Правова охорона материнства та дитинства за цивільним (шлюбно-сімейним) законодавством в українських губерніях Російської Імперії (XIX ст. - 1917 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 340.15(477)«1800/1917»:[614:(369.223.4+616-053.2)]:347.61/64

Національного університету «Одеська юридична академія»

Правова охорона материнства та дитинства за цивільним (шлюбно-сімейним) законодавством в українських губерніях Російської Імперії (XIX ст. - 1917 р.)

Ченкова К. П.,

асистент кафедри історіїдержави і права

Анотація

охорона дитинство російський імперія

Стаття присвячена дослідженню проблеми зародження охорони материнства та дитинства в контексті аналізу цивільного (шлюбно-сімейного) законодавства, що діяло в українських губерніях Російської імперії (ХІХст.-1917 р.).

Ключові слова: охорона материнства, охорона та захист дитинства, цивільне (шлюбно-сімейне) законодавство, опіка, піклування.

Аннотация

Статья посвящена исследованию проблемы зарождения охраны материнства и детства в контексте анализа гражданского (брачно-семейного) законодательства, что действовало в украинских губерниях Российской империи (XIX в. - 1917 г.).

Ключевые слова: охрана материнства, охрана и защита детства, гражданское (брачно-семейное) законодательство, опека, попечительство.

Summary

The article investigates the origin of the problem of the motherhood and childhood protection in the context of the analysis of civil (matrimonial) legislation, which operated in the Ukrainian provinces of the Russian Empire (XIX - 1917).

Key words: protection of motherhood, protection and defence of childhood, civil (matrimonial) legislation, guardianship.

Постановка проблеми. У XIX ст., згідно з теорією стилів Л. Демоза [2, с. 84-86], у суспільстві змінюється ставлення до дитини, формується соціалізуючий стиль, що робить методом виховання не підпорядкування, а підготовку дитини до дорослого життя. Н.М. Крестовська виокремлює 4 основні етапи формування юридично-нормативного ставлення до дитинства [5, с. 78-79]. Слід зазначити, до середини XIX ст. воно виявлялося в слабко систематизованих правових постановах, які лише частково забезпечували виживання та розвиток дитини. На цьому етапі дитина не сприймається як самостійний суб'єкт права.

Виклад основного матеріалу дослідження. Правові норми, що регулювали відносини за участю дітей і містилися в Статуті Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) 1588 р. чітко виражали дотримання принципу становості суспільства. Вони охороняли передусім права дітей шляхетського походження: встановлювали порядок влаштування дітей-сиріт та забезпечення майнових прав дитини. Згідно з Р. III, Арт. 28 діти могли бути законнонародженими і незаконнонародженими [17, с. 411-412]. Для встановлення факту законності народження важливе значення мав Арт. 13 Р. V: «Абы малженство светое в почтивости было заховано, и для ведомости плоду, абы каждая вдова шляхтянка, по смерти мужа своего шесть месецей за другого не смела пойти» [17, с. 519]. Тут же встановлювалося покарання за порушення цієї заборони. Пізніше відбувся розвиток цього положення: вдова чи розведена може вступати до нового шлюбу лише з плином 3 місяців після смерті чоловіка або з дня розірвання шлюбу, крім того, вона зобов'язана довести засвідченням присяжного лікаря чи бабки, що вона не вагітна; вдова чи розведена, стан невагітності якої підлягає сумніву, може вступити до нового шлюбу не раніше 6 місяців із зазначеного, якщо в цей час не виявиться вагітною; вагітна вдова чи розведена може вступати до нового шлюбу через шість тижнів після пологів [20, с. 522].

Положення Арт. 12 Р. V, хоч і непрямо, направлене на охорону майнових (станових, спадкових) прав дітей: «Которая вдова, будучи стану шляхетського < . .> пошла замуж без ведомости и позволенья приятел своих кревных за простого стану чоловіка <...> таковая от всих имений своїх <...> отпадыва- еть <...> тые именья мають прийти на дети першого мужа...» [17, с. 519]. Р. V Арт. Пвизначає, що якщо вдова залишилася з малими дітьми, а чоловік опіку над дітьми і майном їй заповів, то вона має опікувати «яко бы было без шкоды детиное и утраты, а знищенья именей их». Якщо ж мати-опікунка «детям именье и скарбы утрачала, тогды стрыеве <...> и иншие близские, тых детей мають ее о то позвы притягнути на рок певный завитый перед уряд судовый земский, и доведуть ли того же утрачаеть, маеть опеку, именье и дети спустити кревным, а сама зостати на оправе своей. А не будет ли оправы, тогды мають ей выделити ровную часть межи детьми < .. > А где бы стрыев и инших кревных не было, тогды суд земский оного повету за донесеньем ведомости до них маеть такую утратную вдову позвати перед себе на роки судовые именем детей роком завитым. А там, где се тая утрата такая окажеть, мають опеку тую от нее взяти». У такому разі призначали опікуна, у тому повіті добре осілого, який «вей в целости до лет детинных держати и так ся заховати», як Арт. 4 Р. VI передбачено. Водночас нерадива мати-опікунка була зобов'язана відшкодувати всі збитки, нанесені дітям, з віна чи власного майна.

Р. VI присвячений опіці. Apr. 1 цього розділу було дано дефініцію неповнолітньої особи. Неповноліття - це недосяг- нення 18 років особою чоловічої статі та 13 років - жіночої. Арт. 2 забороняв батькові після смерті матері відчужувати або віддавати в заставу майно дітей, яке записано на них матір'ю або іншими родичами. Виняток становила потреба дітей у таких діях. Отже, залишаючи дитину-напівсироту під владою батька, така норма все-таки певного мірою охороняла дітей від зловживань батьківською владою. Порядок призначення опіки, вимоги щодо опікунів, їхні права й обов'язки та покарання за неналежне виконання цих обов'язків встановлювали Арт. 3-7 [17, с. 526-529]. Одним із недоліків Статуту ВКЛ 1588 р. вважаємо відсутність норм, які б встановлювали відповідальність батьків чи опікунів за неналежне виховання та утримання дітей тощо. Щодо охорони та захисту прав дітей інших станів Статут ВКЛ 1588 р., на жаль, відомостей не має. Арт. 8 Р. VI встановлював вичерпний перелік приводів для відповідальності дітей за цивільними справами [17, с. 529-530]. І хоча це схоже на те, що законодавець намагався встановити деякі особливості цивільно-правової відповідальності неповнолітніх осіб, у цьому випадку діти фактично мали відповідати не за свої, а батьківські діяння.

Із самого початку XIX ст. уряд Російської імперії прагнув поширити в українських губерніях загальноімперське законодавство. З метою уніфікації права й усунення місцевих відмінностей Наказом від 28 лютого 1804 р. було створено «Комісію складання законів» під керівництвом П. Завадського. Результатами роботи кодифікаційних груп під керівництвом А. Повстанського і Ф. Давидовича стали такі проекти: «Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» та «Зібрання малоросійських прав» 1807 р., що мало поширювати чинність на Київську, Чернігівську і Полтавську губернії. Цікавість викликає І і II частини, на жаль, чи не останньої зі спроб кодифікації українського права того часу. У Ч. І, яка складалася з 8 розділів та 303 параграфів, вміщувалися правові норми, що визначали правоздатність і дієздатність (про народження, стать, вік, фізичну й моральну здатність до укладення договорів), порядок укладення шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей. Ч. II мала 4 розділи, 289 параграфів і присвячена дітям і правам, «через них набутим». Зокрема, прогресивними, на нашу думку, є положення, які визначали дитину носієм окремих цивільних прав із факту народження. Значною мірою через їхній зміст, що суперечив політиці російського самодержавства, «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. не затвердили.

Остаточне запровадження загальноімперського законодавства в Правобережних губерніях пов'язують із 1842 р., але в Полтавській і Чернігівській губерніях. Воно відбулось зі збереженням дії окремих норм Статуту ВКЛ, які було включено до другої редакції «Зводу законів Російської імперії», згідно з наказом «Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальних про судочинство постанов імперії» 4 березня 1843 р. [1,с. 242-244].

Більш прогресивними є норми, що регулювали опікунські відносини в зазначених губерніях. Відповідно до загальноімперського законодавства, наприклад, коли заповітом не було призначено опікунів, опікуном ставав той із батьків, який залишився живим (за законом). Якщо ж не було опікунів ні за заповітом, ні за законом, то вони вибиралися та призначалися державними установами. За особливими нормами, що діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях, до опіки, якщо не було призначено опікунів за заповітом, призначалися близькі родичі. З іншого боку, тут право призначати опікунів належало тільки батькові, а згідно із загальноімперськими нормами обом: батьку та матері. Підтвердженням того, що закон наділяв батька, порівняно з матір'ю, більшою повнотою прав щодо власних дітей, є те, що коли опікункою залишалася мати, призначалися співопікуни - родичі дитини, переважно з батьківської сторони. Мати-опікунка, відповідно до загального для опікунів правила, мала звітувати, зокрема, і про отримані з дитячого майна доходи. Навіть якщо дочка проживала з матір'ю, для виходу заміж вона мала отримати згоду опікуна. Опіка над неповнолітніми хлопцями, як і за загальноімперськими положеннями, припинялась із настанням ними повноліття. Опіка над дівчатами припинялась у Полтавській і Чернігівській губерніях після їхнього одруження. У Полтавській і Чернігівській губерніях дочки до заміжжя, а сини до їх вступу в училище не повинні були бути розлучені з матір'ю, крім випадків, визнаних поважними Дворянською опікою чи Сирітським судом. Коли діти перебували з матір'ю, опікуни зобов'язані були доставляти їм визначені на утримання й виховання дітей кошти, пропорційно доходів з усього майна. Для Полтавської та Чернігівської губерній був встановлений особливий порядок запрошення опікунів для опіки над неповнолітніми, які зосталися без батька й матері. У порядку черговості залучалися рідні старші брати; дядьки та інші родичі з батьківської сторони; ті ж особи з боку матері; одружені родички за чоловічою лінією; такі ж особи за жіночою лінією. Цікаво, що згідно із загальноімперськими правилами особа, яка вийшла з-під опіки, могла вимагати відшкодування збитків, заподіяних опікуваному майну, тільки з опікуна, а за правилами, що діяли в Полтавській і Чернігівській губерніях, особи, які вийшли з-під опіки, могли пред'являти вимоги щодо незаконновідчудженого під час їхнього малоліт- ства майна особам, у володінні яких воно перебувало, а ті вже мали право позову до опікуна. До того ж особам, які досягай повноліття та вийшли з-під опіки, надавалося право до спливу строків давності поновлювати спори, за якими опікунами не було вжито всіх заходів щодо захисту їхніх прав [1, с. 245-247]. Для Полтавської та Чернігівської губерній передбачалися правила тимчасового поділу спадщини. Тимчасовий поділ тільки тоді визнавався остаточним і назавжди залишався в силі, коли не був оскаржений упродовж 10 років із моменту досягнення малолітніми спадкоємцями повноліття. Проте в певних випадках (розорення) усім спадкоємцям дозволялося, навіть якщо серед них були малолітні, проводити остаточний поділ, за умови, що він проводитиметься під контролем цивільної палати в присутності спадкоємців і опікунів малолітнього. Більше значення в Полтавській і Чернігівській губерніях надавалося саме родинним зв'язкам, передбачалася послушність і повага дітей до своїх батьків. Батькам навіть надавалася можливість у деяких випадках відректися від своїх дітей (Арт. 7 Р. VIII) [1,с. 248-249].

У всіх українських губерніях Російської імперії, крім Полтавської і Чернігівської, на початку XIX ст. під правову охорону також потрапляють майнові інтереси неповнолітніх (дворян та інших привілейованих станів), які знаходилися під опікою. З Наказом 1796 р. [14, с. 258-259] стає можливою відповідальність опікунів за нерадиве чи умисне упущення прав малолітнього. Важливою для попередження порушень інтересів неповнолітніх, які знаходяться під опікою, була затверджена доповідь Сенату 1806 р. [15, с. 730-732], відповідно до якої суди отримали право самостійно відзивати опікунів, які нехтували своїми обов'язками.

До відповідальності в разі порушення майнових прав дитини притягувалися й батьки. Це чітко видно з думки Державної Ради в справі про опіку В. Іванової [11, с. 88-90] та аналогічної думки за справою графині Потоцької [10, с. 317--318; с. 1052-1053]. Батьки зобов'язувалися представляти за вимогою суду звіт про управління майном дітей за кожен рік опіки й у випадку виявлення збитків компенсувати їх.

У XIX ст. правила про узаконення дітей змінювалися часто. В епоху Олександра І дозволялося узаконення дітей, народжених до шлюбу, у разі вступу їхніх батьків у шлюб між собою. Таке правило не розповсюджувалося на дітей, народжених від перелюбства. Державна рада прийняла спеціальну постанову та роз'яснила, що «дітей, народжених до подружжя матері, згодом шлюбом з'єднаної, без усякого сумніву можна вводити до всіх прав прізвища і спадкування, що законним дітям належать» [8, с. 149].

За Миколи І законом від 23 липня 1829 р. [9, с. 528], було суворо заборонено узаконення позашлюбних дітей, ніби з метою припинення подружніх зрад та підвищення моральності суспільства. Сумнівним, на нашу думку, є досягнення заявленої мети, оскільки регрес очевидний: було значно звужено коло дітей, які становили об'єкт правової охорони. За часів правління Олександра II дозвіл узаконювати дітей знов почав діяти.

Правові норми щодо охорони дитинства містилися у Зводі законів Російської імперії в 1 кн. Т. X (Закони цивільні (далі - ЗЦ)). Дитина вважалася законнонародженою, якщо була прижитою в законному шлюбі, а незаконнонародженою - якщо народилася в незареєстрованому (церквою) шлюбі («позашлюбні діти» почали називати за Законом від 3 червня 1902 р.). Законнона- роджені мали право користуватися всіма правами стану батька, носити його прізвище, право спадкування майна тощо, тоді як визнання особи незаконнонародженою накладало низку суттєвих обмежень на її права, насамперед майнові. За такими дітьми визнавалося лише одне право - на одержання від батька матеріального утримання (ст. 1324 ЗЦ). Подібні обмеження застосовувалися щодо врегулювання майнових відносин незаконнонароджених дітей щодо їхньої матері. У цьому випадку незаконнонароджені мали закріплене законом право на одержання матеріального утримання від своєї матері та зобов'язувалися доглядати її в старості, однак були позбавлені права спадкування за законом майна матері та її родичів. Повна цивільна дієздатність особи наступала з 21 року. У віці від 17 до 21 року особа вважалася обмежено дієздатною: вона мала право самостійно управляти належним їй на праві власності майном, однак вступати в зобов'язання їй дозволялося лише зі згоди опікунів [1, с. 253]. Згідно зі ст. 131 ЗЦ щодо позашлюбної дитини батьківська влада належала матері. Прізвище дитині давалося материнське лише за її згоди. По-батькові записувалося ім'ям хрещеного.

Упродовж XIX ст. узаконення все ще дозволялося лише в разі шлюбу батьків, але ст. 1441 ЗЦ відміняла заборону узаконення дітей, народжених від перелюбства. Процедура узаконення проводилася окружним судом. Як і раніше, поруч із цими правилами зберігалася можливість узаконення індивідуальними імператорськими наказами [8, с. 150]. Ст. ст. 166, 167, 168 ЗЗЦ встановлювали обов'язки батьків щодо дітей: надавати дітям прожиток, одяг та виховання добре і чесне, за своїм станом; моральне виховання має «сприяти видам уряду»; піклуватися про віддачу дітей на службу чи в промисел, а дочок - заміж. Не допускалося перевищення батьківської влади, що деколи знаходило вираз у примушуванні дитини до укладання шлюбу або вступу до монастиря. «Вошло в обычай у неких, что родители малых сынов своих еще прежде довольнаго их разсуждения обещавают в монахи, а потом возрастных увещевают или и понуждают стрищися в монашество, вспоминая им обещание свое и не попуская жениться. Сей обычай душепагубный есть <...> И хотя чада воли родительской подлежат, но не как скоти безсловесний...» [8, с. 145]. Ст. 169 надавала батькам право вступитися за них і подати позов у порядку, встановленому законом, у разі особистої образи, нанесеної неповнолітнім дітям,.

ЗЗЦ досить повно регулював опікунські відносини. Розрізнялася опіка за законом та заповітом. Установою про губернії (1775 р.) [19, с. 380, 410, 430] почалося перетворення опікунства на станову справу: окремо існували Дворянська опіка (для піклування дворянських вдів і малолітніх) і Сирітський суд (для піклування про вдів і малолітніх купців і міщан). Про опіку над селянами вперше згадується в «Установленні про Імператорську Фамілію», згідно з п. 2 § 182 якого на приказних старост покладався обов'язок «мати опіку» щодо господарства селянських вдів та сиріт, ледачих та недбайливих селян» [18, с. 563]. Проте це положення не було розвинене та навіть після Селянської реформи 1861 р. опіка над малолітніми селянами регулювалась переважно звичаями та забезпечувалась общиною.

До 1818 р. відкритим залишалося питання опіки над дітьми особистих дворян. Відповідно до наказу від 11 червня 1814 р. вони не мали права успадковувати батьківські маєтки, оскільки зобов'язані були спочатку отримати право на це майно «самі по собі». Отже, майно особистих дворян підлягало продажу після їхньої смерті, але оскільки для тогочасного законодавця не було очевидним, що в такому разі права власності спадкоємці не набувають взагалі, то наказ зобов'язував їх продати майно в установлений строк. Відповідно, назріло питання щодо продажу майна неповнолітніми, оскільки опіки над майном дітей особистих дворян у законодавстві прямо не було передбачено. Высочайше затвердженою думкою Державної ради від 21 лютого 1818 р. було зазначено, що таке майно мають продати опікуни неповнолітніх за вільною ціною, «а як діти особистих дворян належать до різночинців, то обрання опікунів, за загальним правилом, із числа родичів їхніх або сторонніх надати сирітським судам» [16, с. 220-222]. Продовженням принципу становості у встановленні опіки стало запровадження таких заходів: 1) передача опікунських справ купців комерційним судам (Одеса, Феодосія, Рені), хоча під час кодифікації 30-х рр. XIX ст. ці справи все-таки були в них вилучені; 2) передача опіки над дітьми козаків Чорноморського козацького війська суду цього війська, а в 1842 р. -- експедиції Військового правління; 3) доручення опіки над дітьми Таврійського мусульманського духовенства - муфтію (1833 р.); 4) створення окремих правил про опіку над дітьми татарських поселян Таврійської губернії (1837 р.) [7, с. 105, 110-116, 147-148]. ЗЗЦ зберіг становість у правовому регулюванні опіки, відповідно до п. 1 ст. 206 опіка та піклування встановлювалися над неповнолітніми. Згідно зі ст. 221 батьки мають право призначити в духовному заповіті до малолітніх дітей і майна, що залишилися після них, опікунів за власним своїм вибором. Хоча під час обрання опікуна батьки-заповідачі керуються власними міркуваннями щодо особи, яка має замінити батька, однак ці особи могли бути й не затверджені. До них так само застосовувалися правила ст. 244: вибір в опікуни має бути звернений на таких людей, які моральними якостями дають надію на опікування малолітнього в «здравии», доброму моральному вихованні й достатньому за його станом утриманні, і від яких можна чекати батьківського над малолітнім опікування. Тому забороняється призначати опікунами тих, хто розтратив своє та батьківське майно; хто має явні й відомі пороки або ж позбавлений судом усіх прав стану чи всіх особливих прав і преваг особисто й за станом привласнених; відомих суворими своїми вчинками; хто мав сварку з батьками малолітнього; неплатоспроможних. Дві додаткові умови закріплювались для Чернігівської та Полтавської губерній: опікунами не могли бути особи, які не перебували в російському підданстві, та особи, які не мали власного майна, достатнього для забезпечення опіки. І справді, призначати опікуна із числа іноземців логічним є лише в тому разі, якщо під опіку потрапив іноземний неповнолітній.

Усунення батька від опіки було явищем рідкісним, на відміну, на жаль, від матері. З іншого боку, слово матері часто було визначальним під час прийняття рішень сирітськими судами (наприклад, справа М. Соколової). Відзначимо поблажливе ставлення російського опікунського права щодо ситуації повторного шлюбу вдови, адже в багатьох європейських країнах він був підставою для позбавлення матері права на опіку над дітьми від попереднього шлюбу [6, с. 212-214]. Для здійснення материнського опікування в побуті повноваження опікуна не завжди були необхідними, тому не було потреби затверджувати опіку одразу ж після смерті одного з батьків над напівсиротами. Так, М.О. Павлуцький помер у 1890 р., залишивши свою доньку з матір'ю - своєю дружиною С.О. Павлуцькою, яка подала до сирітського суду прохання про призначення її опікункою лише через 5 років, коли їй знадобилося право клопотати про затвердження дочки в правах на спадщину [3, арк. 29].

Аж до кінця XIX ст. цивільно-правові норми, що охороняли материнство й дитинство, залишалися майже незмінними. Проте Законом від 12 березня 1891 р. «Про дітей усиновлених і узаконених» було, нарешті, дозволено легалізацію таких дітей шляхом подальшого шлюбу батьків, а також дозволено їхнє усиновлення. Законом від 3 червня 1902 р. «Про покращення становища незаконнонароджених дітей» були визнані законними діти, народжені в недійсному шлюбі. Обов'язки з утримання та виховання позашлюбної дитини залишалися на матері, але відсутність у неї коштів ставала підставою для залучення батька до виконання аліментарних обов'язків [4, с. 4, 13,27,31,36]. Закон від 3 червня 1902 р. вперше дозволив розглядати позови позашлюбних дітей про утримання в порядку цивільного, а не кримінального судочинства. Відповідно до цього закону кровна спорідненість між батьком і дитиною могло підтверджуватися будь-якими доказами. Однак мова йшла не про встановлення батьківства як сімейно-правового зв'язку з дитиною, а лише про право дитини на утримання. Добровільне визнання батьківства не дозволялося. Правовий зв'язок матері й дитини встановлювався на основі визнання кровної спорідненості. За відсутності визнання кровна спорідненість матері й дитини могла бути підтверджена лише метричним записом чи її власноручним письмовим посвідченням. І в такому разі встановлювався саме сімейно-правовий зв'язок між матір'ю та дитиною. Така обмежена кількість способів доказування обґрунтовувалася необхідністю захисту дівчат із благородних сімей, які народили дитину поза шлюбом, від можливого шантажу [8, с. 149-150].

На початку XIX ст. отримує розвиток законодавство щодо усиновлення, тоді ж виділяються головні його види: усиновлення дворянами, особами податних станів, іноземцями. Існувало й «сопричтение детей незаконнорожденных к законным», яке також розглядалось як усиновлення. Для реалізації усиновлення кожного виду передбачалися свої правила. 11 жовтня 1803 р. був виданий наказ, що дозволяв бездітним дворянам всинов- лювати найближчих законнонароджених родичів «через передачу їм за життя прізвища та герба». Дещо пізніше з'явилась ціла низка імператорських наказів, присвячених безпосередньо усиновленню, які наголошували на необхідності неухильного дотримання під час усиновлення принципу становості. Усиновлення дворянами отримало значення генеалогічного, хоча виникло не лише як спосіб підтримання згасаючого прізвища, а й як можливість набуття дитиною сім'ї. Селяни могли вси- новлювати шляхом приписки усиновленого до свого сімейства, але право на наділ новий член родини набував тільки в тому разі, якщо усиновлення проводилося з дозволу общини [8, с. 151-152]. Із середини XIX ст. стало можливим всиновлю- вати не тільки дітей-сиріт. У випадку, коли батьки дитини були живими, на усиновлення потрібна була їхня згода (ст. 148).

Згідно із законом від 12 березня 1891 р. усиновителями могли бути будь-які особи старше ЗО років (крім тих, хто дав обітницю безшлюбності), які не мали своїх дітей. Міщани та селяни складали виключення. Не дозволялося усиновлення християнами нехристиян і навпаки, розкольниками та членами їхніх сект - православних. Євреї могли всиновлювати своїх одновірців, як правило, у місцях своєї осілості. Усиновлення священнослужителями та нижчими військовими чинами дозволялося лише з відома начальства. Різниця у віці всиновлювача та того, кого всиновлювали, мала складати 18 років. Необхідною була згода батьків, опікунів чи піклувальників дитини на її усиновлення, а також її самої, якщо вона досягла 14 років. Для усиновлення одним із подружжя необхідною була згода іншого. Усиновлений набував усіх прав й обов'язків законних дітей [13, с. 112]. Усиновлення дворянами здійснювалося через окружний суд, а міщанами та селянами - шляхом приписки дитини до своєї сім'ї. Такий порядок діяв і після видання закону від 3 червня 1902 р., але тепер допускалося усиновлення позашлюбних дітей і встановлювалися менш суворі умови: усиновитель міг бути молодший ЗО років, не обов'язковою була й різниця у віці [12, с. 494].

У кінці XIX ст. непроста процедура всиновлення визначалася Статутом цивільного судочинства та залежала від стану усиновителя. У залежності від мотивації поведінки усиновителя всиновлення поділялося на три категорії. До І категорії належало всиновлення за обіцянкою, коли усиновитель обіцяв робити все, щоб усиновленій дитині в нього було добре; до II - усиновлення дитини годувальницею, яка до неї прив'язалася,адо ІІІ-усиновлення завтагороду [8, с. 152,154-155].

Висновки

Отже, у XIX ст. - 1917 р. лише вищі, освічені верстви населення мали принципово відмінне, ніж у більшої частини населення, уявлення про сутність материнства й дитинства та необхідність їхньої охорони. Основна маса населення жила за патріархальним ладом, що не визначав охорону материнства й дитинства як особливу проблему. Тому саме державна влада, яка усвідомлювала унаслідок обізнаності та міжнародного впливу необхідність гуманізації звичаїв, традицій, моралі й зміни суспільних відносин, брала на себе роль провідника нових ідей, оформлюючи їх у відповідні правові норми. Норми цивільного (шлюбно-сімейного) законодавства, що діяли в українських губерніях Російської імперії (XIX ст. -1917 р.), були спрямовані, часто непрямо, на охорону материнства й дитинства, зокрема, шляхом задоволення природних почуттів любові та прихильності, які знаходили застосування у зв'язку з відсутністю власних дітей; шляхом влаштування дитини в нову родину, що мало особливе значення для дітей-сиріт тощо. Особливість правової охорони материнства й дитинства в українських губерніях Російської імперії з початку і до 40-х років XIX ст. зводиться до застосування на території лівобережних губерній, окрім джерел загальноімперського права, також окремих норм Статуту ВКЛ 1588 р., магдебурзького права, козацького звичаєвого права. У правобережних губерніях продовжували залишатись чинними й деякі «конституції» польських сеймів. Цивільне (шлюбно-сімейне) законодавство, що діяло в українських губерніях та містило норми щодо охорони материнства й дитинства, мало деякі особливості в порівнянні із загально- імперським. Так, у Чернігівській і Полтавській губерніях мав місце підвищений статус матері: ні в якому разі не дозволялося розлучати дітей із матір'ю, слово матері було визначальним під час розгляду справ, зокрема, у сирітських судах; більш розвиненими є, на нашу думку, норми щодо встановлення опіки над неповнолітніми та їхнім майном, уже цілком сформований інститут опіки й піклування не втратив свого значення й сьогодні. Призначення опікуна на підставі заповіту, на наш погляд, є необхідним і можливим для закріплення в сучасному українському законодавстві.

Література