Імплементація національної системи захисту прав дітей до міжнародних стандартів та норм

Анотація

У статті аналізується національна система захисту прав дитини при імплементації до міжнародних стандартів та норм. Актуалізується увага до європейських стандартів та вимог, які формує Комітет ООН з прав дитини (ЮНІСЕФ).

Ключові слова: права дитини, імплементація, система захисту прав дітей,

Аналіз останніх державотворчих процесів свідчить про те, що Україна проводить цілеспрямовану політику держави стосовно імплементації національного законодавства до міжнародних стандартів.

Сучасна наука має можливість, об'єктивно переосмисливши минуле, вийти на якісно новий рівень, тим більше, що багато питань було вивчено недостатньо, в їх числі і вплив міжнародних організацій їх норм та стандартів на формування національної системи забезпечення захисту прав дітей, зокрема соціально незахищених.

Забезпечення прав дитини є глобальною проблемою сучасності, у розв'язанні якої має бути зацікавлене все людство. Адже діти відіграють визначальну роль у гарантуванні життєздатності суспільства та прогнозуванні його розвитку. Наскільки цілеспрямованою буде державна політика у сфері охорони дитинства, як держава зуміє мобілізувати на її втілення весь потенціал суспільства залежить майбутнє нашої держави.

Діти це особлива соціально-демографічна група населення віком від народження до 18 років, яка має свої специфічні потреби, інтереси та права, але ь не володіє достатньою спроможністю відстоювати їх і захищати перед суспільствам внаслідок фізичної та розумової незрілості [1 ]. Тому потребує особливої опіки і уваги, включаючи правовий захист як до, так і після ї. о народження.

Віддаючи належне науковій і практичній значущості розглянутих наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених, варто зауважити, що недостатньо дослідженим залишається питання впливу міжнародних організацій їх норм та стандартів на становлення національної системи захисту прав дітей, що й зумовлює інтерес науковців до зазначеної проблеми.

Метою статті є, передусім, дослідження імплементації національної системи захисту прав дитини до міжнародних, зокрема європейських норм та стандартів з охорони дитинства.

З давніх часів народи та держави встановлюють правила які регламентують зовнішні відносини. З часом виробилися стабільні форми цих відносин, які ми називаємо сьогодні «міжнародним правом». Міжнародне право регулює велике коло питань, що включають до свого складу безпеку, дипломатичні відносини, торгівлю, культуру і, звісно, права людини. З часом із концепції прав людини відійшло в окрему особливу галузь право з охорони дитинства.

З правової точки зору дитина є самостійним суб'єктом права, в тому числі на неї поширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини [2].

Міжнародна організаційно-правова система з охорони дитинства має суттєві відмінності від організаційно-правової системи окремих держав. В міжнародній системі відсутня єдина законодавча влада, а також відсутній інститут, що має повноваження виконавчої влади. Таким чином, міжнародне право в галузі охорони дитинства може з'явитись лише за згодою держав, що є його суб'єктами, та значною мірою залежить від згоди окремих держав дотримуватись його. Приєднуючись до різних міжнародних норм та стандартів з захисту прав дитини, держава-учасниця бере на себе зобов'язання реалізовувати на своїй території зазначені організаційно-правові положення. Отже, ратифікувавши міжнародні норми з прав дитини, держава-учасниця тим самим зобов'язується бути підзвітною світовій спільноті, іншим державам-учасницям, які також ратифікували дані норми та стандарти, а також власним громадянам та іншими особам, що проживають на зазначеній території.

У монографії «Державна політика в сфері охорони дитинства в Україні: формування та реалізація» Л. Кривачук зазначає, що ідея захисту прав дитини розвивалася впродовж багатьох століть та активізувався цей процес тільки в ХІХ ст., коли розвинулась концепція захисту прав дітей. Права дитини отримали міжнародне правове визнання завдяки англійці Енглантайн Джебб, яка створила фонд під назвою «Врятуйте дітей» для надання допомоги тисячам нужденних дітей. Однак, її задуми були спрямовані не більше, ніж надання допомоги. У 1920 р., приїхавши до Женеви, вона створила міжнародний союз «Врятуйте дітей», який згодом був реорганізований у Міжнародний союз захисту дітей.

Першим міжнародним документом, де порушувалася проблема захисту прав дитини, була Женевська декларація, ухвалена Лігою Націй у 1923 р., проект якої підготував Міжнародний союз захисту дітей. Декларація спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психологічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання та захист. Стратегічним документом щодо захисту прав дітей стала Загальна декларація прав людини, яку ухвалила у 1948 р. Генеральна Асамблея ООН. У ній вперше були зафіксовані основи захисту прав дітей, зокрема у ст. 25 зазначено, що дитинство «дає право на особливу турботу і допомогу» [3].

На основі цієї Декларації був створений наступний визначальний та стратегічний міжнародний правовий З о документ Декларація про права дитини ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН (1959 р.). Основним тезисом Конвенції став заклик усіх держав та держав членів о І ООН: «Людство зобов'язане давати дитині все краще, їх що воно має».

Багато ще правових документів було ухвалено на міжнародному рівні з метою гарантування захисту прав дітей. Приєднання до цих угод слід усіляко заохочувати. У разі ратифікації цих угод необхідно забезпечувати їх ефективне втілення в життя та здійснювати контроль за їх реалізацією.

Україна протягом своєї незалежності активно проводила імплементацію національного законодавства з захисту прав дитини до європейських стандартів. Даний факт має відображення у різних законах, нормативно-правових актах та політиці яку проводила та проводить держава з охорони дитинства. Так підписавши Конвенцію ООН про права дитини Україна взяла на себе ряд зобов'язань з покращення добробуту дітей. Ця Конвенція була ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року [1]. Та це було лише стартом в національному законодавстві. Для створення взаємних прав та обов'язків, які покликані регулювати між Державами-учасницями відносини стосовно охорони дитинства, слідом були підписані та ратифіковані наступні багатосторонні угоди між суб'єктами міжнародного права:

• Конвенція про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці № 182 (2000 рік);

• Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії (2003 рік);

• Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах (2004 рік);

• Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (2006 рік);

• Конвенція про контакт з дітьми (ратифікована Україною в 2006 році, чинна з 2007 року);

• Європейська конвенція про здійснення прав дітей (ратифікована в 2006 році, набрала чинності для України з 2007 року);

• Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (ратифікована у 2006 році, набрала чинності для України в 2008 році);

• Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання (дата приєднання України 2006 рік, набрала чинності в 2008 році);

• Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми (2008 рік);

• Європейська конвенція про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом (2009 рік);

• Європейська конвенція про усиновлення дітей (2011 рік) [4].

Відповідно до заключних спостережень, які були зроблені на основі доповідей Держав-учасниць Комітетом ООН з прав дитини на п'ятдесят шостій сесії, приймаючи той факт, що Конвенція та інші міжнародні договори мають пріоритет над національним законодавством у разі виникнення суперечностей між ними, та відзначаючи Закон «Про охорону дитинства» (2001) і змін (2007) до Закону «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», Комітет, однак, висловлює занепокоєння тим, що національне законодавство України про права дитини залишається таким, що не в повній мірі відповідає Конвенції та Факультативним протоколам, що передбачає масштабної роботи із подальшого законодавчого запровадження Конвенції та її Факультативних протоколів. Також Комітет закликає Державу-учасницю (Україну) внести поправки до пункту 3 Статті 143 Сімейного кодексу для приведення її у відповідність до Статті 9 Конвенції. Причому звертає увагу на необхідності активізації своїх зусиль у забезпеченні необхідної підтримки і ресурсів для зміцнення сімей, зокрема, шляхом переходу від карних заходів у відповідь на ігнорування або невиконання своїх батьківських обов'язків до зміцнення систем підтримки і соціальної допомоги для родин з дітьми, що дозволить підвищити їх спроможність щодо виконання своїх батьківських обов'язків. З огляду на це Комітет ще раз повторює свою попередню рекомендацію стосовно використання альтернативних форм догляду чи інституційного розміщення дітей лише у якості крайнього заходу, і тільки якщо це відповідає найкращим інтересам дитини. Відповідно до зазначеного, Комітет ООН з прав дитини рекомендує Україні запровадити спеціальну систему для ефективного моніторингу і оцінки державних послуг і підтримки сімей, включаючи одиноких батьків, які її потребують [5].

Здійснивши аналіз національного нормативно-правового забезпечення яке регламентує діяльність системи захисту прав дітей ми дійшли висновку про те, що визначення дитини у національному законодавстві загалом відповідає стандартам Конвенції. Та в державній системі захисту прав дітей відсутній системний підхід до врахування думки дитини на всіх рівнях суспільного життя. Принцип якнайкращих інтересів дитини покладено в основу державної політики лише у сфері охорони дитинства та регулювання сімейних відносин. Проте політика держави не спрямована на активну протидію дискримінації уразливих та маргінальних груп, передусім у доступі до освіти та медичних послуг. Фінансування державних програм і планів з охорони дитинства здійснюється за «залишковим принципом», а не через визначення фіксованої частки від загального бюджету на їх реалізацію.

Відкритим залишається питання розроблення дієвого механізму раннього виявлення сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, та оцінювання потреб дитини. Оскільки на сьогоднішній день, висновок про ситуацію в сім'ї робиться органами опіки та піклування (зокрема службою у справах дітей) практично на основі єдиного документа акту обстеження житлово-побутових умов. право дитинство імплементація міжнародний

Провівши комплексний аналіз державної системи та політики з охорони дитинства, особливо соціально незахищених верств дітей, ми бачимо, що дійсно, національні орієнтири потребують суттєвого та термінового покращення. Незважаючи на те, що держава на сьогоднішній день проводить політику стосовно покращення демографічного стану населення, шляхом активної монетизації народжуваності дітей, тобто отримання фінансового прибутку для сімей при народжені дитини, кількість неповнолітніх в Україні протягом останніх років зменшується, а число посиротілих дітей збільшується. Підтвердженням нашого судження є статистичні дані про кількість неповнолітніх в Україні та зростаючу кількість дітей які з тих чи інших причин позбавляються батьківської опіки та піклування. Що суперечить вимозі Комітету ООН з прав дитини (ЮНІСЕФ) у забезпеченні принципу найкращих інтересів дитини право на виховання в сім'ї. Також ми спостерігаємо тенденцію до зменшення як національного, так і іноземного усиновлення дітей (табл. 1).

Таблиця 1 Тенденція зменшення національного та іноземного усиновлення дітей