Порівняльне право Індії та Китаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Факультет урбаністики і просторового планування

Кафедра політичних наук

Практична робота

На тему: Порівняльне право Індії та Китаю

Студента

Савчука Ігоря

Викладач

Гурняк Олександр Григорович

Київ 2019 р

Зміст

1. Право Стародавньої Індії

2. Право Стародавнього Китаю

1. Право Стародавньої Індії

З найдавніших часів основним джерелом права Стародавньої Індії був правовий звичай. Із становленням держави дедалі більшого значення набувають закони, творцями яких були правителі держави та брахмани. Варто звернути увагу на таку рису стародавньоіндійського права, як його синкретизм. Якщо у праві інших країн Стародавнього Сходу більш-менш часто зустрічається синкретизм правових норм, то в Індії тісне поєднання права з релігією є повсюдним. Релігія зобов'язувала всіх дотримуватися певних правил поведінки - дхарм. Для кожної варни були притаманні свої дхарми, зібрані у дхармашастрах - книгах про правильну поведінку. Вагомого значення набувала судова практика, яка базувалася на брахманському вченні, а більшість суддів у тогочасній Індії були брахманами. Збірники дхарм, які містили положення релігійного, морального та правового характеру, були досить популярними. їх стали називати законами, в результаті чого виникли закони Гаутами, Нарада, Артхашастри. Але найвідомішим збірником законів, джерелом стародавньоіндійської політико-правової думки були Закони Ману. Вони з'явилися між II ст. до н. е. і II ст. н. е., в добу гострої боротьби між брахманізмом і буддизмом. Останній вже перетворювався на державну релігію, а брахманське вчення було домінуючим у людській свідомості і традиціях. Закони Ману майже два тисячоліття були діючим збірником норм і правил поведінки. Тут правничий матеріал систематизований, викладений у компактній формі, а зовсім релігійно-міфологічні сюжети займають небагато місця. Збірник складається із 12 розділів і містить 2685 віршованих повчань, норм і правил. Значна кількість правових норм має форму афоризму. Багато місця відведено оспівуванню могутності брахманів, їх возвеличенню над іншими вар-нами. Соціальний консерватизм виявляється у презирливому ставленні до шудр і жорстокості покарань щодо них. Обожнюється царська влада. Під загрозою всіляких земних і небесних покарань Закони Ману закликають зберігати непорушність існуючого суспільного ладу. Право власності варто розпочати характеризувати із вказівки на чотири види власності - царську, храмову, общинну і приватну. Формально земля належала правителеві, але фактично значна її кількість була в руках сільської общини. З часом виникає і приватна власність на землю. Характерною особливістю поземельних відносин була відсутність чітко врегульованих питань земельної власності. Так само, як кожний підданий в державі не був упевнений у своїй особистій захищеності, так і земля могла в будь-який час змінити форму власності. Через це питання про те, чи перебувала земля та інша нерухомість у власності, чи лише у користуванні особи, залишається дискусійним. Право власності на землю було ніби розчленоване: земля одночасно належала державі (верховна власність), общині (опосередкована власність) та приватній особі (особиста власність). Оскільки общинні землі були колективною власністю, то общинники не могли відчужувати свій наділ, а мали право лише користуватися ним. Це випливало із колективного характеру сільськогосподарського виробництва, яке базувалося на іригаційній систем

Рухоме майно знаходилося переважно у приватній власності. Закони Ману вказують на сім способів набуття власності (гл. X).: купівля, отримання дарунка, спадкування майна, знахідка, отримання здобичі, оплата за виконану роботу, позика. Детально регламентувалися можливості і право кожної варни на набуття власності: купівля, спадкування і знахідка були законними для всіх варн; отримання дарунка - лише для брахманів; отримання здобичі - тільки для кшатріїв; оплата за виконану роботу та позика під відсотки - тільки для вайшіїв. Зобов'язально-правові відносини стосувалися насамперед процедури укладення договорів (наявність свідків, складання судових клятв). Визначалися умови дійсності договорів. Так, не вважалися дійсними договори, укладені з душевнохворими, дітьми, рабами, п'яними особами, обманним шляхом чи засобами насильства, а також такі, котрі були укладені всупереч звичаям і закону. Об'єктом договору купівлі-продажу могли бути будь-які речі за умови, що продавець був їхнім власником. Покупець, який купував крадену річ, прирівнювався до злодія і карався як співучасник з навмисної дії. Тільки наявність свідків звільняла його від неминучого покарання. Предметом договору позики були гроші і речі, які надавалися кредитору під відсотки або без них. Розмір відсотків залежав від варни боржника: для брахмана він становив 2% на місяць, для кшатрія - 3%, вайшія - 4%, шудри - 5%. Кредитору дозволялося всякими засобами примушувати боржника до сплати боргу: хитрість, насильством, погрозами тощо. Якщо боржник не мав змоги вчасно сплатити борг, то наслідки залежали від його варни: боржник рівної з кредитором або нижчої варни повинен був відробити борг, а вищої варни - сплачувати його частками. Засобами забезпечення виконання договору (повернення позиченого) могла бути особа боржника або її майно. При несплаті боргу кредитор міг пред'явити на боржника позов до суду, який, як правило, постановляв рішення про відпрацювання боргу. Але при цьому боржник не перетворювався на раба, бо після відпрацювання вартості позиченого знову ставав вільним. Правда, кредитор нижчої варни навіть через суд не міг вимагати відпрацювання боргу від боржника, що належав до вищої варни. Значне місце в Законах відводиться договору зберігання. Хранитель речі не ніс відповідальності у випадку її крадіжки чи знищення внаслідок стихійного лиха. Добросовісність зберігання і порядність сторін суд перевіряв за допомогою свідків. Іноді могла застосовуватися така процедура. У присутності свідків відповідачу таємно підкидалася якась цінна річ. Якщо той повертав її, вказуючи, що річ не належить йому, справу припиняли. Якщо ж присвоював - змушували повернути підкинуту річ і ту, що віддавалася йому на зберігання. Шлюбно-сімейні правовідносини мали як правове, так і обрядово-релігійне підґрунтя. Дівчинку, зазвичай, ще дитиною віддавали заміж її батьки, а тому сама вона не могла обрати чоловіка. Щоправда, це правило не було аксіомою: у випадку, коли батьки не спромоглися (чи не залотіли) підшукати їй пару, вона була вільною у виборі своєї половини, ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втричі молодшою за чоловіка (дівчата могли вступати в шлюб з 8 років, а чоловіки - з 24 років). Закони Ману освячували ранні шлюби і багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої дитячої смертності, загибелі людей через епідемії, війни, стихійні лиха тощо. Стародавньоіндійські тексти вказують на вісім способів укладення шлюбу: найблагороднішим вважався шлюб, коли дочка віддавалася заміж з посагом та за власної згоди; най ганебнішим - внаслідок викрадення або зґвалтування. Жінка в Індії знаходилася під постійною опікою батька, чоловіка, сина: "Батько оберігає [жінку] в дитинстві, чоловік оберігає її в молодості, сини оберігають її в старості, жінка ніколи не здатна до самостійності", - вказують Закони Ману (гл. IX, ст. 3). Покора чоловікові прищеплювалася дівчині ще з дитячих років. "Чоловіка [навіть] не доброчесного, який зраджує або позбавлений хороших рис, вірна дружина повинна завжди почитати, як бога" (гл. V, ст. 154). Чоловік ставився до дружини як до власності: міг її продати в рабство, програти в кості, прогнати з дому, якщо вона не народить йому дітей, народжуватиме лише дівчаток або виявиться нелагідною до нього. Навіть у тому випадку, коли дітей не було з вини чоловіка, він міг примусити жінку народити дитину від того, кого він сам вибере.

Розлучення допускалося з ініціативи чоловіка або жінки. Для чоловіка ця процедура була спрощеною - "негайно, якщо жінка сварлива" (гл. IX, ст. 81). Для жінки підставами для розірвання шлюбу було безпліддя подружжя, подружня зрада, безвісна відсутність чоловіка або жорстоке поводження з дружиною. Здебільшого сім'ї були моногамними. Але брахманам дозволялося мати чотири дружини, де за гаремом доглядали не євнухи, а жінки чи чоловіки похилого віку. Траплялися випадки поліандрії1. Залежність індійки від чоловіка за стародавніх часів набула особливої ((юрми у традиції саті - самоспалення вдови на поховальному багатті її чоловіка. За релігійними віруваннями вважалося, що причиною передчасної смерті чоловіка були гріхи його дружини, а тому саті сприймалася як спокута вдовою своїх гріхів. Готуючись до саті, вдова святково вдягалася, одягала прикраси, випивала наркотичний напій, який притуплював біль. її, щоб вона, бува, не вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, глушили палицею, якщо вона намагалася вирватися з багаття. У більшості випадків вдова добровільно сходила на багаття, бо інакше життя для неї ставало нестерпним: родичі небіжчика не простили б її відмови виконати свій священний обов'язок. Головним призначенням жінки вважалося народження і виховання дітей, перш за все, синів - спадкоємців майна і продовжувачів роду. Потомство і худоба були основним видом багатства. Законним батьком дитини вважався чоловік дружини-матері, з якою він перебував у шлюбі, незалежно від того, хто був біологічним батьком новонародженої дитини. Жінка багато в чому прирівнювалася до домашніх тварин, рабинь, потомство від яких належало господареві (Закони Ману, гл. IX, статті 52-55). Мав місце продаж дружини і дітей, хоча це вважалося гріхом (гл. XI, ст. 69). Але продані чи подаровані сини (як правило, у бездітні родини) не вважалися рабами і отримували всі права рідних дітей у новій сім'ї. Натомість, продана дружина не звільнялася від чоловіка (гл. IX, ст. 46) за життя і вважалася його власністю навіть після його смерті. Очевидно, саме цим можна пояснити традиційну заборону повторного заміжжя вдови (гл. IX, ст. 64) і тривале існування обряду саті. У випадку смерті бездітного чоловіка його дружина повинна була на вимогу його родичів народити сина від когось з родини померлого (гл. IX, статті 57-65). Багатоженство не схвалювалося, але чоловік міг привести у свій дім іншу дружину, якщо перша була схильна до пияцтва, була злою чи марнотратницею (гл. IX, ст. 80). Розлучення з ініціативи чоловіка дозволялося навіть за умови появи небажаного потомства: "Якщо дружина не народжує дітей, може бути взята інша дружина на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому, якщо народжує тільки дівчат - на одинадцятому, але якщо виявляє грубість - негайно" (гл. IX, ст. 81). Дружина, яка вела себе негідно, піддавалася штрафу, який чоловік міг змінити побиттям різками на торговельній площі. Ганебність покарання посилювалася тим, що екзекуцію здійснював не сам чоловік, не кат, а чандал - особа найнижчого суспільного стану. Спадкування майна здійснювалося лише за законом. Успадковувати майно батьків могли лише сини (гл. IX, ст. 185). Вони ділили спадок порівну, але найстарший син отримував додатково п'ять відсотків усього майна. Дочки участі у спадкуванні не брали, але їхні брати були зобов'язані виділити частку свого майна для посагу. Земля спадкуванню не підлягала, оскільки перебувала у колективній власності. Норми кримінального права були просякнуті соціально-правовою нерівністю, яка виходила із вар нового поділу вільного населення. Розрізнялися навмисні злочини і скоєні з необережності, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, співучасть і необхідна оборона. Все це свідчить про високий рівень розвитку правової думки, правової свідомості і суддівської практики. До основних видів злочинів належали: злочини проти релігії, державні, проти особи, сім'ї, моралі, майнові злочини. Релігійні (образа богів, перехід в іншу віру) та антидержавні злочини (бунт, державна зрада, повстання, перехід на бік ворога) каралися смертю. Так само каралося навмисне вбивство. Тілесні ушкодження каралися досить суворо. Наприклад, спроба вдарити рукою чи палицею людину вищої варни каралася відрубуванням руки. Удар ногою чи плювання в обличчя карались відповідно відрубуванням ноги чи відрізанням губ, а тягання за волосся - відрубуванням обох рук. злочин власність кримінальний покарання

Піддавалися суворому переслідуванню особи за злочини проти власності. Злодія, спійманого на місці крадіжки, страчували. Карали на смерть за крадіжку з храмів, царських комор, військового майна. Нічна крадіжка вважалася обтяжливою обставиною: зловмиснику спочатку відрубували руку, а потім садили на палю. Співучасники злочину каралися тим самим покаранням, що й виконавець. Особа, яка бачила крадіжку і не вчинила ніякої протидії, каралася вигнанням. Багато місця в Законах Ману відводиться злочинам проти сім'ї та моралі. Навіть за розмову з чужою заміжньою жінкою карали штрафом, а особу нижчої варни - побиттям. За позашлюбний зв'язок з брахманкою шудру карали смертю, у вайшія конфісковували майно, кшатрія платив великий штраф, а брахман піддавався штрафу чи вигнанню. Шудри піддавалися смертній карі за зв'язок не лише з брахманкою, а й із жінкою будь-якої вищої варни. Невірну дружину зацьковували собаками, а її співучасника клали на розпечене залізне ложе. Метою покарання було залякування, відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. До основних видів покарань належала смертна кара (проста і кваліфікована), калічницькі та тілесні покарання, вигнання, штрафи та конфіскації майна. Смертна кара для брахмана не застосовувалася, а найтяжчим покаранням для нього було остриження голови та вигнання. Судовий процес. Основною формою судочинства був обвинувачу-вальний процес як у цивільних, так і у кримінальних справах. Справа розпочиналася з подання позовної заяви і показань у суді позивача та відповідача. У цивільних спорах кожна сторона виставляла поручників, які гарантували виконання судового рішення, особливо коли це стосувалося боргових зобов'язань. Відповідач позбавлявся права подати зустрічний позов, за винятком спорів про сварку, крадіжку, деяких торговельних угод. Якщо відповідач визнавав свою провину, процес припинявся. В іншому випадку йому давався термін для відповіді: на перший раз 3-7 днів, вдруге - півтора місяці (для пошуку нових, переконливих доказів). На суді позивач був зобов'язаний доказово довести свою правоту і нікчемність доводів відповідача під страхом грошового штрафу. Неявка без причини на судове засідання автоматично вела до програшу справи. Судочинство здійснювалося публічно. Змагальність сторін посилювалася правом когось з них "битися об заклад" (виставляти у якості доказу своєї правоти певну грошову суму). За умови виграшу справи сума поверталася, а той, хто її програв, сплачував певну суму грошей у казну. Показання свідків було важливим доказом у судочинстві. При цьому діяв усталений принцип: свідок мав бути рівним за соціальним статусом зі своєю стороною. Лише у тяжких злочинах (вбивство, крадіжка, насилля) свідчити могли інші особи. Коли потрібних свідків у справі не знаходилося, дозволялося приймати до уваги свідчення дитини, похилої людини, учня (стосовно вчителя), родича, раба, жінки (гл. VIII, статті 70, 71). Лжесвідчення вважалося злочином і іноді каралося штрафом, який дорівнював десятикратній сумі позову, або вигнанням за межу держави. З найдавніших часів практикувалися ордалії - "суд божий" - випробування вагами, вогнем, водою, отрутою. Але ордалія застосовувалася зі згоди сторін і за відсутності переконливих доказів - документів, показань свідків, речових доказів, і здійснювалася публічно.

2. Право Стародавнього Китаю

Правова система Китаю формувалася під впливом двох протиборчих учень - етико-політичних догматів конфуціанства та політико-правових концепцій легізму. Право Стародавнього Китаю - це, перш за все, кримінальне право. Тут центральне місце посідає карне уложення Тан - "Тан люй шу і", в якому сконцентровано всю філософію права Китаю.

"Тан люй шу і" (карні установлення Тан)

Кримінальний кодекс китайської династії Тан (618-907 роки нашої ери) належить до групи найкрупніших правових пам'ятників світової цивілізації. Це перший з китайських юридичних зводів, що повністю зберігся. Він містить у конкретних нормах основні принципи китайського кримінального права, які згодом лягли в основу всього китайського законодавства та вплинули на правотворчість суміжних з Китаєм країн.

Розроблення та прийняття кодексу

Кодекс розроблено за розпорядженням засновника династії Тан - Гао-цзу (тронне ім'я Гао-цзу носив також засновник династії Хань, колишній селянин Лю Бан). Останній повелів голові Шаншушену (урядовий департамент) Лю-Вень-цзину скласти проект карного кодексу, взяв за зразок Кодекс Кай-хуана (589-600 роки) та Кодекс Да-е (618-617 роки), що були прийняті за династії Суй (581-618 роки). Династія Суй жорстокістю правителя і законів викликала громадські обурення та заколоти. Тому було вирішено переробити зазначені кодекси, радикально їх пом'якшивши (Гао-цзу розпорядився залишити смертну кару тільки за державну зраду, вбивство, грабіж та дезертирство). Однак перероблення цих кодексів не дало позитивних результатів. Комісія танських правознавців розпочала створення нового кодексу, в якому мали бути максимально пом'якшені покарання, а положення кодексу відповідати в першу чергу потребам управління державою.

У 653 році під керівництвом Чжансунь У-цзи, родича імператора, було створено остаточний варіант. Кодекс "Тан люй шу і" складається з 30 цзюанів (цзюань - це окремий сувій з текстом, аналог розділу), 502 статей та 12 розділів:

1) покарання та правила їх застосування (57 статей. Цзюані 1-6);

2) охорона та забезпечення заборон (33 статті. Цзюані 7-8);

3) службові обов'язки та порядок їх виконання (59 статей. Цзюані 9-11);

4) родина та шлюб (46 статей. Цзюані 12-14);

5) державні стайні та сховища (28 статей. Цзюань 15);

6) самовладні мобілізаційні дії (24 статті. Цзюань 16);

7) розбій та розкрадання (54 статті. Цзюані 17-20);

8) бійки та позови (60 статей. Цзюані 21-24);

9) шахрайства та підроблення (27 статей. Цзюань 25);

10) різнорідні кримінальні встановлення (62 статті. Цзюані 26-27);

11) затримання та втечі (18 статей. Цзюань 28);

12) судочинство та тюремне утримання (34 статті. Цзюані 29-30).

Кодекс добре організовано. Розробники забезпечили кожну статтю коментарями, роз'ясненнями, "питаннями" та "відповідями", прикладами.

Філософія кодексу

Право Стародавнього Китаю відрізняється від європейських та багатьох східних правових систем декількома важливими ознаками. Право тут не є освяченим божественним авторитетом. "Винахід" права приписувався "варварам", оскільки останні, на думку китайців, не мали моральних регуляторів поведінки і тому вимушені були вдаватися до зовнішньої примусової сили закону. (За легендою право - "фа" - винайшов варварський народ міао у XXIII столітті до н.е. "Небо" потім винищило цей народ.)

У побуті китайців звернення до права вважалося ганебним. Мешканцю общини слід було дотримуватися риті в, свого роду дхармів, що відповідали його соціальному статусу в суспільстві. Кодифікованого цивільного права Китай узагалі до XX століття не мав, оскільки господарські відносини регулювалися переважно адміністративним шляхом. Що стосується кримінального права, то, як вважалося, у "кращі часи" в ньому не було потреби, оскільки люди керувалися виключно нормами моралі. Лише внаслідок "псування звичаїв" довелося звернутися до "варварського" регулювання суспільних відносин за допомогою норм права. Китаю споконвічно чуже європейське розуміння рівності людей у праві. Кримінальне право Китаю є глибоко становим та найретельнішим чином ранжируваним. Але в цій нерівності парадоксальним чином виражається уява китайських законодавців про моральну справедливість права: застосовувати однакові покарання до різних за моральними достоїнствами осіб несправедливо, і навпаки, застосовувати різні покарання, що є адекватними відносно морально нерівноцінних людей, - справедливо. Рівність, за уявленням китайських правників, полягає у відповідності міри впливу моральному рівню особи. Оскільки "кількість моралі" в людині є тотожною її соціальному рангу, службовому становищу та ступеню спорідненості з носіями більш високого соціального рангу, то і застосування норм права має відповідати ранговому становищу особи. Цей принцип пронизує весь кодекс.

Становлення китайської державно-правової доктрини, у тому числі кримінально-правової, проходило під впливом чотирьох традиційних для Китаю вчень: конфуціанства, даосизму, моїзму та легізму. Усі чотири школи мали за мету привести величезну імперію, яку роздирали соціальні суперечності, династичні війни та народні повстання, до внутрішньої гармонії, до порядку, який став би продовженням і відображенням універсального порядку, заданого Небом. Ставилася мета створити практичну теорію ідеального гармонійного суспільства. Однак шляхи та засоби, запропоновані конфуціанцями, даосистами, моїстами та лепетами, відрізнялися. У конфуціанців - це стереотип поведінки ("Лі"), диктований морально-соціальним боргом "І". "Лі" -ритуал, правило пристойності, церемонія, соціальний аспект, що розуміється в широкому морально-етичному плані. Вищим гарантом порядку та моральних підвалин виступає Небо - сила світобудови, що гармонізує. Небо передає гармонізуючу благодать за спадним принципом: імператорові (синові Неба) - правителеві - старшому чиновникові - старшому в роді - голові родини. Зверху сходить Порядок, знизу - синовня шанобливість, моральносоціальний обов'язок шанувати старших -132 предків, батьків, старших за посадою, імператора та Небо. Авторитет старших та диктована моральним обов'язком синовня шанобливість молодших утворюють гармонію. Будь-яке відступлення від цього порядку веде суспільство до згубного хаосу. Конфуціанізації китайського права сприяла діяльність філософа та політика епохи Хань Дун Чжун-гу (179-104 роки до н. е.), якого прозвали "Конфуцієм епохи Хань". Він учив, що добре в людині має виявлятися та затверджуватися вихованням, а зле - придушуватися покаранням. Конфуціанізація права, що розпочалася в період Хань, тривала декілька століть і завершилася в період Тан. Кодексу "Тан люй шу і" притаманна етична зорієнтованість, у ньому частими є пояснення і виправдовування норм традиційного приписання моралі та відсилання до пам'ятників давнини.

Злочини і покарання

Тяжкість злочинів у "Тан люй шу і" вимірюється ступенем порушення морального обов'язку. Найтяжчі з них поєднуються в "Десять зол" (Цзюань 1, ст. 6). У кодексі вони характеризуються як "граничне зло". До їх числа належать "Намір Повстання проти", "Намір Великої норовистості", "Намір зради". Ці три види злочинів так чи інакше спрямовано проти держави та влади імператора. Далі йдуть "Злісна норовистість" (нанесення побоїв, намір вбити або вбивство найближчих родичів), "Збочення" (вбивство трьох людей в одній родині, розчленовування, виготовлення отрут, ворожіння), "Велика нешанобливість" (розкрадання ритуальних приладів, предметів імператорського вжитку, нешанобливі висловлювання "про Того, хто в паланкіні", взагалі "поведінка, що не відповідає моральним підвалинам Лі підданого"), "Синовня нешанобливість" (донос на діда, бабку, батька, мати, їх погане забезпечення, порушення строків жалоби і под.), "Ворожнеча" (намір вбивства або продажу далеких родичів, нанесення побоїв чоловікові, донос на родичів), "Порушення обов'язку" (вбивство голови закладу, свого начальника округу, повіту, свого наставника, невиявлення скорботи про смерть чоловіка, нове заміжжя до закінчення жалоби), "Внутрішній Хаос" (залучення до розпусних стосунків родичів, наложниці батька або діда). Велику кількість статей кодексу (33) присвячено злочинам проти порядку управління (особливо це стосується охорони імператорських палацових комплексів, несення караульної служби, охорони кордонів), специфічним злочинам чиновників (хабарництво, привласнення майна з використанням службового становища та ін.). Посадові злочини поділялися на "приватні", тобто особисто корисливі, та "суспільні", що не мали корисливого характеру.

Кодекс розрізняє злочини умисні сплановані (вчинені за заздалегідь розробленим планом), умисні несплановані (прямий намір, але без заздалегідь підготовленого плану), неумисні дії ("коли очима та вухами не зумів помітити, а в думках та побоюваннях не зміг передбачити"), помилкові дії. Кодекс передбачає п'ять видів покарань:

1) покарання легкими ціпками;

2) покарання важкими ціпками;

3) заслання;

4) каторжні роботи;

5) смертну кару через удавлення або відсікання голови. Кодекс не містить тілесних покарань та кваліфікованих видів смертної кари.

Покарання - від легких ціпків до смертної кари - могли замінюватися штрафами від 1 до 120 цзинів міді (один цзинь -569,82 г) або компенсуватися пониженням у посаді. Однак такі зміни не допускалися відносно злочинів, що входять до "Десяти зол".

Порядок призначення покарань

Це найскладніша та найбільш докладно розроблена частина кодексу. Покарання скрупульозно обчислювалося. Встановлені в ньому санкції являють собою усереднений стандарт і орієнтовані на вільних простолюдинів. Для знатних і особисто залежних покарання могло або пом'якшуватися, або ставати жорсткішим. У кожному окремому випадку злочин розцінювався ситуативно, а міра покарання мала точно відповідати ступеню знатності, ранту, обійманій посаді, родинному стану та багатьом іншим обставинам. Мета покарання полягала у відновленні порушеної злочином гармонії шляхом адекватної компенсації. Покарання мало бути рівним за силою злочину. Якщо злочинець покаявся у вчиненому та усунув заподіяне ним зло, він не підлягав покаранню. Судові функції у період Тан виконувалися повітовою або окружною адміністрацією, для чиновників - тими відомствами, в яких він служив. Злочини, які каралися каторгою або засланням, розглядалися центральними відомствами. Смертну кару міг призначати лише імператор. Кодекс (Цзюань 1, ст. 7) вказує на "Вісім причин для обговорення", які встановлюють особливий порядок призначення покарань для родичів імператора, наближених до нього, "гідних та шляхетних чоловіків", осіб, що мають "велику доблесть", обіймають посади третього рангу та вище, почесні посади другого рангу, титули знатності першого рангу, представників попередніх династій та тих, "хто старанно працює". У випадках, коли особи перелічених категорій вчиняли злочин, що не тягнув за собою смертної кари, покарання їм знижувалося на один ступінь та могло або замінятися сплатою відповідного штрафу, або компенсуватися пониженням у посаді. У випадках, коли передбачалась смертна кара, урядовий департамент доповідав справу імператорові з проханням дозволу на "обговорення" справи. Після "обговорення" урядовим департаментом матеріали справи знову надсилалися імператорові для "незаперечного вирішення". Однак такий порядок призначення покарання не застосовувався для злочинів, що входили до "Десяти зол". Під час призначення смертної кари імператор за запитами судової палати підтверджував своє рішення або п'ять разів, або три рази, або один раз, залежно від характеру злочину. Призначення та виконання покарання визначалися низкою інших чинників: не можна було призначати смертну кару, якщо злочинець був єдиним, хто мав доглядати за старими або хворими батьками. Саме в таких випадках не можна було призначати заслання, виконувати покарання навесні та влітку, аби не порушити "гармонію життя". Характерною рисою "Тан люй шу і" є суворе переслідування злочинів проти родинної моралі. Досить сказати, що той, хто доніс на своїх батьків, діда або бабку, підлягав удавленню, навіть якщо донос був правдивим.

Размещено на Allbest.ru