Дослідження поняття права, його сутності, змісту і форм існування в контексті співвідношення основних типів праворозуміння

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА

Курсова робота

Ірпінь 2018



Університет державної фіскальної служби України

ЗАВДАННЯ

на курсову роботу

_______________________________ (прізвище, ім'я, по батькові)

1. Тема курсової роботи _________________________

_________________________________________________2. Строк здачі студентом закінченої роботи ________________________________

__________________________________________

3. Вихідні дані по роботі

4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які підлягають розробці) ________________________________________________

5. Перелік графічного матеріалу (з точним значенням обов'язкових креслень)____________________________________________________

6. Дата видачі завдання________________________________________________

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН

№ п/п	Назва етапів курсової роботи	Строк виконання етапів (роботи)	Примітки
1.	Вибір теми, вивчення літературних джерел та складання плану роботи
2.	Підготовка 30 % курсової роботи та подання її керівнику
3.	Підготовка 70 % курсової роботи та подання керівнику
4.	Підготовка 100 % курсової роботи та подання керівнику
5.	Доопрацювання роботи з урахуванням зауважень керівника
6.	Отримання відгуку керівника роботи, довідки на плагіат
7.	Захист курсової роботи



Студент ______________ _____________________________ (підпис) ПІБ

Науковий керівник _____________ (підпис) ПІБ

«______» _______________ _____ р.

ВИСНОВОК

по курсовій роботі

студента (студентки)______________________

з дисципліни:____________________________

за темою:_______________________________

Основні дані про курсову роботу:

Відповідність структури роботи предмету дослідження __________________

Ступінь розкриття теми ________________________________

Ступінь опрацювання нормативно-правових джерел, навчальної та наукової літератури __________________________________

Позитивні досягнення в роботі:_________________________________________

Основні зауваження по роботі:_________________________________________

Загальний висновок:__________________________________________________

Курсова робота за змістом та оформленням _______________

вказати відповідність встановленим вимогам

Кількість балів за попереднім оцінюванням роботи відповідно до встановлених критеріїв (зміст, оформлення тощо)__________________________ за 100-бальною шкалою, не більше 60 балів (до усного захисту)

Кількість балів, одержаних за усний захист роботи___________________ (до 40 балів)

Підсумкова оцінка за роботу_________________ за 100-бальною шкалою / традиційною / та шкалою ECTS

ПІП, посада викладача (наукового керівника) підпис ___________________________________ ПІП, посада викладача, який проводив усний захист підпис



ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОРОЗУМІННЯ

1.1 Праворозуміння як одна з основних категорій теорії держави і права

1.2 Основні концепції праворозуміння

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ШИРОКОГО ПІДХОДУ ДО РОЗУМІННЯ ПРАВА

2.1 Поняття та особливості широкого праворозуміння

2.2 Співвідношення широкого праворозуміння з іншими правовими явищами

РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ТА ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ШИРОКОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ В ЮРИДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Питання розуміння права без перебільшення можна віднести до числа «вічних». Починаючи з виникнення професійної юридичної діяльності й до сьогодні не було й немає, мабуть, жодного юриста, який би не замислювався над питанням, що таке право, і не намагався дати відповідь на нього.

Актуальність даної теми зумовлена тим, що у правовій науці на сьогодні не вироблено єдиної позиції стосовно розуміння самого поняття права. Безперечно, право є одним з найважкодоступніших об'єктів пізнання і здебільшого визначається як продукт та інструмент держави, засіб здійснення політичних цілей, а не як складний світ, багатогранна реальність з власними закономірностями, своїм улаштуванням і логікою розвитку, що відрізняє його від інших сфер людського буття.

В численних публікаціях з проблем праворозуміння актуалізуються питання про методологічні та загальнотеоретичні засади аналізу цих проблем. Позитивістська методологічна доктрина праворозуміння, що тривалий час широко визнавалась, поступилася місцем іншим вченням, серед яких істотно виокремлюється багатоаспектне, широке праворозуміння як пріоритетний напрям сучасного соціогуманітарного знання.

Під час написання курсової роботи були використані праці таких вчених як Н. Варламова, М. Кельман, М. Кравчук, А. Колодій, В. Копєйчиков, П. Рабінович, О. Скакун, О. Сурілов та ін.

Різноманітність підходів до розуміння права обумовлюється складністю права, онтологічними, політичними, ідеологічними, релігійними причинами.

Мета курсової роботи полягає у комплексному загальнотеоретичному дослідженні поняття права, його сутності, змісту і форм існування в контексті співвідношення основних типів праворозуміння та виокремлення особливостей широкого підходу до розуміння права. Для досягнення означеної мети в роботі окреслені такі завдання:

- проаналізувати праворозуміння як одну з основних категорій теорії держави і права;

- висвітлити суть основних концепцій праворозуміння;

- дати характеристику та визначити особливості широкого підходу до розуміння права;

- проаналізувати значення широкого праворозуміння та проблеми його застосування в юридичній практиці.

Об'єктом дослідження є праворозуміння як науковий, інтелектуально-творчий процес.

Предметом дослідження є основні типи праворозуміння, їх теоретико-методологічне та теоретико-прикладне значення на сучасному етапі розвитку правової науки.

Методологічною основою дослідження є загальнонаукові принципи об'єктивності, історизму, дослідницької повноти. Враховуючи специфіку теми, мету і завдання доцільно застосувати такі методи:

- єдності історичного та логічного - при розкритті змін, яких зазнали ті чи інші теорії, концепції праворозуміння;

- діалектичний - при аналізі співвідношення природного і позитивного права, взаємозв'язку понять «право» і «закон»;

- спеціально-юридичний - при встановленні зовнішніх ознак правових явищ, їх відмінності між собою та відпрацюванні їх визначень.

Для дослідження критеріїв поділу типів праворозуміння у роботі використано системно-структурний метод, а для визначення їх особливостей, переваг і недоліків - порівняльно-правовий.



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОРОЗУМІННЯ

1.1 Праворозуміння як одна з основних категорій теорії держави і права

Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Праворозуміння - це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища.

Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно формується в державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, надаючи перевагу правовому регулюванню суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце і роль у системі нормативного регулювання змінювались у міру розвитку самого суспільства, зрілості науково-правової думки, впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що протягом усього періоду його існування науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає.

Праворозуміння не можливе без висвітлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права, але різноманіття тлумачень сутності права, його змістових характеристик накладає свій відбиток і на проблеми правоутворення [2, c.97].

Праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння завжди є конкретна людина, зокрема: а) громадянин, наділений мінімальним правовим світоглядом, який стикається з проблемами права взагалі; б) юрист-практик, який має достатній багаж знань про право, спроможний застосовувати і тлумачити правові норми; в) вчений, людина з абстрактним мисленням, який займається вивченням права, наділений сумою історичних і сучасних знань, спроможний до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, який володіє відповідною методологією дослідження. Праворозуміння завжди суб'єктивне, оригінальне, хоча саме уявлення про право може співпадати у групи осіб, прошарків.

Об'єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузі, інституту права, окремі правові норми. При цьому знання про окремі структурні елементи екстраполюються на право в цілому. Слід відзначити, що важливе пізнавальне навантаження тут несуть середовище і взаємодіючі з правом суспільні явища.

Зміст праворозуміння складають знання суб'єктів про свої права і обов'язки, конкретні і загальні правові дозволи, заборони, а також оцінка і ставлення до них як до справедливих чи несправедливих.

Залежно від рівня культури, методичної забезпеченості суб'єкта і вибору предмета вивчення праворозуміння може бути повним або неповним, правильним або викривленим, позитивним або негативним [9, 113].

Звичайна людина розуміє право так, як це дозволяє їй власний розум відповідно до культурологічних традицій існуючої епохи і суспільства. Для неї розуміння права у часовому масштабі обмежене рамками її життя. Проте це не означає, що після її смерті праворозуміння зникає зовсім. Такі елементи праворозуміння, як знання, оцінка, можуть передаватися іншим людям, а вчені-юристи залишають після себе окрім цього письмові уявлення про право.

1.2 Основні концепції праворозуміння

Основоположною проблемою теорії права є проблема сутності і соціальної природи права.

При вивченні різних теорій і поглядів на право потрібно враховувати наступні обставини: по-перше, історичні умови існування права, у яких жив дослідник; по-друге, те, що результат праворозуміння завжди залежить від його релігійної, ідеологічної, моральної позиції; по-третє, яка сторона права береться в основу тієї чи іншої концепції.

Сучасні теорії права не мають єдиного розуміння сутності права. А натомість є набір окремих концепцій, напрямків в теорії права, серед яких можна виділити основні. Особливо широкого поширення в сучасній політології і науці права отримали соціологічний, солідаристський, нормативістський (неопозитивізм), психологічний напрямки, а також теорії «відродженого природного права» [13, 273].

Згідно теорії природного права, родоначальниками якої були Гроцій, Гоббс, Локк, Монтеск'є та ін., в суспільстві поряд з правовими нормами, встановленими державою, існує також природне право. Природне право належить людині від народження і включає в себе право на життя, особисту свободу, приватну власність, право бути щасливим. Ці права визнаються невід'ємними, і всяке посягання на них інших осіб, в тому числі і держави, є правопорушенням або взагалі злочином. Позитивне право встановлюється державою у формі законів та інших нормативно-правових актів. В основі цього лежать природні права людини. Закон визнається постільки, поскільки він відповідає, розвиває і конкретизує природні права людини. Несправедливий закон не створює право - такий основоположний принцип даної теорії [7, с. 133].

Але при всьому своєму демократизмі теорія природного права має суттєві недоліки, які легко виявили її опоненти.

По-перше, ця теорія є антиісторичною. Вона містить перелік таких прав, які нібито завжди належали людству і незмінно супроводжують його і в наш час і ніщо їх не може відмінити чи змінити. Подібний принцип був висунутий Гроцієм, який визнавав природне право настільки непорушним, що воно не може бути зміненим навіть Богом.

По-друге, представники теорії природного права не мають чітких критеріїв, за якими б можна було якось відрізнити природне право від позитивного. Так, Гроцій визнавав природним рабство. В якості форми державного устрою, яка найбільше відповідає принципам природного права, Гоббс визнавав необмежену монархію, тоді як Локк - обмежену монархію.

По-третє, теорія природного права ніяк не могла пояснити, яким чином на основі порівняно невеликої сукупності природних прав виростає таке різноманіття правових систем [11, 83-84].

Неотомізм - найновіша інтерпретація середньовічного вчення Фоми Аквінського. Божественний закон покликаний усунути недосконалість людського, позитивного закону, якщо він розходиться з природним правом. Прибічники неотомізму підкреслюють переважання природного права над правом людським, позитивним, тобто встановленим державою.

«Світська» доктрина природного права виходить із етичної першооснови права, із необхідності відповідності правових установлень моральним вимогам природного права, основаного на стандартах справедливої поведінки. Для цієї теорії характерним є визнання в якості основи «правильного», «законного» права деякої природної нормативної системи, яка не співпадає з позитивним правом [6, с. 124].

Позитивне значення природно-правової теорії в наступному: по-перше, вона стверджує ідею природних, невід'ємних прав людини; по-друге, завдяки цій теорії почали розрізняти право і закон, природне і позитивне право; по-третє, вона концептуально поєднує право і мораль.

Два види права визнають і представники психологічної теорії права, основоположником якої був російський правознавець Л.І. Петражицький.

Право трактується головним чином як психологічна діяльність людини, її правові, «імперативно-атрибутивні» емоції, почуття оцінки, переживання. Емоції поділяються на: а) переживання позитивного права, встановленого державою; б) переживання інтуїтивного, особистого права. Людина відчуває себе зв'язаною домаганнями інших осіб, які очікують від неї виконання певних зобов'язань. Саме такі психологічні переживання визначають конкретні акти поведінки людини і виступають її дійсним, реальним правом [1, c.3].

В суспільстві існує також офіційне право, встановлене державою у вигляді законів і інших нормативно-правових актів. Закони можуть впливати на інтуїтивне право людини, на процеси формування її волі. Але все ж вони не завжди домінують у рішеннях, які приймають індивіди. Останні можуть брати до уваги інші соціальні норми і діяти всупереч установленням офіційного права. Тому діюче в суспільстві право значно ширше встановлених державою нормативних приписів і включає в себе всю сукупність психічних переживань людини і не тільки її. Природні прояви психологічних переживань представники цієї теорії виявляють у мурах, шимпанзе, інших тварин і комах і, відповідно, визнають їх суб'єктами права поряд з людиною.

Право розглядається не як суспільне явище, пов'язане з державою, а як дещо інтуїтивне, як явище, що існує в сфері емоцій, індивідуальних психічних переживань людини. Таким чином, державний примус тут не виступає в якості суттєвої ознаки права. На перший план висуваються особисті психологічні установки індивіда.

Позитивним є те, що ця теорія звертає увагу на одну з найважливіших сторін правової системи - психологічну. Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідомості в суспільстві, не можна і застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда.

Однак, правильно виділяючи певні психологічні аспекти права, це вчення розчиняє право в індивідуальній психіці, робить його тотожним правосвідомості, ігноруючи тим самим реальну об'єктивну природу права як складного явища соціального життя [3, c.14-18].

Найбільш поширена у нашій країні нормативістська концепція праворозуміння (або позитивістська). Право - це система загальнообов'язкових, формально-визначених норм, які виражають і покликані забезпечувати свободу поведінки в її єдності з відповідальністю і відповідно до цього виступають в якості державно-владного критерію правомірної і неправомірної поведінки. Таке визначення права дає С.С. Алексєєв.

У наведеному визначенні достатньо чітко виражене нормативне уявлення про право, яке має багатьох прибічників, насамперед серед практичних юристів, а також серед вчених - представників галузевих юридичних дисциплін. Прибічники нормативного підходу головними вважають правові норми - законодавство і інші акти, а ними і керується кожний юрист-практик у своїй повсякденній діяльності.

Прибічники нормативістського підходу розглядають право як сукупність норм, що містять правила «належної поведінки». Цей підхід полягає у тому, що норми права відрізняють від інших соціальних норм (звичаїв, традицій, моральних, політичних, релігійних норм) за певними ознаками.

Прибічники ж «широкого» розуміння права (В.С. Нерсесянц, Р.З. Лівшиц та ін.) виходять з того, що право не тотожне законодавству. В розумінні права підкреслюється особлива роль морально-правових, політичних та інших принципів.

Позитивне значення нормативізму заключається в тому, що такий підхід, по-перше, дозволяє створювати і вдосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує певний режим законності, однорідне застосування норм права; по-третє, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко окреслити права і обов'язки суб'єктів, фіксувати міри і засоби державного примусу [16, c.204-205].

Але при всіх своїх позитивних моментах, нормативний підхід до розуміння права все ж односторонній. Право при такому підході береться як дане, як зовнішня по відношенню до індивіда система правил, покликаних керувати його поведінкою, ігноруються природні і моральні начала в праві (за винятком «широкого» розуміння), абсолютизується державний вплив на правову систему. Але разом з тим розумінням права повинні охоплюватись і закономірності правоутворення, і місце правової надбудови у всій суспільній системі, і право в дії - поєднання нормативів з реальною людською діяльністю.

На відміну від позитивістів історична школа (Г. Гуго, К.Ф. Савіньї, Г. Пухта) розуміє право як продукт народного духу, свідомості народу, який живе і проявляється у взаємовідносинах його представників. Право, як і мова, представляє собою невід'ємний компонент народу чи нації і розвивається за аналогічними законами [17, с. 94].

Утворення права здійснюється шляхом поступового розкриття народного духу в історичному процесі. Народний дух визначає особливості народної правосвідомості, а вона виливається в норми права. Найбільш повним і послідовним джерелом розвитку народного духу є народні звичаї. Закони також відображають народну правосвідомість. Але в них народна свідомість виражається постільки, поскільки правильно сприймається і послідовно проводиться законодавцем. Тому головне завдання законодавця заключається у виявленні і закріпленні в законах народного духу. Утворення права йде по законам об'єктивної необхідності, а не за бажанням окремих осіб чи органів. Держава, її органи не винаходять закони, а санкціонують існуючі в суспільстві порядки.

На думку представників історичної школи права, кожному народу притаманний свій дух і, відповідно, своя правосвідомість. Тому норми права одного народу не можуть бути придатними для інших народів і національностей. Щоб народ мав право, яке йому відповідає, необхідно виявити його дух, а цього можна досягнути лише проводячи історичні дослідження. І чим глибше уходить в історію народу дослідник, тим більш точними і повними будуть знання про народний дух і процеси його розвитку.

Основою для підходу до розуміння права, який умовно можна назвати «генетичним», послужила марксистська формула про те, що класова воля, яка формує право, визначається матеріальними умовами життя цього класу.

Генетичний підхід до розуміння права розвивався у двох напрямках. Прибічники одного з них вбачають правові явища вже в об'єктивних передумовах права. Так, на думку Е.А. Лукашової, «соціальна обумовленість права - це не тільки детермінованість його змісту досягнутим рівнем суспільного розвитку, але і те, що певні суспільні відносини запрограмовані саме як правові» [14, c.208].

Згідно з іншим напрямком право не співпадає зі своїм матеріальним джерелом, але за змістом адекватне йому. Прибічники цього напрямку вважають, що правом потрібно визнати лише таку нормативну систему, зміст якої відповідає певним вимогам, наприклад: відображає об'єктивні потреби суспільства; виражає функції справедливого розподілу соціальних благ; уособлює загальні принципи соціальної справедливості і т.п.

У обох напрямках має місце спроба дати змістовну характеристику правової системи певної класово-історичної формації або навіть всіх формацій в цілому, а на цій основі визнати правом лише «хороше», «правильне» право.

Зміст права різних епох зовсім не співпадає; воно змінюване і відображає природу конкретної формації, пануючі в ній соціальні інтереси, уявлення і ідеї.

«Право ніколи не може бути вище, ніж економічний лад і обумовлений ним культурний розвиток суспільства», - писав Маркс.

Право, яке розглядається не як застигла сукупність норм, а як діяльність фізичних і юридичних осіб - громадян, державних і суспільних організацій, які дотримуються, застосовують і виконують правові приписи, є предметом соціологічного вивчення, яке набуло широкого поширення в останні десятиліття. На цій основі виникло і праворозуміння, орієнтоване на право в дії. Соціологічний підхід до розуміння права можна виразити у формулі Г.В.Мальцева «Право - це насамперед саме суспільне життя» [14, с. 211].

Правові норми держави, на думку прихильників соціологічного напряму в теорії права, - це лише частина права. Поряд з ними існує «живе право», яке є не що інше, як фактичні відносини, що склались в суспільстві. Головне, стверджують вони, - вивчення реального порядку, тобто не тих приписів, які зафіксовані в правовій нормі, а самого процесу дії права в суспільстві, конкретних дій учасників правовідносин. В зв'язку з цим обгрунтовується ідея «гнучкості права», іншими словами, можливість зміни правової норми в процесі її застосування. Звідси - відмова від «незаперечності» закону, вимога свободи суддівського «розсуду». Ця теорія веде фактичного розширення «правотворчих» функцій судді і приниження ролі закону, оскільки суддя не зв'язаний юридичними нормами і може на свій розсуд вирішити ту чи іншу справу, покладаючись на власну інтуїцію.

Акцентуючи увагу на вивченні соціальних коренів права і його дієвої сторони, представники «соціологічного» підходу (його можна назвати також «функціональним») намагаються осягнути право як дієвий момент реального суспільного життя. Правий Л.С. Явич, який стверджує, що «правові норми мертві, нежиттєві, не складають дієвого права, якщо за певних умов не можуть бути здійсненими у фактичній поведінці людей».

Для соціологічної теорії характерні структурно-функціональний підхід до права; виділення правовідносин в якості основних, найбільш суттєвих елементів права. Право не зводиться закону.

Право в дії дає уявлення про смисл правового регулювання, його кінцеві цілі. Державна воля, втілена в правових нормах, на цій ступені матеріалізується в суспільних відносинах, надаючи їм правову форму. Право в дії є його реалізація, що проявляється в правових відносинах, правопорядку, правовій поведінці. Урегульованість, законність, правопорядок, що забезпечуються в суспільстві, - необхідні елементи праворозуміння. Саме на основі вивчення дії права виникли ідеї про розширення предмета праворозуміння, про те, що потрібно брати до уваги не одні лише правові норми, а весь механізм правового регулювання, всю правову систему. Насправді, дія права здійснюється шляхом виконання (дотримання, використання і застосування) правових норм. При цьому у вказану діяльність залучаються правозастосовчі органи, утворюються правовідносини, на неї впливає правосвідомість людей. Іншими словами, функціонує складний механізм правової системи, який не зводиться лише до юридичних норм. А це, в свою чергу, означає, що говорячи про право і його розуміння, ми не можемо ігнорувати тих складових частин механізму, які не є нормами права, але без яких норми діяти не можуть.

Позитивним моментом соціологічного підходу до розуміння права є прагнення пізнати право в дії, в процесі функціонування. При цьому дослідження правових явищ і інститутів переслідує мету перетворення соціальної дійсності, а саме право розглядається як інструмент соціального перетворення, засіб досягнення згоди між інтересами різних соціальних груп. Це зближує соціологічну теорію права з так званою солідаристською (соціальною) концепцією права [12, c.67].

В основі солідаристського напрямку або соціальної концепції права (Л. Дюгі) лежить ідея солідарності, тобто співробітництва у здійсненні влади різних соціальних прошарків і груп, які приймають участь у політичному житті. Згідно з цією теорією, кожний член суспільства повинен усвідомити соціальну функцію, встановлену правом, проникнутися ідеєю необхідності скоєння певних вчинків, що забезпечують солідарність всіх членів суспільства. Право виступає як виразник цієї солідарності, інструмент, що охороняє «спільні інтереси» всіх груп.

Таким чином, соціальна концепція, розглядаючи сутність права, представляє його як засіб досягнення гармонії. Вона направлена на пошук правових засобів, які допомагають усунути можливі соціальні конфлікти, забезпечити порядок в суспільстві. Це передбачає розгляд права не відокремлено, а поряд з іншими елементами соціальної дійсності - економікою, політикою, мораллю - в їх функціональній взаємообумовленості і взаємозалежності. Звідси - акцент на соціальні функції права в суспільстві, наприклад, як засобу усунення можливих соціальних конфліктів, вирішення інших соціальних проблем.

В соціальній концепції права обґрунтовується необхідність дослідження права в його взаємозв'язку з іншими елементами соціальної системи.

Принципово іншу трактовку права, його сутності дають основоположники марксизму. Розглядаючи суспільство як органічно цілісне утворення, що діє і розвивається за об'єктивними, незалежними від волі людей законами, К. Маркс і Ф.Енгельс досить чітко і послідовно розрізняли право і закон. Право вони розуміли як міру свободи членів суспільства. Кожний клас в силу його особливого становища в системі економічних відносин суспільства має свою міру свободи, своє право. Міра свободи членів класового суспільства не є рівною, а визначається їх належністю до певного класу. Відношенням класів до засобів виробництва визначається міра їх свободи, їх класове право. Зміст цього права складають претензії класу на певну долю матеріальних і духовних благ, які виробляються суспільством, на участь у політичному житті суспільства, в управлінні справами держави і на вільне вираження свого ставлення до соціального ладу, а також самовираження в літературі і інших сферах мистецтва [10, c.112].

Отже, в суспільстві, розділеному на класи з їх суперечливими інтересами, не існує єдиної міри свободи, єдиного права. Кожний клас має власне право, яке не тільки відрізняється від права інших класів, але й антагоністичне по відношенню до нього. Колізія прав вирішується тим, що економічно пануючий клас - власник засобів виробництва - бере в свої руки державну владу і проводить своє право у формі законів, надає йому всезагального характеру і вимагає обов'язкового виконання встановлених ним законів від всіх членів суспільства під страхом державного примусу.

Ідея багатоаспектного, багатостороннього підходу до права зараз, мабуть, найбільш точно відображає спільні зусилля вчених по його вивченню. Яких би поглядів на право вони не притримувались, всі проти однобічності. І життя це підтвердило, показавши, що розгляд правових проблем, наприклад, з позицій конкретної соціології, з інформаційної сторони чи в психологічному аспекті дозволяє підійти до розкриття нових рис права, збагачуючи відповідно його поняття. Саме шляхом розкриття нових відносин, сторін, рис і відбувається процес поглиблення поняття права.

Не одна якась сторона права - нормативна, його генезис чи право в дії - дає поняття права. Кожна з них - лише абстрактне його бачення. Поняття права складається як сума, синтез знань всіх правових дисциплін, які вивчають право у всіх його реальних проявах, сторонах, рисах, відносинах, перспективах.



РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ШИРОКОГО ПІДХОДУ ДО РОЗУМІННЯ ПРАВА

2.1 Поняття та особливості широкого праворозуміння

Широкий підхід до права є досить поширеним у юридичній науці, він сформувався у вітчизняній науці (60-80 рр. XX ст.) і протистоїть «вузьконормативному» підходу до розуміння права. Широкий підхід заснований на уявленнях про право як єдность правових ідей, норм і відносин. Його прихильники включали в зміст права ідеї, норми, відносини. Така позиція спочатку була обгрунтована в роботах П. І. Стучки, Е. Б. Пашуканиса, а в подальшому отримала розвиток у працях. Ф. Кечекьяна, А. А. Піонтковського, А. До. Стальгевича, Я. М. Миколенко, Н. В. Вітрука, В. Д. Зорькіна, В. П. Казимирчука, Р. В. Мальцева, Р. З. Лівшиця, Е. А. Лукашевої, Н. І. Козюбри, В. А. Туманова, В. С. Нерсесянца, Л. С. Явича та ін. В рамках цього підходу у свою чергу позначилося кілька напрямків: одна група авторів схильна була зводити право до правових ідей (право - нормативно виражена справедливість, захід, масштаб свободи та ін.); інша група під правом розуміла ідеї, норми і відносини; третя - право ототожнювала з системою громадських відносин і т.д [3, c.17].

Характерною рисою широкого праворозуміння є те, що всі теорії, концепції і т. д., обґрунтовуючи широке розуміння права, прагнуть перебороти негативні особливості вузького праворозуміння. Однак домогтися цього їм вдається по-різному: комусь у більшій, комусь у меншій мірі. При цьому слід зазначити, що, переборюючи недоліки вузького розуміння права школи, що базуються на широкому праворозумінні, володіють у свою чергу досить серйозними недоліками.

Основні недоліки широкого праворозуміння пов'язані з тим, що в межах теорій, що його формують, дуже часто нівелюють нормативну сторону права (іноді повністю її заперечуючи), а також відсувають державу в правових процесах на другий план (а то й на третій, четвертий і т. д.). А ті школи широкого праворозуміння, які намагаються зберегти такі найважливіші характеристики права, як державно-вольовий характер і нормативність, є внутрішньо еклектичними, суперечливими й складними для розгортання цільної юридичної теорії [5, c.19-20].

У той же час широке праворозуміння обґрунтовує дуже важливі для суспільства й окремої особистості положення у правовій сфері, і насамперед:

- право по своїй суті й змісту повинно відповідати уявленням суспільства й окремої особистості про належне, тобто бути справедливим;

- право повинно не гальмувати розвиток суспільних відносин, а сприяти їхньому розвитку;

- держава і його окремі представники не можуть порушувати ті норми, принципи, ідеали і т. д. у сфері правової дійсності, які суспільство сприймає як необхідні;

- право - це живий суспільний організм, що розвивається та відіграє самостійну роль у системі суспільних відносин;

- право має не тільки зовнішні механізми своєї реалізації, але воно багато в чому реалізується за допомогою залучення в процеси право реалізації психології відповідних соціальних суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних);

- право реалізується не лише у контексті функціонування відповідного державного механізму, а й припускає втягнення в правові процеси недержавних інститутів, таких, як: ідеологія, мораль, культура і т. д.

Особливістю сучасного етапу розвитку вітчизняної юридичної науки є тенденція в обґрунтуванні інтегративних або природно-правових підходів до розуміння права. Однак при цьому, крім проблематики праворозуміння, ця тенденція не знаходить адекватного відображення у теоретичних побудовах (у тому числі, трактуванні джерел, форм, механізмів і т. д. права). Вітчизняна загально-юридична теорія загалом продовжує розвиватись у рамках вузького праворозуміння (більш точно в даному випадку вести мову про нормативне праворозуміння) [8, 206].

Широке праворозуміння орієнтується на розгляд права в правовідносинах, правосвідомості, правозастосовчих актах, суб'єктивних правах. Однак за основу сутності права цей підхід брати не можна. Прихильники цього напряму виходять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але й інші правові явища: правосвідомість, правовідносини, суб'єктивні права, акти застосування права та ін. Таке розуміння права неминуче веде до розчинення його в інших правових явищах. Не можна не погодитись з російським ученим В. Кудрявцевим, який писав: «…професійному юристу повинна бути притаманна чітка і визначена позиція: ніяке побажання, переконання чи думка не можуть розглядатися як правова норма, коли вони не виражені в юридичному акті, прийнятому належним чином». На жаль, прихильники широкого праворозуміння не враховують того, що сучасне нормативне розуміння права принципово відрізняється від традиційного вузького «нормативізму».

2.2 Співвідношення широкого праворозуміння з іншими правовими явищами

Дослідження феноменів права і праворозуміння актуалізується суспільним розвитком, оскільки кожному його етапу характерні відповідні завдання, які вимагають мобілізації всіх ресурсів та засобів, які має у своєму розпорядженні суспільство.

Роль і значення права, його цінність виявляється в адекватному, своєчасному реагуванні на сучасні виклики.

Сучасний етап розвитку суспільства проходить під девізом глобалізації. Це явище характеризується не лише масштабністю, що охоплює майже всі сфери суспільного життя, а й глибиною процесів, що відбуваються та змінюють світ. Постає запитання, по-перше, наскільки право за цих умов здатне залишитися найефективнішим інструментом регулювання відносин (у чому виявляється інструментальна цінність права), по-друге: наскільки можливе збереження самобутності права, як найважливішого мірила справедливості і свободи у суспільстві (у чому виявляється власна цінність права). Також актуалізується питання про те, наскільки право може виявити і відобразити волю і потреби не тільки всього суспільства, а й кожної її верстви, класу, які формують його соціальну структуру і, нарешті, кожного індивіда (що відображає соціальну цінність права).

За таких умов виправданим є дослідження права. Як показує генезис суспільного розвитку, незважаючи на те, що закономірності виникнення права в різноманітних суспільствах у різних народів часто не збігаються, проте функціональне призначення права в цих суспільствах є схожим. Воно забезпечує цивілізоване співіснування індивідуумів, верств та класів населення, що проживають в межах окремих суспільств, хоча соціальні фактори, які детермінують формування та функціонування правопорядку, різні [15, c.287]. праворозуміння народний дух історичний

Праворозуміння є одним із аспектів прояву правосвідомості. Виокремлюють побутову, масову і доктринальну правосвідомість. Що стосується розуміння права та праворозуміння, тої розуміння права може бути масовим, побутовим, а праворозуміння - доктринальним. Якщо йдеться про розуміння права більшістю членів суспільства, то це - домінуюче розуміння права. Своє розуміння права має правляча еліта (політична, економічна, ідеологічна та ін.), яка називається пануючим розумінням права. Зрозуміло, що і меншість населення володіє своїм специфічним розумінням права. Якщо праворозуміння формується на рівні різних філософсько-правових доктрин, то мова йде про доктринальне праворозуміння.

Розумінню права правлячою елітою (пануючому розумінню права) не завжди притаманні такі якості, як поширеність і масовість, про що свідчить як історія розвитку права, так і його сучасний стан. Тому не завжди пануюче розуміння права збігається з домінуючим розумінням права. Останнє характеризується як найбільш популярний і поширений тип праворозуміння в певному суспільстві. Будь-який тип доктринального праворозуміння може претендувати на роль домінуючого праворозуміння за умови його підтримки більшістю населення (наприклад, у різних західних суспільствах, де розвинені природно-правові, позитивістські й інші кон­цепції праворозуміння, домінуючою може бути одна з них).

Якщо право, яке б явище не кваліфікувалося як таке, належить до сфери об'єктивного, то праворозуміння - до сфери суб'єктивного, оскільки його суб'єктом є людина. Суб'єктивний характер праворозуміння дає підставу деяким авторам вважати, що усвідомити право повноцінно неможливо в принципі. Проте ця думка викликає заперечення. Усвідомлення права та його подальша раціоналізація за допомогою поняття відображає позицію суб'єкта процесу інтелектуальної діяльності, яким є праворозуміння. Ця обставина свідчить про те, що не існує одного, єдиного праворозуміння, і вона детермінує існування плюралізму праворозуміння. Той або інший варіант усвідомлення права та його сприйняття стає домінуючим лише за умов, що він визнається більшістю суб'єктів правовідносин [12, c.68].

Праворозуміння у структурі правової системи розглядається науковцями неоднозначно: одні автори включають праворозуміння як самостійний компонент правової системи (Ю. Тихомиров, О. Скакун), інші ж - не включають (В. Бабаєв, В. Протасов). Існують розробки, в яких є непрямі вказівки на праворозуміння як компонент правової системи (С. Алексєєв, Є. Харитонов).

Ю. Тихомиров виокремлює кілька груп - компонентів у структурі правової системи. В окрему групу він включає праворозуміння, правові погляди, правосвідомість, правову культуру, правові теорії, концепції, правовий нігілізм, правотворчість, правовий масив, правозастосування.

На думку С. Алексєєва, власне право або позитивне право, юридична практика, правова ідеологія є компонентами правової системи. У свою чергу, правова ідеологія як компонент правової системи в його інтер­претації охоплює й право розуміння [9, c.89].

Слід пам'ятати, що кожен компонент правової системи посідає своє місце в її структурі, має різне призначення і роль в її функціонуванні. Проте центральним елементом у цій структурі є право, розуміння якого багато в чому визначає характеристику і специфіку всіх без винятку компонентів, які входять до цієї системи.

Таким чином, праворозуміння як елемент правової системи посідає неоднозначне місце у структурі правової системи. Як видається, воно має важливе значення як самостійний компонент у структурі правової системи, оскільки не тільки становлення, а й функціонування, а також динаміка розвитку правової системи багато в чому визначаються домінуючим праворозумінням, яке формується в межах різних культурно-правових традицій [5, c.20-21].

Між праворозумінням і правовою системою існує діалектичне співвідношення. Праворозуміння - саме той критерій, який відображає реальну роль права в житті суспільства. Зміст праворозуміння втілює його самобутнє існування або його функціональну залежність від інших чинників соціального життя суспільства. Отже, праворозуміння цілком обґрунтовано може претендувати на роль типологізуючого критерію у вивченні правових систем. Залежно від цього критерію можна говорити про західні і незахідні правові системи. Якщо право є головним регулятором суспільних відносин і виступає детермінантою соціального життя, то, відповідно, йдеться про західне право, хоча це не виключає впливу інших соціальних факторів на функціонування права. Проте цей вплив не є визначальним. Там, де право, його зміст і функціональне призначення детермінуються іншими факторами, мова йде про незахідні правові системи. Зокрема, відповідно до конфуціанської філософії, функціонування позитивного права безпосередньо залежить від споконвічних законів природи. Позитивне право має обслуговувати закони природи, тобто воно має бути спрямоване на дотримання гармонії в існуючому соціумі. Це є основою для китайського праворозуміння.

Будь-який тип праворозуміння (природно-правовий, позитивістський, соціологічний та ін.) може претендувати на статус домінуючого, проте утвердження цього статусу залежить від цілого ряду соціальних факторів. Іншими словами, праворозуміння взагалі і домінуюче праворозуміння зокрема є явищем, яке соціально де термінується [7, c.316].

Одним із методологічних підходів дослідження праворозуміння є цивілізаційний підхід, який демонструє той факт, що відношення до права зумовлюється станом суспільного розвитку, його змістом і насамперед тим, які соціальні фактори у цьому суспільстві є детермінуючими. Останні мають етичний, релігійний, духовний, матеріальний та інший характер. Роль і значення кожного соціального чинника відображає цивілізаційну специфіку цього суспільства. їх значущість неоднакова, оскільки кожен із них відіграє свою роль у функціонуванні суспільства. Абсолютизація одного чинника і недооцінка, тим більше виключення інших чинників при визначенні змісту праворозуміння, є необґрунтованим.

Так, якщо йдеться про традиційне суспільство, то провідна роль у системі його чинників належить, звісно, традиціям. Коли ж мова йде про релігійне суспільство, то, відповідно, на передній план виходять релігійні чинники. Що ж до західного суспільства і західного права, то тут визначальними є інші чинники, зокрема культура. На зміст праворозуміння впливають, зрозуміло, й фактори, пов'язані з матеріальною сферою життя суспільства.

Істотне значення у зв'язку з цим набуває диференціація суспільства на класи, групи, верстви; вона зумовлює формування різних інтересів, які, у свою чергу, детерміновані різними потребами, такими, що відображають матеріальну складову життя індивідуумів, їх груп, верств і класів. А це є основою для їх неоднозначного відношення до права і до його функціонування [10, c.112].

Отже, констатуючи існування різних концепцій праворозуміння, навряд чи доречно визнавати їх критеріями типологізації правових систем, тобто існування природно-правової, позитивістської та інших концепцій праворозуміння не дає підстав говорити про два типи правових систем, у межах яких домінує той або інший тип праворозуміння. Що стосується розуміння права, то воно може виступати типологізуючою категорію при типологізації правових систем.

Той вид розуміння права, який є найбільш поширеним і популярним у конкретному суспільстві, може претендувати на статус домінуючого і зумовлювати існування різних типів правових систем. Відома в порівняльному правознавстві типологізація правових систем на віддиференційовані та невіддиференційовані має умовний характер і ґрунтується на відповідному виді розуміння права. У межах названих типів правових систем зміст праворозуміння принципово відрізняється.

Праворозуміння є досить складним явищем і його трансформація в домінуюче праворозуміння залежить від цілого ряду факторів соціального життя. Домінуюче праворозуміння значно впливає на правову систему на різних стадіях її формування, функціонування і розвитку, і такий вплив згодом відображається на розвитку всього суспільства та його нормального функціонування.



РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ТА ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ШИРОКОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ В ЮРИДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ

Визначити праворозуміння означає з'ясувати, що саме розуміється під «правом». Юридична діяльність спрямована на право, здійснюється за допомогою правових засобів, регулюється правовими нормами, тягне за собою правові наслідки, оцінює соціальні явища з погляду права й оцінюється правом. Знання права для юриста є професійним обов'язком.

Нерозривний зв'язок права і юридичної практичної діяльності, зумовленість правом більшості її характеристик визначає необхідність розгляду його основних властивостей.

Право - складне соціальне явище, і тому може характеризуватись як засіб упорядкування суспільних відносин (управління та регулювання), сукупність особливих правил поведінки, міру значущості чи цінності людини для інших суб'єктів, форма суспільних відносин тощо [12, c.67].

Залежно від сфери суспільних знань, в якій використовують цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне тлумачення тощо, які мають загальні та відмінні риси, пов'язані з особливостями предмета наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього.

Кожне з тлумачень права відображає лише певні його сторони, аспекти тією мірою, якою право є предметом дослідження окремої науки, тому тільки синтез, інтегрування всіх визначень права спроможні відбити його характеристики як цілісного суспільного явища. Але й у цьому випадку глибина пізнання права залежить від рівня розвитку суспільних наук.

Багатозначність використання слова «право» зумовлено ще й тим, що воно веде свій початок від слова «правда», а корінь «прав» лежить в основі багатьох слів -- «правий», «справедливий», «правило», «правдивий», «правильний», «правити» і т. ін.

Серед найважливіших тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення:

- як певної можливості, що має соціальний суб'єкт;

- як сукупності (системи) юридичних норм, за допомогою яких регулюються суспільні відносини;

- як оцінки, показника істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ [8, 203].

Праворозуміння визначають, з-поміж іншого, як «усвідомлення правової дійсності через призму правових теорій, доктрин, концепцій» (Ю. Шемшученко). Одна з таких концепцій - «права людини», ключові положення якої, за одним із розумінь, - це визначення основоположних прав як певних можливостей людини, котрі необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку, природний (позадержавний) та невідчужуваний характер цих основоположних права, обов'язок держави забезпечувати їх ефективну реалізацію. Розуміння прав людини теж є результатом певного праворозуміння.

Основоположні права людини, окрім як певні її можливості, можуть розглядатися як певним чином внормована її свобода; певні її потреби (чи інтереси); її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству чи державі; певний вид (спосіб прояву) моралі [3, c.15-16].

Вирішення проблеми забезпечення прав людини констатує не лише й не стільки відсутність фактів окремих порушень прав людини, оскільки індивідуальні порушення як такі усунути складно або ж неможливо. Забезпечити права людини означає створити умови, за яких права людини поважаються та визнаються - як державою, так і особою, та ефективно реалізуються, за потреби, захищаються за допомогою права. Це зокрема передбачає трансформацію основоположних прав людини в юридичні права та обов'язки суб'єктів права, коли певні можливості людини, які визначаються як основоположні права, будуть гарантовані державою через їх визначення як загальнообов'язкових правил поведінки, а держава та інші суб'єкти матимуть обов'язок їх дотримуватися, гарантувати. В даному випадку йдеться про юридичний механізм забезпечення прав людини.

Праворозуміння є визначальним для розуміння концепції та забезпечення прав людини з кількох причин.

По-перше, певний тип праворозуміння є визначальним для того чи іншого розуміння концепції прав людини. Так, легізм (легістське праворозуміння) вважатиме, що права людини визнаються та гарантуються законом, створеним державою. За такого розуміння ідеї прав людини та його здійснення основоположні права людини та їх забезпечення опиняються у залежності від волі держави, її законів (точніше, законодавців). Юснатуралізм (теорія природного права) визначає права людини як явище позадержавне, яке покликана забезпечувати держава. Так праворозуміння зумовлює і розуміння концепції «прав людини», та, по-друге, що не менш важливо, - їх забезпечення. За умов першого праворозуміння концепти держави та закону домінують над концептом прав людини, тоді як у другому - навпаки.

Для демонстрації зазначеної позиції варто навести цитату з доповіді відомого англомовного правового теоретика сучасності Дж. Раза «Індивідуальні права в світовому порядку» на XXIV Всесвітньому конгресі філософії права і соціальної філософії на (Пекін, 15 вересня 2009 року):

«Якщо забезпечення (еnforcement) - справедливе (fair), ефективне та гарантоване забезпечення - є неможливим, ми повинні визнати, що певне право - не є правом людини та уникати того, аби закликати до його забезпечення» [10, c.114].

Зазначена позиція була розкритикована на Конгресі: зокрема, зазначалося, що вона фактично нівелює концепцію прав людини, оскільки визнання останніх такими не повинне залежати від волі держави, її здатності їх забезпечувати. Наприклад, нездатність держави забезпечити право на життя не заперечує такого права як права людини.

Ця дискусія засвідчила колізію різних праворозумінь у випадку їх значення не лише для розуміння прав людини, але й їх забезпечення.

Так, можна припустити, що в основі запропонованого вище, по суті, релятивістського розуміння прав людини лежить легістське праворозуміння. У даному випадку припускається, оскільки автор цитати є його представником, що таким різновидом праворозумінням є юридичний позитивізм. Останній також протиставляється юснатуралізму - праворозумінню, якому, треба відзначити, і завдячують обґрунтування концепції права людини.

Праворозуміння може відігравати істотне значення у судовій практиці в сфері прав людини.

У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Сокуренко і Стригун проти України» (2006), суд, з-поміж іншого, встановив, що «перевищивши свої повноваження, які були чітко викладено у Господарському процесуальному кодексі, Верховний Суд України не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження» (п. 28 Рішення). Зрештою, ЄСПЛ визнав у діях держави порушення прав людини.

Суд, по суті, постановив, що оскільки Верховний Суд України діяв поза повноваженнями, встановленими законом, то він не може вважатися судом у даному випадку. Фактично, Суд визнав, що Верховний Суд не може в даному випадку вважатися таким, що здійснює правосуддя, а по суті - навіть вважатися судом. Вважається, що суд є «органом держави для здійснення правосуддя…» (В. Т. Маляренко). Якщо так, то, можна припустити, що орган держави, який не здійснює правосуддя, не може вважатися судом [1, c.4].

Ще одна демонстрація значення праворозуміння - справа Верховного Суду України за позовом «В. Ющенко до ЦВК» (2004). Суд, на думку критиків, призначаючи третій тур голосування на президентських виборах, діяв поза межами повноважень й ухвалив, на їх думку, незаконне рішення. Водночас ті, хто вважав рішення Суду правомірним, підкреслювали, що Суд керувався принципом верховенства права, за яким порушення принципів права (в даному випадку виборчого права) означає порушення права і прав людини, поновити в яких і є обов'язком суду.

В обох випадках суди застосували певне праворозуміння, яке можна загалом назвати судовим. Останнє зумовлює результат того, буде чи не буде і яким чином, забезпечено права людини. Таким чином праворозуміння, зокрема судове, можна вважати змістовно-істотним елементом забезпечення прав людини.

...