Історія становлення та розвитку кінопромисловості в Україні

Анотація

Стаття присвячена дослідженню з позицій історичної ретроспекції основних етапів розвитку системи виробництва національних фільмів в Україні, зокрема, еволюції організаційно-правової форми його суб'єктів та розвитку державної думки у сфері кінематографії.

Про перспективи українського кіно говорять багато, особливо тепер, після прийняття ряду концепцій виведення кіногалузі з існуючого стану, проте єдиним поки що суттєвим кроком на шляху до її реформування залишається впровадження інституту продюсерства в Україні, що покликаний запровадити протекціонізм та зруйнувати радянську систему кіновиробництва, котра фінансується тільки через держзамовлення, оскільки майбутнє - за "багатоканальною системою, що на сьогодні існує в Європі та в усьому світі". Така перспектива виробництва кінофільмів на умовах дольової участі та подальшого розподілу майнових прав між державою та продюсером (співпродюсерами) видається досить багатообіцяючою, та на практиці процес виготовлення національних фільмів у формально діючій продюсерській системі не позбавлений проблем. Це - і брак коштів, і бідність нормативно-правової бази, і безліч інших нюансів, скажімо, незабезпечення контролю з боку державних органів за діями виконавців (продюсера та кіностудії) та невиконання продюсерами зобов'язань щодо дольової участі у виготовленні кінопродукції, що призводить до порушення умов державних контрактів і, як наслідок, до невиконання державного замовлення у встановлені терміни. Окрім того, кількість приватних осіб, бажаючих вкладати кошти у кіновиробництво, залишається стабільно малою, що пояснюється невпевненістю інвесторів у можливості отримання прибутку від таких інвестицій та неготовністю ризикувати. Все це породжує певний circulus vitiosus, дієвих варіантів виходу з якого так досі й не було запропоновано.

Для більшого розуміння потреб діючої системи кіновиробництва та знайдення ефективних шляхів її вдосконалення вважаємо за доцільне проведення з позицій історичної ретроспекції аналізу та узагальнення процесу становлення кінопромисловості в Україні.

Питанням історії розвитку національної кінопромисловості присвячені праці вчених-мистецтвознавців, проте у наукових юридичних дослідженнях цей напрямок досі не мав належного висвітлення. Цивілісти С.Є. Кружалов, П.Д. Жерар при відображенні історичних аспектів кіно торкались лише динаміки правових поглядів на аудіовізуальний твір та кінофільм зокрема. Тому запропонована стаття є однією з перших спроб відображення процесу становлення системи виробництва національних фільмів в Україні, а саме, еволюції організаційно- правової форми його суб'єктів та розвитку державної думки у площині тих конкретно-історичних умов та соціокультурних факторів, що визначили появу та окреслили подальші тенденції розвитку вітчизняної кіногалузі. Запропонована стаття жодним чином не претендує на вичерпний історіографічний аналіз системи кіновиробництва, це, скоріше, намагання автора уловити загальні тенденції її розвитку, що в подальшому може слугувати базисом для більш детальної розробки цього напряму.

27 серпня 1919 року, Декретом Ради Народних Комісарів про націоналізацію кіносправи (відомий також як ленінський декрет) вся фото- і кінематографічна промисловість і торгівля перейшли у відання Народного комісаріату освіти. Цю дату прийнято вважати народженням вітчизняної кінопромисловості як такої. Хоча фактично перші кінозйомки на території сучасної України відбулися значно раніше, більше того, до підписання цього декрету вітчизняна кінопромисловість була вже більш- менш сформована у вигляді невеликих кіноательє - приватних акціонерних товариств, що займалися виготовленням стрічок. Першим кіновиробничим підприємством на території сучасної України стало створене у 1911 році в Катеринославі (нині - Дніпропетровськ) "Південноросійське синематографічне акціонерне товариство "Сахненко, Щетинін і Ко", акціонерний капітал якого, за спогадами сучасників, сформувався таким чином: один із акціонерів, власник кафе-їдальні М. Шейнін, вніс у товариство 10 тисяч карбованців, другий, кінопрокатник Ф. Щетинін, - свою садибу, оцінену в таку ж суму, а Д. Сахненко - свій знімальний апарат і вміння працювати на ньому. У тому ж році Данило Сахненко організував власне "Південноросійське ательє "Батьківщина". Так, спільними зусиллями ательє "Батьківщина" і товариства "Сахненко, Щетинін і Ко" було поставлено перший український ігровий фільм "Запорізька Січ" (1911 р.) - історичний фільм про подвиги запорозьких козаків і кошового отамана Івана Сірка в боях проти татар і турків у XVII ст. Слідом за підприємствами Д. Сахненка в Україні з'являються десятки нових фірм, що займались організацією чи принаймні намагалися організовувати виробництво кінострічок: львівські "Фабрика-фільм", "Кінофільм" та його дочірні підприємства "Муза" і "Леополія" (1912 р.), одеський "Мирограф" (1913 р.), київська "Світлотінь" (1914 р.) тощо. Дореволюційний кінематограф пов'язують з іменами Гроссмана, Харитонова, Борисова, Єрмолова та Ханжонкова. Найбільшими центрами кіновиробництва України вважались Київ, Харків та Катеринослав.

Усі витрати кінопідприємців на розвиток власного виробництва, як правило, покривалися доходами від прокату іноземних фільмів. Система прокату була більш розвинена за виробництво і вже до 1914 року набула цілком закінченої форми. У Москві з'явилися підприємства, що займалися імпортом та оптовим прокатом стрічок. Вони постачали кінофільми до районних прокатних контор. А ті, зосереджені у провінції, обслуговували кінотеатри декількох губерній, що входили у прокатний район і, як правило, самостійно не займалися закупівлею стрічок за кордоном. Чіткої ж структурованості первісна система кінопрокату не мала. Прокатні операції, що відбувалися в той час, були пов'язані або з експлуатацією кінотеатрів, або із продажем стрічок.

У цілому, характеризуючи кіногалузь царської Росії, можна сказати, що то були часи превалювання ентузіазму над професіоналізмом. Архетипні мотиви, "низькі жанри" - кінематограф того часу нагадував щось суто ярмаркове і в культурному відношенні мало розвинуте. Це - логічно, зважаючи на те, що в усьому світі кіно як вид мистецтва і як галузь промисловості лише починало зароджуватись. Та поступово, шляхом проб та помилок, піонери вітчизняного кінематографу вибудували міцний фундамент для подальшого розвитку кіносправи в Україні.

Перші спроби надати галузі державного характеру відбулися ще за часів Української держави. Так, у періодичній пресі 1920-х років [1] знайдено інформацію про те, що в серпні 1918 року гетьман П. Скоропадський видав наказ про українізацію кіно та створення першої української кіноорганізації, завданнями якої були випуск власних та завезення в Україну закордонних фільмів. Організація, що отримала назву "Українфільма", мала й свою емблему: зображення козака на коні та напис - "Українфільма". Проте через нетривалість діяльності гетьманського уряду ця організація не встигла випустити жодної стрічки, а згодом і зовсім припинила своє існування.

З початком громадянської війни можна говорити і про початок нового етапу в розвитку національної кіногалузі та виникнення такого поняття як "українська радянська кінематографія". У 1919 році Кінокомітет при відділі Народного комісаріату просвітництва та кіносекції політуправління Народного Комісаріату з військових та морських справ на базі старих приватних кінопідприємств організували випуск перших хронікальних фільмів [2]. В цей період розпочинається активна реалізація державної політики з націоналізації кіносправи, спрямована на усунення численних невеликих груп підприємців, котрі, маючи широке поле для розвитку дрібного підприємництва, поширилися в дореволюційний період, так званих посередників між творчими працівниками й трудовими масами, тобто власників кіновиробничих підприємств та кінотеатрів. Націоналізувати кіногосподарство новій владі було складно через велику розпорошеність останнього, тому для контролю за діяльністю підприємств та вирішення питань стосовно кінематографії на місцях створюються кінокомітети. Керівництво роботою кінокомітетів здійснював Народний комісаріат просвітництва СРСР.

У Харкові при Всеукраїнській раді мистецтв Народного комісаріату освіти УРСР був створений Всеукраїнський кінокомітет. Точна дата його заснування не встановлена. Вірогідно, вона збіглася в часі з оголошеним 17 січня 1919 року декретом Тимчасового робітничо- селянського уряду України за підписом його голови Г. Л. П'ятакова про передання всіх театрів і кінематографів у відання Відділу освіти, на який покладався обов'язок здійснювати розробку інструкцій для місцевих рад про порядок завідування театрами та кінематографами [3]. У своїй діяльності Всеукраїнський кінокомітет керувався положенням та програмою. Його основним завданням було визнано "упорядкування та врегулювання фото- і кінопромисловості з метою систематичного і раціонального використання її як знаряддя пропаганди ідей соціалізму і як органу культури й освіти" [4].

Планомірний розвиток кінопромисловості розпочався лише у 1922 році після реорганізації Всеукраїнського кінокомітету у Всеукраїнське фотокіноуправління - ВУФКУ. Управління отримало широкі повноваження щодо виробництва та прокату кінострічок, кінофікації міст та сіл, будівництва кінопідприємств, виробництва апаратури та ін., чим було підготовлено значну матеріальну базу. Вже через 3 роки ВУФКУ стає другою за потужністю державною кінофірмою в СРСР після "Сов- кіно", якщо взяти за економічній критерій принцип самофінансування [5]. Від минулої епохи до відомства ВУФКУ перейшли дві кінофабрики: Одеська, створена 23 травня 1919 року за рішенням Одеського губвиконкому на залишках студій Гроссмана, Харитонова та Борисова, та Ялтинська - колишня кінофабрика приватних підприємців Єрмолова та Ханжонкова, що вважалася найкращою в Російській імперії.

Використання кінематографу у ролі засобу поширення комуністичної ідеології вимагало створення відповідного кінофонду. На радянських екранах у той час переважала продукція іноземного виробництва, що в жодному разі не сприяло виконанню поставлених перед мистецтвом кіно політичних та соціальних завдань. Тому налагодження власного кіновиробництва у супроводі з контролем за ідейним змістом стало одним із пріоритетних завдань більшовицького уряду. Оскільки наявні виробничі потужності були досить обмеженими та не могли задовольнити різкого розширення кіновиробництва, на основі постанови РНК та економічної наради УСРР, 2 березня 1927 року розпочалося будівництво Київської кінофабрики [6]. Як самостійне підприємство кінофабрика почала працювати з 1 грудня 1928 року, а початком її творчої біографії вважається 4 березня 1928 року - дата випуску першого фільму "Ванько і Месник" Акселя Лундіна.

Формально кіногалузь мала автономію та підпорядковувалося Наркомосу України до 1933 року (рік прийняття постанови РНК СРСР "Про організацію головного управління кінофотопромисловості при РНК СРСР"), а фактично до 1929 року. Намагання керівництва ВУФКУ відстояти самоврядування виявились безрезультатними, нерівність сил далася взнаки і в травні 1929 року. Воно реорганізовується в Головне управління кінофо- топромисловості "Українфільм" [2], а ще через кілька років з остаточною втратою економічної незалежності установа припиняє своє існування.

З 1937 року кінофабрики "Українфільм" стають кіностудіями та переходять до відомства Головного управління з виробництва художніх фільмів Комітету в справах кінематографії при РНК СРСР [7]. А в лютому 1945 року на основі постанови РНК СРСР №18 від 28 січня 1945 року та наказу Комітету в справах кінематографії при РНК СРСР №55 від 15 лютого 1945 року - до відомства Управління в справах кінематографії при РНК УРСР, що діяло до 1946 року та було ліквідоване у зв'язку зі створенням Міністерства кінематографії УРСР [7].

Коли у 1958 році на зміну Міністерству кінематографії УРСР прийшло Головне управління з виробництва фільмів Міністерства культури УРСР, для керівництва кіностудіями на основі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1963 року був створений Державний комітет РМ УРСР з кінематографії [7], з 1965 року - Комітет з кінематографії при РМ УРСР.

Указом Президії Верховної Ради УРСР №982-УШ від 28 серпня 1972 року Комітет з кінематографії був реорганізований в союзно-республіканський Державний комітет РМ УРСР з кінематографії [7], а Указом Президії Верховної Ради УРСР №3643-IX від 20 липня 1978 року перейменований у Державний комітет Української РСР з кінематографії (Держкіно УРСР). Держкіно УРСР проіснувало лише до 1988 року та було ліквідоване Указом Президії Верховної Ради Української РСР №6358-XI від 5 серпня 1988 року. З цього часу, на основі Постанови Ради Міністрів Української РСР від 6 серпня 1988 року №225, повноваження з керівництва кіновиробництвом, кінофікацією і кіновідеопрокатом переходять до Міністерства культури УРСР, а саме, до його структурних підрозділів: Головного управління кіномистецтва і відеокультури та Головного управління кіновідеопрокату з підпорядкуванням підприємств, установ і організацій ліквідованого Комітету.

Управління також проіснували недовго і 21 серпня 1991 року постановою Кабінету Міністрів України №161 були ліквідовані в структурі центрального апарату Міністерства культури УРСР, а основні фонди, матеріальні цінності кіностудій та Республіканської бази матеріально-технічного постачання передані на баланс новоствореного Державного фонду української кінематографії при Кабінеті Міністрів УРСР (Укрдержкінофонд), котрий здійснював державну політику у сфері кіно- відеовиробництва та прокату кіно- відеофільмів до 1993 року.

У 1992 році "для забезпечення проведення в життя політики держави у сфері культури" засновано новий центральний орган виконавчої влади - Міністерство культури України, котре реформувалось декілька разів: спочатку в Міністерство культури і мистецтв України (з 26 вересня 1995 року), потім у Міністерство культури і туризму України (з 16 травня 2005 року) і зрештою - у Міністерство культури України (з 9 грудня 2010 року). Постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня 2006 р. N 251 у складі діючого на той час Міністерства культури і туризму України створено урядовий орган державного управління - Державну службу кінематографії України (Держкіно), на зміну якому аж у 2011 році прийшло та діє до цього часу Державне агентство України з питань кіно.

Зауважимо, що аж до кінця дев'яностих система перебувала у стані тотального занепаду, спричиненого розвалом Радянського Союзу, і лише на початку нового тисячоліття розпочинається активний пошук концепцій, здатних вивести кіногалузь з існуючого стану. Прийняття у 1998 році Закону України "Про кінематографію" [8] та супутніх йому нормативно-правових актів [9] стало початком упровадження в Україні продюсерської системи кіновиробництва. Інститут продюсерства досі залишається на стадії формування, що пояснює його не до кінця з'ясований статус [10].

Таким чином, сьогодні формування державної політики у сфері кінематографії належить до повноважень Міністерства культури України [11], а її реалізація покладена на Державне агентство України з питань кіно [12], серед основних завдань якого: виконання програм виробництва фільмів за державним замовленням, розробка економічних обгрунтувань та розрахунків щодо граничних обсягів видатків з державного бюджету; розробка програм створення та розповсюдження національних фільмів; укладання угод на виробництво фільмів на умовах державного замовлення та державної фінансової підтримки; здійснення заходів щодо структурного вдосконалення та реформування національної кіноіндустрії, розвитку продюсерської системи; сприяння виконанню програм кінообслуговування населення; видача державних посвідчень на право розповсюдження і демонстрування фільмів тощо.

У сфері управління Мінкульту перебувають 6 державних підприємств - виробників національної кіно- і телепродукції: Державне підприємство "Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка" (кіностудії присвоєно статус національної Указом Президента України від 26 листопада 1993 року № 565/93), приватне акціонерне товариство "Одеська кіностудія", створене на базі державного підприємства "Одеська кіностудія художніх фільмів", що належить відкритому акціонерному товариству "Нова кіностудія" (м. Одеса) та державі Україна в особі Фонду державного майна України - власнику контрольного пакета акцій; державне підприємство "Національна кінематика України", що є правонаступником Київської кіностудії науково-популярних фільмів (Київнаукфільм), яка діяла в Українській РСР з 1941 року; державне підприємство "Українська студія хронікально-документальних фільмів" (Укркінохроніка), створене у 1931 році в Харкові, а з 1939 року міститься у Києві; державне підприємство "Українська студія телевізійних фільмів" (Укртелефільм), заснована постановою Ради міністрів УРСР в 1965 році. Ще один суб'єкт національного кіновиробництва - державне підприємство "Українська кіностудія анімаційних фільмів" (Укранімафільм), що у вигляді кіностудії існує з 1990 року, останні п'ять років перебуває у стані банкрутства. А що стосується Ялтинської кіностудії, то вона у 1988 році стала самостійним державним підприємством - Кримською кіностудією "Ялтафільм". У 2000 році було створено російсько- українське закрите акціонерне товариство "Ялтинська кіностудія", а з 2003 року кіностудія повністю переходить у власність російської компанії "ПолікомВест". Сьогодні це приватне акціонерне товариство "Ялтинська кіностудія" в якому, на жаль, діючою залишається лише "Верхня" частина кіностудії, що працює переважно на надання послуг знімальним групам інших студій.

Отже, з урахуванням зазначеного можемо умовно поділити шлях розвитку кінопромисловості в Україні на три етапи:

1. Дореволюційний (1911 - 1919 рр.) - зародження кіносправи в Україні. Характеризується появою перших кіноательє - приватних акціонерних товариств, що займались виготовленням фільмів. Витрати кінопідприємців на розвиток власного виробництва, як правило, покривалися доходами від прокату іноземних стрічок. Відтак перші кінотельє поєднували в собі риси як кіно- виробничого, так і кінопрокатного підприємств.

2. Радянський (1919 - 1991 рр.) - початок планомірного розвитку національної кінопромисловості. Галузь набуває державного характеру після усунення новою владою численних невеликих груп підприємців, котрі поширилися в дореволюційний період. На базі старих приватних підприємств починають функціонувати дві кінофабрики, Ялтинська та Одеська. Тоді ж розпочинається будівництво Київської кінофабрики, котра до цього часу залишається найбільшою в Європі. До 1933 року кінопромисловість зберігає свою автономію, підпорядковуючись Наркомосу УРСР, потім повноваження щодо керівництва кіностудіями переходять до ГУ з виробництва художніх фільмів Комітету в справах кінематографії при РНК СРСР та подальших його правонаступників.

3. Пострадянський (1991 р. - до сьогодні) - початок самостійного розвитку вітчизняної кіноіндустрії на умовах продюсерської моделі як цілого комплексу економічної діяльності, що давно та успішно працює в усьому світі. Характеризується появою нової форми господарювання у сфері кіновиробництва - кінопродюсера. Формування державної політики у сфері кінематографії належить до повноважень Міністерства культури України. Її реалізація покладена на Державне агентство України з питань кіно (Держкіно). На території України залишаються діючими 6 державних підприємств - виробників національної кіно- і телепродукції, що перебувають у сфері управління Мінкульту.

виробництво фільм правовий політика

1. Кіно. Двотижневий журнал української кінематографії - 1929 р. - № 6. - С. 2.

2. Журов Г.В. Київська кіностудія імені О. Довженка / Г.В. Журов - К.: Держ. вид-во образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1962 р. - 79 с.

3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України ф. 166, оп. 1, спр. 10, арк. 6.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 166, оп. 1, спр. 674, арк. 23.

5. Госейко Л. Історія українського кінематографа. 1896 -1995 / Л. Госейко - К.: KINO-КОЛО, 2005 р. - 464 с.

6. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 166, оп. 6, спр. 1473.

7. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф. 670, оп. 1. т.1. М. Москаленко, соискатель КНУ имени Тараса Шевченко, Киев

8. Про кінематографію. Закон України № 9/98-ВР від 13 січня 1998 року / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. - режим доступу до закону:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/9Z98-%D0%B2%D1%80 - Назва з екрану.

9. Про затвердження Положення про державну підтримку національних фільмів у продюсерській системі. Постанова № 813 від 5 червня 1998 року / Кабінет Міністрів України [Електронний ресурс]. - режим доступу до закону: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/813-98-%D0%BF

10. Москаленко М.М. Цивільно-правове регулювання діяльності у сфері виробництва кінематографічних творів / М.М. Москаленко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія "Право". 2014 р., - №24, т. 2. - С. 74.

11. Про Положення про Міністерство культури України. Указ № 388/2011 від 6 квітня 2011 року / Президент України [Електронний ресурс]. - режим доступу до закону: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/388/2011 - Назва з екрану.

12. Про Положення про Державне агентство України з питань кіно. Указ № 404/2011 від 6 квітня 2011 року / Президент України [Електронний ресурс]. - режим доступу до закону: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/ show/404/2011 - Назва з екрану.

Размещено на Allbest.ru