Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової чатини або місця служби. Ст. 407, 408 ККУ

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Курсова Робота

Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової чатини або місця служби. Ст. 407, 408 ККУ



ВСТУП

самовільний військовий злочин покарання

Військові злочини - це кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов'язаними під час проходження ними навчальних або спеціальних зборів.

Відповідальність за військові злочини несуть військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Національної гвардії України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, а також військовозобов'язані під час проходження ними зборів та інші особи, визначені законом.

За самовільне залишення військової частини або місця служби передбачена кримінальна відповідальність за статтею 407 Кримінального кодексу України. Максимальний строк покарання -- позбавлення волі від п'яти до десяти років.

Також передбачено покарання у вигляді штрафу - ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - або службове обмеження на строк до двох років.

Актуальність теми. Сучасні умови розвитку України, орієнтація на побудову правової держави, на загальнолюдські цінності, прагнення відігравати активну роль на світовій арені, брати участь у міжнародних миротворчих місіях вимагають виведення усіх військових формувань України на якісно новий, європейський рівень. Для досягнення цієї мети проводиться активне реформування армії, успішне завершення якого неможливе без ефективних заходів протидії злочинам проти встановленого порядку несення військової служби (далі - військовим злочинам).

Злочини, пов'язані з ухиленням військовослужбовців від військової служби, належать до числа найбільш небезпечних військових злочинів. Вчиняючи їх, військовослужбовці тим самим грубо порушують ст. Конституції України, вимоги Військової присяги та військову дисципліну, відповідно до яких захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України.

У теорії кримінального права проблеми відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби вивчались недостатньо. Як правило, такі дослідження проводились в межах характеристики військових злочинів або коментування чинного кримінального законодавства.

Мета роботи. Метою дослідження є з'ясування юридичних ознак складу злочину, передбаченого ст. КК, особливостей застосування покарання за його вчинення, формування рекомендацій, спрямованих на удосконалення законодавства, що регламентує кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби та практики його застосування.

У зв'язку з цим, були поставлені наступні задачі:

-дослідити розвиток законодавства про кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби, що діяло в різні часи на українських землях, а також чинне кримінальне законодавство зарубіжних держав про відповідальність за цей злочин;

-дослідити родовий та безпосередній об'єкт самовільного залишення військової частини або місця служби;

-проаналізувати ознаки об'єктивної сторони самовільного залишення військової частини або місця служби, його кваліфікуючі ознаки;

-з'ясувати коло осіб, які можуть бути суб'єктом цього злочину, визначити їх ознаки;

-проаналізувати ознаки, що характеризують суб'єктивну сторону досліджуваного злочину, визначити форму та вид вини, які можливі при його вчиненні;

-узагальнити слідчу та судову практику щодо застосування законодавства про кримінальну відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ст. КК;

-обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення ст. 407 КК та інших кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за суміжні злочини;

-виробити пропозиції щодо удосконалення практики застосування судами України законодавства в справах про злочини, передбачені ст.

Об'єктом дослідження є проблеми кримінальної відповідальності за самовільне залишення військової частини або місця служби.

Предметом дослідження є норми чинного українського та зарубіжного законодавства, а також того, що діяло раніше, практика застосування чинного українського законодавства, викладені в наявній монографічній й іншій спеціальній літературі положення, що стосуються досліджуваної проблематики.



РОЗДІЛ І. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА САМОВІЛЬНЕ ЗАЛИШЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ АБО МІСЦЯ СЛУЖБИ

1.1 Самовільне залишення військової частини службовцем

Під військовою частішою у ст. 407 розуміється територія військової частини, межі якої можуть і не позначатися огорожею, але звичайно визначаються наказом командира частини з ілюстрацією їх на плані (схемі). Межі території військової частини і межі військового гарнізону, як правило, не збігаються. Територією військової частини визнається і територія військового корабля.

Під місцем, служби, якщо воно не збігається з розташуванням частини, розуміється будь-яке місце, де військовослужбовець повинен у перебіг певного часу виконувати військові обов'язки або знаходитися за наказом чи дозволом начальника. Це може бути полігон, табір, військовий ешелон, корабельне приміщення, док, судноремонтний завод, гауптвахта, шпиталь чи лікарня, лазня, місце виконання господарських робіт чи проведення навчальних занять, як вони визначені відповідним командиром (начальником), маршрут пересування і місце знаходження у відрядженні, вказані у приписі, тощо.

Нез'явлення військовослужбовця вчасно на службу -- це його нез'явлення на службу в строк, указаний у відповідному документі.

При звільненні з частини, при призначенні, переведенні, поверненні з відрядження, з відпустки або з лікувального закладу військовослужбовець строкової служби повинен з'являтися на службу в строк, зазначений, відповідно, у записці про звільнення, приписі, посвідченні про відрядження, відпускній картці, документах лікувального закладу тощо.

Фактичний момент з'явлення військовослужбовця має бути задокументований. Скажімо, згідно зі статутними нормами після повернення із звільнення військовослужбовець доповідає черговому роти про повернення, здає йому записку про звільнення і доповідає своєму безпосередньому командирові (начальникові), а якщо повертається до підрозділу після відбою, -- доповідає лише черговому роти. Час повернення військовослужбовців зі звільнення зазначається черговим роти у книзі обліку звільнених. Тому, якщо військовослужбовець, наприклад, повинен був повернутися із звільнення до 22 години певного дня, але повернувся лише через чотири дні, в його діях є ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 407.

Питання про поважність причин нез'явлення військовослужбовця вчасно на службу при звільненні з частини, при призначенні, переведенні, з відрядження, з відпустки або з лікувального закладу є питанням факту, яке входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора та суду і вирішується з урахуванням конкретних обставин справи.

Поважними причинами затримки військовослужбовців у відрядженні понад строки, визначені в посвідченні про відрядження, є хвороба, що перешкоджає пересуванню, стихійне лихо та інші надзвичайні обставини, якщо причини затримки підтверджені відповідними документами. Поважними причинами затримки із відпустки можуть бути непередбачені перешкоди у сполученні, хвороба військовослужбовця, пожежа або стихійне лихо, що трапилися в сім'ї військовослужбовця, смерть або тяжка хвороба членів його сім'ї або осіб, на вихованні яких він перебував. Поважною причиною затримки із звільнення має визнаватися затримка військовослужбовця військовим комендантом, іншими органами державної влади у зв'язку з обставинами, не пов'язаними з незаконним перебуванням військовослужбовця поза розташуванням частини чи місця служби.

Початковим моментом самовільного залишення є день, коли військовослужбовець самовільно покинув розташування військової частини чи місце служби, а початковим моментом нез'явлення вчасно на службу -- наступний день після дня, в який випливли встановлені строки з'явлення.

Злочин є закінченим у момент, коли військовослужбовець прибув до військової частини (до місця служби), або був'затриманий, або з'явився з повинною до органу дізнання, слідчого або'військового прокурора, або з'явився до військової комендатури чи військового комісаріату тощо.

Якщо винний з метою самовільного залишення частини підробив відпускний квиток, посвідчення про відрядження, записку про звільнення, направлення на лікування тощо, його дії мають кваліфікуватися за ст. 409 як ухилення від військової служби шляхом підроблення документів, а якщо документ не підроблявся, але військовослужбовцем був представлений підложний документ, -- за ст. 409 як ухилення від військової служби шляхом іншого обману.

Оскільки прапорщики (мічмани), солдати (матроси), сержанти (старшини), курсанти і слухачі, які проходять службу за контрактом, а також особи офіцерського складу, як правило, розпоряджаються вільним від служби часом за власним розсудом, початковим моментом самовільного залишення ними частини (місця служби) є день, у який вони повинні.були прибути на службу, але не прибули. Водночас, у разі самовільного залишення ними частини (місця служби) у службовий час таким початковим моментом буде цей фактичний момент.

Під “місяцем” у ст. 407 розуміється календарний місяць (від 1 січня до 1 лютого, від 15 лютого до 15 березня тощо, незалежно від кількості днів у тому чи іншому місяці). Самовільне залишення частини фактично на строк, що не перевищує місяця, якщо винний мав намір знаходитися поза межами частини понад один місяць, кваліфікується як замах на злочин, передбачений ч. З ст. 407. Без наявності такого наміру навіть двічі вчинене самовільне залишення частини тривалістю кожен раз по 28 -- 29 діб кваліфікується, залежно від виду суб'єкта цього злочину, за ч. І або ч. 2 ст. 407.

Поняття понад один місяць слід розуміти так, що між початковим і кінцевим моментами самовільного залишення частини або місця служби, нез'явлення вчасно на службу пройшов один календарний місяць, незалежно від кількості днів у ньому.

Якщо військовослужбовець під час самовільної відсутності з'являється до військової частини (місця служби), але відповідному ко-

мандиру (начальнику) про своє повернення не доповідає і до виконання обов'язків з військової служби не приступає, термін його самовільної відсутності не переривається.

1.2 Об'єктивна та суб'єктивна сторони злочину

З суб'єктивної сторони злочин у першій, третій і п'ятій його формах характеризується у цілому умисною формою вини. При цьому до самого факту самовільного залишення частини (місця служби) винний ставиться з прямим (інколи -- непрямим) умислом, а до тривалості такого залишення -- з умислом або необережністю.

Для другої, четвертої і шостої форм злочину характерним може бути умисел (прямий і непрямий), а в окремих випадках (найчастіше при нез'явленні вчасно на службу тривалістю у кілька діб) -- необережність (злочинна самовпевненість і злочинна недбалість). При цьому вказані форми вини стосуються самого факту нез'явлення вчасно на службу, поважних причин такого нез'явлення та/або його тривалості.

Мотиви злочину можуть бути різними, при цьому особа не має за мету ухилитися від військової служби взагалі.

Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

Якщо військовослужбовець самовільно залишив місце служби і перейшов на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, його дії кваліфікуються тільки за ст. 111 як державна зрада.

Самовільне залишення місця служби, вчинене в умовах воєнного стану або у бойовій обстановці, слід відмежовувати від злочинів, передбачених ст. ст. 428 і 429. Перший із вказаних злочинів відрізняється від злочину, передбаченого ч. 4 ст. 407, за ознаками, які характеризують суспільне небезпечне діяння (ним є тільки дія), місце (тільки територія військового корабля), обстановку (даний корабель гине) і суб'єкта злочину (не будь-який військовослужбовець, а лише командир корабля або особа зі складу корабля), а другий -- за ознаками місця (ним є не будь-яке місце служби, а тільки поле бою) і часу (час бою може мати місце і не в умовах воєнного стану).

Проте, самовільне залишення військовослужбовцем поля бою (яке є його місцем служби), під час бою (тобто у бойовій обстановці), у зв'язку з допущеною законодавцем логічною помилкою (існують дві цілком аналогічні норми), може бути кваліфіковане як за ч. 4 ст. 407, так і за ст. 429.

6. Вчинення кримінальне караного самовільного залишення частини або місця служби військовослужбовцем, який знаходиться у складі добового наряду, у т.ч. варти (вахти), патруля, або наряду з охорони державного кордону України чи несе бойове чергування (бойову службу), утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 407 і ст. ст. 418, 419, 420 або 421.

Розглядаючи питання про безпосередній об'єкт самовільного залишення військової частини або місця служби, автор вперше досліджує структуру суспільного відношення, на яке посягає даний злочин. Відзначається, що елементами цих суспільних відносин є суб'єкти відносин, тобто військовослужбовець та держава, між якими виникають зазначені відносини; предмет відносин, тобто встановлений законодавством порядок перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби; а також соціальний зв'язок, тобто права та обов'язки між суб'єктами відносин, що виникають з приводу встановленого порядку перебування військовослужбовців у військовій частині або на місці служби.

У підрозділі 3.2 "Об'єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби" зазначається, що злочин, передбачений ст. 407 КК, є триваючим із формальним складом. Встановлюється момент початку та закінчення самовільного залишення військової частини або місця служби. Характеризуються усі ознаки об'єктивної сторони цього злочину.

Автор стверджує, що злочин, передбачений ст. 407 КК, може бути вчиненим двома способами: шляхом самовільного залишення військової частини або місця служби та шляхом нез'явлення вчасно без поважних причин на службу. Проводиться розмежування між цими двома способами вчинення злочину. Автор приходить до висновку, що в нинішньому найменуванні ст. КК вказаний лише один із способів вчинення цього злочину, а саме “самовільне залишення військової частини або місця служби”, що є неповним та неточним. У зв'язку з цим пропонується змінити назву ст. 407 КК наступним чином: “самовільна відсутність військовослужбовців у військовій частині або на місці служби”.

Зазначається, що самовільним є таке залишення військової частини або місця служби, яке вчиняється винним неправомірно та без дозволу його прямого або безпосереднього начальника. Залишення військової частини або місця служби із дозволу такого начальника винного, навіть якщо він й не володіє таким правом, хоч і є неправомірним, але не самовільним, а тому такі дії не містять складу злочину, передбаченого ст. 407 КК. Крім того, пропонується в диспозиції усіх частин ст. 407 КК перед словом "нез'явлення" ввести слово "самовільне”. Хоча із змісту диспозиції ст. 407 КК випливає, що ознака самовільне відноситься лише щодо залишення військової частини або місця служби, на думку автора, вона в однаковій мірі повинна стосуватися також й нез'явлення вчасно без поважних причин на службу.

Перелік можливих випадків нез'явлення військовослужбовців строкової служби вчасно без поважних причин на службу, передбачений в диспозиції ч. ст. КК, а саме у разі звільнення з частини, призначення або переведення, з відрядження, відпустки, лікувального закладу, на думку автора, не можна вважати вичерпним. У зв'язку з цим, пропонується виключити з диспозиції ч. ст. КК слова “у разі звільнення з частини, призначення або переведення, з відрядження, відпустки, лікувального закладу”.



РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА САМОВІЛЬНЕ ЗАЛИШЕННЯ МІСЦЯ СЛУЖБИ

2.1 Розвиток кримінальної відповідальності за скоєння даного злочину

Поняття й види окремих військових злочинів, зокрема самовільного залишення служби та суміжних злочинів, уперше були визначені в першому Литовському статуті [1], прийнятому на Віленському сеймі Великого князівства Литовського в 1529 році. На початок XVI ст. військова служба переважно була повинністю феодалів, хоч її могли відбувати і представники верхівки вільного селянства. Досить часто траплялись випадки, коли для потреб земської оборони значну частину селянської верхівки переводили у розряд військовослужбовців з повним або частковим їх звільненням від селянських повинностей. Зрозуміло, що в таких випадках селяни прибували на війну зі своїм феодалом в одному “почте” і воювали під його командуванням [2, с.90-91].

Унаслідок несприятливого міжнародного становища державі треба було докласти чимало зусиль для мобілізації військових сил. У зв'язку з цим видається багато “уставів”, “ухвал” та “грамот”, проте лише з прийняттям першого Литовського статуту вдалося регламентувати порядок виконання військової повинності і створити “основний закон” держави в сфері земської оборони [2, с.93].

У вступі до статуту ставили в обов'язок землевласників за наказом з'являтися на військову службу і споряджувати встановлену кількість воїнів. Статут визначає чіткий порядок своєчасного прибуття землевласників зі своїм військом у місця зібрання ополчень. У випадку запізнення чи неприбуття на збори феодала за вказівкою князя могли позбавити помістя. Такому ж покаранню підлягав і шляхтич, який самовільно залишив військову службу.

Таке формулювання положень Статуту свідчить про те, що суб'єктами самовільного залишення військової служби та неявки чи запізнення на збори могли бути лише землевласники, шляхтичі. В Статуті не обумовлена відповідальність селян, які прибували разом з феодалами, за ухилення від військової служби. Очевидно, феодал сам встановлював міру покарання для таких осіб і законодавець не вважав за потрібне зазначати це в Статуті.

“Права ...” розрізняють такі військові порушення: самовільне залишення військової служби без поважних причин, неявку на військову службу без поважних причин (пункт 2, арт. 11, гл. 5) і запізнення на військову службу без поважних причин (арт.12, гл. 5). Самовільне залишення та неявка на військову службу без поважних причин характеризуються з суб'єктивного боку прямим умислом (“Ухиляясь нарочно от службы”). Поважними причинами, які звільняють від відповідальності за вказані злочини і передбачені артикулом 8 цієї ж глави, є тяжка хвороба, смерть близьких, родичів, пожежа чи грабіж житла суб'єкта. Перелік цих поважних причин не є вичерпним (“да и другія правилнія причини”), у кожному конкретному випадку й інші причини можуть вважатись поважними. Покарання за вчинення даного злочину диференційоване залежно від суб'єкта: старших чинів позбавляли звань, а щодо рядових застосовували грошові та тілесні покарання.

Запізнення на військову службу без поважних причин, як і попередні склади злочинів, характеризується прямим умислом. Визначення поважних причин стаття не дає, але зі змісту можна зрозуміти, що ними є ті ж причини, що й у випадку самовільного залишення та неявки на військову службу і передбачені артикулом 8 цієї ж глави “Прав...”. Термін запізнення не є кваліфікуючою ознакою, однак впливає на призначення покарання, оскільки військовослужбовець, що запізнився на військову службу, зобов'язаний відслужити вдвічі більше, ніж становить термін запізнення.

Військовослужбовці Збройних Сил України з честю і достоїнством виконують завдання по захисту цілісності та суверенітету України в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, сумлінно несуть службу в пунктах постійної дислокації. Багато з них нагороджені державними нагородами, відомчими нагородами Міністерства оборони України та Збройних Сил України.

Переважна більшість з них розуміє значимість та важливість завдань, які стоять перед Збройними Силами України, необхідність підтримання високого звання захисника Вітчизни.

Багато військовослужбовців героїчно поклали свої життя захищаючи суверенітет та цілісність України в районі проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей та продовжують проливати свою кров, подаючи приклад беззастережного та сумлінного служіння Україні.

Дуже прикро визнавати, що поміж військовослужбовців Збройних Сил України є такі, які не розуміють тієї відповідальності, яку покладає на них держава у ці буремні для нашої країни часи, у той час, як вони повинні, навпаки, бути прикладом бездоганного та самовідданого служіння Батьківщині, бути охоронцями України, стояти на варті справедливості та честі.

На жаль, на даний час трапляються випадки самовільного залишення військових частин або місць служби військовослужбовцями.

Військовослужбовці строкової служби та служби за контрактом мають пам'ятати про те, що за самовільне залишення військової частини або місця служби передбачені всі види відповідальності, у тому числі й кримінальна. Злісне уникання відповідальності суттєво погіршує становище осіб, які ухиляються від проходження військової служби, і тягне за собою більш суворе покарання.

З'явлення із зізнанням до правоохоронних органів, щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину пом'якшує покарання і будуть враховані судом при винесенні вироку.

Військова служба правопорядку у Збройних Силах України та Військова прокуратура звертаються до усіх військовослужбовців, які самовільно залишили військову частину, з пропозицією повернутися на військову службу і добровільно звернутися до найближчого органу Військової служби правопорядку або Військової прокуратури із зізнанням та поясненнями причини відсутності на військовій службі.

2.2 Відповідальність військового за покинуту військову частину

Самовільно покинув військову частину або місце несення служби військовослужбовцю (за винятком термінової служби), військовозобов'язаного або резервісту під час проходження зборів загрожує штраф від 70 до 145 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 1190 до 2465 грн) або арешт з утриманням на гауптвахті до 7 діб. Така ж відповідальність загрожує за неявку вчасно без поважних причин на військову службу в разі призначення або переведення, нез'явлення з відрядження або лікувального закладу. Раніше за “самоволку” для військових не строкової служби, військовозобов'язаним та резервістам відповідальність не була передбачена.

За необережне знищення або пошкодження зброї, боєприпасів тепер передбачена відповідальність не тільки у вигляді арешту з утриманням на гауптвахті, але також можливий штраф від 70 до 145 неоподатковуваних мінімумів (від 1190 до 2465 грн) Зараз передбачений арешт з утриманням на гауптвахті до 10 діб.

Разом з тим такі дії в умовах особливого періоду тягнуть за собою накладення штрафу від 145 до 285 неоподатковуваних мінімумів (від 2465 до 4845 грн) або арешт з утриманням на гауптвахті від 7 до 10 діб.

Зловживання владою або службовим становищем військовою службовою особою, зокрема незаконне використання транспортних засобів, споруд, іншого майна в особливий період, тягнуть за собою штраф 145 - 285 неоподатковуваних мінімумів (від 2465 до 4845 грн) або арешт з утриманням на гауптвахті від 7 до 10 діб. В цій нормі йдеться про військових начальників або військовослужбовців, служба яких пов'язана з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків.

Аналогічна відповідальність передбачена і за перевищення влади або службових повноважень військовою службовою особою, недбале ставлення до військової служби, бездіяльність військової влади, порушення правил несення бойового чергування, прикордонної служби, порушення правил поводження зі зброєю, а також речовинами і предметами підвищеної небезпеки для оточення в умовах особливого періоду.

Крім того, в законі прописаний порядок відбування арешту з утриманням на гауптвахті.

Недбале ставлення до служби військового службової особи, якщо це завдало істотної шкоди, каратиметься штрафом від 285 до 325 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 4845 до 5525 грн) або службовим обмеженням на строк до 2 років або позбавленням волі до 3 років.

Тепер, згідно з Кримінальним кодексом України, бездіяльність військової влади, зокрема умисне неприпинення злочину, що вчиняє підлеглий, якщо це завдало істотної шкоди загрожує штраф 325 - 385 неоподатковуваних мінімумів (від 5525 до 6545 грн), службове обмеження до 2 років або позбавлення волі до 3 років.

2.3 Аналіз історичних аспектів та відповідальність за статтею

Розвиток кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини або місця служби в Російській державі починається з прийнятого 30 червня 1611р. “Приговора земского собора первого ополчения” [4, с.43-51]. Стаття 15 цього документа зобов'язує всіх, придатних до військової служби дворян та “дітей боярських”, з'являтися на військові збори [5, с.137]. Воєводами і збирачами податків у міста пропонується призначати осіб, непридатних до військової служби [4, с.47-48]. Тим самим фактично було закріплено загальний військовий обов'язок для феодалів. Стаття 13 “Приговора...” передбачає відповідальність за нез'явлення на військову службу, а також за залишення військової служби без відповідного дозволу, тобто “боярського отпуску”. Покаранням за вчинення такого злочину є конфіскація помістя. Обставиною, яка звільняє від відповідальності за нез'явлення на військову службу, є “бедность”, тобто втрата помістя або його зруйнування.

На початок XVII ст. основою російської армії була дворянська кіннота і стрільці. Однак таке військо не могло забезпечити належне виконання зовнішніх та внутрішніх функцій держави. Необхідно було створити більш масову армію. З цією метою військову службу почали нести не лише дворяни і боярські діти, але й широкі верстви податного населення.

Дворяни на оглядах перед початком військових дій повинні були доставляти встановлену кількість воїнів (селян і холопів) у повному озброєнні та зі спорядженням. Ця категорія військовослужбовців становила більшу частину російської кавалерії [6, с.237-238]. З метою зміцнення армії стали проводити щорічні набори солдат на тимчасову службу. Однак усі ці заходи не дали бажаного результату. Тоді солдатські полки почали комплектувати з “даточних” людей [7, с.391], яких примусово набирали з встановленої кількості селянських дворів. “Даточні” люди несли постійну, пожиттєву службу в армії [8, с.7-10].

Зрозуміло, що такі суттєві зміни в структурі армії не могли не вплинути на поняття військового злочину та, зокрема, самовільного залишення військової служби.

“Соборное уложение” 1649 року містить цілу главу, присвячену військовим злочинам, в якій ст.8, 9 та 19 передбачають відповідальність за самовільне залишення військової служби [4, с.83-257]. Об'єктивна сторона цих злочинів полягає в тому, що особа самовільно, без відповідного дозволу залишає військову службу. На відміну від “Приговора земского ополчения” 1611 р., “Соборное уложение” не передбачає відповідальності за неявку на службу.

Розмежування даних складів злочину проводиться за суб'єктом. Зокрема, кваліфікуючою ознакою самовільного залишення військової служби дворянином є повторність і, як можна зрозуміти із змісту ст.19 “Соборного уложения”, самовільне залишення служби в бойовій обстановці. Для всіх інших суб'єктів передбачено простий, не кваліфікований склад такого злочину. Санкції статей різноманітні і передбачають як тілесні, так і грошові покарання.

У другій половині XVII ст. в Росії почався перехід від представницької до абсолютної монархії, який завершився в першій половині XVIII cт. В період становлення абсолютизму, під час панування Петра І, одним з основних завдань було створення боєздатної і дисциплінованої армії. Стара військова система була непридатна для вирішення нових завдань Російської держави. Такою армією могла бути лише регулярна армія. Однак основною умовою для створення регулярної армії була тверда військова дисципліна і порядок. Виникла конча потреба у розробці нового військового законодавства. Внаслідок цього 30 березня 1716 року був виданий Військовий статут Петра І, який складався з чотирьох частин. Норми кримінального права були викладені в частині другій “Артикул воинский с кратким толкованием” [9]. Військові артикули були першим військово-кримінальним кодексом Росії і діяли до видання “Полевого уголовного уложения” 1812 р., а в мирний час - до видання “Военно-уголовного устава” 1839року.

Особа, винна у вчиненні такого злочину, підлягає смертній карі. Роз'яснення до артикулу, що має силу закону, потребує з'ясування конкретних обставин учиненого злочину і допускає можливість пом'якшення покарання в разі наявності пом'якшуючих обставин.

Артикул 95 цього нормативно-правового акта визначає дезертирство як самовільне залишення військової служби без відповідного на те дозволу. Закон не вказує на обстановку вчинення злочину - в умовах військових дій чи в мирний час. Винний підлягав смертній карі через повішення. Кваліфікуючою ознакою є вчинення дезертирства військовослужбовцем, що не прослужив одного року та повторність.

Цей артикул цікавий тим, що у ньому є пряме посилання на іноземне законодавство як джерело. Дослідники вважають, що Петро І використовував норми різноманітних європейських військових кодексів, передусім законодавство Швеції (Військовий артикул Густава ІІ Адольфа 1621-1632 рр. зі змінами, внесеними Карлом ХІ в 1683 р.) [11, с.404; 12, с.114].

Артикул 96 передбачає кримінальну відповідальність за дезертирство з пом'якшуючою обставиною - добровільною явкою дезертира. В такому випадку смертну кару замінювали тілесними покараннями.

В артикулі 97 йдеться про відповідальність за самовільне залишення поля бою військовою частиною. В такому випадку дії командирів кваліфікують як державну зраду і щодо них застосовують смертну кару. Рядові ж підлягають децимації (кожен десятий, згідно з жеребкуванням, підлягав повішанню), а до решти застосовували тілесні покарання. Однак офіцерам і солдатам надана можливість довести свою невинуватість чи навести пом'якшуючі обставини, що могло привести до звільнення від застосування покарання чи його пом'якшення.

Артикул 100 розмежовує неявку в частину без поважних причин від дезертирства і встановлює за вчинення даного злочину грошове покарання: з винного за 7 днів запізнення стягується місячне утримання. Під поважними причинами закон розуміє хворобу, душевну хворобу, смерть батьків чи близьких та інші. Цей перелік не є вичерпним і в кожному конкретному випадку й інші причини можна вважати поважними.

Військові артикули Петра І значно диференціювали відповідальність за злочини, пов'язані з самовільним залишенням частини. Як окремий склад злочину вперше розглядається самовільне залишення поля бою всією військовою частиною; розмежовується відповідальність за нез'явлення в строк без поважних причин в частину від дезертирства; передбачено відповідальність за дезертирство з пом'якшуючими обставинами; значно розширена система покарань. Усе це вказує на те, що Військові артикули Петра І зробили чималий внесок у розвиток кримінального права і, отже, сучасного поняття самовільного залишення частини або місця служби та суміжних злочинів.

Найбільш суттєвим обмеженням у застосуванні Військових артикулів було прийняття 27 січня 1812 року “Полевого уголовного уложения” для діючої армії. Документ був розроблений перед початком війни з наполеонівською Францією в період формування Олександром І потужної діючої армії і складався з 7 глав та 72 статей [13, с.68]. Цей нормативно-правовий документ діяв лише у військовий час і передбачав усі найважливіші злочини, серед яких також були втеча та самовільне відлучення. Суб'єктами злочинів могли бути військовослужбовці як офіцерського, так і рядового складу. Покарання мало диференційований характер залежно від звання і посадового становища винного. Найпоширенішими покараннями за вчинення такого злочину були смертна кара та тілесні покарання [13, с.69].

У 1839 році всі нормативно-правові акти, що стосувалися військової справи, були об'єднані в “Свод военных постановлений” [14], який вийшов у 12 томах.

Норми військового кримінального права ввійшли в один том під назвою “Военно-уголовный устав”. Однак цей документ не відзначався послідовністю і містив багато неточностей та суперечностей. З прийняттям “Уложения о наказаниях уголовных и исправительных” 1845 року недоліки “Военно-уголовного устава” стали ще більш виразними. Постало питання про створення нового військово-кримінального закону. Таким законом став “Воинский устав о наказаниях” [15] 1867-1868 р., який складався з 5 розділів і увійшов у 12- й том “Свода военных постановлений” 1869р. Статті, що передбачали кримінальну відповідальність за злочини, пов'язані з самовільним залишенням військової служби, увійшли в главу 13-ту другого розділу (ст.128-140), “О побеге, самовольной отлучке и неявке в срок на службу”.

“Воинский устав о наказаниях” діяв до жовтневих подій в редакції 1913 року [13, с.76].

Після Жовтневої революції і утворення Червоної Армії на фронтах громадянської війни значно поширилось дезертирство та самовільне залишення військової служби. Уперше поняття дезертирства як найтяжчого злочину було визначено в декреті від 26 квітня 1918 року “О строке службы в Рабоче-крестьянской Красной Армии” [16]. Згідно з цим документом, кожен солдат Червоної Армії, який самовільно залишив службу до закінчення встановленого строку (тобто не менше як 6 місяців), підлягає кримінальній відповідальності. Рада робітничо-селянської оборони в своїй постанові від 25 грудня 1918 року “О дезертирстве” [17] визнала дезертирство одним з найтяжчих військових злочинів і встановила покарання за його скоєння - від грошових стягнень (у потрійному розмірі за час самовільної відсутності в частині) до смертної кари. Згідно з цим документом, до відповідальності притягали осіб, що переховували дезертирів, а також голів домових комітетів і власників квартир, де були виявлені дезертири.

Декрет Ради робітничої і селянської оборони від 3 березня 1919 року “О мерах борьбы с дезертирством” [18] зобов'язував місцеві військові комісаріати, відділення міліції, виконавчі і домові комітети впроваджувати в життя всі декрети, що торкалися боротьби з дезертирством. Посадових осіб, винних у переховуванні дезертирів, притягали до кримінальної відповідальності і позбавляли волі строком до 5 років з обов'язковими примусовими роботами або й без таких. Посадові особи за неналежне виконання заходів у боротьбі з дезертирством підлягали залежно від обставин звільненню з посади або позбавленню волі строком до 3 років. Власники квартир, де були виявлені дезертири, підлягали позбавленню волі строком до 5 років [13, с.86].

Декрет Ради робітничо-селянської оборони від 3 червня 1919 року “О мерах к искоренению дезертирства” [19] значно підсилив відповідальність за дезертирство та пособництво у вчиненні цього злочину. Документ установив семиденний термін добровільної явки дезертирів у правоохоронні органи. Особи, що у встановлений термін не з'явилися в військкомати та органи міліції, вважалися ворогами народу і підлягали суворим покаранням, зокрема смертній карі. Посадових осіб, винних в ухиленні військовослужбовців від служби, також притягали до кримінальної відповідальності і щодо них застосовували суворі покарання.

Декрет ВЦВК від 8 квітня 1920 року “О комиссиях по борьбе с дезертирством” [20] установив кримінальну відповідальність за такі діяння, пов'язані з самовільним залишенням військової служби:

1) втеча з частини під час бою,

2) втеча з частини після наказу про відправку на фронт,

3) втеча до ворога,

4) об'єднання дезертирів в озброєнні банди,

5) переховування дезертирів з корисливою метою.

20 листопада 1919 року декретом ВЦВК затверджено “Положение о революционных военных трибуналах” [21], згідно з яким злочини, пов'язані з самовільним залишенням військової служби, вважалися спеціальними військовими злочинами і полягали у злісному дезертирстві з військових підрозділів та самовільному залишенні поля бою. Суб'єктами цих злочинів могли бути військовослужбовці та військовозобов'язані запасу під час проходження ними служби в Червоній Армії.

Зміни, що відбувалися в армії та в суспільному житті після закінчення громадянської війни, потребували удосконалення кримінального законодавства. В зв'язку з тим 26 травня 1922 року ВЦВК прийняв перший Кримінальний кодекс РРФСР [22]. Усі військові злочини були виділені у главу VII цього нормативно-правового акта, яка складалась з 15 статей. Кримінальна відповідальність, згідно з положенями КК РРФСР, наставала, зокрема, за:

1) втечу, тобто самовільне залишення військовослужбовцем своєї частини з метою ухилення від військової служби чи від участі в бойових діях (ст.204);

2) неявку з метою ухилення від військової служби чи від участі в бойових діях з відпустки, відрядження чи в інших випадках (ч.2 ст.204);

3) самовільне відлучення, тобто самовільне залишення військовослужбовцем своєї частини чи місця служби без мети ухилення від військової служби (ст.205);

4) самовільну неявку військовослужбовця на службу в строк з відпустки, відрядження без мети ухилення від військової служби (ч.2 ст.205).

Термін ухилення від військової служби, на відміну від суб'єктивної ознаки - наявності чи відсутності у винного мети ухилитися від військової служби, у випадку вчинення цих злочинів кваліфікуючою ознакою не був. Лише постанова ВЦВК від 11 листопада року [23] внесла зміни і доповнення до даних статей, встановивши, що самовільне залишення військової частини чи служби, що тривало понад 6 діб, хоч військовослужбовець і повернувся в частину добровільно, вважалось втечею. А самовільне залишення військової частини чи місця служби, що тривало менше ніж 6 діб, за умови добровільної явки військовослужбовця кваліфікувалось як самовільна відлучка. Самовільне залишення частини чи місця служби, вчинене в бойовій обстановці, вважалось втечею незалежно від терміну ухилення.

Положення КК РРФСР 1922 року про військові злочини були адаптовані і кримінальними кодексами інших республік [13, с.96; 24, с.452], зокрема і КК УРСР.

Після утворення СРСР у зв'язку з необхідністю забезпечити єдину кримінальну політику щодо військових злочинів в усіх союзних республіках 31 жовтня 1924 року ЦВК СРСР затвердив Положення про військові злочини [25]. Цей нормативно-правовий документ закріпив ті ж положення про військові злочини, що пов'язані з самовільним залишенням служби, які були закріплені в КК РРФСР 1922 року. Однак особливість Положення полягала в тому, що воно реалізовувало виняткову компетенцію СРСР у встановленні кримінально-правових норм, що регламентують відповідальність за скоєння військових злочинів.

27 липня 1927 року в зв'язку з проведенням військової реформи ЦВК і РНК СРСР прийнято нове Положення про військові злочини [26]. Було введено два нових склади злочинів, пов'язаних з самовільним залишенням військової служби:

1) самовільне залишення частини або місця служби в бойовій обстановці (ст.9);

2) неявка в строк без поважних причин на службу у випадках переведення, призначення, з відрядження та з відпустки (ст.10).

24 квітня 1929 року постановою ЦВК і РНК СРСР [27] було внесено зміни і доповнення в Положення, що стосувалися самовільної відлучки. Так у попередній редакції п.“а”, “б”, “в” ст.8 Положення йшла мова про самовільне залишення частини чи місця служби без наміру надовго чи взагалі ухилитися від військової служби, якщо ухилення тривало понад 6(2) діб, здійснене уперше, вдруге, втретє, вчетверте та понад чотири рази. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 24 квітня 1929 року вилучила із ст.8 п. “б”, “в” і ввела нову редакцію п.”а”, встановивши відповідальність за самовільне залишення частини або місця служби без наміру довготривало чи взагалі ухилятися від обов'язків військової служби, якщо ухилення тривало не більше ніж 6(2) діб (самовільна відлучка), але повторювалось систематично. Отже, була спрощена структура цієї статті.

Постанова ЦВК і РНК СРСР від 17 березня 1932 року [28] змінила і доповнила п.”б” ст.7 Положення, який передбачав відповідальність за самовільне залишення частини чи місця служби терміном понад 6(2) діб.

Нова редакція п.”б” указаної статті встановила відповідальність за втечу з частини чи місця служби з наміром довготривало або взагалі ухилитися від військової служби.

28 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон про кримінальну відповідальність за військові злочини [29, 30]. Статті 10 та 12 цього Закону передбачали кримінальну відповідальність за самовільне залишення частини або місця служби. Об'єктивна сторона такого злочину полягала в самовільному залишенні частини або місця служби чи неприбутті на службу військовослужбовців строкової служби - понад 3 доби, осіб офіцерського складу, прапорщиків та військовослужбовців надстрокової служби - понад 10 діб у мирний час і понад одну добу у військовий час. У бойовій обстановці дії особи, що самовільно залишили частину, кваліфікувались за ст.12 Закону незалежно від терміну самовільного ухилення від служби.

З суб'єктивної сторони злочин характеризувався метою тимчасово ухилитися від військової служби. Якщо ж суб'єкт мав намір взагалі ухилитися від військової служби, то його дії слід кваліфікувати як дезертирство (ст.11).

1 квітня 1961 року вступив у силу нині діючий Кримінальний кодекс УРСР [31], прийнятий Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 року. Глава ХІ цього кодексу передбачала відповідальність за військові злочини і фактично дублювала положення Закону СРСР про кримінальну відповідальність за військові злочини. Внаслідок змін і доповнень, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР №3130-08 від 14 жовтня 1974 року [32] та Указом Президії Верховної Ради УРСР №6591-10 від 29 лютого 1984 року [33], склад самовільного залишення частини або місця служби набув сучасного змісту.



РОЗДІЛ ІІІ. ВИДИ ПОКАРАННЯ ЗЛОЧИНУ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЕМ

3.1 Покарання, які призначаються за самовільне залишення військової частини за Законом України

На жаль, попри свідоме та чесне виконання обов'язків військової служби абсолютною більшістю військовослужбовців, у Збройних Силах України мають місце випадки самовільного залишення військових частин чи місць служби.

Військове правопорушення - самовільне залишення військової частини або місця служби (стаття 407 Кримінального кодексу України) становить закінчений склад злочину з моменту залишення військової частини і триває протягом усього періоду, поки особа не буде затримана або не з'явиться із зізнанням.

Військовослужбовець переховуючись від військового командування, слідства за скоєння злочину з кожним днем лише обтяжує свою вину. Такий військовослужбовець все одно не зможе уникнути кримінальної відповідальності, проте таке тривале продовження протиправної поведінки може унеможливити застосування судом більш м'яких заходів кримінального впливу чи навіть звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до Закону.

З'явлення із зізнанням до правоохоронних органів, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину є обставинами, які зможуть пом'якшити чи бути підставою для звільнення від покарання.

Самовільне залишення частини (СЗЧ), дезертирство та ухилення від військової служби відносяться до категорії злочинів, що посягають на встановлений порядок проходження військової служби.

Самовільне залишення військової частини або місця служби

(ст. 407 Кримінального кодексу України - далі ККУ).

Порядок звільнення військовослужбовців із розташування військової частини регламентується статтями 216-222 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України. Залишення військовослужбовцем без відповідного дозволу території розташування військової частини або місця служби, а також нез'явлення його вчасно на службу без поважних причин є грубим порушенням військової дисципліни, яке може призвести до зниження рівня бойової готовності військової частини та якості бойового чергування.

Залежно від категорії військовослужбовця ст. 407 ККУ передбачає відповідальність за:

1) самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби (ч. 1 передбачено відповідальність для строковиків);

2) самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем нестрокової служби (ч. 2 - відповідальність для контрактників та офіцерів, прапорщиків).

Нез'явлення вчасно на службу полягає в тому, що, залишивши військову частину або місце служби на законній підставі, військовослужбовець, маючи об'єктивні можливості для повернення у встановлений час, своєчасно в частину не з'являється й знаходиться поза її розташуванням понад установлений строк.

Для військовослужбовців строкової служби законною підставою залишення військової частини чи місця служби є звільнення з частини, призначення чи переведення на службу в іншу військову частину чи інше місце в тій же військовій частині, відрядження, відпустка, направлення в лікувальний заклад.

Для осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів і військовослужбовців, що несуть службу за контрактом, законною підставою залишення частини або місця служби є кінець робочого дня (зміни), відрядження, відпустка, направлення в лікувальний заклад, призначення чи переведення в іншу частину, звільнення з частини, коли служба проходить у навчальному центрі.

Час прибуття у розташування військової частини або до іншого місця служби вказується в документі, який видається військовослужбовцеві при відбутті з території військової частини чи місця служби. До таких документів належать, зокрема, відпускний білет, посвідчення про відрядження, записка про звільнення.

Термін «самовільне залишення частини» застосовується при відсутності військовослужбовця без поважних причин понад три доби, і покарання за такий злочин залежить від часу відсутності. Для строковиків - від двох років дисциплінарного батальйону, для контрактників, офіцерів і мобілізованих - від ста неоподаткованих мінімумів до позбавлення волі на певний термін.

Дезертирство

(ст. 408 Кримінального кодексу України).

Дезертирство є триваючим злочином, який починається з моменту самовільного залишення військової частини чи місця служби або нез'явлення на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу та закінчується затриманням дезертира чи з'явленням його із зізнанням після встановленого терміну перебування на військовій службі.

Для кожної категорії військовослужбовців є свій граничний термін перебування на військовій службі, а саме, для:

- військовослужбовців строкової служби таким моментом є досягнення 27-річного віку;

- для військовослужбовців, що проходять службу за контрактом, - після закінчення строку контракту;

- для мобілізованих - після підписання та опублікування Указу Президента України про демобілізацію відповідної хвилі мобілізації.

За такий вид злочину передбачено відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від двох років.

Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом

(ст. 409 Кримінального кодексу України)

Ухилення від військової служби може бути виконано шляхом: самокалічення, симуляції хвороби, підроблення документів, іншого обману (ч. 1 ст. 409 ККУ) та шляхом відмови від несення обов'язків військової служби (ч. 2 ст. 409).

Ухилення від несення обов'язків військової служби шляхом самокалічення полягає в тому, що винний через штучне заподіяння шкоди своему здоров'ю (спричинення будь-якого членоушкодження або загострення чи посилення хвороби, яка вже була), створює підстави для звільнення від військової служби, оскільки військовослужбовці, що мають фізичні вади або хворіють, підлягають звільненню від виконання обов'язків військової служби у зв'язку з лікуванням або визнаються непридатними до військової служби взагалі і звільняються від неї.

Ухилення від несення обов'язків військової служби шляхом іншого обману може виражатися у повідомленні начальникові завідомо неправдивих відомостей про обставини, які обумовлюють тимчасове чи постійне звільнення військовослужбовця від військової служби. Як інший обман розглядається, наприклад, повідомлення про смерть когось із батьків.

Покарання за такий вид злочину передбачено позбавленням волі винного від двох років.

ПРИ ЗВИНУВАЧЕННІ ЇХ У ЗДІЙСНЕННІ злочинів, що посягають на встановлений порядок проходження військової служби

У разі виклику військовослужбовця належним чином до прокуратури чи до відділу Військової служби правопорядку, в першу чергу потрібно проконсультуватися в адвоката! Належний спосіб повідомлення - це повістка. Як правило надається три дні від дати отримання до дати прибуття. Бажано і на допит іти з адвокатом.Якщо ж бійця проконсультує адвокат, то можуть з'ясуватися обставини, які повністю виключають кримінальну відповідальність.

Якщо військовослужбовцю пропонують укласти з прокурором угоду про визнання вини - звичайно ж це спрощує процедуру розслідування кримінальної справи та прийняття рішення судом, особливо, якщо військовослужбовець безпричинно покинув частину, але не з зони проведення бойових дій. Але не слід поспішати підписувати угоду, якщо військовослужбовець:

- незаконно призваний, тобто мав право на відстрочку;

- отримав поранення, захворювання, контузію;

- перебував в полоні;

- вчинив СЗЧ через неправомірні дії посадових осіб чи інших військовослужбовців військової частини;

- має незадовільний психологічний стан;

- має на руках є висновок ВЛК про непридатність до подальшої служби або висновок МСЕК про інвалідність;

- змушений покинути частину, виключно через важкі обставини родині, а на рапорт про надання відпустки не відреагували;

- потребував медичної допомоги і в частині не давали направлення на госпіталь;

- призваний з захворюванням, яке перешкоджало службі тощо.

3.2 Пом'якшення покарання та його усунення за скоєння даного злочину

Пом'якшення покарання являє собою рішення суду при призначенні покарання, яке передбачає зменшення міри покарання засудженому відповідно до тих юридичних фактів, які передбачені у відповідному нормативному приписі; при цьому таке зменшення (зниження) фактично здійснюється порівняно з тією мірою покарання, яка мала б бути визначена засудженому у випадку, коли б зазначені юридичні факти місця не мали.

Основні різновиди пом'якшення покарання за КК України. З урахуванням визначених вище типових ситуацій щодо пом'якшення покарання конкретні випадки такого пом'якшення, передбачені КК можна систематизувати таким чином:

...