Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет водного господарства та природокористування

Теоретико-методологічні та практичні проблеми сучасного землеустрою

УДК 332.3

Мельничук О.Ю., к.т.н., доцент, докторант

Рівне

Анотації

В статті розглядаються теоретико-методологічні та практичні проблеми сучасного землеустрою.

The article deals with theoretical-methodological and practical problems of modern landmanagement.

Відлік часу сучасний землеустрій починає з 18 грудня 1990 року, коли Верховна Рада України прийняла Земельний кодекс, який вводився в дію з 15 березня 1991 року та Постанову “Про земельну реформу” [1]. В цій Постанові всі землі України оголошувалися об'єктом земельної реформи, яка є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної у зв'язку з переходом економіки до ринкових відносин. Завданням реформи був перерозподіл земель з одночасним наданням у довічне успадковане володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

Безпосередніми організаторами та виконавцями завдань земельної реформи повинні були стати місцеві ради та органи виконавчої влади. Функції по розпорядженню землею були передані радам базового рівня.

Першочерговими завданнями земельної реформи стали:

- інвентаризація земель усіх категорій з визначенням ділянок, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

- реєстрація громадян, які бажають організувати селянське (фермерське) господарство, розширити особисте підсобне господарство, займатися індивідуальним садівництвом, одержати в користування земельні ділянки для городництва, сінокосіння і випасання худоби;

- облік і аналіз клопотань підприємств, установ, організацій про надання їм земель для ведення підсобного сільського господарства, колективного садівництва і городництва;

- розгляд обґрунтувань потреб у земельних ділянках підприємств, установ, організацій, які вже мали у користуванні ділянки для сільськогосподарських і несільськогосподарських цілей.

Вагомий внесок у розвиток сучасного землеустрою зробили вітчизняні вчені Горлачук В.В., Даниленко А.С., Добряк Д.С., Лихогруд М.Г., Корнілов Л.В., Лященко А.А., Новаковський Л.Я., Перович Л.М., Сохнич А.Я., Ступень М.Г., Третяк А.М., Черняга П.Г. та інші. Разом з тим, багато питань сучасного землеустрою залишаються проблемними, потребують детального аналізу, нових наукових досліджень та обґрунтувань, насамперед, під кутом системності.

Отже, з передачею функцій розпорядження землями радам для виконання першочергових завдань виникла необхідність встановити межі населених пунктів та самих рад. Проте в багатьох випадках ці роботи розтягнулися на роки, виконувалися на застарілому плановому матеріалі, без прив'язки до державної геодезичної мережі.

Одночасно вирішувалося питання інвентаризації земель. На підставі матеріалів інвентаризації земель слід було вирішити питання про припинення права користування земельними ділянками, що використовуються не за цільовим призначенням, з порушенням встановлених вимог, нераціонально, передачу їх до земель запасу для наступного надання у першочерговому порядку громадянам для організації селянських (фермерських) господарств, ведення особистого підсобного господарства, садівництва та городництва.

Однак, при підготовці та прийнятті Постанови “Про земельну реформу” не було враховано, що її окремі пункти суперечать один одному, не враховують перспектив подальшого розвитку земельних відносин, потреб економіки та суспільства в динамічному русі до ефективного виробництва.

Зокрема, на виконання згаданої Постанови силами працівників землевпорядної служби з залученням спеціалістів тодішніх колгоспів було проведено інвентаризацію земель, що нераціонально використовуються, на яких знижена родючість, порушена екологічна рівновага. Такими землями були виснажені і еродовані в погоні за збільшенням орного клину земельні ділянки, які не давали економічного ефекту, тобто, які в силу свого екологічного стану були не придатними для інтенсивного використання. Тому дані ділянки не можна було використовувати для організації фермерських господарств, ведення особистого підсобного господарства, садівництва та городництва. Це була одна з основоположних помилок, яка потягнула за собою ряд проблем.

Для ведення фермерського господарства надавалися земельні ділянки площею не більше 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх земель. Тоді як науковими установами залежно від спеціалізації та природно-кліматичних умов рекомендувалися такі розміри фермерських господарств [2]: зернове господарство - 250 - 400га; зерново-соняшникове - 300 - 400га; зерново-бурякове - 300 - 400га; зерново-льонарське - 150 - 300га; картоплярське - 100 - 150га; овочівницьке - 25 - 50га; плодоягідне - 25 - 60га; виноградарське - 20 - 50га; з виробництва молока - 250 - 500га; з виробництва м'яса яловичини - 300 - 500га; з виробництва м'яса свинини - 200 - 400га; з виробництва вівчарської продукції - 150 - 300га. Фактичний стан справ за кількістю та середнім розміром фермерських господарств [3] наведено в таблиці.

Таблиця Наявність фермерських господарств та сільськогосподарських угідь у їх користуванні в Україні

Під фермерські господарства були виділені земельні ділянки віддалені від населених пунктів, позбавлені інженерної інфраструктури, на малопридатних для інтенсивного сільськогосподарського використання ґрунтах, без техніко-економічного обґрунтування розмірів. Тобто більшість новостворених фермерських господарств була заздалегідь приречена на малорентабельне або нерентабельне виробництво. Крім того, в перші роки реформи земля для фермерів надавалася без врахування їх фахової підготовки, наявності сільськогосподарської техніки, знарядь праці, складських приміщень, трудових ресурсів, економічно обґрунтованих бізнес-планів і т.п. Для початкуючих фермерів не було створено сприятливого фінансового середовища, не передбачалися державні дотації на малорентабельні види продукції, знижки на паливно-мастильні матеріали. Тому певна кількість фермерських господарств розпадалася, в інших виробництво велося на примітивному рівні, без використання сучасної техніки, технологій, високопродуктивних сортів рослин та порід тварин.

Показовою для усвідомлення проблем сучасного землеустрою є Столипінська аграрна реформа, перед проведенням якої фахівці вивчили зарубіжний досвід, розробили теоретико-методологічну та нормативно-правову базу. Для бажаючих вести хутірське (вважай фермерське) господарство організовувалися спеціальні курси та консультації з агрономії, тваринництва, механізації сільського господарства та переробки сільськогосподарської продукції. В райони проведення реформи, черговість яких була визначеною, виїжджали спеціальні землевпорядні комісії, а для надання практичної допомоги - фахівці-аграрники, які крім консультацій розповсюджували відповідну літературу.

Усі землевпорядні дії виконувалися з урахуванням якості і місця розташування земель, складу земельних угідь і їх придатності для подальшого використання. При впорядкуванні території ліквідовувалися недоліки землеустрою - черезсмужжя, далекоземелля, вклинювання, створювались компактні землекористування. Землевпорядні роботи доповнювалися інженерним облаштуванням території та економічним обґрунтуванням землевпорядних заходів.

Для практичної реалізації заходів реформи надавалися позики для переселення на хутори, виділялися будівельні матеріали, передбачалися кошти на влаштування показових полів, садів, нагородження господарів, учасників конкурсів на кращий реманент, робочу худобу.

Сукупність заходів землевпорядкування, системність дій з розвитку територій дали можливість подолати нікчемне відношення до земельних ресурсів, бідність, створити інститут енергійних землевласників-товаровиробників на селі.

Для ведення особистого підсобного господарства громадянам України за рішенням рад базового рівня надавалися земельні ділянки, розмір яких не перевищував двох гектарів. Проте максимальним за площею земельним наділом скористалася незначна частина громадян. Крім того, невдовзі цю статтю Земельного кодексу було змінено. Нова редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 року передбачала, що для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням ради базового рівня передаються безплатно у власність земельні ділянки в межах населених пунктів у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надаються безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара. За бажанням громадян їм додатково можуть надаватися земельні ділянки у користування. Загальна площа цих ділянок не повинна перевищувати 1 гектара. Збільшення розмірів земельних ділянок до 2 гектарів проводилося за погодженням з обласними радами.

Фактично переважна кількість громадян станом на 1992 рік одержала по декілька невеликих за розміром черезсмужних та віддалених земельних ділянок, загальна площа яких у переважній більшості не перевищувала 1 гектара. Надання земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства здійснювалося без розробки проектів землеустрою, що привело до нових недоліків в організації території, втрати власників земельних ділянок, утруднення контролю за їх використанням та сплатою земельного податку.

Для ведення садівництва кооперативам громадян надавалися та передавалися у власність земельні ділянки, розмір яких не перевищував 0,12га. Слід відмітити, що при наданні земель для садівництва проектними організаціями у відповідності з існуючими на той час нормативно-методичними матеріалами розроблялися проекти відведення земель та проекти організації території кооперативів. Ними визначалися землі загального користування та землі приватної власності членів кооперативів. До земель загального користування відносилися земельні ділянки, зайняті охоронними зонами, шляхами, проїздами, спорудами та іншими об'єктами загального користування. Проекти відведення земель та організації території виносилися в натуру з закріпленням меж межовими знаками. Середня площа однієї садової ділянки - 0,06 - 0,08га.

Громадянам, які не мали земельних ділянок для ведення фермерського, особистого підсобного господарства, садівництва, дачного будівництва, а також громадянам, які мали менші за розміром земельні ділянки для згаданих потреб надавалися в користування земельні ділянки для індивідуального городництва площею не більше 0,15га. Найбільш масовим цей процес був у приміських зонах. Слід зауважити, що в цілому даний захід з огляду на економічну ситуацію був необхідним і оправданим. Однак, при наділі земельних ділянок значна площа втрачалася на створення мережі стежок між ними, які з плином часу заросли бур'янами, що привело до збільшення забур'яненості.

Суттєвим недоліком першого Земельного кодексу незалежної України став той факт, що він не передбачав права приватної власності на землю. Земля могла надаватися у довічне успадковане володіння, постійне та тимчасове користування, що стримувало темпи земельної реформи. Згодом Закон України “Про форми власності на землю”, прийнятий 30 січня 1992 року встановлював, що власність на землю може бути державною, колективною та приватною. З метою прискорення земельної реформи та запровадженням власності на землю Постановою Верховної Ради України №2200-ХІІ від 13 березня 1992 року передбачалися роздержавлення та приватизація земель сільськогосподарських підприємств та організацій. Проте, на той час заходи з роздержавлення проводилися півмірами - колгоспи було перереєстровано у колективні сільськогосподарські підприємства, а землю передано з державної у колективну власність. Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, пенсіонери, які працювали в колгоспах і не вийшли з їх складу, а також інші члени КСП отримали право на земельну частку (пай), яка входила до загального масиву земель. У Львівській та Івано-Франківській областях крім зазначених категорій громадян право на земельні паї отримали ще і працівники соціальної сфери на селі. Такі заходи називалися паюванням. Паювання - це поділ землі, яка передавалася у колективну власність, на умовні земельні частки (паї). Паюванню підлягали тільки сільськогосподарські угіддя. У колективну та приватну власність не передавалися [4]:

- землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; земельний сільськогосподарський фермерський

- землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку та оборони;

- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

- землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гектарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;

- землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;

- землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

Площа, що передавалася у колективну власність, становила різницю між загальною площею земель, що знаходилися у віданні ради базового рівня, і площею земель, що залишалися у державній власності та у власності громадян. На місцевості межі земельних ділянок не визначалися і не виділялися, а мали оброблялася спільно. Право на земельну частку (пай) засвідчувалося спеціальним документом - земельним сертифікатом, який містив відомості про вартість земельної частки та її розмір в умовних гектарах. Розмір середньої земельної частки коливався від 1,8га у західних областях України до 8,0га - у східних [2]. Для всіх членів колективного сільськогосподарського підприємства розмір земельної частки в умовних кадастрових гектарах та вартість у гривнях були однаковими. Проте на місцевості площа реального паю коливалася: на родючих ґрунтах вона була меншою, а на бідніших - більшою. Таким чином, при різних за величиною затратах можна отримати однакову кількість сільськогосподарської продукції, що ставить у нерівні умови товаровиробників. Крім того, при строкатому ґрунтовому покриву, характерному для поліського регіону, земельні паї складаються з кількох ділянок, що привело до недоліків землекористування. Без кваліфікованого господаря залишилися осушувальні системи та землі з контурно-меліоративною організацією території.

Не применшуючи значення земельної реформи та великого обсягу виконаних робіт, слід відмітити, що при реформуванні земельних відносин була порушена складена десятиліттями система землеустрою, а нова модель, на жаль, не створена. Незважаючи на всі недоліки, зміст землеустрою початку 80-х років минулого століття чітко регламентувався і являв собою певну систему. Вона складалася з таких підсистем [5]:

1. Розміщення виробничих підрозділів, населених пунктів і господарських центрів (визначення видів, розмірів, кількості виробничих підрозділів і розміщення їх земельних масивів; розміщення населених пунктів; розміщення виробничих центрів).

2. Розміщення магістральної дорожньої мережі та інших елементів інфраструктури.

3. Організація угідь (трансформація угідь; встановлення складу і площ угідь; проектування сівозмін).

4. Впорядкування території ріллі (розміщення полів у сівозмінах; розміщення захисних лісосмуг; розміщення польових доріг; розміщення польових станів; розміщення споруд для польового водопостачання).

5. Впорядкування території кормових угідь (впорядкування території сінокосів; впорядкування території пасовищ; встановлення пасовищезмін; розміщення гуртових та отарних ділянок; розміщення загонів чергового випасання; розміщення літніх таборів; розміщення водних джерел; розміщення скотопрогонів; впорядкування території зрошуваних культурних пасовищ).

6. Впорядкування території багаторічних плодових насаджень (впорядкування території садів та виноградників).

Проектні розробки землеустрою були варіантними та підтверджувалися порівняльними економічними розрахунками.

Сутність сучасного землеустрою визначається [6] як сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Висновки

1. Сучасний землеустрій потребує системного теоретичного обґрунтування методології земельних перетворень з метою стійкого сталого розвитку територій.

2. Вимагає вдосконалення теорія та практика структури та функцій сучасного землеустрою.

3. В практику землеустрою слід широко запроваджувати можливості математичного програмування, моделювання та оптимізації проектних рішень.

4. Для практичного землеустрою мають бути розроблені нормативи, стандарти та еталони з врахуванням регіональних особливостей.

5. Недостатніми є технічне забезпечення, засоби автоматизації та програмне забезпечення виконання землевпорядних робіт.

Література

1. Постанова Верховної Ради Української РСР від 18.12.90. №563-ХІІ “Про земельну реформу”.

2. Новаковський Л., Будзилович І. Уроки земельного реформування. - К.: Урожай, 2002. - 128с.

3. Статистичний щорічник України за 1992 - 2005рр.

4. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР” від 13.03. 1992р. №2196 - ХІІ.

5. Справочник по землеустройству/В.М. Буленок, Ю.Н. Вагин, М.Р. Гендзюк и др.; Под ред. Л.Я. Новаковского. - 2-е изд., перераб. и доп. - Киев: Урожай, 1983. - 288с.

6. Закон України “Про землеустрій.”

Размещено на Allbest.ru