄ №1722 від 5 жовтня 2005 р., законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. До цього часу таке повернення здійснювалося несистематично. Правова проблема реституції, згідно з висновками ПАРЄ, в основному породжена тим, що релігійні об'єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном [3]. Крім того, проблемними питаннями залишаються: почергове богослужіння (ця норма фактично не виконується), ненадання релігійним об'єднанням землі в постійне користування, нерівні можливості в разі заснування церквами навчальних закладів порівняно з іншими юридичними особами приватного права, недійове правове запобігання політизації релігії тощо;

- не завершений розподіл і перерозподіл культових споруд, церковного майна, земельних ресурсів (під спорудження будівель релігійного призначення) насамперед унаслідок неготовності державних і місцевих органів влади з фінансових і організаційних причин передати решту культових будівель та інше майно, що були відчужені свого часу радянською владою, законним власникам. За даними Державного департаменту у справах національностей та релігій, навіть у 2013 р. найпотужніші традиційні українські церкви ще далекі від забезпечення культовими будівлями настільки, щоб повністю задовольняти свої потреби в них: УПЦ була забезпечена на 82,4 %, РКЦ - на 75,6 %, УГКЦ - на 73,3 %. Найгірше забезпечені УПЦ КП (62,6 %) і УАПЦ (57,4 %).

Недостатність будівель релігійного призначення спонукає до досить активного їх спорудження. За станом на 1 січня 2013 р. споруджувалося 2 331 будівля, що належать переважно православним церквам (УПЦ - 1 077 будівель, УПЦ КП - 367, УАПЦ - 78 та УГКЦ - 279) [5]. По-друге, значним чинником міжцерковного напруження в даному контексті залишаються численні факти упередженого, невідповідного чинному законодавству ставлення місцевих органів влади до церков, особливо в питаннях виділення релігійним об'єднанням земельних ділянок, дозволів на будівництво, передачі культових будівель тощо. Так, в Автономній Республіці Крим з 1995 р. зволікають з вирішенням питання про відведення земельної ділянки для будівництва храму УГКЦ у м. Ялті. Та сама ситуація характерна і для римо-католицьких громад у Криму, де місцеві органи влади відмовляють у виділенні ділянки під будівництво храмів [13]. Натомість протягом 1992 - 2012 рр. УПЦ змогла збудувати там аж 50 культових будівель і ще 37 споруджуються [5].

Конкретним проявом організаційно-діалогових форм міжцерковної взаємодії є діяльність Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), утвореної в 1996 р. як представницький міжконфесійний консультативно-дорадчий орган. Метою ВРЦіРО є об'єднання зусиль церков і релігійних організацій з координації міжцерковного діалогу, участі в розробці проектів нормативних актів з питань державно-конфесійних відносин, здійснення комплексних заходів добродійного характеру. Рада позиціонує себе як незалежна від органів державної влади та будь- яких політичних партій, рухів, інших громадських формувань організація.

На сьогодні до складу ВРЦіРО входять 17 церков і релігійних організацій, що разом утворюють понад 90 % релігійної мережі та всі основні конфесії України. Прикладами вироблення Радою спільної позиції її учасників у межах вирішення актуальних проблем міжцерковних відносин стали: Меморандум християнських конфесій України про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаєминах (1997 р.); розробка законопроектів «Про повернення культових будівель релігійним організаціям» (2010 р.), «Про внесення змін до деяких законів України (щодо заборони приватизації, списання і відчуження культових та інших будівель і майна)», «Про внесення змін до деяких законів України (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів)»; підготовка проекту концепції державно-конфесійних відносин тощо. Зокрема, у Меморандумі християнських конфесій України про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаєминах християнські церкви одностайно дійшли згоди щодо своїх зобов'язань: не припускати використання будь-яких силових дій у вирішенні та врегулюванні міжконфесійних проблем, особливо таких, що стосуються церковного майна; вирішувати всі спірні питання лише шляхом переговорів відповідно до законів держави та по-християнськи, на основі взаємоповаги і терпимості; не звертатися до влади з метою здійснення незаконного тиску на іншу релігійну громаду чи церкву; не допускати висловлювань, особливо в ЗМІ, у дусі ворожнечі, національної і конфесійної нетерпимості, утримуватися від образливих і зневажливих заяв [11, с. 89].

Отже, дослідивши особливості міжцерковних відносин у сучасній Україні, можна констатувати, що вплив останніх на державотворчий процес має переважно контрстабілізаційний характер. Наявні позитивні тенденції та прояви співробітництва релігійних інституцій поки що не здатні компенсувати відомі конфліктогенні чинники міжцерковних відносин. Не подоланий православний розкол, втручання державного, політичного, зовнішнього церковного чинників у відносини між церквами та інші проблемні питання церковно-релігійного життя України створюють істотні ризики для збереження державного суверенітету й підтримки соціально-політичної стабільності в країні.

Список використаних джерел

1. Арістова А. Міжконфесійні відносини у формах їх вияву /Арістова // Українське релігієзнавство. - 2009. - Спецвип. 2. - С. 199 - 213.

2. Глава УГКЦ за те, щоб всі три Православні Церкви об'єднались, однак не впевнений, що цим повинна займатися держава. - Режим доступу: old.risu.org.ua/ukr/news/article;14703/ (08.03.2014).

3. Доповідь Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо виконання Україною обов'язків та зобов'язань, у тому числі Резолюція ПАРЄ №1466 та Рекомендація ПАРЄ №1722 від 5 жовт. 2005 р. - Режим доступу : www.minjust.gov.ua/6782 (09.03.2014).

4. Єленський В. Протистояння в українському православ'ї як конфлікт ідентичностей / В. Єленський // Людина і світ. - 2000. - № 6. - С. 2 - 10.

5. Звіт про забезпеченість церков і релігійних організацій України культовими будівлями та приміщеннями, пристосованими під молитовні. - Режим досіупу: risu.org.ua/php_uploads/files/artides/ArticleFiles_51768_Forma2_2013.pdf.

6. Звіт про мережу церков і релігійних організацій в Україні станом на 01.01.2013 р. / Державний департамент у справах націнальностей та релігій. - Режим доступу: risu.org.ua/ua/index/resourses/ statistics/ukr2013/ 51768/ (16.03.2014).

7. Климов В. Міжконфесійні відносини: стан і форми / В. Климов // Українське релігієзнавство. - 2008. - № 46. - С. 48 - 67.

8. Климов В. В. Толерантність і міжконфесійні відносини в Україні /В. Климов // Українське релігієзнавство. - 2010. - № 53. - С. 11 - 19.

9. Кирилом А. М. Держава - Церква - Суспільство: інверсна трансформація в Україні : монографія / A. M. Киридон. - Рівне : РІС КСУ, 2011. - 216 с.

10. Колодний А. М. Нинішній стан Православ'я України як вияв його історії / А. М. Колодний // Релігійна свобода. - К., 2003. - С. 80 - 84.

11. Меморандум християнських конфесій України про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаєминах // Національна безпека і оборона. 2011. - № 1 - 2 (119 - 120). - С. 89.

12. Моніторинг релігійної свободи в Україні: особливий погляд на майнові питання : звіт з проекту за 2005 рік. - Режим доступу : www.old.risu.org.ua/freedom/ analytics/report/05/ (16.03.2014).

13. Церква і суспільство в Україні: проблеми взаємовідносин (Аналітична доповідь УЦЕПД) // Національна безпека і оборона. - 2000. - № 10. - С. 29 - 40.

14. Церковно-релігійна ситуація і державно-конфесійні відносини в Україні: підсумки десятиліття, тенденції і проблеми : аналіт. доп. Центру Разумкова // Національна безпека і оборона. - 2011. - № 1 - 2 (119 - 120). - С. 2 - 78.

List of references

1. Aristova A. Mizhkonfesiini vidnosyny u formakh yikh vyiavu / A. Aristova // Ukrainske relihiieznavstvo. - 2009. - Spetsvyp. 2. - S. 199 - 213.

2. Hlava UHKTs za te, shchob vsi try Pravoslavni Tserkvy obiednalys, odnak ne vpevnenyi, shcho tsym povynna zaimatysia derzhava. - Rezhym dostupu : old.risu.org.ua/ukr/news/article;14703/ (08.03.2014).

3. Dopovid Parlamentskoi Asamblei Rady Yevropy shchodo vykonannia Ukrainoiu oboviazkiv ta zoboviazan, u tomu chysli Rezoliutsiia PARIe № 1466 ta Rekomendatsiia PARIe № 1722 vid 5 zhovt. 2005 r. - Rezhym dostupu : www.minjust.gov.ua/6782 (09.03.2014).

4. Yelenskyi V. Protystoiannia v ukrainskomu pravoslavi yak konflikt identychnostei / V. Yelenskyi // Liudyna i svit. - 2000. - № 6. - S. 2 - 10.

5. Zvit pro zabezpechenist tserkov i relihiinykh orhanizatsii Ukrainy kultovymy budivliamy ta prymishchenniamy, prystosovanymy pid molytovni. - Rezhym dostpu : risu.org.ua/php_uploads/files/articles/ArticleFiles_51768_Forma2_2013.pdf.

6. Zvit pro merezhu tserkov i relihiinykh orhanizatsii v Ukraini stanom na 01.01.2013 r. / Derzhavnui departament u spravakh natsinalnostei ta relihii). - Rezhym dostupu : risu.org.ua/ua/index/resourses/ statistics/ukr2013/51768/ (16.03.2014).

7. Klymov V. Mizhkonfesiini vidnosyny: stan i formy / V Klymov // Ukrainske relihiieznavstvo. - 2008. - № 46. - S. 48 - 67.

8. Klymov V. V. Tolerantnist i mizhkonfesiini vidnosyny v Ukraini / V. V Klymov // Ukrainske relihiieznavstvo. - 2010. - № 53. - S. 11 - 19.

9. Kyrydon A. M. Derzhava - Tserkva - Suspilstvo: inversna transformatsiia v Ukraini : monohrafiia / A. M. Kyrydon. - Rivne : RIS KSU, 2011. - 216 s.

10. Kolodnyi A. M. Nynishnii stan Pravoslavia Ukrainy yak vyiav yoho istorii / A. M. Kolodnyi // Relihiina svoboda. - K., 2003. - S. 80 - 84.

11. Memorandum khrystyianskykh konfesii Ukrainy pro nespryiniattia sylovykh dii u mizhkonfesiinykh vzaiemynakh // Natsionalna bezpeka i oborona. 2011. - № 1 - 2 (119 - 120). - S. 89.

12. Monitorynh relihiinoi svobody v Ukraini: osoblyvyi pohliad na mainovi pytannia : zvit po proektu za 2005 rik. - Rezhym dostupu : www.old.risu.org.ua/ freedom/ analytics/report/05/ (16.03.2014).

13. Tserkva i suspilstvo v Ukraini: problemy vzaiemovidnosyn (Analitychna dopovid UTsEPD) // Natsionalna bezpeka i oborona. - 2000. - № 10. - S. 29 - 40.

14. Tserkovno-relihiina sytuatsiia i derzhavno-konfesiini vidnosyny v Ukraini: pidsumky desiatylittia, tendentsii i problemy : analit. dop. Tsentru Razumkova // Natsionalna bezpeka i oborona. - 2011. - № 1 - 2 (119 - 120). - S. 2 - 78.

Анотація

УДК 352.9

Роль міжцерковних відносин у державотворчому процесі. Світлана Онищук, Національна академія державного управління при Президентові України

Розглядається роль міжцерковних відносин у державотворчому процесі України. Виокремлюються основні негативні прояви міжцерковних відносин та основні причин, що історично зумовлюють наявні проблеми в міжцерковних відносинах, притаманних сучасній Україні.

Ключові слова: церква, держава, релігія, державно-церковні відносини, українське духовенство.

Аннотация

Роль межцерковных отношений в процессе госузарственного строительства. Светлана Онищук.

Рассматривается роль межцерковных отношений в процессе государственного строительства Украины. Выделяются основные негативные проявления межцерковных отношений и основные причины, которые исторически обусловливают существующие проблемы в межцерковных отношениях, присущих современной Украине.

Ключевые слова: церковь, государство, религия, государственноцерковные отношения, украинское духовенство.

Annotation

The role of interdenomination relations in the process of state formation. Svitlana Onischuk.

The role of inter-Church relations in the governmental procedure of Ukraine is considered. The main negative aspects of inter-Church relations and the main reasons historically determine the existing problems in Church-state relations in today's Ukraine are distinguished.

Key words: church, state, religion, church-state relations, the ukrainian clergy.

Размещено на Allbest.ru