Роль парламентських комітетів у процесі інституціоналізації законодавчої влади

Анотація

політичний парламентський комітет законодавчий

Досліджуються положення західної політичної науки щодо функцій парламентських комітетів, їх місця у законодавчому процесі, взаємодії з парламентами в цілому, політичними партіями, органами виконавчої влади, внутрішньокомітетських правил та процедур. Розкривається поняття сильних та слабких комітетів.

Ключові слова: неоінституціоналізм, інституціоналізація, парламент, парламентські комітети, законодавчий процес, функції комітетів, політичні партії, партійні фракції, процедури комітетів

Стаття надійшла до редакції 24.01.2014 р.

Аннотация

Хмелько И. С., Перегуда Е. В. Роль парламентских комитетов в процессе институционализации законодательной власти

Исследуются положения западной политической науки относительно функций парламентских комитетов, их места в законодательном процессе, взаимодействия с парламентами в целом, политическими партиями, органами исполнительной власти, внутрикомитетских правил и процедур. Раскрывается понятия сильных и слабых комитетов.

Ключевые слова: неоинституционализм, институционализация, парламент, парламентские комитеты, законодательный процесс, функции комитетов, политические партии, партийные фракции, процедуры комитетов.

Annotatіon

Khmelko I.S., Pereguda Y.V. The role of parliamentary committees in the process of legislature's institutionalization

The positions of the western political science about the functions of parliamentary committees, their place in the legislative process, interaction with parliaments in general, political parties and the executive authorities, committees rules and procedures are researched. The concept of strong and weak committees is revealed.

Keywords: new institutionalism, institutionalization, parliament, legislature, parliamentary committees, legislative process, the functions of the committees, political parties, party factions, committees procedures.

Невід'ємним елементом сучасної демократії є інститут законодавчої влади. Парламент виконує важливі функції у політичній системі--законодавчу, установчу, представницьку, контрольну тощо. Становлення інституту парламентаризму є наслідком тривалого розвитку, формування механізмів взаємодії з іншими політичними інститутами, внутрішніх правил. Від процесу парламентської інституціоналізації значно залежить ефективність діяльності парламенту.

Одним з важливих моментів розвитку потенціалу парламенту є становлення системи парламентських комітетів. Це вагомий елемент цього інституту. Тому дослідження різних аспектів діяльності комітетів є актуальною суспільно-політичною проблемою та вагомою складовою дослідження парламентської інституціоналізації.

Вітчизняна наука значно просунулась у дослідженні парламентаризму. Значний внесок у це зробили політологи, правознавці, фахівці держу правління -- О. Бабкіна, О. Бандурка, А. Білоус, Ю. Ганжуров, А. Георгіца, Ю. Древаль, В. Журавський, А. Кудряченко, В. Литвин, А.

Погорєлова, В. Погорілко, В. Ребкало, А. Ткачук, М. Томенко, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, П. Шляхтун, О. Ющик та ін. Різним аспектам парламентаризму присвячено низку кандидатських дисертацій (Н. Вінничук, В. Голишев, І. Зарицька, В. Звірковська, О. Коляструк, О. Ломжець, О. Мороз, Н. Мосюкова, М. Новіков, Л. Павлова, Л. Скочиляс, О. Скребець, О. Совгиря). Але у науковій, особливо політологічній, літературі майже відсутній аналіз такого явища як парламентські комітети. Навіть у тих працях, де парламентаризм досліджується як інститут, основна увага зосереджується на його взаємодії з інститутами Президента, уряду, партіями. Якщо ж автори вивчають внутрішню структуру парламента, то це в кращому разі стосується парламентських фракцій. Тому політологічне дослідження функціонування парламентських комітетів залишається актуальним.

Натомість західна, зокрема американська, наука накопичила значний досвід у дослідженні комітетів. Ці дослідження були започатковані наприкінці ХХ ст. Вони формувалися на межі двох напрямів досліджень --законодавчої влади й розробки державної політики. Серед перших були праці Д. Олсона, М. Мезі, Л. Лонглі [1; 2]. Вони продемонстрували значення ролі комітетів, зв'язок між їх силою та силою законодавчих органів у політичному процесі. Було зроблено висновок, що парламенти з ефективною системою комітетів зазвичай виконують активну роль у формуванні державної політики. Тому роль парламентів буде вагомішою, якщо комітети є постійними й паралельними за галузями політики структурам адміністративних органів. Слабкі системи комітетів майже завжди пов'язані зі слабкими законодавчими органами [1, с. 208].

Існує низка досліджень західноєвропейських парламентів, таких як «Парламенти та правила більшості у Західній Європі» [3; 4]. Вони переконливо демонструють, що більшість парламентів має добре розвинену систему комітетів, які виконують дві головні функції--законодавчої діяльності й адміністративного нагляду. До останніх напрацювань щодо інституціоналізації парламентів належить й вивчення подвійної структури--партійних фракцій й комітетів з їх керівництвом.

Розвитку досліджень комітетів сприяли дослідження Конгресу США. Н. Полсбі зазначає, що їх юрисдикція чітко встановлена в правилах. Сьогодні комітети є цілком незалежними структурами, робота яких зазнає нечастих ревізій з боку партійного керівництва Конгресу [5]. Серед інших структур парламенту комітети покликані сприяти владі більшості й захисту прав меншості. Отже, аналіз роботи комітетів має важливе значення для прийняття рішень й має бути включений в аналіз роботи парламенту.

Відтак метою статті є аналіз найважливіших положень західної політичної науки щодо ролі парламентських комітетів у процесі парламентської інституціоналізації.

Комітети можуть брати участь у роботі парламенту на всіх етапах законодавчого процесу і їх силу можна оцінювати по стадії залучення у законодавчий процес. Існують чотири етапи законодавчого процесу й участі комітетів. Перший--це початковий етап зародження політики. Комітети можуть досліджувати соціальні запити й виробляти пропозиції з державної політики у формі законопроектів. Другий етап--прийняття рішень. Комітети можуть обговорювати законопроекти й поправки і формулювати альтернативний варіант пропозицій до проекту. Крім того, вони можуть займатися рішеннями державної політики або розробляти стратегічні плани дій у конкретній сфері. На третьому етапі комітети можуть контролювати процеси складання запитів і контроль над одержанням відповідей. Останнім є етап оцінки виробленої політики. Комітети можуть займатися наглядом над втіленням парламентських рішень й розробкою нових законопроектів [6].

Неоінституціональна література підкреслює чотири основні функції комітетів--внесок в ефективність парламентського процесу, вигода від політичних торгів, збір інформації й міжпартійне співробітництво [4].

1) Внесок в ефективність парламентського процесу. Одним з завдань комітетів є сприяння продуктивності законодавчої праці. Зі збільшенням досвіду роботи в комітеті законодавці стають експертами у відповідній сфері політики. Депутати, які не є членами комітету, не можуть стати фахівцями в сфері, що перебуває в компетенції комітету, на тому самому рівні й не можуть оскаржувати рішення комітету по суті питань у повному обсязі [7; с. 69]. В свою чергу, збільшення експертних знань членів комітетів дає їм перевагу в роботі із представниками виконавчої влади, які є фахівцями за визначенням. Отже, законодавча продуктивність парламенту збільшується в залежності від зростання кількості комітетів та активізації їх ролі в законодавчому процесі.

2) Вигода від політичних торгів. Робота в комітетах дозволяє депутатам, які мають різні політичні цілі, обмінюватися послугами й вести переговори. Обмін послугами дозволяє їм домовитись, що вони голосують за проекти, які запропоновані кожним з них. Комітети дозволяють своїм членам брати зобов'язання й давати обіцянки, оскільки депутати одержують щось на кшталт прав власності над конкретною сферою політики в напрямку роботи їх комітету [4].

3) Збір інформації. Інформаційна невизначеність відіграє вирішальну роль у формуванні політики [8]. Спеціалізація є засобом боротьби з невизначеністю. Ця функція означає, що депутати спеціалізуються в сфері роботи комітету при мінімальних витратах для парламенту. Парламент може призначити фахівців для роботи в певному комітеті. Отже, комітет може отримати фахівців без додаткових часових або фінансових витрат.

4) Міжпартійне співробітництво М. Шоу вважає, що сила партій і комітетів зворотно пропорційні [9, с. 94]. Але частина дослідників заперечує цю тезу й підкреслює, що передвиборна політика пояснює силу комітетів. Останні є інструментами партії більшості, а точніше її керівництва, використовуються для збільшення шансів партії на одержання більшості у парламенті [10, c. 29].

Неоінституційний підхід має важливі наслідки. У першій функції комітетів (внесок в ефективність парламентського процесу) комітети ухвалюють рішення незалежно від партійних впливів та впливу законодавчої палати. Друга функція припускає, що комітети перебувають під впливом виборців і вирішують питання в рамках їх юрисдикції, незалежно від партій та законодавчої палати. У третій функції (збір інформації) комітети постають підрозділом парламенту, а їх головна функція полягає в зборі інформації для нього. В останній функції партії контролюють роботу комітетів. Їх лідери ухвалюють рішення щодо розподілу місць в комітетах.

Розподільна, інформаційна й партійна перспективи приділяють увагу альтернативним поясненням функцій комітетів. «Розподільна» підкреслює інтерес депутатів у перерозподілі державних благ. Робота у комітетах сприяє угодам щодо їх розподілу. Депутати домагаються збільшення витрат на потреби прихильників. Члени комітетів встановлюють «права власності» у певних сферах політики. Але, по-перше, члени комітетів мають бути сильними адвокатами щодо підвищення державних витрат, а по-друге, комітети мають бути здатними вплинути на результати голосування. Так, сильні комітети мають владу, названу в літературі владою «швейцара» (або «воротаря»), тобто вони відкривають й закривають двері для законопроектів, використовують свою владу пропускати їх на голосування [11].

«Інформаційна» перспектива не заперечує розподільних інтересів депутатів, але підкреслює, що головна роль комітетів полягає в наданні інформації для всіх депутатів. Це знижує невизначеність щодо наслідків політики. Усі законодавці виграють від одержання інформації.

«Партійна» перспектива означає, що депутати працюють у комітетах з метою досягнення успіху на виборах. Отже, вони перебувають під впливом виборців або груп, які підтримують їх на виборах і виступають як їх агенти.

Багато вчених стверджують, що партії й комітети є протилежними засобами внутрішньої організації парламенту. Важливість кожного з них є зворотньо пропорційною важливості іншого [12, c. 269].

Ці перспективи заклали фундамент для «виборчої», «партійної» і «законодавчої (палатної)» моделей. У першій депутати діють з метою задоволення потреб виборців або щоб допомогти важливим групам клієнтів у досягненні їх цілей [11]. При цьому головною мотивацією депутатів є переобрання.

У палатній моделі комітети слугують законодавчим палатам. Розробка законодавства є їх безпосередньою функцією. Члени комітету використовують свою позицію не для задоволення виборчих інтересів, а для вироблення політики. Комітети сприймаються як мікрозаконодавчі палати, де заслуховуються доповіді, виробляються ідеологічно збалансовані рішення й обговорюються наслідки прийняття законопроекту [13].

Партійна модель ґрунтується на аксіомі, що законодавці прагнуть до переобрання й виборчого успіху їх партій. Партійна більшість тисне на членів комітету, щоб вони впроваджували в життя рішення партії. Отже, члени комітету працюють з метою підвищення репутації партії й досягнення успіху в здійсненні її політики [10, c. 29].

Ці моделі не виключають одна іншу. Кожна частково пояснює роботу комітетів, але жодна не може відобразити всю повноту роботи комітетів і повністю пояснити спектр політичних сил, які впливають на цю роботу.

У повсякденному житті депутати мають збалансовувати суперечливі вимоги законодавчої палати, партій та виборців. Комітети якраз і збалансовують ці інтереси [14]. Отже, члени комітету балансують між інтересами парламенту, партії й виборців. Те, наскільки комітети приділяють увагу тим чи іншим запитам, варіюється від парламенту до парламенту.

Незалежні або орієнтовані на виборців комітети звичайно займають центральне місце в парламенській структурі. Незалежні комітети відіграють важливу роль у розробці законопроектів і виконанні інших функцій, таких як аналіз і перегляд законопроектів і запрошення представників виконавчої влади для роз'яснення проблем. Ці комітети незалежні від впливу парламенту або партій. Останні найчастіше домінують над слабкими комітетами, ролі яких в законодавчому процесі вторинні порівняно з ролями парламенту і партій і які створюються на короткий період для розгляду законопроектів. Найчастіше слабкі комітети одержують проект після пленарного слухання.

Не лише інтереси членів комітету, а й характер політичних питань на розгляді парламенту впливає на роль комітетів у прийнятті рішень. Так, згуртована партійна більшість може суттєво вплинути на ухвалення рішення й розвинути партійно залежну систему комітетів. Якщо більшість не має достатньої згуртованості, коаліційна більшість з різних партій може скластися на пленарному засіданні. Якщо більшість питань порядку денного засідання має значну державну важливість, парламент буде домінувати над роботою комітетів [15, с. 172]. Тому парламенти, у яких виникають труднощі з формуванням більшості, впливають на роботу комітетів. Приклад Конгресу США показує, що, чим більше питань включено до порядку денного, чим більший діапазон суспільної політики включається в ці питання, чим більше питань повторюється в парламентському розгляді й чим менш значні питання державної політики вносяться на розгляди Конгресу, тим більше Конгрес спирається на комітети й тим менше--на партії або законодавчі палати [15, с. 172]. Законодавчі органи інших країн так само покладаються на комітети, якщо до порядку денного включаються незначні питання, при великій кількості питань, представлених на розгляд, і при частій повторюваності питань.

Сучасні дослідження парламентських комітетів звичайно приділяють увагу також наступним факторам: структурі комітетів (кількість, розміри, юрисдикції, підкомітети, обмеження на участь у декількох комітетах); процедурам їх роботи (призначення членів, вибір керівництва, заслуховування рішень меншості, етап законотворчості, на якому комітети починають роботу); повноваження (права законодавчої ініціативи, внесення змін у проекти, методи одержання інформації тощо) [4].

Парламентські правила й процедури є важливими факторами в аналізі роботи комітетів. Вони визначають роботу і юрисдикцію комітету, його роль у законодавчому процесі. Це основні нормативні акти, які регулюють роботу комітетів. Відсутність цих правил, найімовірніше, приведе до відсутності згоди між учасниками процесу і, як наслідок, до хаосу в роботі комітетів та не дозволить їм виконати поставлені перед ними завдання.

Нарешті, важливим фактором є кваліфікований адміністративний персонал. Парламент потребує такого персоналу для надання депутатам необхідної інформації й адміністрування. Таким чином, позиція комітетів у прийнятті рішень, наявність кваліфікованого адміністративного персоналу, партійна система значною мірою визначають характер і ступінь впливу законодавчої влади в процесі розробки державної політики [1, c. 7].

Існують й зовнішні фактори ролі комітетів у законодавчому процесі, такі як сила президента, адміністративних відомств у формуванні політики [16, c. 28]. Зв'язок з іншими інститутами та з іншими елітами теж впливає на роль парламенту.

Дослідники розділяють парламентські системи на системи британського (Великобританія, Канада, Індія) та американського (США, Італія, Німеччина) типів [9, с. 394]. Відмінність між ними не завжди чітка. Але у країнах з американською традицією комітети є, як правило, сильними.

Відносини депутата з виборцями є ще одним фактором аналізу системи комітетів. Від зв'язку парламенту із групами виборців залежить його здатність вплинути на державну політику, оскільки він дає легітимність [1, с. 9]. Депутати часто розглядають призначення на комітет з погляду того, що комітет може зробити для виборців, що приведе до зростання шансів на переобрання [17, с. 23].

Комбінація зовнішніх і внутрішніх факторів визначає роль комітетів у законодавчому процесі. Оцінюючи цю роль, як мінімум два головні фактори повинні бути прийняті до уваги: їх роль у прийнятті рішень (роль комітетів у внутрішніх і зовнішніх відносинах парламенту) і підтримка від інших членів політичної системи--парламентських партій, їх керівництва всередині парламенту й міністерств у його зовнішніх відносинах.

Парламентські комітети можна класифікувати за їх силою--від дуже слабких до дуже сильних. Слабкі комітети не є центральним елементом парламентських операцій. Сильні комітети мають широкі повноваження, які можуть включати питання прийняття законодавства, і тому мають важливе значення для законодавчого процесу. Комітети, які домінують над палатами або партіями, звичайно класифікуються як слабкі комітети, а комітети, які орієнтовані на виборців (незалежні комітети), класифікуються як сильні.

М. Шоу пропонує наступну класифікацію оцінки сили комітетів [18, c. 417]: -- президентська система + відсутність контролю партій + комітети одержують проект закону до палати = сильні комітети;--парламентська система (континентального типу) + відсутність партійного контролю + комітети одержують проект закону до палати = сильні комітети;--парламентська система (Вестмінстерська або Британська) + партійний контроль + комітети одержують законопроект після палати = слабкі комітети.

Отже, відповіді на кілька питань дадуть уявлення про силу комітетів. По-перше, чи є комітети місцем, де ухвалюються рішення, або вони займаються легітимізацією рішень інших структур, таких як партії, парламентське керівництво

Іншими словами чи є комітети центральною ланкою законодавчого процесу

По-друге, чи може проект закону бути вільно прийнятий, змінений або відхилений комітетом, незважаючи на те, хто його ініціював

По-третє, чи можуть комітети здійснювати істотний вплив на рішення виконавчої влади

Комітети в парламентах країн, що розвиваються, мають вирішальне значення тому, що вони є найбільш здатними до виконання трьох ключових й необхідних парламентських функцій: зв'язок, легітимність і формування політики. Зріла система комітетів здатна до ефективного їх виконання.

Однак комітети часто зазнають труднощів при виконанні цих функцій. Наприклад, проведення регулярних слухань на комітетах може розширити функції представництва. Це, однак, вимагає певної відкритості в законодавчому процесі. Це нова функція для новостворених парламентів. Відсутність доступу населення до прийняття рішень приводить до дефіциту довіри до законодавчої влади й уряду. Це ускладнює функцію легітимності.

Комітети в демократичних країнах, що розвиваються, діють за швидких й значних змін політичної системи. Перехід від парламентських до змішаних або президентських типів систем державного правління призведе до створення більш сильних комітетів. Крім того, комітети, які одержують проект закону на ранніх етапах законодавчого процесу, сильніші за комітети, які одержують проект закону пізніше. Так само сила комітетів варіюється від тих, які мають право законодавчої ініціативи, до тих, які цього права позбавлені.

Дослідження з парламентської інституціоналізації [5] говорять про те, що вона відбувається на двох рівнях. На першому інституціоналізація є процесом внутрішньої спеціалізації в рамках законодавчої влади. При цьому парламент делегує виконання завдань комітетам. Законодавчі органи можуть варіюватися від парламенту, який орієнтується на роботу на пленарному засіданні й не використовує або мало використовує комітети, до парламентів, які орієнтовані на комітети й делегують їм важливі функції тощо [19, c. 143].

На другому рівні інституціоналізація відбувається в рамках комітетів. Останні можуть варіюватися від комітетів з високорозвиненими процедурами й нормами наступності в членстві до комітетів зі слабко розвиненими процедурами й невеликою наступністю [5]. Дослідження показують, що законодавчі органи можуть або пройти процес розвитку від законодавчого процесу (головним чином на пленарному засіданні) до парламенту, орієнтованого на роботу в комітетах, або парламент може почати цей процес із прийняття положення в конституції про роль комітетів і згодом перейти до парламентської системи з добре інституціоналізованою системою комітетів [19, c. 5].

На відміну від політичного фокусу в роботі партій, комітети підкреслюють професіоналізм і технічний досвід у написанні й аналізі законодавства [20, c. 6]. Спосіб поєднання партій та комітетів у законодавчому процесі значною мірою визначає здатність парламенту виконувати завдання управління політикою й вирішувати законодавчі конфлікти, а для нових законодавчих органів у нових державах може в остаточному підсумку визначити долю парламенту, його довгостроковий розвиток і стабільність. Партії й комітети можуть поєднуватися різними способами [20, c. 17].

Протиріччя між партіями й комітетами необов'язково є негативним явищем. Певний ступінь конфлікту може бути необхідним для ефективного законодавчого процесу. Конфлікт може бути позитивним явищем, але лише тоді, коли існують механізми управління ним. Без них парламентський процес може виявитися в тупиковому і недієздатному стані [20, c. 18]. Здатність до вирішення внутрішніх конфліктів є особливо важливою для новоствореного законодавчого органу тому, що тупик і бездіяльність послабляють позицію законодавчого органу в політичному процесі. Законодавчі органи, які нездатні діяти ефективно, потрапляють під вплив інших інститутів.

Проведений аналіз засвідчує, що діяльність парламентських комітетів є об'єктом політологічного, а не лише правознавчого аналізу, адже вони впливають на розподіл влади. Одним з ефективних підходів при вивченні комітетів є неоінституціоналізм. Серед основних аспектів дослідження їх діяльності: функції комітетів, взаємодія з парламентом, партіями, виконавчою владою, внутрішні правила тощо. Наразі західною наукою розроблено моделі функціонування комітетів, які дозволяють розпочати політологічні дослідження комітетів українського парламенту. Надалі ці дослідження дадуть змогу розробити моделі, орієнтовані на вітчизняні реалії.

Список використаних джерел

1. Olson D.M. Legislatures in the Policy Process: The Dilemmas of Economic Policy / D.M. Olson, M.L. Mezey (eds. ). -- Cambridge, New York: Cambridge University Press, 1991. -- 244 p.

2. Longley L.D. Two Into One: The Politics and Processes of National Legislative Cameral Change / L.D. Longley, D.M. Olson. -- Boulder, Oxford: Westview Press, 1991.--240 p.

3. Doring H. Parliaments and Majority Rules in Western Europe / Н. Doring. -- New York: St. Martin's Press, 1996. -- 700 p.

4. Strom K. Parliamentary Committees in European Democracies [Електронний ресурс] / К. Strom // The New Roles of Parliamentary Committees / L.D. Longley, R.H. Davidson (eds. ). -- London, Portland: Frank Cass. -- 1998. -- P. 21-59. -- Режим доступу:

5. http://politicacomparata. files. wordpress. com/2011/03/strom-1998parliamentary-committees-in-european-democracies. pdf.

6. Polsby N.W. The Institutionalization of the US House of Representative [Електронний ресурс] / N.W. Polsby // American Political Science Review. -- 1968. -- J№ 62. -- Р. 144-168. -- Режим доступу: http://www. courtneybrown. com/classes/Downloads/ PolsbyInstitutionalizationAPSR.pdf.

7. Agh A. Political Harmonization in the East Central European Parliaments: Parliamentary Committees as Central Sites of PolicyMaking / А. Agh // Working Papers on Comparative Legislative Studies. II: The Changing Roles of Parliamentary Committees / L. D. Longley, A. Agh (eds. ). -- Appleton: Research Committee of Legislative Specialists, International Political Science Association, Lawrence University, 1997. -- P. 89-106.

8. Mezey M. Comparative Legislatures / М. Mezey. -- Durham: Duke University Press. -- 1979. -- 317 p.

9. Gilligan T. Asymmetric Information and Legislative Rules with a Heterogeneous Committee [Електронний ресурс] / T. Gilligan, K. Krehbiel // American Journal of Political Science. -- 1989. -- Vol. 33, № 2. -- P. 459-490. -- Режим доступу: http://faculty-gsb. stanford. edu/krehbiel/My%20PDFs/89%20AJPS%20Asymmetric%20 Info%20and%20Legislative%20Rules. pdf.

10. Lees J.D. Committees in Legislatures: A Comparative Analysis / J.D. Lees, M. Shaw (eds. ). -- Durham: Duke University Press, 1979.--449 p.

11. Cox G.W. Legislative Leviathan: Party Government in the House / G.W. Cox, M.D. McCubbins. -- Berkeley: University of California Press, 1993. -- 324 p.

12. Weingast B.R. The Industrial Organization ofCongress [Електронний ресурс] / B.R. Weingast, W. Marshall // Journal of Political Economy. -- 1988. --Vol. 96. --№ 1. --P. 132-163. --Режим доступу: http://faculty. Washington. edu/jwilker/571/571readings/ WeingastMarshall. pdf.

13. Olson D.M. The Legislative Process: A Comparative Approach / D.M. Olson. -- New York: Harper & Row, 1980.--483 p.

14. Londregan J. Comparing Committee and Floor Preferences

[Електронний ресурс] / J. Londregan, J.M. Snyder // Legislative Studies Quarterly. -- 1994. -- № 192. -- P. 233-266. -- Режим

доступу: http://www. unc. edu/~carsey/teaching/ICPSR-2011/ Londregan%20and%20Snyder%20%281994%29.pdf.

15. Rohde D. Parties and Committees in the House: Member Motivations, Issues, and Institutional Arrangements [Електронний ресурс] / D. Rhode // Legislative Studies Quarterly. 1994. -- № 19. -- P. 341-359. -- Режим доступу: http://ajmadonn. myweb. uga. edu/ Rohde. pdf.

16. Deering C.J. Committees in Congress / C.J. Deering, S.S. Smith.--Washington, DC: CQ Press, 1997.--236 p.

17. Smith S.S. Committees in Congress / S.S. Smith, C.J. Deering. -- Washington: CQ Press, 1990. -- 259 p.

18. Boynton G.R. Legislative Systems in Developing Countries / G.R. Boynton, Chong L. Kim. -- Durham: Duke University Press, 1975.--286 p.

19. Shaw M. Committees in Legislatures / М. Shaw // Legislatures / Philip Norton (ed. ). -- New York: Oxford University Press, 1990. -- P. 1-336.

20. Norton P. Nascent Institutionalization: Committees in British Parliament / Р. Norton // The New Roles of Parliamentary Committees / L.D. Longley, R.H. Davidson (eds. ). -- Portland: F. Cass, 1998. -- P. 143-162.

21. Ostrow J.M. Comparing Post-Soviet Legislatures: A Theory of Institutional Design and Political Conflict / J.M. Ostrow.--Columbus: Ohio State University Press, 2000. -- 305 p.

Размещено на Allbest.ru