Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАВІДОМО НЕПРАВДИВЕ ПОКАЗАННЯ

ШЕПІТЬКО МИХАЙЛО ВАЛЕРІЙОВИЧ

Спеціальність: 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України

Борисов Вячеслав Іванович,

Інститут вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України, директор.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент

Бойко Андрій Михайлович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, декан юридичного факультету;

кандидат юридичних наук, доцент

Авраменко Олексій Володимирович,

Львівський державний університет внутрішніх справ, начальник факультету з підготовки слідчих.

Захист відбудеться «27» вересня 2011 р. о 10⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.725.02 у Львівському державному університеті внутрішніх справ (79007, м. Львів, вул. Городоцька, 26).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Львівського державного університету внутрішніх справ (79007, м. Львів, вул. Городоцька, 26).

Автореферат розісланий «4» липня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І. В. Красницький



АНОТАЦІЯ

Дисертація присвячена дослідженню кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). Сформульовано поняття родового, видового та безпосереднього об'єкта завідомо неправдивого показання; визначено предмет щодо кожного суспільно небезпечного діяння вчиненого суб'єктами злочину, а також самі діяння та спосіб учинення злочину; уточнено обстановку вчинення злочину; надано кримінально-правові поняття свідка, потерпілого, експерта, оцінювача та перекладача. Вказано на необхідність внесення змін щодо кримінальної відповідальності спеціаліста за надання неправдивого висновку. Окремо розглянуто суб'єктивні ознаки завідомо неправдивого показання та проблеми покарання за цей злочин.

Відповідно до проведеного дослідження встановлено, що ст. 384 КК потребує необхідних змін, у зв'язку з чим запропонована її нова редакція.

Ключові слова: злочини проти правосуддя, кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання, неправдиве показання свідка чи потерпілого, неправдивий висновок експерта, неправильний переклад, зроблений перекладачем, неправдивий звіт оцінювача про оцінку майна.



АННОТАЦИЯ

Диссертация посвящена исследованию уголовной ответственности за заведомо ложное показание (ст. 384 УК Украины). Проанализированы объективные и субъективные признаки состава данного преступления; обстоятельства, отягчающие уголовную ответственность; наказание за это преступление.

Сформулированы понятия родового, видового и непосредственного объекта. Вместе с тем, выявлен критерий классификации родового объекта на видовые, в связи с чем систематизированы преступления против правосудия. Определены общие и специальные признаки предмета преступления. К общим признакам отнесены: физический, юридический и социальный; к специальным - информативность, документальность, соответствие действительности, доказательственность. Сформулирован предмет преступления по каждому общественно опасному деянию, совершаемому свидетелем, потерпевшим, экспертом, переводчиком, оценщиком. Кроме того, проанализированы сами деяния - дача ложного показания, предоставление ложного заключения эксперта, перевода, сделанного переводчиком, отчета оценщика об оценке имущества. Для определения содержания деяния выделены такие признаки: противодействие органам правосудия по формированию доказательств или иной информации, которая имеет оценочный характер; связь с предыдущим юридическим процессом (дознание, досудебное следствие, судебное разбирательство, исполнительное производство); трансформирование специфической информации, соответствующей действительности, в ложную; отражаемость этой информации на материальных носителях, предусмотренных законом. В соответствии с данными признаками по каждому деянию сформулированы их определения.

Особое внимание уделено субъективным признакам заведомо ложного показания. Сформулированы уголовно-правовые понятия специальных субъектов по ст. 384 КК Украины - свидетеля, потерпевшего, эксперта, переводчика, оценщика. Обозначена необходимость внесения изменений об уголовной ответственности специалиста за предоставление ложного заключения. Установлено, что в соответствии с формальным составом данного преступления вина может быть лишь в форме прямого умысла. Мотив и цель преступления рассмотрены на основе результатов обобщения приговоров, анкетирования следователей, судей, экспертов. При исследовании объективных и субъективных обстоятельств, отягчающих уголовную ответственность, определены такие новые обстоятельства как: те же самые деяния, сопряженные с фальсификацией доказательств; с целью сокрытия преступления. Проведено изучение видов наказания по ст. 384 УК Украины, их применение, а также освобождение лиц от наказания.

В соответствии с проведенным исследованием установлено, что требуются изменения диспозиции и санкции ст. 384 УК Украины. В этой связи предложена новая редакция статьи «Заведомо ложное показание». Обосновано внесение и иных изменений в УК Украины, процессуальные законы и другие нормативно-правовые акты.

Ключевые слова: ложное показание свидетеля или потерпевшего, ложное заключение эксперта, ложный отчет оценщика об оценке имущества, неправильный перевод, сделанный переводчиком, преступления против правосудия, уголовная ответственность за заведомо ложное показание.



SUMMARY

The dissertation is devoted to research of criminal liability for perjury (Art. 384 of the CC). The concept of generic, specific and direct object of deliberately false evidence is formulated; subject of each socially dangerous action of a committed crime is defined, and also actions themselves and means of committing of a crime; conditions of committing of a crime are specified; criminal and legal concepts of a witness, victim, expert, evaluator and interpreter are given. The necessity of introduction of changes concerning criminal responsibility of a specialist for presenting false conclusion is shown. Subjective features of deliberately false evidence and problems of punishment for this crime are examined separately.

According to conducted research it was determined that Art. 384 of the CC require further changes, because of that it new version is offered.

Key words: crimes against justice, criminal liability for perjury, false evidence of a witness or victim, false conclusion of an expert, incorrect translation, made by an interpreter, false evaluator's report on property evaluation.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розбудова України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави неможлива без захисту прав і свобод людини і громадянина. Такий захист здійснюється через усі форми судочинства. Злочини проти правосуддя є протидією правоохоронним органам в пошуку істини та встановленні справедливості. Окрему групу з таких злочинів становлять ті, які впливають на формування доказів або іншу інформацію, що має оціночний характер під час здійснення правосуддя. Вплив на таку специфічну інформацію здатен зневілювати діяльність органів щодо здійснення завдань судочинства. У зв'язку з цим важливим є розвиток кримінально-правових засобів впливу на негативну поведінку, яка виникає у вказаній сфері.

Особливе місце в системі злочинів проти правосуддя посідає «Завідомо неправдиве показання» (ст. 384 КК України). За даними Міністерства внутрішніх справ України злочинів за ст. 384 КК було зареєстровано у 2008 р. - 277; 2009 р. - 316; 2010 р. - 317. Не дивлячись на загальну тенденцію до зростання кількості злочинів, судово-слідча практика стикається із складнощами в застосуванні норми під час кваліфікації.

Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження постали роботи відомих фахівців у галузі кримінального права: І. Анденеса, П. П. Андрушка, Ю. В. Бауліна, А. М. Бойка, В. К. Грищука, С. Б. Гавриша, П. С. Дагеля, М. І. Ковальова, О. М. Костенка, В. О. Навроцького, А. В. Наумова, А. А. Піонтковського, А. О. Пінаєва, В. В. Сташиса, Є. Л. Стрельцова, В. Я. Тація, В. П. Тихого та ін. Проблемам кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання приділяли увагу вітчизняні вчені-криміналісти: М. І. Бажанов, В. І. Борисов, І. С. Власов, М. О. Гараніна, Я. М. Кульберг, Л. В. Лобанова, М. І. Панов, Ш. С. Рашковська, В. І. Тютюгін, І. М. Тяжкова, В. С. Фельдблюм, М. Х. Хабібуллін та ін. В умовах незалежної України кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання не була предметом дисертаційного або монографічного дослідження. Вказуючи на наукові напрацювання вчених-криміналістів, слід звернути увагу на те, що велика кількість питань залишилася невирішеною, зокрема: проблеми визначення об'єкта та предмета злочину, розширення кількості суб'єктів і діянь, які вони можуть вчинити, форм обману як способу вчинення злочину, встановлення нових видів покарання тощо. Прийняття нових та трансформування існуючих процесуальних та інших законів сприяли певним змінам у застосуванні ст. 384 КК. Вказані обставини й зумовили віднести обрану проблематику до актуальної.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до науково-дослідної роботи Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України «Фундаментальні та прикладні проблеми боротьби зі злочинністю» (державний реєстраційний номер: 0107U002499), у межах планових завдань Національної академії правових наук України згідно з Пріоритетними напрямами розвитку правової науки на 2005-2010 рр., рекомендованими відділеннями НАПрН України. Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України, постанова № 5/1 від 12 листопада 2008 року.

Мета і завдання дослідження. Мету дослідження складає характеристика кримінальної відповідальності через аналіз ознак складу завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) та покарання за його вчинення.

Відповідно до мети були поставлені та вирішені такі завдання:

1) надати кримінально-правовий аналіз родового, видового та безпосереднього об'єкта завідомо неправдивого показання, визначити обсяг суспільних відносин, на які посягає злочин;

2) навести загальні та спеціальні ознаки предмета злочину для формулювання його визначення щодо діяння, яке вчинюється свідком, потерпілим, експертом, перекладачем або оцінювачем;

3) дослідити об'єктивну сторону завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) через висвітлення ознак та формулювання визначень суспільно небезпечних діянь - неправдивого показання свідка чи потерпілого, неправдивого висновку експерта, неправдивого перекладу, зробленого перекладачем, неправдивого звіту оцінювача про оцінку майна, а також встановлення таких ознак об'єктивної сторони як спосіб та обстановка вчинення злочину;

4) проаналізувати суб'єктивну сторону завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) через характеристику її ознак: вини, мотиву та мети;

5) надати кримінально-правові поняття суб'єктів учинення завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК): свідка, потерпілого, експерта, перекладача та оцінювача;

6) здійснити аналіз покарання за завідомо неправдиве показання.

Об'єктом дослідження є правовідносини щодо забезпечення формування доказів та іншої інформації, що має оціночний характер, які окреслюються показаннями свідка чи потерпілого, висновком експерта, перекладу, зробленого перекладачем, а також звітом про оцінку майна оцінювача, наданими під час здійснення правосуддя.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять положення теорії пізнання і загальної теорії кримінального права. Під час дослідження були використані: методи логіки - аналіз і синтез, індукція і дедукція тощо (під час характеристики завідомо неправдивого показання через ознаки складу злочину та покарання за його вчинення); формально-юридичний (під час побудови диспозиції та санкції ст. 384 КК); порівняльно-правовий (під час аналізу чинного кримінального та процесуального законодавства України, а також при порівнянні кримінального законодавства України із законодавством інших країн у питанні кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання); історично-правовий (під час розгляду розвитку кримінального законодавства в частині наукових дискусій про злочини проти правосуддя та кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання при описанні елементів та ознак складу злочину та покарання за нього); системно-структурний (під час дослідження елементів та ознак складу злочину); статистичний та соціологічний (під час вивчення вироків, винесених за ст. 384 КК та опитування слідчих, суддів та судових експертів).

Емпіричну основу дослідження склали: результати вивчення 230 вироків, винесених за ст. 384 КК в період 2008-2011 рр., результати анкетування 76 слідчих МВС України, 347 суддів та 374 судових експертів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні дослідженням завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) на такому рівні. Наукову новизну відображено через пропонування та обґрунтування низки положень, висновків та пропозицій.

Вперше:

- встановлено зміст загальних (фізична, юридична та соціальна) та спеціальних (інформативність, документальність, відповідність дійсності, доказовість) ознак предмета завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) та визначено предмет злочину щодо кожного діяння;

- запропоновано визначити надання неправдивого висновку спеціаліста як суспільно небезпечного діяння і додати його у диспозицію ст. 384 КК;

- через обман як спосіб учинення злочину визначено, що суспільно небезпечні діяння, передбачені ст. 384 КК, можуть бути вчинені у формі активної дії або змішаного діяння;

- визначено ознаки суспільно небезпечних діянь, що названі в ст. 384 КК, та надано поняття щодо кожного;

- описано обстановку вчинення злочину через терміносполучення «під час здійснення правосуддя» для всіх діянь, які названі в ст. 384 КК, та «під час допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події» для таких діянь як надання неправдивого показання свідком чи потерпілим;

- встановлено необхідність обов'язкового попередження про кримінальну відповідальність та відповідної вказівки в диспозиції ст. 384 КК, що в складі злочину відображує обстановку вчинення злочину;

- суб'єктивні обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність запропоновано відобразити через встановлення мети «приховування злочину»;

- розглянуто свідка, потерпілого, експерта (судового експерта), перекладача та оцінювача як спеціальні суб'єкти з правами та обов'язками, що отримані ними у зв'язку з процесуальним або (та) професійним статусом, щодо кожного з них надано кримінально-правове визначення;

- запропоновано додати в диспозицію такого суб'єкта як спеціаліст на підставі того, що він впливає на формування доказів під час здійснення правосуддя;

- обґрунтовано необхідність внесення змін до санкції статті та введення таких видів покарань: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне та додаткове покарання відповідно;

- встановлено необхідність криміналізації фальсифікації доказів як злочину проти правосуддя.

Удосконалено:

- родовий об'єкт злочинів проти правосуддя;

- видовий об'єкт, до якого відноситься завідомо неправдиве показання;

- на підставі єдиного критерію класифікацію родового об'єкта на чотири видових об'єкта;

- основний та додатковий безпосередній об'єкт завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК).

Набули подальшого розвитку:

- пропозиції щодо відмови від вказівки у ст. 384 КК на завідомість як ознаку, яка вказує на прямий умисел;

- положення щодо співвідношення завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) із іншими злочинами проти правосуддя;

- пропозиції щодо упорядкування обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність (обвинувачення у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, фальсифікація доказів, корисливі мотиви).

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертаційному дослідженні положення та висновки можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій діяльності - для подальшого вивчення проблем кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя та завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК);

- у правотворчій діяльності - під час внесення змін до кримінального та процесуального законодавства, інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність судових, правоохоронних органів, експертних установ тощо;

- у правозастосовній діяльності - під час кваліфікації завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК);

- у навчальному процесі - при викладанні курсу кримінального права в юридичних вищих навчальних закладах, підготовці підручників, навчальних та довідкових посібників, методичних рекомендацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів та аспірантів «Закарпатські правові читання» (Ужгород, 28-30 квітня 2009 р.), науковій конференції «Теоретичні основи забезпечення якості кримінального законодавства та правозастосовної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю в Україні» (Харків, 15 травня 2009 р.), науково-практичній конференції «Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи» (Харків, 14 травня 2010 р.), на засіданні «круглого столу», присвяченого 10-річчю створення Севастопольського відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса «Сучасні проблеми розвитку судової експертизи» (Севастополь, 10-11 червня 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Современные тенденции развития криминалистики и судебной экспертизы в России и Украине» (25-26 березня 2011 р.), 3-й міжнародній науково-практичній конференції «Теория и практика судебной экспертизы в современных условиях» (Москва, 25-26 січня 2011 р.), Всеросійській науково-практичній конференції «Правовое и криминалистическое обеспечение управления органами расследования преступлений» (Москва, 26 травня 2011 г.), VII міжнародній науково-практичній конференції «Криминалистика и судебная экспертиза: наука, обучение, практика» (Шяуляй, 17-18 червня 2011 р.), а також на засіданнях Вченої ради Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України та сектору дослідження кримінально-правових проблем боротьби зі злочинністю.

Окремі пропозиції автора знайшли своє застосування у законотворчій діяльності, що підтверджується відповідним актом впровадження.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у шести наукових статтях (з яких чотири опубліковані у фахових наукових виданнях) та шести тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, сімнадцяти підрозділів, висновків до розділів, загального висновку і списку використаної літератури (269 використаних джерел). Загальний обсяг дисертації складає 246 сторінок, з них основного тексту - 188.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається ступінь наукової розробленості, зв'язок з науковими програмами, планами та темами, визначається мета і завдання дослідження, вказується об'єкт, предмет та методи дослідження, а також її емпірична основа. Вказано на практичне значення та апробацію одержаних результатів дослідження, публікації та структуру роботи.

Розділ 1 «Об'єкт завідомо неправдивого показання» складається з чотирьох підрозділів, у яких розглядаються загальні засади визначення об'єкта як елемента складу злочину, родовий, видовий та безпосередній об'єкт завідомо неправдивого показання, окрема увага приділена предмету завідомо неправдивого показання.

У підрозділі 1.1. «Вступні положення щодо об'єкта злочину» піддано аналізу визначення об'єкта злочину та його місця серед елементів складу злочину, вказано на існуючі класифікації об'єкта. Обґрунтовано теорію суспільних відносин як таку, що нині є детально проробленою, має відповідну систему, яка склалася через багаторічні дискусії та підтримана більшістю науковців.

У підрозділі 1.2. «Родовий та видовий об'єкт злочину» систематизовано злочини проти правосуддя, розкрито поняття правосуддя, вказано на існуючі погляди щодо розуміння об'єкта злочину. Висвітлено досвід Австрії, Іспанії, Італії, Російської Федерації, Швеції та інших держав щодо законодавчого регулювання у цій сфері. Автор дійшов висновку, що родовим об'єктом цієї групи злочинів виступають суспільні відносини у сфері забезпечення здійснення правосуддя.

Обґрунтовано необхідність виокремлення в системі родового об'єкта видових об'єктів. У зв'язку з цим досліджено існуючі класифікації злочинів проти правосуддя. Окреслено видовий об'єкт злочину, що охоплює безпосередні об'єкти завідомо неправдивого показання та деяких інших злочинів проти правосуддя: суспільні відносини по забезпеченню формування доказів або іншої інформації, що має оціночний характер під час здійснення правосуддя. Звернено увагу на те, що в системі цих злочинів не знайшло відображення таке суспільно небезпечне явище як фальсифікація доказів, що вчинюється особами, які здійснюють дізнання, досудове слідство або судовий розгляд.

За критерієм подібності безпосередніх об'єктів злочинів проти правосуддя виокремлено такі видові об'єкти: 1) суспільні відносини по забезпеченню формування доказів або іншої інформації, що має оціночний характер під час здійснення правосуддя (статті 371, 372, 373, 383, 384, 385, 386, 387, 396 КК); 2) суспільні відносини, що забезпечують вирішення завдань суду під час здійснення правосуддя (статті 375, 376, 376№, 377, 378, 379, 380, 381 КК); 3) суспільні відносини, що забезпечують вирішення завдань, які стоять перед захисником (представником) особи під час здійснення правосуддя (статті 374, 397, 398, 399, 400 КК); 4) суспільні відносини, що забезпечують виконання судового рішення під час здійснення правосуддя (статті 382, 388, 389, 390, 391, 392, 393, 394, 395 КК).

У підрозділі 1.3. «Безпосередній об'єкт злочину та механізм спричинення йому шкоди» розглянуто існуючі позиції фахівців у галузі кримінального права щодо визначення безпосереднього об'єкта завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК). Автор визначив структуру суспільних відносин, на які посягає завідомо неправдиве показання: 1) предмет, з приводу якого існують суспільні відносини - об'єктивна істина у справі; 2) суб'єкти цих відносин - з одного боку, виступає держава через відповідні державні органи, які здійснюють дізнання, досудове слідство, судовий розгляд, а також виконавче провадження (така позиція потребує уточнення таким чином, що правосуддя завжди має публічний характер, отже необхідна вказівка на громадян або осіб без громадянства, які зацікавлені у справедливому розслідуванні та розгляді справи, а також досягненні об'єктивної істини у справі), з іншого боку, свідок, потерпілий, експерт, перекладач; 3) соціальний зв'язок - спрямований на “вирішення” соціального конфлікту та спору, що виник.

Основним безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 384 КК “Завідомо неправдиве показання”, є суспільні відносини, що забезпечують формування доказів та іншої інформації, яка має оціночний характер, що окреслюється показаннями свідка чи потерпілого, висновком експерта, перекладом, зробленим перекладачем, а також звітом про оцінку майна оцінювача, наданими під час здійснення правосуддя. Додатковим безпосереднім об'єктом даного злочину слід вважати суспільні відносини, що забезпечують інтереси захисту та обвинувачення (позивача та відповідача), а також інтереси підсудного, обвинуваченого (підозрюваного), потерпілого від попереднього злочину (позивача) або інших осіб. Крім того, розкрито механізм спричинення шкоди безпосередньому об'єкту.

У підрозділі 1.4. «Предмет злочину» увага приділена аналізу предмета завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК). Автор досліджує предмет злочину з позицій, які склалися в науці кримінального права, і визначає його через встановлення загальних та спеціальних ознак.

До загальних ознак віднесено: фізичну, юридичну та соціальну. Фізична ознака реалізується через текстовий (електронний) вираз, викладений на матеріальному носієві у формі протоколів, висновку, звіту тощо. Юридична ознака виявляється через формулювання диспозиції ст. 384 КК. Зміст предмета завідомо неправдивого показання розкривається завдяки бланкетності диспозиції. Йому притаманна загальна юридична ознака, яка розкривається через процесуальність. Це означає, що даний предмет злочину має перебувати у формі процесу здійснення правосуддя. Соціальна ознака виявляється через зв'язок предмета та об'єкта злочину - впливаючи на предмет даного злочину, змінюється й об'єкт.

До спеціальних ознак віднесено: 1) інформативність; 2) документальність; 3) відповідність дійсності; 4) доказовість (для показання свідка чи потерпілого, висновку експерта, перекладу, зробленого перекладачем). Законодавець у ст. 384 КК надав інформації обов'язковий матеріальний вираз - «висновок», «звіт». «Показання» та «переклад» отримують закріплення на документованих носіях відповідно до чинного процесуального законодавства. Виокремлення ознаки документальності зумовлено тим, що предмети, про які йдеться в диспозиції ст. 384 КК, мають усі ознаки документа. Незакріплення показання, висновку, перекладу, звіту в документованій формі - тягне за собою втрату предметних властивостей такої інформації. Слід вести мову про наявність такої спеціальної ознаки як відповідність дійсності, що пов'язана із “правдивістю” та “правильністю”, на які вказує диспозиція. Крім того, предмет злочину, що розглядається, спрямований на отримання доказового характеру, а разом із цим на встановлення об'єктивної істини у справі під час здійснення правосуддя.

Відповідно до встановлених ознак визначено предмет завідомо неправдивого показання щодо кожного суспільно небезпечного діяння за ст. 384 КК, яке вчиняється свідком, потерпілим, експертом, перекладачем або оцінювачем. злочин неправдивий показання кримінальний

Розділ 2 «Об'єктивна сторона завідомо неправдивого показання» складається з чотирьох підрозділів, у яких визначаються загальні засади визначення об'єктивної сторони злочину, суспільно небезпечне діяння та спосіб учинення злочину, обстановка вчинення злочину та об'єктивні обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність.

У підрозділі 2.1. «Загальні засади визначення об'єктивної сторони злочину» встановлено ознаки, які характеризують об'єктивну сторону завідомо неправдивого показання. Вказано, що визнання ознак обов'язковими чи факультативними залежить від конструкції диспозиції норми закону про кримінальну відповідальність. Орієнтуючись на визначення, що наведено в ст. 384 КК, обов'язковими ознаками цього злочину є суспільно небезпечне діяння, спосіб та обстановка вчинення злочину.

У підрозділі 2.2. «Суспільно небезпечне діяння та спосіб його вчинення» охарактеризовано такі ознаки об'єктивної сторони завідомо неправдивого показання, як суспільно небезпечне діяння та спосіб учинення злочину. Суспільно небезпечне діяння вказується в диспозиції статті через законодавчі формулювання: «неправдиве показання свідка», «неправдиве показання потерпілого», «неправдивий висновок експерта», «неправильний переклад, зроблений перекладачем», «неправдивий звіт оцінювача про оцінку майна». Перелічені діяння є не тільки альтернативними за видом їх виконання, але й за суб'єктом їх учинення.

На підставі існуючих поглядів учених-криміналістів вказано на розуміння обману як способу вчинення злочину. Наголошено на тому, що обман пронизує всю об'єктивну сторону складу злочину та впливає у тому числі на характер засобів та знарядь вчинення злочину, обстановки, місця та часу його вчинення.

Діяння як ознака об'єктивної сторони складу злочину запропоновано описати у конструкції диспозиції ст. 384 КК через термін «надання», який безпосередньо вказує на діяльність. Таке доповнення акцентує увагу на динамічному, активному характері поведінки свідка, потерпілого, експерта, перекладача, оцінювача.

Проблема обману як способу вчинення даного злочину стосується дискусійної проблеми надання неправдивої інформації у формі бездіяльності. Наголошено на тому, що “пасивний обман” може мати місце за умов: 1) існування обов'язку певної дії; 2) утримання від цієї дії (умовчання, приховування). Щодо існування обов'язку діяти певним чином, то відповідно до норм процесуального права такі обов'язки для свідка, потерпілого, експерта та перекладача передбачаються. Щодо можливості утримання від певних дій, то вказано, що така поведінка також може мати місце. Однак в цьому випадку мова може йти лише про змішане діяння. Цей підхід підтверджено наявністю законодавчої практики в Болгарії, Польщі, Швеції тощо. За узагальненням вироків, винесених за ст. 384 КК надання завідомо неправдивої інформації у формі активної дії зустрічається у 33,9 %, змішане діяння становить 66,1 %.

В контексті активної дії та змішаного діяння вказано на обмову, самообмову та неправдиве алібі. Зроблено висновок про достатньо часті випадки вчинення даного злочину у формі використання системи правоохоронних органів у інших цілях (порівняно з обмовою, самообмовою та неправдивим алібі).

Для визначення діянь, що полягають у наданні завідомо неправдивого показання свідка чи потерпілого, висновку експерта, перекладу, зробленого перекладачем, звіту оцінювача про оцінку майна, виокремлено такі ознаки: протидія органам правосуддя по формуванню доказів; зв'язок із попереднім юридичним процесом (дізнання, досудове слідство, судовий розгляд, виконавче провадження); трансформування специфічної інформації, що відповідає дійсності, у неправдиву; відображеність такої інформації у матеріальних носіях, передбачених законом. Відповідно до цих ознак щодо кожного діяння сформульовані визначення.

Момент закінчення завідомо неправдивого показання визначається підписанням відповідним суб'єктом протоколу (іншого носія інформації), куди занесена неправдива інформація за ст. 384 КК, та відповідним оформленням цього протоколу (іншого носія інформації). Щодо змішаного діяння, то в цьому випадку момент закінчення пов'язується із закріпленням наданих показань та їх відображенням у відповідних протоколах.

Опитування суддів, слідчих та судових експертів продемонструвало, що ст. 384 КК потребує змін. Зокрема, на це вказали: судді - 74,1 %, слідчі - 57,9 %, судові експерти - 35,3 %. На необхідність розширення суб'єктного складу з них зазначили: 20,7 % (судді); 47,4 % (слідчі); 17,6 % (судові експерти). Кримінальна відповідальність спеціаліста передбачається деякими країнами СНД, Балтії, а також В'єтнаму, КНР, Монголії, Польщі, Сан-Маріно. Порівнюючи КК України із КК інших держав, у яких передбачено відповідальність спеціаліста за надання неправдивого висновку (показання), слід зауважити, що наявність відповідальності в КК має залежати від того чи занесені показання або висновок спеціаліста до переліку фактичних даних, які можуть бути доказами. Суспільна небезпечність неправдивого висновку спеціаліста зумовлюється тим, що за КПК спеціаліст може вплинути на формування доказів. ЦПК та КАС передбачає аналогічну можливість щодо участі спеціаліста у процесі.

У підрозділі 2.3. «Обстановка вчинення злочину» описується обов'язкова ознака об'єктивної сторони завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) через законодавче зазначення “під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України або в суді”.

Обстановку як об'єктивну ознаку складу завідомо неправдивого показання запропоновано окреслити за допомогою вказівки у диспозиції ст. 384 КК «під час здійснення правосуддя».

Вважаємо за необхідне виключити «проведення розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України» з переліку ознак, які вказують на обстановку вчинення злочину, передбаченого ст. 384 КК. Через те, що повідомлення завідомо неправдивої інформації тимчасовій слідчій чи тимчасовій спеціальній комісії не є посяганням на правосуддя та на формування доказів.

Аргументовано необхідність вказівки в диспозиції завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) для діяння свідка та потерпілого «під час допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події».

Акцентовано увагу на необхідності обов'язкового попередження про кримінальну відповідальність за вчинення даного злочину, причому обов'язковість такого відображення має прямо зазначатися в диспозиції статті. Це також підтверджено узагальненням вироків, винесених за ст. 384 КК - у 98, 1 % вироків щодо засуджених осіб наявна вказівка про попередження про кримінальну відповідальність.

У підрозділі 2.4. «Об'єктивні обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність» розглянуто ознаки, що вказані в ч. 2 ст. 384 КК як “ті самі дії, поєднанні з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або із штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту”.

Відповідно до узагальнення вироків, що були винесені за ст. 384 КК, встановлено, що «ті самі дії, поєднані із обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині» зустрічалося у 15,5 % випадків. Щодо «дій, поєднаних зі штучним створенням доказів обвинувачення», то вони зустрілися у 9,2 %, «…захисту» - 28,5 % випадків. Через те, що ця обставина прямо вказує на фальсифікацію доказів, то запропоновано змінення її на «ті самі діяння поєднані з фальсифікацією доказів». Виключення із обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність, класифікації доказів на докази обвинувачення та захисту обґрунтовано тим, що не всі форми судочинства передбачають такий розподіл. Окрім того, цей розподіл не впливає на кваліфікацію злочину.

Розділ 3 «Суб'єктивна сторона завідомо неправдивого показання» складається з трьох підрозділів, у яких визначаються вина, мотив та мета як ознаки суб'єктивної сторони злочину, а також суб'єктивні обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність.

У підрозділі 3.1. «Вина як ознака суб'єктивної сторони злочину» вказано на місце вини серед ознак суб'єктивної сторони як елементу складу злочину, а також її законодавче поняття та форми. Згідно з формальним складом даного злочину мова може йти лише про наявність прямого умислу. З огляду на об'єктивні ознаки, встановлені ст. 384 КК, суб'єкт злочину (свідок, потерпілий, експерт (судовий експерт), перекладач або оцінювач) має розуміти, що він учинює злочин проти правосуддя і саме цим посягає на суспільні відносини, що забезпечують формування доказів або іншої інформації, що має оціночний характер, які окреслюються показаннями свідка чи потерпілого, висновком експерта, перекладом, зробленим перекладачем, а також звітом про оцінку майна оцінювача; вчинює таке діяння через обман під час здійснення допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання або надання висновку, перекладу, звіту про оцінку майна під час здійснення дізнання, досудового слідства, у суді чи виконавчому провадженні; розуміючи при цьому, що вчинює соціально шкідливе діяння. Бажання вчинити таке діяння виявляється у виборі своєї поведінки - особа надає неправдиву інформацію саме таким чином і в цих обставинах.

У підрозділі 3.2. «Мотив та мета як ознаки суб'єктивної сторони злочину» окреслено розгляд мотиву та мети через етапи складного вольового акту, що демонструє шлях, який проходить у свідомості людини від спонукання щодо здійснення акту - до виконання дії.

За результатом проведеного узагальнення вироків, винесених за ст. 384 КК, встановлено, що мотивом учинення даного злочину є: ревнощі - 0,4 %, особисті неприязні стосунки - 2,5 %, помста - 2,9 %, корисливий - 9,2 %, приховування злочину або іншої протиправної поведінки - 31,4 %. З названих лише корисливі мотиви визначенні серед обставин, які обтяжують кримінальну відповідальність, що й підтверджується узагальненням. Приховування злочину або іншої протиправної поведінки запропоновано розуміти як мету вчинення злочину.

У підрозділі 3.3. «Суб'єктивні обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність» розглянуто ознаки, що вказані в ч. 2 ст. 384 КК як «ті самі дії, вчинені з корисливих мотивів». Запропоновано віднести мету приховування злочину до ч. 2 ст. 384 КК. Приховуючи не тільки сам злочин (інше правопорушення), а його певні обставини особа ускладнює досягнення мети здійснення правосуддя - встановлення об'єктивної істини та справедливості. Не включення іншої протиправної діяльності до даної обставини означає, що така обставина має розглядатися ч. 1 ст. 384 КК, у зв'язку з тим, що така мета не досягає такого ж високого рівня суспільної небезпеки.

Розділ 4 «Суб'єкт завідомо неправдивого показання» складається з чотирьох підрозділів, у яких розглядається свідок, потерпілий, експерт, оцінювач та перекладач як спеціальні суб'єкти складу злочину.

У підрозділі 4.1. «Загальні засади визначення суб'єкта злочину» проаналізовано проблеми визначення сутності суб'єкта завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) на підставі наукових досліджень та матеріалів практики. Свідок, потерпілий, експерт, перекладач, оцінювач є спеціальними суб'єктами. Вони володіють не тільки загальними (фізична особа, осудність, вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність), а й спеціальними ознаками.

За допомогою узагальнення вироків, винесених за ст. 384 КК, було встановлено, що в 61,9 % випадків суб'єктом злочину був свідок, а в 38,1 % випадків - потерпілий. У незначній кількості випадків цей злочин учинявся у співучасті з підсудним (2,1 %) або з іншими свідками (1,7 %).

За результатами опитування суддів було встановлено, що вони стикалися у своїй практиці з наданням неправдивої інформації, яку надавали: перекладач - 1,4 %, судовий експерт - 6,6 %, захисник - 19,3 %, потерпілий - 43,2 %, підсудний - 69,2 %, свідок - 74,6 %. За результатами опитування слідчих була отримана подібна інформація: судовий експерт - 5,3 %, захисник - 10,5 %, потерпілий - 31,6 %, обвинувачений (підозрюваний) - 63,2 %, свідок - 68,4 %.

У підрозділі 4.2. «Свідок як суб'єкт злочину» підкреслено, що свідок є учасником кримінального, цивільного, адміністративного та конституційного процесу. ГПК не передбачає такого учасника як свідок. Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» через відсутність обов'язку надавати правдиве показання та відповідної попередженності про настання кримінальної відповідальності - свідок у конституційному судочинстві при надані завідомо неправдивого показання не є суб'єктом злочину.

Розкрито спеціальні ознаки щодо свідка як суб'єкта злочину - процесуальність та попередженність. Наявність загальних та спеціальних ознак дозволяє визначити кримінально-правове розуміння свідка - це фізична, осудна особа (загальний вік кримінальної відповідальності 16 років), викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом, про яку є дані, що їй відомі обставини, що відносяться до справи, ігноруючи попередження про кримінальну відповідальність, завідомо надала неправдиве показання, що матеріально відображено у відповідній процесуальній формі.

У підрозділі 4.3. «Потерпілий як суб'єкт злочину» розглянуто потерпілого, що є учасником кримінального судочинства, як суб'єкта завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК).

Через наявність загальних (фізична, осудність, вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність) та спеціальних ознак (процесуальність, попередженність) надано кримінально-правове визначення потерпілого - це фізична, осудна особа (загальний вік кримінальної відповідальності 16 років), якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, що ігноруючи попередження про кримінальну відповідальність, завідомо надала неправдиве показання, яке матеріально відображено у відповідній документованій формі.

У підрозділі 4.4. «Експерт, оцінювач та перекладач як суб'єкти злочину» встановлено, що поряд із законодавчими вказівками на поняття цих суб'єктів, що вказує на їх процесуальний статус, існує специфічна вказівка на їх професійність (що також підтверджується Класифікатором професій, затвердженим наказом Держспоживстандарту України). Це означає, що ці суб'єкти є не тільки учасниками процесу або провадження, вони володіють професійними навичками, мають відповідну освіту, ліцензію тощо. Крім того, встановлено й таку ознаку як попередженність вказаних осіб про настання кримінальної відповідальності за ст. 384 КК.

Запропоновано встановити кримінальну відповідальність спеціаліста за надання неправдивого висновку через включення його до диспозиції статті та внесення відповідних змін до процесуального законодавства, встановлення попередження про кримінальну відповідальність за ст. 384 КК.

Розділ 5 «Покарання за завідомо неправдиве показання» складається з двох підрозділів, у яких визначаються види покарання за ст. 384 КК та їх призначення, а також проблеми звільнення особи від покарання та призначення його з випробуванням.

У підрозділі 5.1. «Види покарання за ст. 384 КК та їх призначення» за результатами узагальнення вироків були отримані такі дані: за ч. 1 ст. 384 КК було засуджено 64,9 % осіб, за ч. 2 ст. 384 КК - 35,1 % осіб. За видами покарань, які передбачені в санкції, були призначені: виправні роботи - 6,3 %, арешт - 11,7 %, обмеження волі - 44,8 %, позбавлення волі - 19,2 %. Штраф, який не встановлюється ст. 384 КК як вид покарання, призначався як більш м'яке до 14,2 % засуджених осіб.

Запропоновано формулювання санкції: до ч. 1 ст. 384 КК - «…караються штрафом від ста до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі від одного до п'яти років, або позбавленням волі до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років…»; до ч. 2 ст. 384 КК - «…караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або позбавленням волі від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років…».

У підрозділі 5.2 «Проблеми звільнення особи від покарання та призначення його з випробуванням» через узагальнення вироків за ст. 384 КК, встановлено, що 60,2 % засуджених осіб було звільнено від відбування покарання. Причому 97,2 % від звільнених від відбування засуджених осіб були звільненні з випробуванням, а 2,8 % у зв'язку з амністією.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням до засуджених за ст. 384 КК застосовувалося судом з іспитовим строком: на 1 рік - 77,4 %; на 1 рік 6 міс. - 2,2 %; на 2 роки - 13,9 %, на 3 роки - 3,6 % від кількості осіб, які були звільненні від відбування покарання.

Поставлено питання щодо предмету випробування особи. Злочин, передбачений ст. 384 КК, є специфічним, учинюється у межах суспільних відносин, що забезпечують формування доказів та іншої інформації, що має оціночний характер, через застосування обману. Через це піддано сумніву взагалі можливість застосування такої підстави звільнення від відбування покарання «з випробуванням» до осіб, засуджених за ст. 384 КК.



ВИСНОВКИ

У дисертації запропоновано нове вирішення наукового завдання, що полягає в дослідженні та характеристиці підстав кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). Основними теоретичними та прикладними результатами роботи є:

1. Сформульовано поняття родового об'єкта злочинів проти правосуддя (розділ XVIII КК) як суспільні відносини у сфері забезпечення здійснення правосуддя. На підставі єдиного критерію поділу родового об'єкта на видові (подібність безпосередніх об'єктів злочинів) вказано на такі видові об'єкти: 1) суспільні відносини по забезпеченню формування доказів або іншої інформації, що має оціночний характер під час здійснення правосуддя; 2) суспільні відносини, що забезпечують вирішення завдань суду під час здійснення правосуддя; 3) суспільні відносини, що забезпечують вирішення завдань, які стоять перед захисником (представником) особи під час здійснення правосуддя; 4) суспільні відносини, що забезпечують виконання судового рішення під час здійснення правосуддя.

2. Визначено основний безпосередній об'єкт завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) - суспільні відносини, що забезпечують формування доказів та іншої інформації, що має оціночний характер, які окреслюються показаннями свідка та потерпілого, висновком експерта, перекладом, зробленим перекладачем, а також звітом про оцінку майна оцінювача наданими під час здійснення правосуддя. Додатковий безпосередній об'єкт для даного злочину - суспільні відносини, що забезпечують інтереси захисту та обвинувачення (позивача та відповідача), а також інтереси підсудного, обвинуваченого (підозрюваного) та потерпілого від попереднього злочину (позивача) або інших осіб.

3. Залежно від діяння свідка, потерпілого, експерта, перекладача, оцінювача визначено предмет досліджуваного злочину на підставі розкриття змісту його ознак - загальні (фізична, юридична та соціальна) та спеціальні (інформативність, документальність, відповідність дійсності, доказовість).

4. Встановлено, що склад завідомо неправдивого показання фактично містить в собі п'ять альтернативних суспільно небезпечних діянь: 1) надання неправдивих показань свідком; 2) надання неправдивих показань потерпілим; 3) надання неправдивого висновку експерта (судового експерта); 4) надання неправильного (неправдивого) перекладу; 5) надання неправдивого звіту про оцінку майна оцінювача. Запропоновано додати ще одне діяння - надання неправдивого висновку спеціаліста.

5. Проаналізовано спосіб учинення злочину - обман, на підставі чого було вказано на форми суспільно небезпечного діяння: активна дія або змішане діяння.

6. Надано поняття суспільно небезпечного діяння відповідно до кожного суб'єкта (свідка, потерпілого, експерта, перекладача, оцінювача та спеціаліста) через розкриття змісту ознак для вказаних діянь: протидія органам правосуддя по формуванню доказів; зв'язок із попереднім юридичним процесом (дізнання, досудове слідство, судовий розгляд, виконавче провадження); трансформування специфічної інформації, що відповідає дійсності, у неправдиву; відображеність такої інформації у документованих носіях, передбачених законом.

7. Обстановку як об'єктивну ознаку складу завідомо неправдивого показання окреслено за допомогою обов'язкового попередження про кримінальну відповідальність, вказівки у диспозиції «під час здійснення правосуддя», а також для діяння, пов'язаного з наданням неправдивих показань свідком чи потерпілим «під час допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події».

8. Відповідно до характеристики суб'єктивної сторони завідомо неправдивого показання встановлено, що злочин може бути вчинено лише з прямим умислом. Мотив та мета мають значення для кваліфікації як обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність.

9. Свідка, потерпілого, експерта (судового експерта), перекладача та оцінювача розглянуто як спеціальні суб'єкти з правами та обов'язками, що отримані за їх процесуальним або (та) професійним статусом. Запропоновано додати в диспозицію такого суб'єкта як спеціаліст. Відповідно до кожного суб'єкта сформульовано кримінально-правове поняття.

10. Висвітлено об'єктивні та суб'єктивні обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність - ті самі діяння, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або із фальсифікацією доказів, з корисливих мотивів, з метою приховування злочину.

11. Запропоновано ввести такі види покарань як штраф та позбавлення правом обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне та додаткове покарання відповідно. Розглянуто проблеми звільнення особи від кримінальної відповідальності, покарання та його відбування. Встановлено тенденції щодо таких звільнень, вказано на необхідність зміни механізму звільнення від відбування покарання з випробуванням.

12. Пропонується викласти ст. 384 КК в такій редакції:

Стаття 384. Неправдиве показання, висновок, переклад, звіт про оцінку майна

1. Надання свідком чи потерпілим неправдивого показання під час допиту, очної ставки, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події, судовим експертом чи спеціалістом - неправдивого висновку, оцінювачем - неправдивого звіту про оцінку майна, перекладачем - неправдивого перекладу, пов'язане з приховуванням правди або без такого, під час здійснення правосуддя, через ігнорування попередження про кримінальну відповідальність за цей злочин, -

караються штрафом від ста до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі від одного до п'яти років, або позбавленням волі до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі діяння, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або із фальсифікацією доказів, а також учинені з корисливих мотивів або з метою приховування злочину, -

караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або позбавленням волі від двох до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

...