Застава у цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет внутрішніх справ

Застава у цивільному праві України

Найбільш поширеним та детально врегульованим інститутом забезпечення виконання зобов'язань є застава. Окремі аспекти досліджуваного питання знайшли своє відображення у працях як російських (М.І. Брагинського, О.В. Черних, В.В. Кулакова, З.В. Хрулевої, К.І. Карабановової, Б. Дашцеренгійна, С.Ю. Саприкіна, М.О. Арасланова, В.Н. Ковальова, О.С. Трусової, О.О. Роньжина, О.В. Косенко, О.Г Крушиної, С.В. Прокоф'єва, В.В. Скворцова, О.П. Казаченок таін.), так і українських (С.М. Андросова, С.В. Нижнього, Д.О. Мальцева та ін.) вчених. Проте, зважаючи на плідність науковців у цій сфері, відсутнє на доктринальному рівні законодавче визначення застави у більш широкому розумінні, ніж дається у ст. 572 ЦК України [1] та ст. 1 Закону України „Про заставу” [2], через призму ознак такої категорії, які даються у законодавстві. Тому метою даної статті є з'ясування ознак застави, що містяться у цивільному законодавстві та на основі їх встановлення надати легальне визначення застави у більш ширшому розумінні.

Інститут застави регламентовано нормами статей 572 - 593 ЦК України, де в ст. 572 надається поняття застави: „застава - це такий вид забезпечення виконання зобов'язання, за яким кредитор (заставодержатель) набуває право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом” [1]. Дещо схоже визначення дається й в ст. 1 Закону України „Про заставу”: застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом, в силу чого кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами [2]. Встановленні визначення за своїм змістом є вужчими ніж те визначення, яке розкидане по всьому законодавству України про заставу та має збірний характер. Що ми й спробуємо зробити.

За своєю суттю застава має складну теоретичну природу, оскільки вона, по-перше, є видом забезпечення виконання зобов'язань (ч.1 ст. 546 ЦК України) [1], а, по-друге, має зобов'язальну, договірну природу, тому на неї поширюються й положення про зобов'язання та про договори.

Застава як і будь-який правовий інститут має притаманні для неї ознаки, тому спробуємо їх знайти у законодавстві України про заставу та надалі встановити більш ширше поняття застави ніж прийняте. Т ак:

1. Застава є видом (ч. 1 ст. 546 ЦК України) [1] чи як ще його називають способом (абз. 1 ст. 1 Закону України „Про заставу”) [2] забезпечення виконання зобов'язання, а право звернення стягнення на предмет застави набуває заставодержатель у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою (ч. 1 ст. 589 ЦК України та абз. 1 ст. 20 Закону України „Про заставу”), якщо інше не передбачено законом чи договором.

2. Підставою виникнення відносин застави та його застосування, відповідно до ч.1 ст. 574 ЦК України [1] та ч. 3 ст. 1 Закону України „Про заставу” [2], є укладення договору застави, закон або рішення суду. Отже, підставами виникнення застави є:

- договір. Договір застави є двостороннім договором, який набуває чинності з моменту укладення договору, що зумовлено правовим порядком, щодо форми та предмета застави і є найбільш поширеною підставою виникнення відносин застави;

- закон. Ч. 2 ст. 574 ЦК України встановлює правило, за яким до застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення ЦК України щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Тобто тим самим законодавець вказує на відміну правової природи договірної застави та наголошує на поширення правового режиму договірної застави на заставу, яка виникає у силу закону. Із законодавчої точки зору, сутність такого правила полягає у тому, що до відносин застави за законом застосовується аналогія закону - положення застави, яка виникає на підставі договору. Випадками виникнення правозастави у силу закону є:

а) продаж товару у кредит - ч. 6 ст. 694 ЦК України [1];

б) забезпечення виплати ренти за договором ренти - ч. 1 ст. 735 ЦК України [1]. Необхідно зазначити, що стаття передбачає виникнення такого виду застави, як іпотека. Тому до відносин іпотеки застосовуються положення ЦК України про заставу та положення Закону України „Про іпотеку” тощо;

в) прийняття на зберігання товару на товарному складі - ч. 2 ст. 961 ЦК України [1]. Необхідно звернути увагу, що в статті зазначається про такий вид застави, як застава майнових прав, оскільки свідоцтво є документом, за яким особа має право вимоги до товарного складу про повернення товару, що знаходиться на зберіганні;

г) право комісіонера на притримання речі. Відповідно до ч. 1 ст. 1019 ЦК України комісіонер має право для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримати річ, яка має бути передана комітентові. Зазначена частина передбачає виникнення (на підставі закону) такого способу забезпечення виконання зобов 'язання, як притримання. Проте згідно із ч. 2 ст. 1019 ЦК України у разі оголошення комітента банкрутом комісіонер вважається заставодержателем притриманої ним речі. Таким чином, якщо комітент буде визнаний банкрутом, то право притримання трансформується на право застави, яке виникає у комісіонера на підставі закону;

д) забезпечення вимог перевізника щодо платежів при одержанні вантажу - ст. 164 Кодексу про торговельне мореплавство України [3];

рішення суду. Рішення суду як підстава виникнення відносин застави, виноситься судом як запобіжний захід за відповідною справою та взагалі не є дієвим інститутом цивільного права. Хоча в юридичній літературі як приклад наводиться постанова Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами застави, як запобіжного заходу” від 26 березня 1999 р. N° 6 [4]. Із змісту вказаної постанови випливає теза про те, що така застава виникає на підставі постанови (ухвали) суду по кримінальній справі. Застава як запобіжний захід у кримінально-процесуальному розумінні не може бути прикладом виникнення застави як цивільно-правової конструкції на підставі судового рішення за кримінальною справою, оскільки вказаний правовий інститут хоча і схожий за вимовлянням, але не має акцесорного (додаткового) характеру у цивільно-правовому розумінні. Акцесорний (додатковий) характер зобов'язання може виникнути на підставі цивільних відносин передбачених ст. 11 ЦК України.

3. Застава залежно від предмета має характерні для неї види, що зумовлені специфікою правового механізму їх регулювання. Такими видами є:

- іпотека. Відповідно до абз. 3 ст. 1 Закону України „Про іпотеку” [5], іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Дещо звужено під іпотекою розуміє й ЦК України, де зазначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч. 1 ст. 575 ЦК України). Предметом іпотеки, крім нерухомого майна, можуть бути й майнові права, що випливають з такого майна;

- заклад. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя (ч. 2 ст. 575 ЦК України [1], абз. 1 ст. 44 Закону України „Про заставу” [2]) або за його наказом - у володіння третій особі (ч. 2 ст. 575 ЦК України);

- застава майнових прав. Поняття майнового права визначено ст. 3 Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” [6]. Відповідно до нього майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. При цьому моментом виникнення майнових прав у носія необхідно вважати загальноприйнятий момент набуття права власності, визначений ч. 1 ст. 328 ЦК України, тобто на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Моментом набуття права власності на майнові права є момент, визначений відповідним правочином. Так, якщо право власності набувається за договором, то такий момент продиктований порядком, передбаченим ст. 334 ЦК України;

- застава цінних паперів. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок” [7] цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. При цьому цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів. Цінні папери, які передаються у заставу відповідно до ст. 3 Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок” мають властиві їм види: іпотечні цінні папери (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати та заставні).

Застава векселя чи іншого цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу, якщо законом чи договором не передбачено інше (ст. 53 Закону України „Про заставу” [2]). Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя і особи, на ім'я якої було видано цінний папір;

- застава товарів в обороті або у переробці. Застава товарів в обороті або у переробці, як правило, застосовується при наданні кредиту позичальникам. Такими позичальниками переважно виступають постійні виробники відповідної продукції, які мають стабільний оборот товарів. Предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути: сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо (ст. 40 Закону України „Про заставу”). При заставі товарів в обороті або у переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або передачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з моменту виникнення на них права власності. Договір застави товарів у обороті або в переробці повинен індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження товарів у володінні заставодавця чи їх розташування в певному цеху, складі, іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави. При заставі товарів в обороті або у переробці заставодавець зберігає за собою право володіти, користуватися та розпоряджатися предметом застави відповідно до правил цього розділу. У разі відчуження заставлених товарів заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами такої ж або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості.

Отже, чинне законодавство залежно від виду застави, до предмету застави відносить: застава цивільний суд зобов'язання

- будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ч. 1 ст. 576 ЦК України [1] та абз. 1 та 2 ст. 4 Закону України „Про заставу” [2]). Крім цього, відповідно до ч. 3 ст. 576 ЦК України права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, одночасно породжує право застави на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Таке право застави поширюється й на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором. Предметом застави може бути й майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутня продукція, плоди та інші прибутки), але якщо це передбачено договором (ч. 2 ст. 576 ЦК України та абз. 3 ст. 4 Закону України „Про заставу”);

- майнові права, але ті, які можуть бути відчужені заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення (ч. 1 ст. 576 ЦК України та абз. 1 ст. 4 Закону України „Про заставу”). Щодо майнових прав, то, наприклад, ч. 3 ст. 424 ЦК України встановлює, що майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов'язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах. Якщо це стосується коштів, що знаходяться на рахунках банківських установах, то відповідно до п. 3.3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 24.12.99 за № 02--5/602 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України „Про заставу” [8], виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей. Водночас питання про заставу таких коштів може вирішуватися за правилами щодо застави майнових прав. Майнове право виникає й у разі настання страхового випадку, якщо предмет застави застрахований. У цьому разі предметом застави стає право вимоги до страховика (ст. 10 Закону України „Про заставу”).

Оскільки положення ч. 1 ст. 576 ЦК України та абз. 1 та 2 ст. 4 Закону України,,Про заставу”, крім вказівки на предмет договору застави, має й відсилочне спрямування, у частинні . що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення”, тому предметом застави не можуть бути:

- культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності та занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання (абз. 2 ч. 4 ст. 576 ЦК України, абз. 5 ст. 4 Закону України „Про заставу”, ч. 5 ст. 20 Закону України „Про культуру” [9]);

- пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, затверджений Законом України від 23 вересня 2008 року N° 574- VI [10] (абз. 3 ч. 4 ст. 576 ЦК України, абз. 6 ст. 4 Закону України „Про заставу” [2]);

- вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом (ч. 5 ст. 576 ЦК України [1], абз. 7 ст. 4 Закону України „Про заставу”). Так, наприклад, не може бути вимога на отримання пенсії, заробітної плати чи вимоги, які стосуються аліментів, тощо;

- майно, передане за договором довічного утримання (догляду) - ч. 1 ст. 754 ЦК України. Предметом застави таке майно може бути лише після смерті відчужувача;

- земельний сервітут (ч. 2 ст. 101 Земельного кодексу України [11]);

- право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб (ч. 3 ст. 407 ЦК України, ч. 3 ст. 102-1 Земельного кодексу України);

- право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для забудови (ч. 3 ст. 413 ЦК України, ч. 3 ст. 102-1 Земельного кодексу України);

- майно та кошти благодійної організації (абз. 8 ст. 1 9 Закону України „Про благодійництво та благодійні організації” [12]);

- приватизаційні папери (ч. 3 ст. 5 Закону України „Про приватизаційні папери” [13]);

- майно громадян, на яке не може бути звернене стягнення за виконавчими документами, перелік якого встановлено додатком до Закону України „Про виконавче провадження” [14];

- майно, яке неможливо відчужити (посвідчення особи, паспорт, диплом тощо);

- об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації (абз. 8 ст. 4 Закону України „Про заставу” [2]) тощо.

4. Застава використовується у відносинах за участі як фізичних, так і юридичних осіб. Неполишені й Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права, як учасники заставних відносин. Слід зауважити, що закон відносно деяких учасників цивільних відносин ставить обмеження щодо їх участі у відносинах з заставою. Так:

- державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів (ч. 5 ст. 75 Господарського кодексу України [15]);

- з моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства або відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації (абз. 5 ст. 11 Закону України „Про заставу”);

- орган місцевого самоврядування не має права передавати соціальне житло у заставу (ч. 5 ст. 3 Закону України „Про житловий фонд соціального призначення” [16]);

- благодійні організації не мають права передавати у заставу своє майно та кошти (абз. 8 ст. 19 Закон України „Про благодійництво та благодійні організації” [12]).

5. Застава має акцесорний (додатковий) характер і залежить від основного зобов'язання. Це підтверджує абз. 3 ст. 3 Закону України „Про заставу” де зазначено, що застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання [2]. Така акцесорність випливає із загальних правил, встановлених у ст. 548 ЦК України для забезпечення виконання зобов'язань.

6. Заставою повинні забезпечуватися лише дійсні вимоги. Зазначена ознака цілком та повністю пов'язана з попередньою ознакою, а разом вони мають своє відображення у ч. 2 ст. 548 ЦК України. Наслідком акцесорного характеру застави є те, що договір застави буде мати юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу зобов'язання, ним забезпечене. Підтвердженням цього є абз. 1 ст.3 Закону України „Про заставу”, відповідно до якої заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Відповідно до абз. 2 п. 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 24.12.1999 № 02-5/602 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України „Про заставу” [8], дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах.

Отже, у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов'язання, незалежно від причин такого припинення, у суду немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалося відповідне зобов'язання.

7. Застава наділяє заставодержателя переважним правом перед іншими кредиторами в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання на одержання задоволення за рахунок заставленого майна (ч. 1 ст. 572 ЦК України та абз. 2 ст. 1 Закону України „Про заставу”), якщо інше не встановлено законом (право застави).

8. Застава з урахуванням вищенаведеної ознаки та положень ст. 588 ЦК України і ст. 18 Закону України „Про заставу” допускає лише їй притаманну ознаку - наступну заставу вже заставленого майна. Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом (ч. 1 ст. 588 ЦК України та абз. 1 ст. 18 Закону України „Про заставу”).

9. Заставодержатель має право за рахунок предмета застави задовольнити в повному обсязі вимоги (а саме вимоги про сплату процентів, неустойку, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором), що визначені на момент їх фактичного задоволення (ч. 2 ст. 589 ЦК України [1] таст. 19 Закону України „Про заставу” [2]) шляхом звернення стягнення на предмет застави (ч. 1 ст. 589 ЦК України та абз. 1 ст. 20 Закону України „Про заставу”). Зазначенні вимоги можна умовно назвати фактичними вимогами. Цікавим є той факт, що на відміну від інших (неустойка, порука, гарантія, завдаток) право застави при зверненні стягнення на предмет застави задовольняється лише щодо вимог, коли боржник (заставодавець) не виконує зобов'язання, забезпеченою заставою.

10. Передання речі у найм (ч. 1 ст. 769 ЦК України) чи продаж товару1 (ст. 659 ЦК України) не припиняє та не змінює права застави.

11. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому та мати місце за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (абз. 2 ст. 3 Закону України „Про заставу” [2]). Зазначену вимогу можна умовно назвати майбутніми вимогами, що нами буде використано при конструюванні законодавчого визначення застави.

12. Застава не є юридичною відповідальністю. Це підтверджується тим, що ЦК України згідно зі ст. 611 не відносить заставу до мір цивільно-правової відповідальності. Застава за таких обставин є лише видом чи засобом забезпечення виконання зобов'язання.

Зазначенні ознаки характеризують суть інституту застави у цивільному праві України та відмежовують його від інших інститутів, навіть подібних до змісту відносин. Тому на підставі вищепроведеної роботи необхідно визначитися з законодавчим поняття застави у широкому розумінні цього слова. Застава - це такий вид (спосіб) забезпечення виконання зобов'язання, який у силу договору, закону або рішення суду наділяє кредитора (заставодержателя) правом у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення вимог (фактичних та майбутніх вимог) за рахунок предмета застави (майно та майнові права, які можуть бути відчужені заставодавцем та на які може бути звернене стягнення, а також майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави, якщо це передбачено договором) переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

Анотація

У статті на основі ознак застави, що містяться у цивільному законодавстві, встановлюється легальне визначення застави у більш ширшому розумінні ніж це дається в ст. 572 ЦК України та в ст. 1 Закону України „ Про заставу ”.