Правове регулювання передачі комерційної таємниці в договірних відносинах та відносинах з державними органами

Бойко О.І., докторант (Міжрегіональна Академія Управління Персоналом м. Київ)

Розроблені пропозиції внесення змін і доповнень до закону України про комерційну таємницю, які передбачають не тільки права державних органів на отримання інформації, яка складає комерційну таємницю для суб'єкта господарювання, а й їх обов'язки захисту на таку інформацію .

Suggestions of making alteration and adding are developed to the law of Ukraine about commercial secret, which foresee not only rights for public organs for the receipt of information which makes a commercial secret for the subject of menage but also their duties of securing for such information.

В умовах існуючої конкуренції між суб'єктами господарювання інформація стає цінним об'єктом, оскільки володіння інформацією в ринковй економіці необхідне для конкурентноспроможної господарської діяльності. Проведення економічної реформи в Україні і розвиток підприємництва призвели до значного збільшення обсягів комерційної таємниці суб'єкта господарювання.

Цьому питанню приділили увагу такі дослідники, як : О.А. Городов, Н.С. Гуляєва, С.Е. Жилінський, С.А. Кузьміна, В.Н. Лопатін, С.А. Паращук та ін.

Методологічною основою дослідження є діалектичний, порівняль-правовий та формально-юридичний методи.

Досвід ринкових відносин показує , що неналежний рівень правового регулювання відносин, пов'язаних з комерційною таємницею суб'єктів господарювання, сприяє поширенню комерційного шпигунства, безперешкодному використанню окремими особами незаконно отриманих наукомістких технологій, програмних продуктів та іншої інформації, що відноситься до комерційної таємниці . Це обумовлює об'єктивну необхідність правового врегулювання стосунків між суб'єктами господарювання та державними органами шляхом удосконалення чинного законодавства України.

Однією із правомочностей суб'єкта господарювання, що володіє комерційною таємницею, є право розпорядження належною йому інформацією. Це означає не тільки можливість розкриття такої інформації, а й її передачі іншим суб'єктам на договірних засадах. При цьому, як правило, з метою збереження комерційної таємниці укладається угода про конфіденційність.

У процесі розвитку ринкових відносин формування нових господарських зв'язків підприємств призводить до виникнення проблеми взаємного захисту комерційної таємниці торговельних партнерів. У практиці роботи зарубіжних фірм передбачений порядок спеціальних договорів щодо взаємного захисту інформації, переданої один одному в ході ділового співробітництва. Для ув'язування інтересів продавця (не бажаючого повідомляти яку-небудь інформацію про товар до підписання контракту на постачання) з інтересами покупця (не бажаючого здобувати товар, повна інформація про який поки відсутня) практикується застосування так званої опціонної угоди. її суть у тому, що покупець за певну плату і на умовах конфіденційності здобуває додаткову інформацію про товар, до складу якої можуть входити відомості, що містять комерційну таємницю [1, с.636].

У світовій практиці умови, що включаються в договір про співробітництво, конфіденційності мають певний ступінь автономності. Це означає, що вони, з одного боку, можуть передувати укладенню договорів про створення спільних підприємств, передачі ноу-хау, ліцензій тощо, а з іншого боку - можуть і повинні дотримуватися протягом певного терміну після завершення дії основного договору.

У Цивільному кодексі України немає узагальнюючої норми, що регулює угоду про конфіденційність. Однак у ньому є окремі норми, що регулюють конфіденційність інформації в окремих видах договорів.

Так, стосовно договору підряду ст.862 ЦК України передбачає конфіденційність одержаної сторонами інформації. Згідно з цією статтею якщо сторона в договорі підряду внаслідок виконання договору одержала від другої сторони інформацію про нові рішення і технічні знання, у тому числі й такі, що не захищаються законом, а також відомості, що можуть розглядатися як комерційна таємниця, вона не має права повідомляти їх іншим особам без згоди другої сторони.

Подібне положення передбачене в ст. 727 ЦК РФ. Згідно зі ст.727 ЦК РФ якщо сторона завдяки виконанню свого зобов'язання за договором підряду одержала від іншої сторони інформацію про нові рішення і технічні знання, у тому числі такі, що не захищаються законом, а також відомості, що можуть розглядатися як комерційна таємниця (стаття 139), сторона, що одержала таку інформацію, не має права повідомляти її третім особам без згоди другої сторони.

Це положення коментується російськими вченими таким чином, що стаття конкретизує стосовно до підряду загальні правила ст. 139 ЦК про службову і комерційну таємницю. При порушенні вимог конфіденційності учасники договору підряду відповідно до п.2 ст. 139 ЦК можуть захищати свої права всіма способами, передбаченими ЦК та іншими законами. Основними способами захисту є в цих випадках вимоги про припинення неправомірних дій (ст.12 ЦК) та відшкодування завданих збитків (ст. 15, 393 ЦК) [2, с.294].

Ст.895 ЦК України „конфіденційність відомостей про договір" передбачає, що виконавець і замовник зобов'язані забезпечити конфіденційність відомостей щодо предмета договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, ходу його виконання та одержаних результатів, якщо інше не встановлено договором. Обсяг відомостей, що належать до конфіденційних, установлюється договором.

У договорі страхування збереження комерційної таємниці також має важливе значення.

Статтею 946 ЦК РФ встановлений обов'язок страховика зберігати таємницю страхування, тобто відомості, що стали відомі страховикові, які складають комерційну, особисту або сімейну таємницю страхувальників і вигодонабувачів, а також відомості про здоров'я і майнове становище цих осіб. Ця норма відповідає загальним положенням російського законодавства про особливості використання інформації з обмеженим доступом, до якої відносяться комерційна таємниця і персональна дані (інформація про громадян). У літературі відзначається, що подібна вимога щодо збереження комерційної таємниці встановлена у ФЗ “Про організацію страхової справи на території РФ” (ст.ЗЗ) стосовно працівників органу страхового нагляду [З, с.45-46].

Подібне положення не міститься у ЦК України, однак воно передбачене в Законі України “Про страхування” [4]. Згідно зі ст.40 Закону “Таємниця страхування” конфіденційна інформація щодо діяльності та фінансового стану страхувальника - клієнта страховика, яка стала відомою йому під час взаємовідносин з клієнтом чи з третіми особами при провадженні діяльності у сфері страхування, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є таємницею страхування.

Важливе значення має збереження комерційної таємниці в ліцензійному договорі, за котрим згідно зі ст. 1109 ЦК України одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У Цивільному кодексі України не міститься положень щодо зберігання комерційної таємниці в ліцензійному договорі.

У літературі вказується, що для забезпечення конфіденційності інформації, отриманої за ліцензією, у договорі необхідно вказати, що ліцензіат зобов'язується не розголошувати і не передавати третім особам отриману ним інформацію, що не була опублікована на день підписання договору, надавати цю інформацію лише тим своїм працівникам, які за родом діяльності пов'язані з використанням предмета ліцензії [4, с.32].

У зразках патентно-ліцензійних договорів умови забезпечення конфіденційності, як правило, виносяться в окремий розділ або параграф, де вказується наступне:

сторони беруть на себе зобов'язання щодо збереження в таємниці отриманих від ліцензіара документації та інформації, що відносяться до виробництва продукції за ліцензією;

сторони вживатимуть необхідні заходи для запобігання розголошення зазначених відомостей;

обов'язково знайомити з переданою інформацією тільки тих членів персоналу, що безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції.

Пропонується також указати, що ліцензіат зобов'язується зберігати в таємниці передані йому відомості і матеріали навіть після закінчення строку дії договору й обмежити відповідними зобов'язаннями осіб, які працюють у нього за наймом.

У Збірнику типових договорів автори пропонують окремий договір про конфіденційність нерозголошення інформації [5, с.78].

Одним з договорів, у яких збереження комерційної таємниці має найбільш важливе значення, є договір комерційної концесії (франчайзингу). Згідно зі ст.366 ГК України за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов'язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду. Дещо інше визначення договору комерційної концесії міститься в ст. 1115 ЦК України. Однак ні в Господарському Кодексі, ні в Цивільному кодексі України не передбачені положення про збереження комерційної таємниці за цим договором.

Особлива важливість збереження комерційної таємниці в цьому договорі обумовлена, на наш погляд, тим, що, як справедливо відзначається в літературі, одним з обов'язкових елементів предмета франчайзингової угоди є передача франчайзером франчайзі розробленої і перевіреної на практиці конкурентоздатної системи організації й ведення певної підприємницької діяльності (комерційної таємниці). Проблема збереження в таємниці основних елементів системи є однією з основних проблем при укладанні й реалізації договору франчайзингу [6, с.3-14].

На думку З.Опейди, при укладенні договору комерційної концесії визначення дійсного волевиявлення сторін є надзвичайно важливим аспектом. Головним об'єктом, що передається за договором комерційної концесії, є певна секретна інформація, що стає відома користувачеві лише після укладення угоди. Отже, на момент її укладення він має лише загальне уявлення про неї. Переконатися, наскільки вона відповідає дійсності, користувач може лише після того, як він почне працювати за франчайзинговою схемою та вкладе в неї свої кошти [7, с.34]. Як справедливо зазначає Г.Цірат, беручи до уваги наявність елементів конфіденційного характеру про франшизу, користувач може мати хибне уявлення про неї, діяти під впливом помилки або обману зі сторони правоволодільця [8, с. 12].

Практика свідчить, що саме на цьому етапі відбувається значна кількість зловживань. По-перше, самі дії користувача можуть бути недобросовісні. У цьому випадку договір комерційної концесії може служити лише „ширмою" для отримання секретної інформації, оскільки після укладання договору користувач може вчинити позов про визнання договору недійсним на тій підставі, що його було укладено внаслідок помилки [7, с.34].

Приймаючи це до уваги, деякі країни встановили спеціальні правила укладення договору франчайзингу, які передбачають обов'язкове оприлюднення франшизіаром певної інформації, на основі якої франшизіат буде мати уявлення про істотні обставини, що мають значення для договору франчайзингу [9, с.8-19].

Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА) уніфікував підходи до визначення обсягу інформації, що розкривається, у розробленому ним Типовому законі про розкриття інформації про франшизу, прийнятому 25 вересня 2002 р. Управляючою радою УНІДРУА [10].

Після аналізу законодавчих положень, передбачених стосовно окремих договорів, можна перейти до умови про збереження комерційної таємниці, що стосується відповідних договорів.

Спроби врегулювати питання забезпечення конфіденційності інформації здійснювали й державні органи. Так, Фонд державного майна України затвердив Типовий договір про конфіденційність наданої інформації про ВАТ [12].

На думку Г.К.Нікіфорова та С.С.Нікіфорова, з метою застереження можливого розголошення комерційної таємниці угод, які укладаються між суб'єктами господарювання в межах України, у них доцільно передбачити окремий розділ, у якому слід відобразити:

-конкретні відомості, які складають комерційну таємницю угоди;

-види матеріальних носіїв, у яких містяться такі відомості (документи, вироби, і т.д.);

-вимоги щодо захисту відомостей, що складають комерційну таємницю;

-права сторін на використання інформації, що містить комерційну таємницю;

-зобов'язання сторін про нерозголошення (неправомірної передачі) відомостей, що охороняються;

-санкції за розголошення, неправомірну передачу або використання відомостей, що складають комерційну таємницю.

В умовах договору доцільно обумовити можливість припинення його дії у випадку невиконання (неналежного виконання) вимог однією із сторін по захисту комерційної таємниці, а також звернення з позовом про відшкодування шкоди в арбітраж або суд загальної юрисдикції [13, с.64-65].

На наш погляд, слід розробити примірну угоду про конфіденційність і нерозголошення комерційної таємниці, де установити порядок передачі, умови використання та інші питання, що стосуються конфіденційної інформації, у тому числі комерційної таємниці, що стає відомою одержуючій стороні в результаті її передачі розкриваючою стороною.

В Примірній угоді доцільно передбачити, що сторони погоджуються обмінюватися конфіденційною інформацією, у тому числі комерційною таємницею, з метою розвитку партнерських відносин і співробітництва в галузі, технічного управління, інформаційних технологій тощо.

Вважаємо важливим вказати в Угоді, що одержуюча сторона має право використовувати конфіденційну інформацію, у тому числі комерційну таємницю, розкриту їй відповідно до угоди, виключно з метою співробітництва з розкриваючою стороною, якщо інше не передбачено письмовою угодою сторін.

У зазначеній угоді слід передбачити певні заборони й обов'язки одержуючої сторони, зокрема, заборону розкривати отриману відповідно до угоди конфіденційну інформацію, у тому числі комерційну таємницю, третім особам, а також використовувати у власних цілях і для здійснення конкуруючої господарської діяльності стосовно розкриваючої сторони, якщо інше не передбачено письмовою угодою сторін.

Також доцільно передбачити в зазначеній угоді, що отримана конфіденційна інформація, у тому числі комерційна таємниця, може бути повідомлена тільки співробітникам одержуючої сторони і лише в тому обсязі, у якому це необхідно для виконання ними їхніх трудових (службових) обов'язків.

В Угоді варто передбачити відповідальність одержуючої сторони за розголошення конфіденційної інформації, у тому числі комерційної таємниці, розкриваючої сторони, зокрема, у вигляді відшкодування завданих таким порушенням збитків, у тому числі упущеної вигоди відповідно до чинного цивільного законодавства України.

У чинному трудовому законодавстві не урегульовані питання, що стосуються охорони комерційної таємниці в трудових відносинах, що стали відомі працівнику на підставі трудового договору.

При цьому може бути корисним використання досвіду зарубіжних країн у правовому регулюванні використання і розголошення інформації колишніми працівниками.

“Борг вірності” за італійським правом (ст.2105 ЦК Італії) означає заборону найманому робітнику на свою або чужу користь здійснювати конкурентну діяльність стосовно роботодавця, передавати, розголошувати або використовувати яким-небудь чином знання щодо організації або продуктивних методів підприємства, якщо це може призвести до збитку для підприємства. Це правило досить обтяжне для працівника, тому що воно не вказує на момент закінчення “боргу вірності”; заборона розголошення комерційної таємниці існує поза залежністю від того, як одержав працівник відповідні знання, нарешті, для порушення “боргу вірності” не обов'язкова наявність збитку, досить можливості його настання [14, с.51].

Навіть у тих країнах, де існують спеціальні положення про недобросовісне або неправомірне розголошення таємниці, договори найму можуть зміцнити і доповнити охорону комерційної таємниці на підставі закону про недобросовісну конкуренцію або ж норм про цивільну відповідальність. Повсюдно визнано, що працівники мають право використовувати з метою одержання заробітку всі навички, досвід і знання, які були одержані ними на попередньому місці роботи, навіть у результаті володіння комерційною таємницею. Проте працівник повинен виявляти добросовісність щодо свого роботодавця доти, доки коли він працює в нього, а також не використовувати і не поширювати після його звільнення конфіденційну інформацію відносно справ, з якими він був обізнаний за час своєї роботи. Наприклад, на підставі статті 85 Мексиканського закону 1991 року про розвиток і охорону промислової власності, будь-яка особа, що має в зв'язку з роботою, наймом, виконанням функцій або перебуванням на посаді, виконанням своїх професійних обов'язків або підтримкою ділових відносин доступ до комерційної таємниці і була попереджена про її конфіденційний характер, повинна утримуватися від її розголошення без достатніх підстав і згоди власника секретної інформації або ж користувача, який має на те дозвіл. Крім того, використання або розголошення інформації є порушенням зобов'язань за договором найму з боку (колишнього) працівника в тому випадку, якщо така інформація винна залишатися конфіденційною. Проте часто важливо визначити, де проходить межа між дозволеним законом використанням навичок, знань і досвіду, одержаних законним способом за час роботи, і забороненим використанням або розкриттям промислової чи комерційної таємниці колишнього роботодавця. Разом з тим очевидно, що в тих випадках, коли поведінка робітника рівносильна злодійству, присвоєнню коштів, промисловому шпигунству або змові з конкурентом, навмисне порушення конфіденційності підлягає покаранню [15, с.251].

Трудові договори часто містять спеціальні положення, що забороняють розголошення ділової або комерційної таємниці, проте ці положення, як і зобов'язання утримуватися від конкуренції, не можуть бути перешкодою для вільного ведення комерційної діяльності і, отже, не повинні обмежувати професійні можливості працівника в майбутньому. Зобов'язання, що випливають із відносин між роботодавцем і робітником, можуть виникати на підставі норм кримінального, цивільного і трудового права. Так, стаття 237 Кримінального кодексу Нідерландів кваліфікує розголошення комерційної таємниці комерсанта його працівником як правопорушення, а стаття 262-2 Цивільного кодексу Італії забороняє розголошення комерційної таємниці президентами, директорами або ревізорами компанії, незалежно від юридичної форми останньої. Положення такого типу є суттєво важливими в тих випадках, коли працівник не зобов'язаний зберігати таємницю на підставі договірних зобов'язань або ж коли колишній службовець використовує інформацію не з метою конкуренції. Якщо колишній службовець може вважатися конкурентом свого колишнього роботодавця, наприклад, коли він створив підприємство в тій же області діяльності, то розкриття конфіденційної інформації, як правило, є актом недобросовісної конкуренції. Очевидно, що, наприклад, переманювання клієнтів свого колишнього роботодавця буде кваліфікуватися як недобросовісність, особливо якщо працівник використав списки клієнтів або внутрішню ділову документацію для підготовки вигідних пропозицій. Коли колишній службовець використовує конфіденційну інформацію свого колишнього роботодавця про діяльність його клієнтів з метою переманювання їх до себе, можна говорити також про неправомірне використання конфіденційної інформації [15, с.252].

Поряд з передачею комерційної таємниці в договірних відносинах, важливе значення має правове регулювання доступу до комерційної таємниці органів державної влади.

Держава, піклуючись про розвиток ринкових відносин, захищаючи права суб'єктів господарювання на інформацію, в той же час надає представникам багатьох органів державної виконавчої влади право доступу до інформації, що захищається [13, с.11]. Достатньо сказати, що більше ніж ЗО міністерств, відомств та державних комітетів наділені правом контролю за окремими сферами діяльності підприємств. Вони виконують покладені на них завдання і функції на підставі цільових законів, які з точки зору правового захисту комерційної таємниці, вступили в протиріччя з тими законами, які містять норми, пов'язані з захистом комерційної таємниці підприємства [13, с.12].

Право на доступ до інформації, у тому числі комерційної таємниці, суб'єктів господарювання, передбачене в численних спеціальних законах, зокрема, законах України „Про міліцію", „Про службу безпеки України", „Про державну податкову службу", „Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю", „Про аудиторську діяльність", „Про державну службу по боротьбі з економічною злочинністю", „Про державну контрольно-ревізійну службу" тощо.

Згідно з ч.2 ст.507 ЦК України органи державної влади зобов'язані охороняти комерційну таємницю також в інших випадках, передбачених законом. Тобто, у цій статті передбачений один спеціальний випадок охорони комерційної таємниці, а загальне правило має відсильний характер, посилаючись на „інші випадки, передбачені законом". Оскільки низка законів, що передбачають повноваження окремих контрольно-наглядових та правоохоронних органів, не містить зобов'язань державних органів охороняти комерційну таємницю, у багатьох випадках ч.2 ст.507 ЦК не може бути застосована.

У проекті закону України про комерційну таємницю є розділ 4 “Права державних органів на отримання інформації, яка складає комерційну таємницю", що містить три статті: ст. 18 „права державних органів на отримання інформації, яка складає комерційну таємницю", ст.19 „компетенція держаних органів та посадових осіб, які мають право отримувати інформацію, що складає комерційну таємницю" та ст.20 „порядок передачі державним органам інформації, яка складає комерційну таємницю". Однак у цьому розділі немає ні однієї статті, що передбачає обов'язки державних органів щодо зберігання комерційної таємниці суб'єктів господарювання.

Тому слід в проекті закону України про комерційну таємницю передбачити не тільки права державних органів на отримання інформації, яка складає комерційну таємницю, а й їх обов'язки, та назвати відповідний розділ проекту таким чином: „Права і обов'язки державних органів щодо комерційної таємниці".

законодавство комерційний таємниця інформація

Література

1.Справочник директора предприятия / Под ред. проф. М.Г. Лапусты. - 6-е изд., испр., измен. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 832 с.

2.Комментарий к Гражданському кодексу Российской Федерации, части первой (постатейный). - М: Юридическая фирма КОНТРАКТ: ИНФРА- М, 1997.-778 с.

3.Турбина К.Е. Правовые способи и законодательные основания защиты прав и интересов граждан в договорах страхования // Страховое право. -2003.-№2. С.33-46.

4.Про внесення змін до Закону України "Про страхування" від 4 жовтня 2001 р. № 2745-ІП // Відомості Верховної Ради України.- 2002.-№ 7. -Ст. 50.

5.Воронцова Л.Режим конфиденциальности по лицензионньш договорам // Интеллектуальная собственность. - 1995. - № 11-12. - С.31-33.

6.Льшник Н.В., Кукушкина А.Г. Интеллектуальная собственность: Сборник типових договоров. - М.: Инфра-М, 1995. - 254 с.

7.Килимник 1.1. Особливості правового регулювання договору комерційної концесії (франчайзингу): Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. - X., 2003.-22 с.

8.Опейда 3. Розкриття інформації про комплекс прав, що передається за договором комерційної таємниці // Правничий часопис Донецького університету. -2003. - №1. - С.34-39.

9.Цират А. Франчайзинг и франчайзинговьш договор: Учебн.-практ. пособие. К.: Истина, 2002. - 240 с.

10.Цірат Г.В. Договори франчайзингу: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2003. - 22 с.

Размещено на Allbest.ru