Напрями державної політики розвитку сільських територій в Україні

Інтеграція в європейський та світовий економічний простір зумовлює сучасні вимоги до перетворень в агропромисловому комплексі Україні, серед яких: підвищення якості життя сільських громадян; забезпечення повної зайнятості працездатного населення; безперервне зростання реальних доходів сільських сімей; розширення виробництва та торгівлі продовольчими товарами і послугами; сталий, конкурентоспроможний розвиток сільських територій та забезпечення охорони навколишнього середовища [3, с. 108].

Перехід до сталого розвитку означає поступове забезпечення цілеспрямованої самоорганізації суспільства в економічній, соціальній та екологічній сферах. Виходячи з цього підходу, необхідно з'ясувати, що домогосподарство вже має в своєму розпорядженні, визначити спектр оптимального застосування наявних ресурсів і на цій основі формувати систему заходів соціально-економічного розвитку. Застосування означеного підходу означає мобілізацію "того, що є" замість привнесення ззовні "того, що хотілося б мати". Мобілізація враховує внутрішні ресурси території, її внутрішній капітал, що включає ' [4]: людський капітал (навички, знання, здоров'я і здатність до роботи); соціальний капітал (формальні і неформальні соціальні зв'язки і взаємини з оточуючими, відповідальність і здатність адаптуватися до змін); природний капітал (природні ресурси та навколишнє середовище, а також ті можливості, які вони представляють); фізичний капітал (обладнання, технології, продукція, інфраструктура); фінансовий капітал. сільський державний політика економічний

На цінність того чи іншого капіталу, з точки зору можливості його використання, впливають такі зовнішні фактори, як діюча в регіоні політика розвитку, суспільні інститути, діяльність підприємств і організацій. У ряді випадків навіть прихильне політичне становище не може істотно просунути справу, якщо великі витрати на застосування самого вагомого ресурсу території.

У багатьох роботах відзначається, що забезпечення сталого розвитку сільських територій є комплексною проблемою і можливо за умови: макроекономічної стабільності; збалансованого розвитку економіки; забезпеченні економічного зростання в сільському господарстві; розширенні несільськогосподарської зайнятості населення у сільській місцевості; досягнення на селі соціально близьких до міських умов отримання доходів і суспільних благ; поліпшення умов доступу господарюючих суб'єктів, які ведуть підприємницьку діяльність на селі, до ринків матеріально-технічних, кредитних, інформаційних, інших ресурсів; формування в сільській місцевості інститутів громадянського суспільства, що забезпечують захист економічних і соціальних інтересів різних груп сільського населення; здійснення програм поліпшення екологічної ситуації в сільській місцевості.

Одна з проблем забезпечення сталого розвитку сільської території полягає в подоланні адміністративної роз'єднаності в управлінні сільськими територіями та посилення координації в забезпеченні сільського розвитку між: міністерствами і відомствами; державними, регіональними та місцевими органами влади; органами державної та місцевої влади, громадськими та комерційними організаціями, суб'єктами бізнесу та населенням.

У багатьох дослідженнях відзначається, що українське село переживає системну кризу, основними проявами якої є [1, с. 175]: скорочення чисельності сільського населення; бідність (масштаби якої в селі значно більше, ніж у місті); поширення девіантної поведінки в сільських громадах; більш низькі розвитку сільського господарства; скорочення мережі сільської соціальної інфраструктури, площі історично освоєних ландшафтів; низький рівень життя та високий рівень безробіття сільського населення; зниження якості життя населення у сільській місцевості.

Існуючі соціальна й інженерна інфраструктури не відповідають сучасним вимогам. Основна частина сільського житлового фонду не мають елементарних комунальних зручностей. Спостерігається зменшення кількості закладів соціальної інфраструктури, зниження доступу сільських жителів до основних соціальних послуг -- освіти та охорони здоров'я. Практично перестала функціонувати мережа сільських підприємств побутового обслуговування. Існуюча сільська дорожньо-транснортная мережа не відповідає сучасним вимогам.

Сільськогосподарські товаровиробники відчувають нестачу фінансових ресурсів для поточної і, особливо, інвестиційної діяльності. Інвестори, які прийшли в аграрний сектор в останні роки з інших галузей економіки, створюють інтегровані агропромислові компанії за участю підприємств сільського господарства, практично не вкладаючи кошти в комплексний розвиток сільських територій.

Подолання сільської кризи сьогодні є пріоритетним завданням не лише аграрної, а й загальної соціально-економічної політики. Ситуація загрожує країні низкою системних ризиків, серед яких слід назвати передусім такі: втрата продовольчої безпеки; втрата контролю над величезними територіями і відповідно, порушення територіальної цілісності України, зростання загрози закордонної експансії; скорочення територій традиційного проживання і традиційних занять народів Україні, що загрожує механізмам відтворення культури і може призвести до втрати соціально-генетичного коду країни; дестабілізації соціально-політичної ситуації; загострення соціальної кризи в містах.

Сільський криза на думку багатьох дослідників зумовлена низкою причин, серед яких: історично накопичилося соціально-економічне відставання села; недостатня ефективність аграрної політики, виключення сільського господарства з числа пріоритетних галузей; криза великих сільськогосподарських організацій, що виконують життєзабезпечувальну функцію в сільській місцевості; фактична відсутність політики по зближенню рівня і якості життя в місті й на селі; вузькогалузевий підхід до розвитку села; обмеженість доступу сільського населення до ринків матеріально-технічних, фінансових та інформаційних ресурсів; слабкість інститутів громадянського суспільства в сільських районах і, насамперед, сільських органів управління; інформаційна ізольованість села [3].

Подолання перерахованих недоліків соціально-економічної та аграрної політики має скласти зміст політики сталого розвитку сільських територій і конкретних програм галузевого і міжгалузевого характеру, які розробляються у цій галузі.

Відсутність цілісної стратегії та ефективних механізмів здійснення програм сталого розвитку в Україні перешкоджає подоланню відставання села від міста за рівнем і умовами життя, стримує формування соціально-економічних умов сталого розвитку сільських територій.

У теорії сформульовано наступні принципи, на яких має будуватися державна стратегія сталого розвитку сільських територій: збереження традиційних сільських територій; розвиток села як єдиного соціально-економічного, територіального, природного та культурно-історичного комплексу, що виконує виробничі, соціально-демографічні, культурні, природоохоронні та рекреаційні функції; розвиток всіх форм власності на землю; подолання відособленості села на основі розширення і поглиблення його зв'язків з містом, інтегрування села в єдину загальноекономічну систему шляхом агропромислової інтеграції та кооперації, створення різних господарських структур з сумісними функціями, розвитку дорожньо-транспортних комунікацій, телефонного та інших форм зв'язку, створення єдиних систем громадського обслуговування населення, поступова агломерація міста і села в динамічну єдність, яка розвивається; взаємодія програм зі сталого розвитку сільських територій з заходами агропродовольчої політики держави на найближчу перспективу, в тому числі зі структурною перебудовою сільськогосподарського виробництва; розвиток соціального партнерства між державою, регіонами та сільським населенням; економічна та територіальна доступність соціальних послуг та об'єктів соціальної сфери для всіх груп сільського населення; поєднання заходів державної підтримки з мобілізацією місцевих ресурсів, якими володіють сільські спільноти; вирівнювання міжрегіональних рівнів економічного і соціально-культурного розвитку сільських територій; демократизація життя сільських громад, підвищення участі населення у прийнятті рішень, пов'язаних з розвитком виробництва, плануванням і забудовою поселень, іншими аспектами життя сільського соціуму шляхом розвитку колективно-договірного регулювання трудових відносин, розвитку місцевого самоврядування, діяльності громадських та громадсько-господарських організацій; екологічно ощадливий підхід і дбайливе ставлення до незамінних природних ресурсів при розробці та реалізації механізмів життєзабезпечення сільських жителів.

Такий підхід дозволить не тільки визначити основні пріоритети та механізми вирішення поставлених завдань, а й скоординувати дії всіх зацікавлених учасників виходячи з найбільш актуальних завдань економічної та соціальної політики України.

Забезпечення сталого розвитку сільських територій потребує прийняття й реалізації державних програм соціально-економічного розвитку українського села, перш за все, спрямовані на підвищення зайнятості і доходів сільського населення, розвиток регіональних органів управління, стимулювання несільськогосподарського бізнесу в сільській місцевості [1].

Неконтрольований із боку держави перехід економіки країни на ринкові засади призвели до занепаду більшості сільських територій України за винятком деяких, розташованих в рекреаційних місцевостях та приміських зонах. Занепад сільських територій зумовлений причинами довготривалого характеру щодо реалізації аграрного реформування [2, с. 43]. Основними з них є: по-перше, стереотипний підхід до сільських територій як виключно просторової бази сільськогосподарського виробництва, що дає підставу для хибних висновків про закономірність зменшення чисельності сільського населення внаслідок скорочення зайнятості в сільському господарстві; по-друге, непривабливість підприємницького середовища на селі через нерозвиненість виробничої, ринкової та соціальної інфраструктури; по-третє, вилучення з процесу аграрного реформування кооперації як засобу реалізації інтересів сільськогосподарських товаровиробників; по-четверте, ігнорування суспільних інтересів у ході земельних трансформацій та відсутність чітко прописаних обмежень права приватної власності на землю, соціальних обтяжень і механізмів їх реалізації; по-п'яте, дефіцит фінансового ресурсу через монополізацію продовольчого ланцюга інтегрованими структурами та посередниками, недосконалість податкової і бюджетної систем; по-шосте, інерційність мислення і поведінки сільських жителів у розв'язанні проблем працевлаштування, задоволення побутових та соціально-культурних потреб, слабкість місцевого самоврядування; по-сьоме, неусвідомлення і нехтування багатофункціональної ролі сільського господарства, ігнорування сільської специфіки і потреб у різних напрямах державної політики -- регіональній, регуляторній, соціальній, бюджетній тощо; по-восьме, неврахування екологічних аспектів у процесі аграрних трансформацій, відсутність державного контролю за дотриманням агроекологічних вимог господарювання; по-дев'яте, незадовільна організація трансферу об'єктів соціального призначення сільгосппідприємствами до державної та комунальної власності та відсутність їх подальшого належного фінансування, низький рівень інформаційно-просвітницької діяльності, направленої на створення позитивного іміджу, переваг та можливостей розвитку сільських територій України.

Висновки

Враховуючи зазначене, подальший розвиток сільських територій може відбуватися за трьома варіантами. По-перше, посилення сформованих тенденцій, продовження комерціалізації сільськогосподарського виробництва, що супроводжується поширенням надвеликих господарських формувань з їх низькою соціальною й екологічною відповідальністю; консервація нерозвиненості сільської економіки і інститутів сільського розвитку. За такого варіанту прискорюватиметься знелюднення села і деградація всіх інших його потенціалів.

По-друге, збільшення підтримки розвитку сільського господарства та частково соціальної інфраструктури; декларування окремих соціоекономічних і екологічних заходів, а також диверсифікації сільської економіки за відсутності реальних механізмів і фінансових джерел їх реалізації. Це сприятиме певному поліпшенню матеріального становища і умов проживання сільського населення, однак не забезпечить розв'язання проблем зайнятості, екологічної безпеки господарювання і проживання, поступального розвитку сільських спільнот.

По-третє, створення умов для реалізації багатофункціональності сільського господарства і села в інтересах суспільства, що передбачає раціональне формування конкурентоспроможного багатогалузевого і різноукладного сільського господарства, диверсифікованої сільської економіки, сприятливих агроландшафтів, якіснішого середовища проживання на основі нарощування людського і соціального капіталів та розвитку партнерства держави, бізнесу, громад. Це дозволить реформувати систему управління сільськими територіями, активізувати ініціативність та відповідальність сільських територіальних громад, розширити сферу прикладання праці, збільшити доходи сільського населення і доступність базових послуг, нормалізувати демографічну ситуацію на значній частині сільських територій.