Становлення інституту представництва у цивільному законодавстві України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Становлення інституту представництва у цивільному законодавстві України

Є.О. Харитонов,

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права Національного університету „ Одеська юридична академія ”

V статті розглядаються проблемні питання визначення поняття і сутності інституту та правовідносин представництва у цивільному праві України. Аналізується концепція представництва в її динаміці від ЦК УРСР 1922 р. до ЦК України 2003 р. Визначаються чинники впливу на формування зазначеної концепції та тенаенцп. що мають місце у цій галузі.

Ключові слова: представництво. концепція. інститут. правовідносини. Цивільний кодекс УРСР 1922 р.. Цивільний кодекс УРСР /963 р.. Цивільний кодекс України. представництво цивільний право

The problem questions of determination of'notion and essence of'insliluie and relationships o/ representation of persons in the civil law of I kraine are examined in the article. Conception of representation of persons in its dynamics from Civil code of I KR. ПУТ /922 to Civil code of I kraine is analysed. The factors of influence on forming of the noted conception and tendency are determined. that place is taken in this sphere.

Keywords: office. concept. institunon. legal. Civil Code of'the Ukrainian SSR in /922. the Civil Code of the I krainian SSR in /963. the Civil Code of ! 'krarne.

У 20 12 р. виповнюється 90 років Цивільному кодексу УРСР який був створений у процесі першої кодифікації цивільного законодавства в СРСР і відображав концепцію та стан вітчизняної правової думки на той час. У зв'язку ", цим являє інтерес та є актуальним аналіз динаміки цивільно-правових інститутів, тим більше, що чере з рік - у 20 13 р. виповнюється 10 років чинному Цивільному кодексу - першому ЦК незалежної України.

Варто зауважити, що окреслені питання, фактично, не були предметом дослідження вітчизняних науковців, якщо не рахувати праць, присвячених 'загальним тенденціям ро звитку вітчизняного цивільного законодавства

Враховуючи викладене, поставимо собі за мету спеціальне дослідження динаміки розвитку інституту представництва у вітчизняному цивільному праві. Але перед цим доцільно зробити кілька зауважень методологічного характеру.

У вітчизняній правовій системі поняття представництва відоме багатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільному процесуальному, адміністративному процесуальному тощо). Проте, хоча про представництво може йтися як певне універсальне поняття, яке властиве праву в цілому і має свої особливості в окремих галузях законодавства, разом із тим воно є передусім категорією цивільно-правовою, найбільш повно і всебічно проявляючись у цивільних відносинах. Зазначене зумовлює доцільність врахування як загальних, так і специфічних властивостей представництва.

Загальні ознаки представництва, як правового явища, полягають у тому, що воно є юридичним прийомом, що забезпечує більш повну можливість реалізації прав і здійснення обов'язків учасниками приватного (цивільного, економічного, торгового) обігу; діяльність представника за своїм характером є правомірною діяльністю; представництво є системою правовідносин, у межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншій особі у придбанні та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків останньої у її відносинах з третіми особами; представництво можливе лише щодо суб'єкта права; діяльність представника має здійснюватися в інтересах особи, яку представляють; можливість, зміст і межі зазначеної допомоги визначаються повноваженням представника; у процесі здійснення повноваження представник діє стосовно третіх осіб, щодо яких у нього не виникає прав та обов'язків.

У реальних відносинах представництво не виступає як універсальна, абстрактна категорія. Натомість у конкретному контексті йдеться про „представництво” як правовий інститут, про „представництво” як діяльність, про „представництво” як систему правовідносин тощо. Отже, при розгляді категорії представництва має враховуватися та обставина, що представництво проявляється у двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. Крім того, представництво не є застиглим поняттям, а виступає як юридичний процес, протягом якого відбувається діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи. При цьому зазначена діяльність одночасно виступає як елемент юридичної сукупності, яка разом з іншими юридичними фактами слугує підставою виникнення прав і обов'язків у особи, від імені якої діє представник.

Таким чином, терміном „представництво” може позначатися:

правовий інститут (представництво у об'єктивному значенні);

діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи (представництво у об'єктивному значенні);

юридичний факт - складова частини підстави виникнення цивільних прав і обов'язків у особи, яку представляють.

У контексті заявленої теми та мети цієї статті інтерес являє дослідження категорії „представництво”, взятої у її об'єктивному значенні - як правового інституту, тобто сукупність правових норм, що опосередковують суспільні відносини, пов'язані з певною діяльністю, яку одна особа здійснює від імені і в інтересах іншої особи.

Ознаками представництва як правового інституту є те, що: 1) це система норм цивільного законодавства відносин, цільовим призначенням яких є забезпечення юридичної допомоги з боку однієї особи (представника) іншій особі у придбанні та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків у її відносинах з третіми особами; 2) норми інституту представництва опосередковують відносини, специфікою яких є „організаційний характер”, що зумовлює поєднання в їх регулюванні приватноправових та публічно-правових елементів; 3) норми інституту представництва регулюють внутрішні стосунки особи, яку представляють, і представника, який укладає правочини в її інтересах з третьою особою; 4) норми інституту представництва не регулюють відносини між представником і третіми особами. Зазначені риси представництва, як об'єктивної категорії, дозволяють визначити його як правовий інститут, який опосередковує відносини, що встановлюються з метою забезпечення діяльності однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реалізацію прав та обов'язків особи, яку представляють.

Враховуючи викладене вище, звернемося до аналізу динаміки розуміння сутності цієї категорії у цивільному праві (законодавстві) України, враховуючи також, що стосовно представництва протягом ХХ ст. у вітчизняній цивілістиці (спочатку у контексті загального розвитку радянської цивілістичної доктрини, а потім у процесі подальшого розвитку української цивілістики наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.) сформувалися дві основні його концепції:

концепція „дії” („діяльності”), яка інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність дій, що полягають у здійсненні угод, та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, яку вона представляє [3;

. Саме концепція дії слугувала теоретичним підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 19611964 рр.;

концепція „правового відношення” полягає у тому, що представництво розглядається як правовідношення, в силу якого правомірні юридичні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і обов'язки [5; 6; 7, с. 169-170].

Іноді представництво розглядалося як поняття, що знаходиться у різних площинах з категорією „правовідносини”. Так, на думку О.А. Собчака, правовідношення є основою представництва. У свою чергу, це правове відношення виникає в силу договору, закону або адміністративного акта [8, с. 90-92]. Аналогічну позицію займали і деякі вітчизняні науковці, зазначаючи, що правовідносини між особою, яку представляють, і представником є лише передумовою для представництва. Тільки з того моменту, коли представник починає діяти, виникає саме представництво [9].

Така позиція, очевидно, значною мірою зумовлена тим, що не розрізняються такі категорії, як „представництво - правовий інститут”, „представництво - суб'єктивне право”, „представництво - правове відношення”, „представництво - юридичний факт”. Хоча ці категорії позначають одним терміном, проте зміст їх може бути різним.

Зазначені розбіжності у розумінні представництва значною мірою вплинули на концепцію законодавчого регулювання відносин представництва у вітчизняних Цивільних кодексах.

У цьому сенсі показовим є те, що Цивільний кодекс УРСР 1922 р. не містив окремого визначення представництва, але давав його характеристику в нормах, присвячених дорученню та довіреності. Зокрема, ст. 264 ЦК УРСР встановлювала, що для вчинення від імені довірителя дій, які мають безпосередньо встановлювати право і обов'язок довірителя, повірений має бути забезпечений письмовою довіреністю або уповноваженням. Таке вирішення цього питання відображало принципові підходи до розуміння представництва, як специфічної діяльності. У зв'язку з цим варто зазначити, що всупереч досить поширеній в літературі точці зору стосовно того, що основою перших радянських цивільних кодексів слугували проекти Цивільного уложення Російської імперії, визначення поняття представництва такого впливу зазнало з боку німецької цивілістики, сприйнявши у цій галузі рішення, властиві для німецького цивільного законодавства (§ 164 Німецького цивільного кодексу).

Варто зазначити про певне „роздвоєння” тодішньої та й більш пізньої радянської загальноправової та цивілістичної доктрини. З одного боку, вона заперечувала можливість наслідування „експлуататорського права” [10, с. 9, 11,24-25], а з іншого - відображала вплив правової думки та законодавства Німеччини, до засад якої традиційно тяжіло цивільне законодавство Російської імперії, а потім і СРСР

Зазначене „роздвоєння” у галузі регулювання представництва в радянському цивільному праві 20-х років дало своєрідний результат. З одного боку, була запозичена структура визначення поняття представництва як діяльності. Разом із тим, з іншого боку, був обраний принципово інший підхід до визначення місця інституту представництва у структурі Цивільного кодексу: якщо в Німецькому цивільному кодексі норми про представництво та доручення розміщені у главі 5 першої книги у розділі, присвяченому правочинам, то у ЦК УРСР 1922 р. правила про доручення та довіреність знаходяться поміж інших норм договірного права. Як здається, такий стан речей можна пояснити тим, що, коли при характеристиці сутності представницької діяльності при визначенні поняття довіреності радянські законодавці фактично виходили з принципових положень німецького законодавства, то при встановленні місця представництва у структурі Цивільного кодексу вони керувалися засадами римського права та його інтерпретаціями у Французькому цивільному кодексі 1804 р., де не було окремого визначення представництва, а в 1984-2010 рр. ФЦК тісно пов'язували доручення і довіреність.

Необхідно зазначити, що оцінка в перших радянських цивільних кодексах (у тому числі в ЦК УРСР 1922 р.) представницької діяльності повіреного як „дії”, пов'язаної з виконанням договору доручення, не стала на заваді розуміння представництва як правовідносин у вітчизняній цивілістичній літературі 20-х - 40-х років ХХ ст. Зокрема, професор С.Н. Ландкоф формулював це у такий спосіб: „Часто в угодах одні особи діють за інших. Звідси і поняття представництва. Представництвом є юридичні відносини, за якими одна особа (представник) укладає угоди в інтересах іншої особи (представлюваного)” [11].

Звісно, тут можна зауважити, що у ЦК УРСР 1922 р. взагалі прямо не йшлося про представництво, а характеризувалися договір доручення та довіреність, але причина не в цьому, а у внутрішньому протиріччі між спрощеним трактуванням представництва як діяльності і його набагато складнішою сутністю.

Необхідно звернути увагу на те, що така суперечливість між легальним та науковим визначенням представництва у цивілістичній літературі збереглася і після другої кодифікації цивільного законодавства в СРСР та Українській РСР, яка відбулася на початку 60-х років ХХ ст.

Зокрема, характеристика цивільно-правового представництва була дана у ст. 62 ЦК УРСР 1963 р., яка передбачала, що угода, яка здійснюється однією особою (представником) від імені іншої особи (того, кого представляють) на основі повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі чи адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює та припиняє цивільні права і обов'язки у того, кого представляють.

Незважаючи на те, що у ст. 62 ЦК УРСР не йшлося прямо, що представництво - це діяльність або поведінка особи, проте легальний опис характеру дій представника та їх наслідків давав підстави радянським правознавцям оцінювати цей інститут як діяльність певного виду [12, 13].

І хоча деякі автори, у тому числі й ті, що коментували ЦК УРСР, наголошували на тому, що представництво, про яке йдеться у ст. 62 ЦК УРСР 1963 р. є правовідносинами (за іншою термінологією - „юридичними відносинами”) [14,15], однак слід визнати, що текст відповідних норм Цивільного кодексу конкретного підґрунтя для такого тлумачення представництва не містив, а тому цікава з погляду теорії цивільного права позиція не мала законодавчої основи і виглядала досить абстрактною конструкцією.

Оцінюючи підхід законодавців до визначення концепції представництва за Цивільними кодексами під час другої кодифікації радянського цивільного законодавства, слід зазначити, що на цей час відбулося дальше зміщення акцентів у визначенні сутності та змісту представництва на користь положень, розроблених у доктрині німецького цивільного права.

Це можна пояснити тим, що, коли римське приватне право та його французькі законодавчі інтерпретації у Кодексі Наполеона були більше пристосованими до регулювання ринкових відносин (а тому ці ідеї могли бути використані у радянському законодавстві 20-х рр. у добу неп), то з посиленням ролі та значення засобів „адміністрування” більш придатними для втілення у життя цих засобів стали німецькі юридичні зразки, зокрема Німецький цивільний кодекс. Таким чином, загальний процес відображав достатньо регресивні (з точки зору регулювання відносин у галузі господарювання) тенденції розвитку радянського цивільного права на тому етапі.

Чинний Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., містить ряд істотних відмінностей від ЦК УРСР 1963 р. та проектів ЦК України у змісті та редакції окремих норм, які регулюють відносини представництва. Причому вже після підписання Цивільного кодексу Президентом України, але до набрання ним чинності, в деякі його статті, що стосуються представництва, були внесені зміни та уточнення [16].

Щодо визначення поняття представництва, то тут слід зазначити зміщення декількох важливих акцентів.

Так, коли у деяких варіантах проекту ЦК України вчинення правочинів представником від імені другої сторони, яку він представляє, розглядалося як обов'язок представника, то у ст. 237 ЦК України представництво визначається як правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Таким чином, у зазначеній нормі Цивільного кодексу з'явилася вказівка на те, що укладення правочинів може бути не лише обов'язком представника, але і його правом. Крім того, зникла згадка про те, що правочини представником вчиняються „за повноваженням”.

Безпосередньо зі ст. 237 ЦК України випливає вимога наявності таких характерних ознак представництва: 1) представництво - це правове відношення; 2) учасниками правовідносин представництва є дві сторони: представник та особа, яку він представляє; 3) представник „зобов'язаний або має право” діяти від імені особи, яку він представляє; 4) діяльність представника провадиться обов'язково „від імені” особи, яку він представляє; 5) діяльність представника в інтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчинені правочинів.

Характеризуючи названі ознаки представництва, варто звернути увагу на те, що у визначенні поняття представництва, яке міститься у ст. 237 ЦК України, акцентується на тому, що представництво є правовідношенням, у межах якого представник вчиняє правочини від імені іншої сторони.

Аналіз і тлумачення такого формулювання дозволяє зробити декілька принципово важливих висновків щодо сучасного розуміння сутності представництва.

По-перше, таким чином на законодавчому рівні знято питання про те, який з дискусійних підходів до юридичної характеристики представництва - з точки зору оцінки її як „дії” („діяльності”) чи як „правовідносин” - є більш справедливим. Представництво визначається саме як „правове відношення”, а не як „діяльність”. Тому потрібно вважати, що в процесі його реалізації здійснюється певна діяльність представника, яка полягає у вчиненні правочинів від імені особи, яку представник представляє.

По-друге, як випливає з формулювання частини 1 ст. 237 ЦК України, учасниками конкретного правового відношення представництва є дві конкретно визначені сторони: представник та особа, яку він представляє.

Така позиція вітчизняних законодавців ставить під сумнів справедливість досить поширеної у вітчизняній юридичній літературі думки, згідно з якою представництво не є одним правовим відношенням, а являє собою складну динамічну систему, що складається із внутрішніх та зовнішніх правовідносин (або ж - охоплює три кола відносин). При цьому внутрішні відносини представництва розуміють як такі, що складаються між представником і особою, яку представляють, зумовлюючи виникнення у останньої, прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Натомість, зовнішні відносини представництва спрямовані на впорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, але мають щодо цих зв'язків допоміжний характер [17].

Проте як випливає із визначення представництва у ст. 237 ЦК України представництво є одним єдиним правовідношенням між представником і особою, яку цей представник представляє. Воно вичерпується так званими „внутрішніми правовідносинами представництва”, суб'єктами якого є представник та особа, яку він представляє. Тому не можна погодитися з точкою зору, згідно з якою у відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа [18]. Підстав для такої позиції, передусім, не дають положення ст. 237 ЦК України, де при характеристиці правовідношення представництва згадуються лише дві сторони - представник і особа, яку представляють.

Зазначені та інші характерні ознаки інституту представництва за цивільним законодавством України дають підстави для висновку про поступове формування його синкретичної концепції, яка ґрунтується, передусім, на законодавчому досвіді Німеччини, Франції та ін. західноєвропейських країн, які, у свою чергу, активно реципували здобутки римського приватного права. До цього варто додати, що формування сучасної концепції представництва відбувається у контексті трансформації загальної концепції цивільного права України, яка почалася після початку економічних та політичних перетворень кінця ХХ ст. і знайшла відображення у Цивільному кодексі України, який від самого початку розглядався як Кодекс приватного права, що ґрунтується на здобутках не лише вітчизняної, але й світової юриспруденції у галузі цивілістики [19, с. 19-20].

Список використаної літератури

Харитонов Є.О. Перші кодифікації цивільного законодавства в Україні ХХ і ХХІ століть: збереження старого чи початок нового права / Є.О. Харитонов // Вісник Академії правових наук України. - 2002.- N° 3 (30).

Харитонов Є.О. Друга кодифікація цивільного законодавства в УРСР / Є.О. Харитонов / / Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2003.- № 2.

Советское гражданское право / [под ред. Д.М. Генкина]. - М. : ГИЮЛ, 1950. - Т.1. С. 239.

Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права / С.Н. Братусь. - М. : Госюриздат, 1963. - С. 184.

Советское гражданское право / [под ред. В.А. Рясенцева]. - М. : Юрид. лит. ,1975. - Т.1. С. 225.

Гражданское право Украины. Ч.1. - Х. : Основы, 1996. - С. 232.

Цивільне право України. Ч.І. / за ред. Азімова Ч.Н., Приступи С.Н., Ігнатенка В.М. - Харків: „Право”, 2000.

Комментарий к Гражданскому кодексу РСФСР / под. ред. С.Н. Братуся, О.Н. Садикова. - [изд-е 3-е, исправленное и дополн.]. - М. : Юрид. литература., 1982.

Цивільне право України: підручник: у 2-х книгах / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - К. : Юрінком Інтер, 1999. -. Кн. 1. - С. 225.

Рейснер М. Право. Наше право. Чужое право. Общее право / М. Рейснер. - Л. : - М. : 1925. - С. 9, 11,24 - 25.

Ландкоф С.Н. Основи цивільного права / С.Н. Ландкоф. - К. : „Радянська школа”, 1948.С. 120.

Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданського права / С.Н. Братусь. - М.: Госюриздат, 1963. - С. 184.

Советское гражданское право. Часть 1 / под ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина. - К. : Издат. „Вища школа”, 1983. - С. 190.

Цивільний кодекс України (науково-практичний коментар). - Харків: „Одіссей”, 2001. - С. 118.

Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментарій / [за ред. Якименка О.Н., Бару М.Й. і Гордона М.В.]. -К. : Видавництво політ. літератури України, 1971.С. 69.

Размещено на Allbest.ru