Звичаєве право у селянському самоврядуванні в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Звичаєве право у селянському самоврядуванні в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Необхідність соціальної активізації українців в умовах сучасних доленосних трансформацій у нашому суспільстві вимагає уважного ставлення науковців, громадських діячів, політиків до тих умов, у яких відбувалося формування української політичної нації у ХХ ст., адже, безумовно, існує зв'язок між проблемами її становлення та культурною спадщиною, правосвідомістю попередніх поколінь наших співвітчизників. Чималою мірою ця спадщина зумовлена суперечливими процесами модернізації українського села у другій половині XIX - на початку ХХ ст., зокрема, проблемами розвитку селянського самоврядування - важливого чинника самоорганізації селян.

Оцінки селянської реформи 1861 р. як суперечливої, непослідовної - явище хрестоматійного характеру. Натомість кілька поколінь учених протягом останніх 150 років, обговорюючи її економічні аспекти, значно менше уваги приділяло суспільним транформаціям, які було розпочато запровадженням селянського самоврядування у ході цієї реформи. Російська дослідниця В. Краснова зазначає, що місце, яке відводилось у реформі у 1861 р. становому самоврядуванню селян, підтверджується такими цифрами: у «Загальному положенні про селян, що вийшли з кріпосної залежності» 19 лютого 1861 р. з 207 статей 124 безпосередньо присвячувались «улаштуванню сільських громад і волостей та громадському їх управлінню» [1, с. 67]. Дослідники, які вивчали історію селянського самоврядування, у більшості своїй слідом за істориками кінця ХІХ ст. [2] погоджуються, що, з одного боку, селянське самоврядування, запроваджене реформою 1861 р., було покликане стати школою самоуправління для селян, з іншого - мало тимчасовий, компромісний характер і з часом мало вдосконалюватись, аби інтегрувати селян до всестанового місцевого управління [3-9]. Б. Миронов [6] і С. Крюкова [9], проаналізувавши підходи до селянського самоврядування та інтерпретації науковців з цього питання, відзначають, що однією зі стрижневих проблем функціонування селянського самоврядування - як в аспекті емпіричному, так і в аспекті історіографічної рефлексії, - було використання у діяльності волосних сходів і волосних судів норм звичаєвого, «селянського» права, що відповідало традиціям селянської культури, аграрного суспільства. У ставленні до цієї проблеми, як вказує С. Крюкова, «діапазон думок… вельми великий і варіюється від визнання… прогресивної! ролі залучення села до «цивілізованого» правосуддя до констатації цілковитої ізольованості селянського світу від офіційного суду» [9, с. 110].

Серед вітчизняних науковців, які працюють у річищі «селянської» тематики, увага до історії селянського самоврядування зростає. Одним з перших стало дослідження В. Бондаревського [10]. Останніми роками з'явилася багато цікавих розвідок, у яких пропонуються нові підходи до вивчення проблем селянства, зокрема пов'язаних із функціонуванням традиційного права в умовах модернізації села другої половини ХІХ - початку XIX ст. [11-13]. Окремо варто відзначити працю О. Михайлюка [12], де розглядуваний ракурс проблеми дістав, на наш погляд, певне, хоча і фрагментарне, висвітлення: науковець панорамно розглядає процес соціокультурних трасформацій українського селянства у 1900-1922 рр. і приділяє увагу визначенню зв'язку між традиційною ментальністю українського селянства та несприйняттям ним суспільних новацій другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Мета статті. Довести, що завпровадження станового самоврядування селян у ході реалізації реформи 1861 р. супроводжувалося надто суперечливими явищами: покликана модернізувати життя села, використанням звичаєвого права у діяльності волосних установ реформа сприяла консервації традиційної правосвідомості селян, що, по суті, здатне було «нейтралізувати» питому вагу надбаннь модернізації в селі та мало згубні наслідки для процесів націєтворення надалі.

З модернізацією в історичній літературі пов'язують комплекс явищ, зумовлених змінами у соціальному житті, що супроводжуються відходом від традиційного способу житття і світогляду [12, с. 28]. Відомо, що Україна, як і Росія в цілому, у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. належала до країн, щодо яких доцільно застосовувати термін «модернізація навздогін». Політика реформ російського уряду, починаючи з 60-70-х рр. ХІХ ст., багато у чому була компромісною, підпорядковувалася як завданням оновлення господарського і суспільного життя в країні у цілому, так і завданням охоронницьким, намаганням запобігти соціальним «струсам та вибухам». Справді, в країні, майже 90% населення якої у своїй масі було неписемним, таким, що живе «своїми» локальними світами, соціокультурно відчужене від мешканців міста, панівних верств і здатне сприймати тільки ті урядові нововведення, що відповідали його бажанню [11, с. 85], - у такій країні руйнувати усталений спосіб життя людей у ході реформування господарської та управлінської сфери села означало поставити країну на межу хаосу. Це чудово усвідомлювали «творці» селянської реформи 1861 р., проте і серед них були діячі з надто консервативними поглядами, для яких збереження умов для реалізації фіскальних функцій на селі було одним з найважливіших завдань реформи. Для величезної країни, що обіймала 1/6 земного суходолу, прагматичні завдання забезпечення суспільної стабільності та виконання фіскальних функцій брали гору і були радше тверезим розрахунком управлінців-реформаторів. З цим передусім, зокрема, пов'язується збереження кругової поруки в общині. Селянський мир з його усталеними способами внормовування соціальних відносин у «власному світі» реформатори зробили опорою для вирішення на селі і земельних, і управлінських питань. Варто погодитися з тими дослідниками, які вважають, що запровадженням виборності у формуванні органів селянського самоврядування реформа 1861 р., по суті, «освячувала», «легалізовувала» традиційні форми селянського співжиття, адже вирішення важливих питань існування сільської громади «усім миром», «радячись» - це древня традиція [7, с. 10], «стиль життя» селян.

Саме у цьому контексті, на наш погляд, слід розглядати надане сільським і волосним сходам право приймати рішення, висловлюючись мовою документів, про «отдачу порочных своих членов в распоряжение правительства» та виселення їх до Сибіру. Це стосувалося тих односельців, хто «забруднив» себе аморальним вчинками, крадіжками, сприянням злодіям, підпалами, «переховуванням» краденого тощо [14]. Хоча при цьому рішення сільського сходу мало обов'язково затверджуватися відповідними рішеннями волосного сходу та повітових і губернських установ у справах селян, після чого відбувалося затвердження губернатором, - навіть за таких умов скарг селян на несправедливість «мирських приговорів» щодо їх виселення та документів, які свідчили про скасування чиновниками вищих інстанцій цих рішень, у спадок від тих часів в архівах для дослідників залишилася величезна кількість. В архівних матеріалах часто зазначається, що сходи виносили «вироки» у результаті змови односельців або під тиском членів сільського чи волосного правління, мирського посередника, іноді - під загрозою розправи над членами сходу з боку злодійського угруповання, що орудувало у данній місцевості [14]. Приміром, мешканця села Соколівка Ольгопільського повіту Подільської губернії Тимофія Лаврука схід звинуватив у тому, шо він «мутит крестьян, вооружает их друг против друга и способствует развитию в селе сутяжничества» [15]. Разом з двома крадіями Т. Лаврука виселили до Сибіру. Його дружина звернулася зі скаргою до губернського з селянських справ «присутствія», яке винесло рішення: виселення Т. Лаврука до Сибіру «неправильное и подлежит отмене, поскольку деятельность его не угрожает местному благополучию и безопасности» [15]. Подібна ситуація мала місце й у випадку з селянином Антоном Самолюком з села Ста - ромильськ Здолбицької волості Острозького повіту, що на Волині. З'ясувалося: мирський «вирок» був винесений під тиском волосного писаря та мирового посередника, які «питали личную вражду в отношении Самолюка», оскільки той був єдиним на всю волость грамотним і «неоднократно объяснял слово правды» односельцям [16]. Чимало аналогічних ситуацій було пов'язано з «оговорами» людей односельцями, коли кілька осіб змовлялися про винесення на волосному сході рішення проти тих, з ким мали суперечки в побутовому житті [17].

Наприкінці 1870-х рр. урядовці, проаналізувавши статистику таких вироків, змушені були поставити під сумнів «целесообразность предоставления подобных функций крестьянским органам», поскольку «неудобства применения столь строгой меры без суда сделались особенно ощутимы и тяжки» [14], а «размеры ссылки по приговорам сельских обществ значительно превзошли размеры ссылки судебной» [14]. Представники земської громадськості також відмічали недоліки у діяльності установ селянського самоврядування та пов'язаний з цим «произвол», який, наголошували вони, «отучает общество от законности» [18]. Але у 1900 р. Державна Рада прийняла рішення про збереження відповідних функцій установ селянського самоврядування [15]. На наш погляд, це свідчить, що в умовах поліцейської держави у вищих ешелонах влади Росії в ті часи не сформувалось уявлення про те, в яких формах має відбуватись «оновлення», модернізація життя села та пов'язаний з цим розвиток самоуправлінських начал, адже надане сходам право виносити рішення, послуговуючись звичаєвим правом, не сумісне з поняттям «модернізація». По суті, урядове «благословіння» отримали гірші прояви колективізму общинного життя: злочинні зголошення, шантаж, обмовляння, неправдиві свідчення тощо.

Критичної оцінки у цьому контексті, на наш погляд, має дістати і діяльність волосних судів, вироки яких за «Загальним положенням про селян» 1861 р. виносилися на засадах звичаєвого права. Дозволимо собі поставити під сумнів позитивні оцінки цієї діяльності деякими науковцями [10, с. 25], адже сформована традиціями общинного співжиття «правосвідомість» селян, підпорядкована надзавданню - необхідності вижити, - зумовила відповідні настанови: «кради, якщо це відповідає інтересам твого господарства і не торкається господарських інтересів громади; не сплачуй боргів, за які громада не відповідає круговою порукою; вбий, якщо конокрад загрожує спільному стаду, а той, хто підпалює - сільським будівлям, що тісно стоять одна біля одної…» [9, с. 113]. Дослідники зазначають: морально-етичні уявлення селян стали природною та невід'ємною основою їх правової практики [9, с. 112]. Зрозуміло, модерна правосвідомість, що ґрунтується на «писаному» праві, і селянська «законність», яка діє на засадах звичаєвого права, - поняття, що взаємовиключають одне одного. Використання звичаєвого права у «сільській юстиції» консервувало традиційну свідомість селян.

На думку британського дослідника Т. Шаніна, паралельне існування в країні державного та звичаєвого права створювало ситуацію, коли 85% населення перебували не під державним судом, не під імперським статутом, не під тими законами, що приймалися царем чи іншими державними структурами, - а під судом старійшин, обраних на місцях, і часто безграмотних чи малописьменних засідателів [8, с. 117]. Модерна правосвідомість селянства за таких умов формувалася як подвійна: є закони, за якими судять «пани» - чиновники, а є закони, за якими судять «нашого брата». Якщо перші викликали острах через те, що малограмотний селянин з його чуттєвим, нераціональним світосприйняттям просто не взмозі був осягнути їх логіку, то останні - розуміння, що судять «свої», їх покарання треба сприймати як покарання батьками своїх дітей, адже право «патріархальне», уся громада - це велика родина, покора їй виховувалася змалку: батьки задарма дітей не карають. Чи не звідси у генетичній пам'яті українців острах перед «чиновницьким судом» і покірність рішенням громади, колективних зборів - чи волосних, чи партійних, чи пролетарських або колгоспних?

У 1917 р., коли згідно з державотворчиме проектами революційної епохи фундаментом державної будівлі, було визначено саме селянські установи самоврядування; коли із запровадженням Тимчасовим урядом волосного земства волосні старшини і волосні збори стали низвою ланкою системи державних установ [19, с. 129], подвійна правосвідомість селянства, на наш погляд, зіграла фатальну роль у протистоянні між політичними силами. Маючи низький рівень політичної культури та символічний досвід участі у діяльності установ самоврядування попередніми роками, селяни часто на виборах до волосних земств перевагу віддавали замість ділових якостей кандидатів їх особистим стосункам з виборцями. Нерідко на виборчих зборах лунали гасла обрати «кума Єгора чи свата Івана» [20, с. 80].

Спиралася на «пряму демократію народа» у своїй державотворчій діяльності і Центральна Рада: вона оголосила оновлену Тимчасовим урядом земську систему управління з її новоутворенною низовою ланкою - волосним земством (читай - волосним селянським сходом і виборними волосними управлінцями) - фундаментом національної державності [19, с. 128]. Але у складних умовах революційної епохи, коли «революційні романтики» - як з національних урядів, так і з більшовицьких новоутворених установ - очікували від селянства свідомої підтримки, «потрібної» для цього правосвідомості народу і не «знайшлось»: «включилася» вихована останніми десятиліттями подвійна «правосвідомість», яка «справедливим» і «законним» вважала все, що допомагало громаді, родині вижити. Вилучення урядом хліба, худоби у попередні роки першої світової війни, реквізиції майна для потреб фронту комісарами Тимчасового уряду, а потім уповноваженими національних урядів та більшовицьких структур «активізували» стихію «аграрної революції», невід'ємною складовою якої крім самочинних захоплень землі і зрівняльних її переділів були пограбування селянами приватних маєтків, земського майна [19, с. 130].

Більшовицькі спроби приборкання стихії селянського руху силовими засобами на початку 1920-х рр. у цьому контексті, вважаємо, слід розглядати як початок встановлення тоталітарного режиму в Україні, адже подвійна «правосвідомість» - спадок реформ другої половини ХІХ ст. - не сумісна з виконанням писаного «державного» закону, що сприймався селянами як неприродний, штучний, «панський», «чиновницький». Ця правосвідомість не сумісна з правовими методами державного будівництва, а за таких обставин примус держави - це та сила, що може приборкати, «зламати» «селянську правосвідомість».

Подальше вивчення історії розвитку станового самоврядування селян другої половини ХІХ - початку ХХ ст. слугуватиме усвідомленню причин багатьох трагічних подій вітчизняної історії, які спіткали українців у ХХ ст.: поразки Української революції 1917-1921 рр., встановлення тоталітарного режиму тощо.

Література

1. Краснова В.Б. Положение 19 февраля 1861 г. и образование крестьянского самоуправления / В.Б. Краснова // Вестник Московского университета. - 1989. - №1. - С. 67-77.

2. Корнилов А.А. Очерки по истории общественного движения и крестьянского дела в России / А.А. Корнилов. - С-Пб.: Тип. Обществ. пользы, 1905. - 473 с.

3. Захарова Л.Г. Крестьянска община в реформе 1861 г. / Л.Г. Захарова // Вестник Московского университета. - 1986. - №5. - С. 36-42.

4. Горин А.Г. Обычное право России в начале XX века: Правительственная политика / А.Г. Горин // Правоведение. - 1989. - №1. - С. 43-49.

5. Кучумова Л.И. Сельская община в России (вторая половина ХІХ в.) / Л.И. Кучумова. - М.: Знание, 1992. - 64 с.

6. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII начало ХХ в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства. - В 2 т. - С-Пб.: Дмитрий Буланин, 1999. - Т. 2. - 567 с.

7. Земцов Л.И. Волостной суд в России 60-х - первой половине 70-х годов ХІХ века (по материалам Центрального Черноземья) / Л.И. Земцов. - Воронеж: Из-во Воронежского гос. университета, 2002. - 448 с.

8. Шанин Т. Обычное право в крестьянском сообществе / Т. Шанин // Общественные науки и современность. - 2003. - №1. - С. 116-121.

9. Крюкова С.С. Правовая культура русских крестьян в России XIX в.: проблемы и интерпретации / С.С. Крюкова // Этнографическое обозрение. - 2003. - №1. - С. 98-123.

10. Бондаревський А.В. Волосне управління та становище селян на Україні після реформи 1861 року / А.В. Бондаревський. - К.: Видавництво Академії Наук УРСР, 1961. - 121 с.

11. Бондар В.В. Нові методологічні підходи вітчизняної історіографії у дослідженні українського селянства пореформенного періоду / В.В. Бондар // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали сьомих наукових читань, присвячених пам'яті Д.П. Пойди / відп. ред. В.В. Іваненко. - Дніпропетровськ: Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, 2008. - С. 81-87.

12. Михайлюк О.В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: Соціокультурні процеси / О.В. Михайлюк. - Д.: Інновація, 2007. - 260 с.

13. Присяжнюк Ю.П. Українське слянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / Ю.П. Присяжнюк. - Черкаси: Вертикаль, 2007. - 640 с.

14. Національний архів Республіки Молдова (далі - НАРМ), ф. 8, оп. 1, спр. 1128, арк. 2, 121.

15. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК), ф. 442, оп. 707, спр. 192, арк. 4,9, 11.

16. ЦДІАК, ф. 442, оп. 615, спр. 138, арк. 3.

17. НАРМ, ф. 8, оп. 1, спр. 1632, арк 4.

18. НАРМ. - Ф. 65. - Оп.1. - Спр. 150, арк. 23.

19. Верховцева І.Г. Земський проект Центральної Ради: сутність, умови реалізації, результати / І.Г. Верховцева // Революції в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох (Одеса, 18-19 листопада 2005 р.): Матеріали І. Міжнародної наукової конференції. - Одеса: Вид-во Одеського юридичного інституту ХНУВС, 2005. - С. 126-131.

20. Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911-1920 рр.): дис…канд. іст. наук: 07.00.01 / І.Г. Верховцева; Черкас. нац. ун-т ім. Б. Хмельницького. - Черкаси, 2004. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru