Образи "неправа", форм його прояву та подолання: "злочин", "покарання", "вина"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образи "неправа", форм його прояву та подолання: "злочин", "покарання", "вина"

Досліджено тематику прояву та варіанти подолання загальновідомих понять - злочин, покарання та вина у творчості українських письменників.

Правова реальність є багатовимірним та багатогранним утворенням. Право є непізнаним і нерозгаданим феноменом, з яким ми постійно маємо справу як на побутовому рівні, так і на рівні теоретичних побудов. Той, хто професійно займається правом та юриспруденцією, теж не може дати відповіді на поставлене запитання про природу права. Ще на початку XX ст.. Є. Спекторський виголосив актуальні слова насьогодні: «Юристам здається, що вони знають, з якою реальністю мають справу лише до того часу, допоки їх не запитають про це. Якщо ж їх запитають, то їм уже або самим потрібно запитувати і дивуватися, або з необхідності вирішувати одне із найважчих питань теорії пізнання» [6, с.84].

У вітчизняній гуманітарній науці утвердилося розуміння права як надзвичайно складного, багатоаспектного явища, яке має найрізноманітніші вияви, історичні залежності, причини та джерела свого існування. Право не може бути зведене до закону, оскільки воно є вираженням співвідношення добра і зла, належного та сущого у соціальній реальності. Різні підходи до розуміння природи права представлені сучасними українськими філософами права. Зокрема, знаний вітчизняний філософ права М. Костицький наголошує на ідеальному характері права, і тому воно не може спостерігатися відчутно. В нього немає визначеного місця у фізичному просторі.

Воно нематеріальне, тобто недоступне людині для сенсорного відображення, сприйняття через органи відчуття, його не можна виміряти і зважити. Суттю права є справедливість, рівність, свобода [2, с.23]. В. Бачинін також вказує, що зміст права становить не фізично відчутна предметність, а норми, цінності та розуміння [1, с.157].

Особливе значення художньої літератури у відображенні правової дійсності, роль художньої літератури у збереженні соціального досвіду та поясненні правових механізмів певного історичного етапу розвитку правової регуляції сьогодні уже ні в кого не викликає сумніву. Кожний письменник вбирає в себе і відображає у творах і ментально-національні особливості суспільства, в межах якого протікає його творче життя, а тому кожний художній твір є символічною презентацією історичного контексту, ідеологічного-настановчого універсуму цього суспільства.

Образ „кривди як заперечення права. Зрозуміти природно-правову інтерпретацію права у творчості письменників можна на основі діалектичної пари „правда" та „кривда". Першу ми ототожнюємо з „правом" як „ідеєю права", другу -- із запереченням права -- „неправом" (термін і поняття, обгрунтовані у „Філософії права" Г.В.Ф. Гегеля): «Степан зустрів тут кількох земляків, розповів їм своє горе, і всі вирішили, що його покарали і несправедливо, і дуже гостро, що йому зробили велику кривду, та давали всілякі ради, наче на біль зубів» [11, с.17]. Зауважимо, що у цій діалектичній парі присутня соціально-змістовна інтерпретація категорії права: „Ані у пана, ані у попа, ані у старости, ані в суді нема вашої правди. Там усюди купована правда, усюди фальшивство, всюди кривда"[7, с.292];

Однією з найновіших спроб формулювання всезагального поняття права у вітчизняній правовій науці є його аксіологізація на найвищому рівні абстрагування оціночних суджень: право саме як критерій оцінювання дійсності. Тому кваліфікація, оцінка того чи іншого явища як правового означає визначення його позитивної значущості для носія відповідної правосвідомості. І навпаки, оцінка явища як „неправа"вказує на його шкідливість для фізичної та соціальної діяльності суб'єкта такого оцінювання.

Природно-правовий детермінізм, поміж іншим, полягав і в тому, що „кривда" як форма неправа повинна бути заперечена -- „знята", при цьому прояв жорстокості при її „знятті" неправом не є. Такий діалектичний перехід „неправа" у „право" відображений в образі „помсти" („помста" як „покарання"): „От коли б так установилося: сталося комусь кривда, і зараз же треба було помсти як чинника рівноваги. Тоді була б інша річ, тоді було би легко” [8, с.243]; «У його серці відізвалися страшна лють, біль від заподіяної кривди, тим більше, що сам не почував у собі сили, щоб за неї помститись» [11, с.13]; «- То нас обдурили! -- закричали емігранти. -- Ми нашої кривди не подаруємо» [9, с.292]. У наступному образі з великою виразністю розкрито природно-правову, морально-етичну сутність образу „кривди" як відображення неправа: «Твої гроші людською кривдою набуті, і я їх не хочу. А шкода, що ти собі скоріше не нагадав, що гріх людей убивати, бо був би-сь не убив стільки людей, що в твою петлю засилились. Тебе не гріх убити! А чому убивають скаженого пса? Аби людям не шкодив!» [9, с.320]; « Його дуже гнітило і гнівило те, що взяли з нього більше, ніж мали право взяти. - Обдерли мене гівш татар... і треба мені було ціле літо так тяжко працювати та виставляти своє життя на небезпеку, щоб староста зі своїми посіпаками моєю працею поживився!. мені серце кривиться від такої кривди» [12, с. 322].

Принагідно зробимо декілька застережень концептуально-методологічного характеру, без урахування яких, як видається, буде неможливо з належною глибиною інтерпретувати художні образи відповідних правових феноменів.

Надзвичайно складною філософсько-правовою проблемою є діалектика транс-формації природно-правової категорії „неправа" у формально визначене поняття „злочину". Адже позитивне право може бути несправедливим, тобто саме позбавлене атрибуту правовості. Відтак криміналізація діяння, яка передбачає і визначення відповідного покарання, замість слугувати меті подолання, „зняття" неправа, сама перетворюється на феномен „неправа" -- „кривду", як це відображено в ряді проаналізованих нижче образів.

Категорія „неправа", так і поняття злочину як конструкції позитивного права є похідними від праворозуміння, яке, як відомо, відрізняється у представників різних соціальних прошарків, насамперед у пригноблених та у привілейованих.

Образи злочину та злочинця. Наведеними положеннями, як видається, можна пояснити, чому народна правосвідомість у переважній більшості випадків з симпатією ставилася до осіб, які з точки зору позитивного права вважалися злочинцями: «-Ти, Юро, коли згадаєш, що ти батька відвідував у криміналі, то пам'ятай, що я ні злодій, ні палій, ні розбишака, а терпів з панської ласки за те, що пильнував своєї праці...» [11, с.23]; «Казали пани, що це крадіжка, хоч я, бігме, чужої стеблинки не рушив» [11, с. 10]; «Бійтесь Бога та сумління майте. Та то чоловік, а не собака. Навіть не злодій, бо сидить за оленя. Еелике діло -- камеральний олень» [11, с.37]; «Суд окружний признає Степана Припоня винним у крадіжці і засуджує його на важку в'язницю протягом одного року... Очі чорні та розумні. Дивився ними на світ, начеб у нього на сумлінні не було ніякого гріха. Едивляюся в те обличчя і не помічаю ніякого збочення, як це у злочинців помітити можна, ні одної рисочки, котра б указувала на те, що то небезпечний чоловік для людства» [14, с.44]. М. Черемшина в оповіданні „Злодія зловили" створив образ злочинця, який викликає жалість у читача:,,Сиротою зустрічався він тільки з холодом та глумом. От уже третій день не мав нічого у роті”[15, с.71].

Від випадків несправедливого засудження особи відрізнялися випадки, коли особа дійсно вчинила діяння, яке визнавалося народною правосвідомістю злочином: « Я видів власними очима, як якийсь чоловік у Пишнівцях жінку втопив у Дністрі...Я це видів, та мені волосся ще нині дибом стає, коли згадаю, як то страшно» [16, с.239]; «Не раз чоловік здається таким богобоязливим, що хоч межи образи його постав, а нарешті виходить, що він давно заслужив на шибеницю...» [16, с.240].

З точки зору соціології засудження до позбавлення волі є зміною соціального становища людини, тобто „злочинець" є і різновидом соціального статусу: „Степана записали в арештантський список важких злочинців, поставили під міру й описали цілу його особу, начеб йому паспорт давали. ... Тепер знову повели в канцелярію, і директор в'язниці наказав завести до камери № 5. На відході сказав йому директор таку рацію: « Ти тепер арештант. Забудь, ким ти був досі. Поводься добре, то й тобі буде добре, а коли ні, то дивись: у нас на неспокійних духів ось що! -- він показав рукою на грубі залізні кайдани із здоровими вертгаймівськими колодками, що висіли рядком на кілочках. -- Крім того, у нас ще темниця, тверде ложе, піст... Рушай!» [11, с.6]; «Замість гуцула-газди побачив себе арештантом, і страх як йому стало соромно. Тепер боявся людського ока» [11, с.8]. У середовищі осіб, які з позицій позитивного права були злочинцями, а з точки зору соціології права становили окрему соціальну групу, діяли свої соціальні норми, а відтак їм була притаманна і групова моральна та правова свідомість: «Щоб ти знав, що я війтом у цій камері і що мене в усьому треба слухати, бо є такий кримінальний закон. У нас ще є такий закон, що про що ми тут говоримо, невільно нікому говорити ні словечка, хоч би і тельбухи з тебе сотали...» [11, с.11].

В образі замовного вбивства в одному з оповідань Б. Лепкого передана моральна атмосфера відчуження людини, зневаги до людської гідності як умови вчинення злочину: „убійники в Білгороді були заплачені як звичайні різники? Коштувала тая різнина щось триста тисяч... - Боже милий! Чого то нині не зробить чоловік для гроша!"[5, с.326].

Нижче ми розглянемо декілька образів з повісті О. Кобилянської „Земля", в яких відображена оцінка злочину різними особами. Так, розкаяння, хоча й неповне, стало власною правовою самооцінкою Сави, запізнілим усвідомленням свободи та наслідків її здійснення у конкретній ситуації: „Лише одна-одніська вона. Вона (Анна.-Н.П.) була карою он тут для нього на землі. Все інше він немов у своїх руках держав. Від її першого нападу почав ходити до церкви”[3, с.268]. Оцінка злочину та особи злочинця у вказаній повісті передана через ненависть Анни, нареченої потерпілого: „її ніздрі задрижали, а очі спалахнули такою страшною ненавистю, що лячно ставало на неї глянути'[3, с. 253]; „Здавалося, що при звуку його імені (Сави. -- Н.П.) прокидалося в ній життя і нерви напружувалися до крайності' [3, с.252]; „Блискавкою оглянувся, однак було уже запізно. Вона закинула йому об і руки за шию і почала давити. Він ревнув, а відтак почалася боротьба. Страшна боротьба двох противників. Вона (Анна. -- Н.П.) змінилася до непізнання\4, с.269]. У правосвідомості матері злочинця материнська любов переважила соціально-правову оцінку того, що сталося: „Інстинктивно відчула мати, що Анна вгадала якусь правду. Страшну правду, котра, що лише не поколибала землею, але заразом прокинулася ціла її материнська любов. Сава був тепер її одинока, остання дитина. її все. Вона не сміла його втратити. Ні за що в світі. Лучче сповнила би оцими своїми руками десять убивств, чим його втратити”[3, с.217]; „їїсин був убивцею"[3, с.217]. У душі матері Сави боролися два почуття - материнська любов та материнська ненависть: у першій-втілене її егоїстично- материнське ставлення до Сави, в другій-зумовлена суспільними цінностями оцінка.

Довершеною з точки зору застосування психологічного підходу є реконструкція мотиву злочину О.Кобилянською на основі протиставлення егоїстичних інтересів Сави та Рахіри, які протистояли моралі традиційної селянської сім'ї: „Мабуть, ні одна дівчина на світі не вміла так любити, як вона!В її обіймах він неначе змінився”[3, с.30]; „Його душа мов без внутрішнього, постійного життя мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства така була?\3, с.281]; „Вона (Рахіра.-Н.П.) випила з нього душевну благородність до останньої краплі, а стративши се-стратив і себе самого” [3, с.281].

Образи вини, покарання та покути. Вина у твораххудожньої літератури відображає моральну оцінку діяння та його зв'язок з наслідками. Оскільки у теорії права сьогодні все ще переважає позитивно-правовий підхід до оцінки діяння, в тому числі і його суб'єктивної сторони, ми акцентуємо увагу саме на морально- правовй характеристиці діяння. Таке розуміння вини відображене у наступному образі: „Кров пролита тобою в обороні своїй, в обороні товаришів твоїх, в обороні всіх бідних і нещасних, - не защитається тобі й не тяжітиме на твоїй совісті. Стережися пролити кров невинну, кров жінки і дитини, бо за неї будеш відповідати гірше всіх, бо тобі багато простилося і багато дозволено. Тож іди в свою Богом указану тобі путь -- і будь чистим серед крові..." [8, с. 243].

Залежно від того, хто оцінює діяння, слід розмежувати два випадки: а) коли діяння оцінюється самою особою, яка його вчинила (вина у зв'язку із сумліннням) і б) коли оцінка дається іншими особами (потерпілим, сторонніми людьми, посадовими особами правоохоронних органів, суду тощо).

Вина як самооцінка вчиненого. Сутність вини як когнітивного вияву сумління передана у наступних образах: „Страшний біль оповив їй серце, коли освідомила собі, що це, властиво вона всьому виною” [8, с.216]; „коли сумління обтяжилося рядом убивсв, а на руках незриму печаль вкрила людська кров,- о, цей піп не дурно затіяв сповідь”[8, с.245]. Очевидно, що основною формою подолання вини у цьому значенні є моральне засудження особою самої себе, зокрема у формі сповіді: «але покиньте думку мене зрадити, якби конче захотілося за це дістати похвалу, то перше висповідайтеся на смерть» [11, с.20]. Якщо ж діяння не оцінювалося особою, яка його вчинила, як суспільно небезпечне, то не могло йтися і про вину: «Боже, мій боже, за що на мене така тяжка кара? Хіба ж це крадіжка, що я у своєму вівсі диявольського оленя вбив? Коли ж бо я не міг інакше своєї праці впильнувати» [11, с. 13]. Жорстокість стає можливою лише внаслідок втрати почуття сумління і здатності до співчуття, які пригнічуються пережитими особистими стражданнями -- внутрішнє розчарування трансформується у ненависть до зовнішнього світу: «Щодня вигадував нові муки. Щодня виводив їх на подвір'я. їм відрубали руки і ноги, пекли гарячим залізом. Дехто не видержував і гинув. Двом, які зосталися, звелів повідкручувати голови. За жінкою він ні разу не пожалкував, і ніхто при ньому не смів за доброю панею заплакати» [10, с.628]; «Після кожного такого походу Овруцький вертався до свого замка із здобиччю. Привозив кожного разу по кільканадцять пов'язаних «харцизів», щоб погратися, потішитися їх страшними муками» [10, с.629]; „Олекса в жару помсти за смерть Василя рішив піти на Мікуличин і спалити\8, с.243].

Звертає на себе увагу і усвідомлення соціальної сутності діянь та наслідків як передумова їх моральної та правової оцінки: «І ту всю громаду дармоїдів треба було оплатити, нагодувати, і все те мусив утримувати поневолений український хлоп своєю працею, кривавим потом... Народ пух з голоду при тяжкій праці, а пани їли, аж животи тріщали» [10, с.622]; «Це нещастя вважала вона карою за злочинства, які вчинив її чоловік над бідним людом. Вона те бачила, вона те осуджувала, та не мала сили спинити. Тому-то благала вона своїх селян, щоб не проклинали її сина. Своє нещастя сприймала покірно, молячись за здоров'я своєї дитини та за щасливе її повернення» [10, с.627].

Покарання -- це форма подолання, „зняття” неправа: «Моє сумління не спить, я бідних не кривджу. Повірте мені, що я раз одному конокрадові ребро зломив за те, що в бідного мужика вкрав пару конят. Мусив їх другої ночі сам відвести, бо погрозив, що скличу наш злодійський трибунал, а він страшніший, як той цісарський. У нас немає іншої кари, як смерть або каліцтво» [14, с.62]. Відтак природно-правова сутність покарання як соціального діяння, ким би воно не вчинялося і незалежно від його позитивно-правової оцінки -- це „зняття" неправа: „Не по гроші ми там ідемо і не по здобич. А йдемо ми туда на покарання” [8, с.298]; «От коли б так тепер жив покійний Олекса Довбуш зі своїми легіниками, він би його, певно, визволив, відбив би і відплатив би поганим донощикам за нього, що йому своїми поганими язиками такого лиха наробили» [11, с.7].

Несправедливе покарання -- це форма неправа: «От-то правда на світі! Взяв вобронца вісім срібних, та коби хоч словечко сказав, обізвався... Недарма він казав, що Грицька мусять засудити, а коби хоч не дали великої кари. За те він і вісім срібних узяв. За що ж кара, коли він нічого не винен, бо не вдарив ні разу?» [13, с.64]; «Я розумію: кара за побиття, - ну, то розумію; а я би й малої дитини не вдарив... Та я й її ні разу не вдарив, скарай мене, боже, але пострашити -- то й того не можна?» [13, с.74]; «Сьогодніраненько прийшов за ним у хату жандарм з письмом із суду, що мас його привести «на кару». Зразу налякався, хотів утекти, та не було куди. Жаль йому було розставатися з жінкою та діточками...Але годі було впиратися, бо проти сили нічого не вдієш. Він пам'ятав, що його тягали по судах то в Кутах, то в Коломиї, відтак був над ним суд, і присудили йому шість місяців криміналу. А це, за що його судили, була така марниця, що справді не знати, за що треба аж шість місяців у в'язниці сидіти» [11, с.6-7].

Ніщо так повільно, але неухильно підриває довіру до позитивного права, як непродумана, несправедлива та неефективна кримінально-правова репресія. І сьогодні можна зустрітися з численими фактами кричущих порушень прав людини у цій сфері, безглуздими обвинувальними вироками, випадками бездумного призначення покарання у вигляді позбавлення волі за злочини, які об'єктивно не становлять якоїсь значної суспільної небезпеки. Люди, чия вина не доведена, роками перебувають у нестерпних умовах слідчих ізоляторів. Побої та мордування, знущання над затриманими по підозрі у вчиненні злочинів та обвинуваченими стали звичною практикою у діяльності органів, які здійснюють оперативно- розшукову діяльність. Умови утримання засуджених до позбавлення волі у місцях відбування покарання порушують вимоги міжнародних актів у сфері прав людини. Заходи, котрі вживаються владою, носять здебільшого пропагандистський характер, оскільки відсутня продумана системна державна політика у цій важливій сфері суспільної життєдіяльності, як, до речі, відсутні і політики та адміністратори, здатні її проводити у життя.

Висновки. Таким чином, діяльність всієї правоохоронної та судової системи є ще одним з чинників невідворотної ерозії влади, аж до втрати реальної керованості суспільством з боку держави. Гірко і сумно про це писати, але промовисті образи несправедливого судочинства та такого ж несправедливого покарання, створені українськими письменниками , зберігають свою ідейну, у тому числі і філософсько-правову, значущість, у чому ми схильні вбачати, на жаль, невмирущу цінність художньої літератури.

Вивчення національної літератури, зокрема викладених у ній у формі образів права філософсько-правових ідей, - це не просто забавка чи інтелектуальна розвага, а одне з основних джерел отримання знань про найбільш глибинні, потаємні соціально- психологічні механізми, які формують реакцію суспільства на ті чи інші події та явища у його житті. І зовсім не випадково, що у багатьох країнах, за традицією, на грошових знаках розміщують портрети визначних письменників та поетів, на їх честь називають вулиці та університети. Сфера цінностей, виразником якої є художня література, формує неповторний образ народу, стереотип його поведінки, забезпечує наступність поколінь. Найбільш видатні твори літератури та постаті письменників і поетів позначають цілі історичні епохи, як, наприклад, Данте, Петрарка, Сервантес, Гете, Пушкін, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник. Тому і практична політологія не може ігнорувати цей ідеологічний елемент соціальної системи.

Не було в українського народу іншої історії, а тому і немає іншої літератури . Зрештою, й іншого українського народу, ніж той, який є, яким би вже він там не був, також немає, подобається він таким комусь чи ні. Однак показово й те, що народ, чи не вся реальна історія якого позначена безправ'ям та несправедливістю, зберіг правове почуття, віру у конечну перемогу справедливості та права, а також здатність до жорстокої та безкомпромісної, як на іконі Юрія Змієборця, але вже соціальної боротьби за це право.

Художня література як вираження „народної душі" свідчить про деякі характерні особливості історично обумовленої правової свідомості українського народу. По-перше, український народ, як мало який інший, переконаний, вірить в існування справедливості та можливість її реального осягнення. По-друге, він переконаний у тому, що існуючий соціальний порядок побудований на „неправі". По-третє, робиться висновок, що, оскільки земний, матеріальний, соціальний світ заснований на „неправі", то утвердження в ньому справедливості пов'язане з подоланням “неправа". По-четверте, подалання „неправа" завжди пов'язане із жорстокістю (помста, справедливе кримінальне покарання), яка жорстокість визнається правовою та справедливою. По-п'яте, чим більше у світі “неправа" (“кривди"), а його, переконаний народ, завжди багато, тим більша жорстокість потрібна для його подолання. По-шосте, правова легітимність влади визначається її „справедливістю", тобто здатністю застосовувати достатньо жорсткі та виправдані заходи у боротьбі з „неправом". І тільки така влада користуватиметься авторитетом у народі.

Література

право загальновідомий злочин

1.Бачинін В. Соціально-правові суперечності як предмет філософії права / В. Бачинін // Вісник Академії правових наук України. -- 1999. -- № 1.

2.Калиновський Ю. Ю. Правосвідомість українського суспільства: ґенеза та сучасність: монографія / Ю. Ю. Калиновський. - Х. : Право, 2008.

3.Кобилянська О. Земля : повість / Ольга Кобилянська // Твори. -- Сімферополь : Крим, 1971.

4.Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: монографія / Нонна Копистянська. -- Львів : ПАІС, 2005.

5.Лепкий Б. В касині : оповідання / Богдан Лепкий // Вибрані твори : у 2 т. / упорядкув. та передм. Н. І. Білик, Н. І. Гавдиди ; прим. Н. І. Білик. -- К.: Смолоскип, 2007. -- Т. 1. -- С. 326-- 333. -- (Розстріляне Відродження).

Размещено на Allbest.ru