Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Міністерство освіти і науки України

Одеський національний політехнічний університет

Гуманітарний факультет

Кафедра інформаційної діяльності та медіа-комунікацій

Захист суспільної моралі в мас-медіа

Підготувала: Борівська А.М.

Студентка ІІ курсу, ІЖ-171

Перевірила: ст.в. Панькевич О.О.

Одеса 2018

Зміст

• Вступ
• 1. Суспільна мораль та її захист
• 2. Захист суспільної моралі в мас-медіа
• Висновок
• Використані матеріали


Вступ

Актуальність реферативної роботи. Засоби масової інформації України -- важливі соціальні інститути, що значно впливають на все життя суспільства: громадську думку, погляди, поведінку людей, розбудову держави. Саме вони є гарантом демократичної правової країни, у якій поважають права людей, зокрема право на доступ до своєчасної та об'єктивної інформації. У перехідний до демократії період засоби масової інформації також впливають на формування культури та суспільну мораль .

Суспільна мораль - це система етичних цінностей, правил і норм поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних надбань, уявлень про добро, совість, гідність, свободу, відповідальність, громадський обов'язок, толерантність, спрямованих на творчу самореалізацію особи в усіх сферах життя.

Власне, кожне медіа має свої редакційні принципи, де прописані моральні засади, але про них якось забувається, коли є картинка з рейтингами і наочне свідчення, що саме їх забезпечує. Засоби масової інформації мають потужний вплив на свідомість громадян і відповідальність за зміст, наповнення ефірів та шпальт, за кожне сказане або надруковане слово має бути понад усе.

Саме вони великою мірою сприяють тому, щоб праця представників ЗМІ була плідною, корисною та ефективною для суспільства. Це не завжди можливо у повному обсязі як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин, але прагнення і старання є. Особливо, якщо зважити на непрості відносини між владою та журналістикою, характерні риси яких перш за все стосуються особливостей функціонування влади та ЗМІ на сучасному етапі. Адже обидва є соціальними інститутами суспільства, наділеними владно-комунікативними діями і відповідно величезним впливом на суспільство.

Об'єктом реферативної роботи є сучасні мас-медіа.

Предметом дослідження - особливості захисту суспільної моралі в мас-медіа.

Мета дослідження - виявити особливості захисту суспільної моралі в мас-медіа.

Реалізація поставленої мети передбачила вирішення наступних завдань:

1. З'ясувати що таке суспільна мораль;

2. Розкрити захист суспільної моралі в мас-медіа.

1. Суспільна мораль та її захист

Нормативна необхідність винятків з моральних заборон, і насамперед заборони на застосування сили до іншої людини, створює міст між політикою і правом, з одного боку, і мораллю, з іншого. Вона служить однією з вказівок на існування особливої підсистеми моралі, яку умовно можна назвати "суспільною мораллю" на відміну від абсолютистської моралі індивідуального вдосконалення. [12]

Суспільна мораль встановлює відповідальність моральних суб'єктів не тільки за їх власний образ життя (його суворе відповідність заборонам), але й характер їх спільного існування, за те, як суспільний устрій в цілому, окремі інститути, традиції та управлінські рішення впливають на якість життя кожного з членів суспільства. Російський етик Р.Р. Апресян так охарактеризував це явище: "Концепт "суспільна мораль", покликаний відображати втілення в суспільстві в цілому і різних його сферах - політично-адміністративної, господарської, споживчої, рекреаційно-реабілітаційної, культурної (в функціональному сенсі, т.е. сфері відтворення і розвитку знань, норм і цінностей, що забезпечують ефективність життєдіяльності) - основних і універсальних принципів". [10]

Саме суспільна мораль є основою для етичної оцінки політичних процесів і правових систем. Вона використовує при цьому критерії, співвіднесені з фундаментальними заборонами і приписами моралі індивідуального вдосконалення, але не тотожні їм. Основними оціночними інструментами при цьому є такі поняття, як "загальне благо", "справедливість", "права людини" і т.д. [12]

Суспільна мораль може розглядатися як необхідна часткова трансформація моралі індивідуального вдосконалення в декількох напрямках. Перший напрямок стосується ступеня формалізованості вимог. У тій мірі, в якій мораль є проявом індивідуальної творчої свободи, вона пручається формалізації свого нормативного змісту у вигляді однакових розгорнутих кодексів, що виходять за межі невеликої кількості основних заборон. Моральний суб'єкт неминуче відчуває двозначність свого положення при пред'явленні йому розгорнутої системи позитивних і негативних вимог. Адже будь-яка система такого роду відображає якусь одну конфігурацію спочатку несумісних і непорівнянних між собою цінностей, у якої немає підстави претендувати на абсолютну правильність. [9]

Будь-моральний кодекс різко обмежує можливості прояву індивідуалізованої моральної мудрості і знижує відповідальність людини за вибір правильного життєвого шляху. Однак в умовах суспільного співіснування людей елементи кодифікації моралі виявляються необхідні, оскільки вони полегшують ефективну кооперацію і сприяють зменшенню морально неприйнятного шкоди. На це звернув увагу Д. Юм, нагородивши головну чесноту громадського співіснування - справедливість - епітетом "штучна". Справедливість, по Д. Юму, в деяких випадках вимагає здійснювати вчинки, які виглядають як прояв неповаги до потреб та інтересам окремих людей і в силу цього суперечать природному співчуття. [13]

Моральна необхідність повернути гроші, втрачені злісним, багатим скупарем, може позбавити нас можливості допомогти багатодітній добрій людині. І з цим доводиться миритися, оскільки повсюдне і постійне виконання вимог справедливості сприяє суспільному благу, а створити ефективно діючу систему норм, в якій такі випадки отримали б статус винятку, неможливо.

Другий напрямок стосується способу поставлення моральних вимог. Мораль, на відміну від права, забезпечує реалізацію своїх вимог переважно на основі самозобов'язування. Так як вона вимагає від людини удосконалювати не тільки поведінка, але й характер (особистість), то інституційне примус не може бути ні єдиним, ні основним засобом досягнення її цілей. Однак поза примусу мораль виявляється просто безсилою. Якщо самозобов'язування не підкріплюється іншими гарантіями морального ставлення до іншого людині, то обов'язок зберігати таке ставлення лягає на кожного людини нескінченно важким тягарем. Бути моральним, перебуваючи серед людей, яких не обмежує ні голос совісті, ні окрик закону, під силу лише святому. У цьому сенсі показовий відомий уявний експеримент Т. Гоббс: в його природному стані вимоги морального (природного) закону є лише основою для гранично ризикованого прояви особистої доброчинності, але будучи закріпленими в державному законі, вони перетворюються в основу існування всього співтовариства. [12]

Але справа не в тому, що "батіг і пряник" виступають як єдиний відмінковий спосіб регулювання людської поведінки. Просто на тлі, заданому ефективною діяльністю правових інститутів і в не силовому примусом з боку різного роду локальних спільнот (територіальних, професійних, релігійних), самозобов'язування членів суспільства протікає легше, набуває масовий характер. Численні приклади того, як "просідання" механізмів громадського примусу призводило до колапсу в не інституційних форм регулювання поведінки, є для цього тези свого роду "доказом від протилежного". [8]

Третім напрямком є вироблення специфічних нормативних принципів, які визначають моральну прийнятність (перевагу) соціальних інститутів і окремих суспільно значущих рішень. Як вже говорилося раніше, сама по собі можливість примусу в межах суспільної моралі під питанням не варто. Шокуюча прихильника моралі удосконалюються індивідів формулювання Н. Макіавеллі, що государ, захищає більшість населення від пограбувань і вбивств допомогою розправи, "проявить більше милосердя, ніж ті, хто за надлишку його потурає безладу", виглядає в її рамках як цілком обґрунтоване міркування. Основною проблемою в цій перспективі є не виправдання примусу як такого, а визначення способів достатнього й ефективного використання цього примусу для забезпечення потреб членів суспільства в безпеці, матеріальному добробуті, успішної індивідуальної самореалізації та соціальне визнання. Для цього необхідні спеціальні критерії моральної оцінки. [8]

Першу групу таких критеріїв являють собою методики, висхідні до утилітаристської соціальної етики. Серед них виділяється суворо формалізована методика визначення колективних (суспільних) вигід і витрат, активно використовується в сучасній законодавчій та адміністративній практиці. Утилітаристської методики припускають можливість підсумовування добробуту (задоволеності переваг) усіх членів суспільства по відношенню до ряду альтернативних рішень з подальшим порівнянням отриманих сумарних значень. Найкращим рішенням в цій перспективі буде те, вигоди (придбання) від реалізації якого будуть найбільшою мірою перевершувати витрати (втрати). [12]

Втрати одних груп та індивідів, що належать до колективного цілого, при цьому можуть компенсуватися набутками інших. Масштаб втрат і придбань часто виражається в грошовому еквіваленті. Для визначення цього масштабу використовуються різні способи, в тому числі спостереження за поведінкою людей і пряме їх інтерв'ювання, що стосується готовності платити за певні блага або готовність отримувати компенсацію за їх втрату. Моральна обґрунтованість рішення, що приймається з допомогою таких методик, забезпечується тим, що добробут однієї людини має в ході підсумовування та підведення балансу таку ж вагу, як і добробут будь-кого іншого.

Існують практичні контексти, в яких застосування більш або менш суворого і більш або менш формалізованого утилітаристського підходу цілком відповідає ідеям загального блага і справедливості. Однак він не може претендувати на становище єдиного критерію моральної оцінки соціальних інститутів і суспільно значущих рішень. Одним з найбільш істотних його недоліків є відсутність чутливості до непоправних втрат. Так як він виходить із існування єдиного еквівалента в сфері втрат і придбань, припускає, що втрата якоїсь однієї складової добробуту завжди може бути компенсована придбаннями відносно іншої. [10]

Наприклад, втрата біологічних видів, екосистем, унікальних художніх творінь може бути з компенсована економічними перевагами. Ще одним недоліком цього критерію є те, що додавання інтересів різних людей завжди знаходиться на межі неповаги до тих, хто в підсумку несе втрати заради більшості. Дж. Ролз проголосив таке додавання, зневажливе "відмінності між особистостями", одним з проявів ставлення до іншої людини виключно як до засобу. Кульмінаційним вираженням цієї тенденції є встановлення в рамках аналізу вигод та витрат грошової вартості втраченого людського життя, що найрадикальнішим чином розходиться з моральним вимогою поваги до неї. Таким чином, збереження рівного ваги інтересів і потреб членів суспільства в рамках підведення балансу колективних вигод та витрат далеко не завжди є достатнім для того, щоб реалізувати на практиці ідею фундаментального рівності між людьми. [10]

Очевидні недоліки розрахунку колективних втрат і придбань показують, що такий розрахунок повинен бути доповнений системою індивідуальних прав, які виступають в якості зовнішніх жорстких обмежень як для прагнення реалізувати приватні потреби та інтереси, так і для прагнення збільшити сумарний добробут суспільства. Такі права являють собою другу групу нормативних критеріїв суспільної моралі. Якщо X особа має право на вчинення дії V (наприклад, на публічне висловлювання власних переконань або отримання грошей за векселем), то інші люди і громадські інститути мають обов'язок не перешкоджати або сприяти вчиненню цього діяння. [7]

Тим самим певний інтерес особи X потрапить під захист, його задоволення виявляється зовнішнім чином гарантованим. Незважаючи на те, що цей інтерес має егоїстичний або просто партикулярний характер, тобто розходиться з загальним інтересом суспільства, X особа не повинна відчувати збентеження й незручності, наполягаючи на виконанні обов'язків, що дозволяють його задовольнити. Ядром прав, гарантованих суспільством своєму члену, є так звані "права першого покоління" (політичні або громадянські). Вони носять негативний характер, захищаючи інтереси власника від втручання інших членів суспільства, їх груп або держави.

Серед них право на життя і фізичну недоторканність, свобода слова, свобода пересування, свобода віросповідання, свобода вибору професії та роду діяльності, право на справедливий судовий розгляд, право обирати і бути обраним, право на недоторканність приватного життя, право на володіння власністю і т.д. "Права другого покоління" мають позитивний характер і соціально-економічну спрямованість. Серед них право на працю, право на відпочинок і дозвілля, право на освіту, право на медичне обслуговування, право на рівень життя, необхідний для підтримки здоров'я і добробуту і т.д. "Права третього покоління" відносяться до груп людей чи індивідам, але в якості представників відповідних груп. До них відносяться право націй на самовизначення і розвиток, право індивідів на збереження своєї культурної ідентичності і т.д. Статус прав третього покоління і їх практичне зміст являють собою надзвичайно дискусійне питання соціальної етики та правової теорії. [12]

Хоча поняття права фіксує строгі і певні межі допустимого і неприпустимого поведінки, воно виявляє набагато більшу гнучкість в області моральної санкціонування примусу (застосування сили), ніж поняття моральної заборони. Це пов'язано з тим, що в перспективі етики прав в якості первинної моральної мети виступає підсумкове становище певної людини, захист його інтересу, а не якість дій (вчинків), які цього інтересу загрожують. [11]

Наприклад, для етики прав первинна можливість продовження життя потенційним об'єктом замаху, а не утримання від вбивства потенційним лиходієм. Дозвіл тупиків, пов'язаних з конфліктом прав нападаючого і жертви замаху, забезпечується тим, що людина, що порушила право іншої, розглядається як особа, що втратила якісь з власних прав. Виправдане з точки зору моралі, тобто не порушує прав, примус має вигляд, якщо скористатися вдалим формулюванням В. Канта, "перешкоди для свободи". При цьому слід мати на увазі, що втрата прав порушником чужого права завжди є частковою. Деякі дії щодо завідомо знаходяться за межами правомірного перешкоди перешкодам свободи, наприклад, позасудове покарання або тортури. [12]

Отже, в якості основних нормативних орієнтирів суспільної моралі визначилися:

а) максимізація підсумованого інтересу членів суспільства в межах обмежень, що накладаються системою індивідуальних прав;

б) ефективність примусу, спрямованого на захист індивідуальних прав від дій порушників.

Сьогодні правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль встановлює Закон України "Про захист суспільної моралі".

Відповідно до частини другої статті 5 вказаного Закону основними напрямами державного регулювання обігу інформаційної продукції, що впливає на суспільну мораль, є:

- формування єдиної комплексної системи забезпечення захисту моральних засад і утвердження здорового способу життя у сфері інформаційної діяльності, освіти та культури;

- недопущення пропаганди в електронних та інших засобах масової інформації культу насильства, жорстокості, поширення порнографії;

- впровадження експертної оцінки відео-, аудіо-, друкованої інформації та інформації на електронних носіях, розроблення механізмів і методик віднесення її до такої, що завдає шкоди суспільній моралі;

- підтримка національної культури, мистецтва, кінематографії, книговидання, поліпшення системи пропаганди кращих зразків світової літератури, культури та мистецтва;

- заборона демонстрації неліцензійної аудіо-, відеопродукції на всіх національних телерадіокомпаніях;

- встановлення контролю за обігом продукції, що становить загрозу суспільній моралі;

- приєднання до міжнародних договорів з питання захисту суспільної моралі [1].

2.Захист суспільної моралі в мас-медіа

правовий захист супільний мораль медіа

В Україні навколо правового регулювання суспільних відносин стосовно розповсюдження інформаційної продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.

Окремим питанням, на якому найчастіше загострюється увага, є заборона трансляції на телеканалах України фільмів та телепередач, які пропагують насилля.

Згідно з частиною сьомою статті 4 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" держава всіма можливими законними засобами не допускає в інформаційних та інших телерадіопрограмах систематичного цілеспрямованого безпідставного загострення уваги на війні, насильстві і жорстокості, розпалюванні расової, національної та релігійної ворожнечі або позитивного їх подання (трактування), а також забезпечує ідеологічний і політичний плюралізм у сфері аудіовізуальних засобів масової інформації. [2]

Відповідно до частин першої та другої статті 71 цього Закону відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення несуть телерадіоорганізації, провайдери програмної послуги, їх керівники та працівники, інші суб'єкти господарської діяльності, посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Винні в порушеннях несуть цивільно-правову, адміністративну і кримінальну відповідальність згідно із законодавством України. [2]

Міру відповідальності та відповідні санкції за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення встановлює суд. У визначених цим Законом випадках санкції за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення встановлюються Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Абзацом тринадцятим статті 13 Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" встановлено, що Національна рада здійснює офіційний моніторинг телерадіопрограм. [3]

Одночасно згідно з пунктом "в" частини п'ятої статті 37 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" Національна рада може звертатися до суду про анулювання ліцензії на мовлення на підставі факту невиконання розпоряджень про усунення порушень законодавства та ліцензійних вимог. [3]

Відповідно до пункту 1 Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року №1315 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 28 березня 2001 року №294), з метою регулювання розповсюдження і демонстрування на території України всіх видів вітчизняних та іноземних фільмів запроваджено Державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (далі - прокатне посвідчення). [4]

Крім того, згідно з пунктом 7 вказаного Положення Держкіно присвоює кожному фільму державний реєстраційний номер та видає прокатне посвідчення.

Під час державної реєстрації для кожного фільму встановлюється один з індексів, що визначає глядацьку аудиторію та відповідно до неї умови розповсюдження та демонстрування фільму.

Підпунктом "в" пункту 8 Положення встановлено, що демонстрування фільмів телерадіоорганізаціями здійснюється за умови попередження про встановлені обмеження у програмах телепередач перед початком демонстрування фільму та додержання встановленого часу його демонстрування. [4]

Відповідно до абзацу шостого пункту 22 зазначеного Положення контроль за виконанням вимог цього Положення, умов розповсюдження і демонстрування, передбачених прокатним посвідченням, щодо дотримання вимог Закону України "Про захист суспільної моралі" здійснює Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі (далі - Національна комісія). [1]

Враховуючи наведене, можна дійти висновку, що на рівні законодавства питання заборони трансляції на телеканалах України фільмів та телепередач, які пропагують насилля, достатньо врегульоване.

Проте, трапляються непоодинокі випадки порушень зазначених норм. На нашу думку, це можна пояснити відсутністю систематичного притягнення до відповідальності винних у розповсюдженні інформаційної продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.

Позитивним прикладом попередження негативного впливу інформаційної продукції на суспільну мораль в Україні є "самоконтроль" телекомпаній. Зазначене можна проілюструвати наступним прикладом.

ЗАТ "Телекомпанія ТЕТ" перед трансляцією в ефірі телевізійних програм "Вікна" з Дмитром Нагієвим" самостійно здійснює перевірку змісту телепрограм на відповідність вимогам Закону України "Про телебачення і радіомовлення" та Закону України "Про захист суспільної моралі". У випадку, коли зміст зазначених програм не відповідає вимогам вказаних Законів, вказана телерадіоорганізація здійснює редагування таких програм або не допускає трансляцію таких програм в ефірі. [1, 4, 5]

Неабияку увагу викликає питання застосування існуючої системи оцінювання теле- і кінопродукції для показу на загальнонаціональних та місцевих телевізійних каналах, а також встановлення чітких критеріїв, що застосовуються під час проведення експертизи фільмів на предмет наявності в них сцен порнографічного, сексуального чи еротичного характеру.

Так, відповідно до статті 2 Закону України "Про захист суспільної моралі" критерії віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер, встановлюються спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері культури та мистецтв. [1]

Згідно з підпунктом 25 пункту 4 Положення про Міністерство культури і туризму України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 року №1566, МКТ відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, визначає критерії віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер. Проте таких критеріїв визначено не було. [5]

Статтею 13 Закону України "Про захист суспільної моралі" встановлено порядок і умови публічної демонстрації продукції, що містить елементи еротики, засобами масової інформації. [1]

Згідно з частинами другою та шостою цієї статті Закону аудіо-, радіо-, кіно-, відеопродукція сексуального характеру, з елементами еротики, підлягає оцінці Національною комісією.

Час публічного показу, публічного сповіщення фільмів еротичного чи сексуального характеру, щодо яких встановлені певні обмеження глядацької аудиторії, визначаються умовами їх демонстрування відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів.

Відповідно до абзацу шостого пункту 22 цього Положення контроль за виконанням вимог цього Положення, умов розповсюдження і демонстрування, передбачених прокатним посвідченням, щодо дотримання вимог Закону України "Про захист суспільної моралі" здійснює Національна комісія. [1]

Відповідно до частин першої та третьої статті 17 Закону України "Про захист суспільної моралі" Національна комісія була створена з метою реалізації та додержання вимог чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі, обігу продукції і видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру, продукції, що містить пропаганду культу насильства, жорстокості і порнографії. [1]

Рішення Національної комісії, прийняті в межах її повноважень, є обов'язковими для розгляду центральними і місцевими органами влади, засобами масової інформації всіх форм власності, а також фізичними та юридичними особами.

Рішенням Національної комісії від 20 лютого 2007 року затверджено Критерії віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, в тому числі реклами, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до розряду порнографічної або еротичної продукції.

На думку провідного вітчизняного спеціаліста в галузі медіа права Тараса Шевченка, цілком зрозуміло, що такі засоби регулювання були взяті з практики інших країн (деякі аналогії можна провести, наприклад, з Великобританією та США), проте, головною різницею є те, що в зазначених країнах таке регулювання застосовується до дозволеної порнографії. Намагання ж застосувати ті ж самі правила до еротики навряд чи може вважати виправданими [2].

У зв'язку з цим вирішення питання застосування існуючої системи оцінювання теле- і кінопродукції для показу на загальнонаціональних та місцевих телевізійних каналах, а також встановлення чітких критеріїв, що застосовуються під час проведення експертизи фільмів на предмет наявності в них сцен порнографічного, сексуального чи еротичного характеру, вбачається шляхом перегляду зазначених нормативно-правових актів та внесення до них змін в частині визначення органу, який має встановлювати критерії віднесення продукції до такої, що має сексуальний, еротичний чи порнографічний характер.

Наступне цікаве питання, на якому доречно зупинитися - контроль за виконанням законодавства про захист суспільної моралі. Відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про захист суспільної моралі" державний нагляд за додержанням вимог цього Закону та чинного законодавства у сфері захисту суспільної моралі в межах своєї компетенції здійснюють Міністерство культури і туризму України, Міністерство охорони здоров'я України, Міністерство юстиції України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України, Генеральна прокуратура України, Державна митна служба України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Національна комісія.

Крім того, Національна комісія формується з провідних діячів культури, мистецтва, науки і освіти, психіатрів, сексопатологів, фахівців у галузі інформації та інших, які рекомендуються для участі у роботі Національної комісії установами і організаціями, в яких вони працюють.

Чисельність і персональний склад Національної комісії та положення про неї затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням її голови. Термін повноважень членів Національної комісії - 5 років.

Члени Національної комісії не можуть бути засновниками (співзасновниками) чи мати фінансову зацікавленість у жодному засобі масової інформації чи телерадіокомпанії.

Члени Національної комісії обирають із свого складу голову Національної комісії та його заступників.

Голова та його заступники працюють у Національній комісії на постійній основі, решта членів Національної комісії - на громадських засадах.

Таким чином існує правова колізія в частині призначення членів Національної комісії. Чисельність і склад комісії затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням голови комісії, а голову обирають зі свого складу члени комісії.

Тобто, доки немає голови, він не може запропонувати кандидатури членів, а доки немає членів - неможливо обрати голову.

Не звертаючи увагу на це, одинадцятого червня 2008 року Кабінет Міністрів України розпорядженням №835-р затвердив новий склад Національної комісії. До складу Національної комісії, який майже повністю оновився, увійшли 25 членів (із них 13 - за згодою).

З огляду на наведене, серед першочергових заходів, спрямованих на захист суспільства від розповсюдження інформаційної продукції, що негативно впливає на суспільну мораль, можна визначити:

- уточнення повноважень Національної комісії;

- удосконалення порядку призначення членів Національної комісії;

- визначення органу, який має встановлювати критерії віднесення продукції до такої, що має сексуальний, еротичний чи порнографічний характер;

- притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у порушенні законодавства в сфері захисту суспільної моралі.

До актів, які необхідно враховувати при реформуванні інформаційного законодавства щодо захисту суспільної моралі можна віднести Рекомендації Ради Європи "Про принципи поширення відеозаписів насильницького, жорстокого чи порнографічного змісту", ухвалену Комітетом Міністрів 27 квітня 1989 року на 425-му засіданні заступників міністрів за №R (89)7, та "Засоби масової інформації та сприяння культурі терпимості", ухвалену Комітетом Міністрів 30 жовтня 1997 року на 607-му засіданні заступників міністрів за №R (97)21 [4, C. 91-93; 129-132].

Висновок

Питання захисту суспільної моралі є неоднозначним і надзвичайно чутливим. Викликає суперечки навіть визначення змісту суспільної моралі, адже він міняється, відображаючи динаміку розвитку суспільства. ЗУ «Про захист суспільної моралі», наприклад, вказує, що суспільна мораль - це система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість. Таке визначення можна вважати прийнятним суто з теоретичної точки зору, проте воно викликає багато запитань, коли йдеться про конкретні заборони на поширення інформації, що порушує суспільну мораль. Не вдаючись у спроби розтлумачити, що вкладав законотворець у це визначення, спробуймо окреслити межі тієї інформації, яку точно не варто публікувати журналістам.

Перш за все, не вся інформація, що вважатиметься неморальною, неетичною чи непристойною, є незаконною. Наприклад, журналісти мають право вийти за межі приємної і позитивної інформації у своїй діяльності як за змістом, так і за формою. У своїй практиці ЄСПЛ постійно наголошує, що вимоги плюралізму передбачають право журналіста поширювати не лише інформацію, яка є нейтральною, позитивною чи сприймається сприятливо, але і ту, яка ображає, приголомшує чи викликає стурбованість. Такою може бути і інформація, що порушує норми суспільної моралі.

Cтаття 2 ЗУ «Про захист суспільної моралі» прямо забороняє виробництво та розповсюдження продукції, яка:

· має порнографічний характер,

· пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України;

· пропагує фашизм та неофашизм;

· принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою;

· пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь;

· принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей;

· пропагує невігластво, неповагу до батьків;

· пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Під продукцією Закон розуміє будь-які друковані, аудіо- та відеоматеріали засобів масової інформації.

Виробництво та розповсюдження зазначених матеріалів заборонене повністю, незалежно від того, чи доступні ці матеріали для перегляду лише дорослих і чи видаються вони у спеціалізованому виданні. Хоча порушення кожної з цих вимог є оціночним (навіть порнографічний характер, визначення якого містить такі категорії, як «непристойне зображення», «антиетичні сцени», «збочення» і «негідні інстинкти») і залежить від конкретної ситуації, але журналіст, який публікує інформацію, що підпадає під один чи більше пункт із цього переліку, повинен знати про наслідки їхньої публікації. Порушення цих заборон журналістом тягне за собою негативні наслідки аж до покарання за Кримінальним кодексом України. Зокрема, статтею 301 передбачене покарання за виготовлення і розповсюдження порнографічних предметів - у вигляді штрафу, обмеження чи позбавлення волі на строк до 12 років, залежно від тяжкості злочину.

Використані матеріали

1. Закон України "Про захист суспільної моралі" від 20 листопада 2003 року №1296-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - 14. - Ст. 192.

2. Закон України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 12.01.2006

3. «Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів» від 28 березня 2001 р. №294

4. “Згідно з підпунктом 25 пункту 4 Положення про Міністерство культури і туризму України” від 8 листопада 2006 року №1566

5. Шевченко Т. Защита общественной морали в Украине // Законодательство и практика масс-медиа. Украина. - 2004. - №1(4)

6. Положення про Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 року №1550 // Офіційний вісник України. - 2004. - 46. - Ст. 3036.

7. Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів: У 6 т. / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка,, І.С. Чижа. - Т.5. Міжнародно-правові акти в інформаційній сфері. - К.: ТОВ "Видавництво "Юридична думка", 2005. - 328 с.

8. Закон України "Про телебачення і радіомовлення" від 21.12.93, ВВР, 1994, №10, ст. 44

Размещено на allbest.ru