Органи виконавчої, законодавчої та судової влади

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вступ

судовий влада громада виконавчий

Органи держави та органи місцевого самоврядування досить об'ємний і міцно пов'язаний з цими поняттями як «механізм держави» і «державний апарат». Адже орган держави - цієї ланки, елемент механізму держави, тобто його складова частина. Державний апарат, своєю чергою, є системою державних органів, наділених владними повноваженнями. Він охоплює у собі основні кадри державних службовців, працівників центральних органів представники влади всіх типів: законодавчої, виконавчої, судової.Поняття органу держави у механізмі і апараті держави є найважливішим. Існує дуже багато державних органів. Слід зазначити, що з недостатнім розвитком людського суспільства створювалися саме такі державні органи, які разом забезпечували його нормальне функціонування. І, природно, що з кожної нації, вищі у кожному державі створювалася своя особлива система органів влади. Це економічними, соціальними причинами, національним складом населення, розмірами його території, географічним становищем та іншими чинниками. На погляд, типів органів держави існує стільки ж, як і держав, й вони у своїх функціях, ознаках, компетенціях мають деякі подібності та відмінності. Тому є певні класифікації органів держав, але й ці класифікації мають різноманітні підстави. Слід зазначити, що види органів держави й їх компетенції залежать від форми держави, тобто не від форми управління і форми державного будівництва.. Поняття місцевого самоврядування грунтується на загальному розумінні природи самоврядування як такого. У першому наближенні самоврядування можна визначити як самостійне вирішення власних справ. Якщо управління - це сукупність відносин між тими, хто управляє, і тими, ким управляють, то самоврядування - управління, об'єкти і суб'єкти якого збігаються. Тобто йде мова про те, що одні і ті ж особи управляють своїми справами безпосередньо. Проте за складних суспільних умов індивідуальні та загальносоціальні запити тісно між собою пов'язані і опосередковуються діяльністю багатьох суб'єктів. Тому у чистому вигляді збіг об'єктів та суб'єктів управління нині майже не зустрічається. Виходячи з цього, під місцевим самоврядуванням розуміється право і спроможність управління самоврядними колективами (громадами) мешканців, який заснований на таких принципах:

1) поєднання інститутів прямої та представницької демократії;

2) надання всім членам територіального колективу широких можливостей щодо відстоювання та втілення в життя власних інтересів;

3) політико-правова прив'язаність діяльності органів місцевого самоврядування до корінних потреб жителів.

Місцеве самоврядування означає право і спроможність місцевих властей, в межах закону, здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Європейська хартія про місцеве самоврядування 1985 року, яку Верховна Рада України ратифікувала без застережень 11 вересня 1997 року, визначає місцеве самоврядування як право і реальну здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого самоврядування. Тим самим, серед відмінних ознак місцевого самоврядування варто виділяти:

самостійність місцевого самоврядування, по відношенні, насамперед, до органів державної влади - володіючи власною компетенцією, місцеве самоврядування та його органи є самостійними і незалежними, але в межах, установлених чинним законодавством;

виборність органів і посадових осіб місцевого самоврядування як прояв самостійності у рішенні місцевих питань;

органи і посадові особи місцевого самоврядування виступають від імені населення відповідної територіальної громади;

відсутня ієрархічна підпорядкованість, з одного боку, між муніципальними органами, з другого боку, між органами державної влади й органами місцевого самоврядування.

У правовому аспекті місцеве самоврядування є цілісною системою суспільних відносин, пов'язаних з територіальною самоорганізацією населення, яке самостійно вирішує питання місцевого значення, питання устрою та функціонування місцевої влади. Це не лише сфера громадянської самостійності і суспільної активності населення, а також і специфічний рівень влади, організаційні форми здійснення якої визначаються населенням відповідного самоврядного утворення на засадах чинного законодавства.

У політичному сенсі місцеве самоврядування інтерпретується як цілісна система інститутів і процесів, принципів і механізмів їх функціонування, покликаних слугувати засобами цілеспрямованого розширення демократичного простору, ліквідації історично зумовленого протиріччя між державою та суспільством, подолання політичного відчуження людей від влади.

Місцеве самоврядування характеризується такими основними рисами: По-перше, це публічна інституція, що є автономною у своїй діяльності від держави. Тобто втручання держави через свої владні інститути у діяльність місцевого самоврядування обмежене лише наглядом за дотриманням конституційних засад.За демократичних умов на місцеве самоврядування покладається цілий ряд функцій. По-перше, це політична функція - місцеве самоврядування акумулює в собі особливу самостійну форму публічної влади - публічну владу територіального колективу.

По-друге, загальнодемократична функція, оскільки місцеве самоврядування за своєю природою є демократичною системою. На відміну від державної влади, яка у деяких країнах є ворожою для людини, авторитарною чи тоталітарною, місцеве самоврядування навіть у часи феодалізму завжди будувалось на демократичних засадах. Дана функція також знаходить свій прояв у децентралізації і збалансуванні влади в державі.

По-третє, господарська функція - місцеве самоврядування забезпечує належний рівень послуг для кожного з членів місцевого територіального колективу (громади).

По-четверте, інтеграційна функція - місцеве самоврядування стабілізує політичні процеси, спрямовує їхній розвиток у напрямі меншої конфліктності, воно об'єднує людей, які мешкають в межах адміністративного утворення, надає рівні можливості для вирішення спільних проблем, незалежно від соціального статусу, національної приналежності, політичних поглядів тощо.

Метою курсової роботи є досліджувати правові засади розвитку державної влади і місцевого самоврядування в сфері теорії держави и права і також розкриття сучасного стану цих процесів в Україні.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні задачі:

- розглянути теоретичні засади походження державної влади і місцевого самоврядування

- виділити суттєві ознаки державної влади і місцевого самоврядування у механізмі державної влади

- дати опис механізмів розподілу державної влади, дати ознаки системи стримувань і противаг

- дати характеристику державної влади в Україні, ії розподілу, привести правові засади законотворчої і виконавчої влади, судової влади в Україні

- відобразити правовий стан і сучасні проблеми розвитку місцевого самоврядування в Україні

- зробити загальні висновки у роботі.

Актуальність даної теми полягає в тому, що Україна на сучасному етапі переживає досить складний процес формування держави та права, який має знайти своє наукове обґрунтування та нормативне закріплення. Питання державної влади завжди були однією з найважливіших складових теорії держави і права. У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади - народ. Першочергове значення у становленні і функціонуванні демократичної держави має порядок формування органів державної влади (державного апарату). Державна влада та місцеве самоврядування знаходяться у відносинах тісної взаємодії та взаємовпливу, обумовлених не лише їх інтегрованістю в більш велику систему публічної влади, але й намаганням їх як цілісних систем пристосувати оточуюче їх соціально-політичне середовище до потреб свого існування та розвитку. Розбудова місцевого самоврядування - один з пріоритетних напрямків формування демократичної соціальної правової Української держави. Проте сучасні політико-правові реалії функціонування цього інституту характеризуються дисбалансом у відносинах органів місцевого самоврядування та органів державної влади, який переростає в різні форми соціальної напруги, а інколи - у відкритий конфлікт. Це зумовлює необхідність пошуку таких механізмів взаємодії між зазначеними структурами, які б ґрунтувалися на відносинах не підлеглості, а партнерства. Конституція України, закріпивши місцеве самоврядування як право територіальної громади самостійно або під відповідальність створених нею органів вирішувати питання місцевого значення, специфічну форму народовладдя та одну з засад конституційного ладу держави, встановила та гарантувала самостійність системи місцевого самоврядування (ст.ст.5, 7, 140-146).

Розділ 1 Поняття, ознаки та форми органів державної влади

1.1 Поняття та ознаки державного органу

Механізм держави, як було зазначено вище, складається з різноманітних частин, мають специфічне влаштування і виконують притаманні їм функції. Основним елементом, мабуть, найважливішим, цього механізму є орган держави .Державний орган -- цієї ланки (елемент) хутра низма держави, використовується у виконанні функцій держави й наділене при цьому владними повноваженнями. Державні органи як і можна визначити, як структурні ланки державного апарату, з яких функціонує держава.

Поняття «державний орган» так можна трактувати з обох сторін. З одного боку, орган держави є орган влади, а з іншого, -- це орган, виконує певні завдання й функції. Орган держави має власну структуру, установлювану законом, а як і певні повноваження у управлінню конкретної сферою життя. Причому всі органи мають взаємодіяти як один з одним, але й іншими частинами державного механізму.

Кожен орган держави має власний предмет ведення, тобто здійснює певний діяльність, а як і має своєї компетенцією, тобто наділений певними повноваженнями. Компетенції державного органу - це сукупність прав і обов'язків, покладених на даний орган законом.

Свою компетенцію державні органи можуть реалізовувати у трьох формах:

шляхом видання розпоряджень загального характеру (видання нормативний актів);

шляхом прийняття розпоряджень індивідуального характеру (акти застосування);

шляхом здійснення організаційної діяльності.

Усі державні органи освічені та діють з урахуванням пра вовых актів: Конституції та відповідних законів.

Державні органи, як і всі структурні елементи держави, мають ряд ознак:

Орган держави, володіючи певної самостійністю, служить частиною єдиного механізму держави, посідає у ньому своє місце й остаточно пов'язані з іншими її частинами. Він здійснює від імені держави і завдання центру і функції засобом певного виду в дорученої області.

Види державних органів. За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Щоправда, не всі місцеві органи є державними (наприклад, органи місцевого самоврядування).

За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції.

За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові.

На механізм держави, класифікацію його вищих органів справляє безпосередній уплив принцип поділу влади, відповідно до якого створюються законодавчі, виконавчі і судові органи[4].

Проте не можна стверджувати, що всі державні органи можна розподілити на законодавчі, виконавчі і судові. Механізм сучасної держави є значно більш складним, розгалуженим, тому можна виділити такі типові державні органи:

глава держави (президент, монарх, іноді -- колегіальний орган)

органи законодавчої влади -- парламент (парламенти різного рівня -- у федеративних державах)

органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, органи державного управління на місцях)

органи судової влади -- уся судова система країни

силові органи -- поліція, органи державної безпеки, прокуратура, збройні сили та ін.

Органи держави мають певну структуру, вони об'єднують у підрозділи, скріплені єдиними цілями, для досягнення утворені, і дисципліною, яку службовці зобов'язані дотримуватися. Державні службовці, перебувають у особливих правовідносинах між собою - і органом і є офіційними. Права й обов'язки державних службовців визначаються законом і забезпечували правової статус;

Орган держави має певної компетенцією, його закріплені деякі завдання, функції, правничий та обов'язки (правомочності). Компетенція обумовлена предметом ведення, т. е. конкретними завданнями і функціями, які вирішує й виконує державний орган. Компетенція зазвичай юридично закріплена. Реалізація органом держави своєї компетенції -- це право, а й обов'язок, тому інколи важко зрозуміти, де є право, чи - обов'язок.

Орган держави має владні повноваження, що навіть відрізняються від державних установ і державні органи вправі видавати обов'язкові правові акти. Причому забезпечення виконання своїх правових актів як і належить до повноважень державних органів. Задля більшої вимоги цих актів органи можуть здійснювати заходи примусу, переконання, виховання, заохочення, а як і нагляду право їх реалізації.

Для своєї компетенції орган державний наділяється необхідної матеріальну базу, має фінансові ресурси, свої гроші у банку, джерело фінансування (з державного бюджету).

Орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи при цьому відповідні форми та художні засоби.

Органи держави тісно взаємодіють між собою. Вони утворюють єдиний соціальний організм, головне завдання якого є забезпечення нормально функціонувати суспільства, защи та законних правий і інтересів особистості, охорона зовнішньої безпеки і територіальній цілісності держави;Орган держави має територіальний масштаб діяльності.Органи держави тісно взаємодіють між собою і злочини встановлюють правові зв'язку особового складу. Вони утворюють єдиний соціальний організм, головне завдання якого є забезпечення нормально функціонувати суспільства, защи та законних правий інтересів особистості, охорона зовнішньої безпеки і територіальній цілісності держави.

1.2 Форми діяльності органів державної влади

Під формами діяльності органів публічної влади розуміють зовнішню сторону їх функціонування, тобто сукупність однорідних дій, які ці органи здійснюють у певних організаційних рамках, визначених законодавством. Іншими словами, форми діяльності - це однорідна діяльність органів публічної влади, через яку реалізуються їх функції.Правові форми являють собою діяльність, пов'язану зі здійсненням юриди­чно значущих дій у жорстко визначеному законом порядку, тобто однорідну діяльність, яка пов'язана з прийняттям правових актів і тягне за собою юридично значущі наслідки. Доцільно виділити п'ять основних форм юридичної (правової) діяльності органів державної влади: установчу, правотворчу, правозастосовну, інтерпретаційну і контрольно-наглядову.

Правотворча - діяльність суб'єктів щодо створення правових норм, їх зміни і скасування.

Правозастосовна - діяльність, за допомогою якої забезпечую­ть безперервність процесу реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними правами і покладення на інших відповідних юридичних обов'язків або шляхом розгляду (вирішення) пи­тань про наслідки правових суперечок і правопорушень, а також притягнення винних до юридичної відповідальності. Різновидами правозастосовної діяльності є правонаділяюча та правоохоронна. Контрольна - система спостереження і перевірки процесу функціонування відповідного об'єкта з метою виправити його відхилення від заданих параметрів.

Установча-діяльність,спрямована на структурні перетворення в державному апараті та суспільному організмі.

Інтерпретаційна - скла­дна, багатогранна робота щодо з'ясування і роз'яснення змісту і цілей норм права, що пронизує всі основні форми створення і реалізації права.

Усі ці форми мають низку спільних ознак:

1) вони врегульовані матеріальними і процесуальними нормами права;

2) призводять до юридично значущих наслідків, тобто до виникнення, зміни або припинення правовідносин;

3) завжди пов'язані з розглядом юридичних справ, тобто таких життєвих обставин, які прямо передбачені законом (чи іншим нормативно-правовим актом) і потребують відповідного підтвердження та юридичного забез­печення;

4) їх здійснюють виключно вповноважені на те органи держави та посадові особи; конкретний склад, обсяг повно­важень учасників правової форми діяльності чітко фіксує відпові­дний нормативний акт;

5) ці форми виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права (матеріальними і процесуальними);

6) їх результати завжди закріплюють у відповідних процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму;

7) вони пов'язані з необхідністю застосування різноманітних методів і засобів юридичної техніки. Конкретний перелік правових форм діяльності тих чи інших державних органів залежить від змісту їх компетенції та характеру покладених на них функцій.

Усі ці форми характеризуються низкою спільних ознак:

1) врегульовані матеріальними і процесуальними нормами права; 2) призводять до юридично значущих наслідків, тобто до виникнення, зміни або припинення правовідносин;

3) завжди пов'язані з розглядом юридичних справ, тобто таких життєвих обставин, які прямо передбачені законом (чи іншим нормативно-правовим актом) і потребують відповідного підтвердження та юридичного забезпечення;

4) здійснюються виключно вповноваженими на те органами держави та посадовими особами; конкретний склад, обсяг повноважень учасників правової форми діяльності чітко фіксуються відповідним нормативним актом;

5) виражаються у здійсненні безпосередніх операцій з нормами права (матеріальними і процесуальними);

6) їх результати завжди закріплюються у відповідних процесуальних документах, що мають офіційний характер і встановлену законом форму;

7) пов'язані з необхідністю використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки. Конкретний перелік правових форм діяльності тих чи інших державних органів залежить від змісту їх компетенції та характеру покладених на них функцій.

Неправові форми діяльності - це однорідна діяльність, що не вимагає повного і суворого юридичного оформлення, не пов'язана з учиненням юридично значущих дій і прийняттям правових актів.

У сучасній державознавчій літературі висловлено багато підходів до класифікації неправових форм діяльності органів державної влади. Зокрема, російський теоретик М.І.Байтін пропонує виділяти три такі форми: організаційно-регламентуючу, організаційно-господарську й організаційно-ідеологічну, російські фахівці з адміністративного права Д.Н.Бахрах, А.П.Альохін, А.А.Кармолицький, Ю.М.Козлов - власне організаційну діяльність і здійснення матеріально-технічних операцій. Відомий український державознавець О.Ф.Фрицький поряд із правовою, матеріально-технічною і організаційною формами виділяє проміжні організаційно-правові форми .

На наш погляд, неправові форми діяльності органів публічної влади найбільш доцільно поділяти на організаційні й матеріально-технічні.

Організаційна діяльність у цілому є підзаконною. Вона здійснюється в рамках чинного законодавства й у межах компетенції органу. Важно заметить, что однак правом тут регламентується лише загальна процедура вчинення дій. Організаційні дії найчастіше проводяться в порядку поточної управлінської діяльності. Організаційні форми діяльності поділяються на основні та допоміжні.

Основні організаційні форми діяльності - сесія Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, і місцевих рад, засідання Кабінету Міністрів України і Ради міністрів АРК, засідання тимчасових спеціальних і слідчих комісій, підкомісій і робочих груп, комітетів Верховної Ради України, депутатських груп і фракцій, Погоджувальної ради депутатських груп і фракцій, самостійна робота депутатів у виборчих округах і т.д.

Допоміжні організаційні форми діяльності - проведення координаційних нарад, науково-практичних конференцій, офіційні візити за кордон і робочі поїздки по країні, прес-конференції, інтерв'ю, індивідуальний прийом громадян і посадових осіб, телефонні переговори і т.д.

Організаційні форми, за виразом Г.В.Атаманчука, можна охарактеризувати як «способи вільного колективного пошуку оптимального варіанта вирішення якоїсь управлінської проблеми». Такого роду дії або передують реалізації влади, або є наслідком, що випливає з процесу такої реалізації, а сама їх роль - винятково допоміжна. Кожна така дія не викликає безпосередніх юридичних наслідків, однак вносить ???ю певну частку в кінцевий правовий результат. Доцільно відзначити, що конкретний перелік таких форм обумовлюється специфікою правової форми, конкретним змістом реалізованої компетенції, а також особливостями структури і персонального складу компетентного органу.

До видів матеріально-технічних операцій належать робота з депутатськими запитами і зверненнями, різними інформаційними запитами, діловодство, експедиція, охорона, збір і опрацювання інформації, проведення вимірів, розробка прогнозів, програм, методичних рекомендацій, здійснення бухгалтерського і статистичного обліку і т.д. Вони здійснюються переважно управлінським апаратом.

Розділ 2 Органи виконавчої,законодавчої, судової влади

2.1 Поняття органу законодавчої влади та повноваження Верховної ради України

Законодамвча вламда -- одна з гілок державної влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень. Верховна рада України - Єдиний орган законодавчої влади в Україні. Чинна Конституція України визначає Верховну Раду України як єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (статті 75-76 Конституції).

Ефективність діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її структури. Конституція України 1996 року в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути. Найбільш істотними новелами української парламентської реформи є: припинення існування Президії Верховної Ради України як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради у комітети Верховної Ради, формування Рахункової палати Верховної Ради, створення Інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та ряду інших Інститутів, зокрема Інститутів найстарішого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента України у Верховній Раді та інших.Відповідно до чинної Конституції України (ст. 88) і Закону України "Про внесення змін до Конституції України" Верховна Рада України обирає з свого складу Голову Верховної Ради. Першого заступника і заступника Голови та відкликає їх з цих посад.

Голова Верховної Ради України має такі повноваження:

1) веде засідання Верховної Ради України;

2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів;

3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

5) організовує роботу апарату Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України).

Голова Верховної Ради України здійснює свої повноваження, передбачені чинною Конституцією, та у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України.

Верховна Рада для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників та секретарів цих комітетів. Верховна Рада - парламент України здійснює ряд функцій, напрямків діяльності й має для їх реалізації відповідні повноваження, передбачені Конституцією України. Визначення парламенту як органу законодавчої влади обумовлене насамперед назвою однієї з його функцій (законодавчої функції), яка є пріоритетною, провідною, але далеко не єдиною. Отже, функції Верховної Ради України - це основні напрямки діяльності українського парламенту. Організаційні форми роботи Верховної Ради України - це передбачені Конституцією України. Регламентом Верховної Ради України та іншими нормативно-правовими актами способи організації роботи парламенту України, його органів, народних депутатів України і посадових осіб з метою здійснення ними своїх функцій і повноважень протягом встановленого часу.

Відповідно до цих правових актів основними організаційними (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради е її сесії і пленарні засідання.

Множинність функцій парламенту не суперечить його природі як органу законодавчої влади. Вона зумовлена тим, що парламент, як і інші органи державної влади, у властивих йому формах бере участь у здійсненні ряду функцій держави, як об'єктних, зумовлених змістом діяльності держави (політичної, економічної, соціальної, культурної, екологічної), так і інших функцій, зокрема "технологічних", владних (законодавчої, установчої тощо).

Головними функціями Верховної Ради є;

1) законодавча; 2) представницька; 3)установча (державотворча, організаційна): 4) функція парламентського контролю; 5) бюджетно-фінансова функція; 6) зовнішньополітична функція.

Пріоритетною функцією Верховної Ради вважається законодавча. Загалом вона являє собою передбачений Конституцією напрям діяльності Верховної Ради, який полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, (скасуванні) або в призупиненні їх дії. Основним змістом законодавчої функції Верховної Ради України є, звичайно, прийняття законів. З змісту Конституції випливає, що Верховна Рада може приймати закон з будь-якого питання за винятком тих, які вирішуються виключно всеукраїнським референдумом та належать до повноважень інших органів державної влади.

Відповідно до Конституції (ст. 82) і Закону України "Про внесення змін і доповнень до Конституції України" Верховна Рада працює сесійно. Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові й позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня. У зв'язку з конституційною визначеністю щодо часу свого початку чергові сесії не скликаються. Рішення Верховної Ради з будь-якого питання приймаються, як правило, після його обговорення. Голосування здійснюється депутатами особисто в залі засідань або у відведеному для таємного голосування місці біля зали засідань.

Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти більшістю голосів депутатів від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. Рішення з питань парламентської процедури у процесі засідання (процедурних питань) приймаються більшістю голосів депутатів, які взяли участь у голосуванні, за винятком випадків, передбачених законом.

Рішення Верховної Ради приймаються відкритим голосуванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів та таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Поіменне голосування проводиться за пропозицією будь-якого з депутатів, підтриманою не менш як 1/3 кількості депутатів, що взяли участь у голосуванні. На голосування ця пропозиція ставиться першою серед Інших пропозицій щодо способу голосування.

Під час розгляду й обговорення питань порядку денного надається час для доповіді - не менше 30 хв, співдоповіді - 20 хв і заключного слова - 10 хв. Виступаючим у обговоренні надається час (10 хв) для заяв, внесення запитів, резолюцій, виступів - 5 хв, для повторних виступів - 3 хв.

На пленарному засіданні ніхто не може виступати без дозволу головуючого. Промовець мусить виступати тільки з питання, з якого йому надано слово: він не повинен вживати образливі висловлювання та непристойні й лайливі слова, закликати до незаконних і насильницьких дій. Головуючий на засіданні має попередити промовця про недопустимість таких висловлювань і закликів або припинити його виступ, а у разі повторного порушення - позбавити його права виступу на цьому засіданні.

Кожна функція Верховної Ради (законодавча, установча, контрольна та інші) має свій порядок здійснення або свої особливості. Реалізація цих функцій або окремих дій Верховної Ради та її органів, як правило, називається процедурами, або процесом. Відповідно розрізняють законодавчу процедуру (законодавчий процес), формування органів державної влади (установчу процедуру), процедуру парламентського контролю, бюджетну та інші спеціальні процедури.

2.2 Загальні основні діяльності органів виконачої влади та їх компетенція

Органи виконавчої влади в Україні - це система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних, органів виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Конституції та законів України забезпечують виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України. За сутністю та змістом органи виконавчої влади України відрізняються від інших органів державної влади, передусім законодавчих і судових, саме своїм призначенням, змістом, суб'єктами, формами, способами і засобами здійснення своєї діяльності. Навіть етимологія назви цих органів - "виконавчі" - свідчить про їх основне призначення в суспільстві та державі - виконання Конституції України, законів України та нормативних актів Президента України та Верховної Ради України. Але ця функція не є єдиною для органів виконавчої влади.

Об'єктами діяльності, впливу органів державної виконавчої влади в Україні є, насамперед, політична, господарська, соціальна, культурна (духовна) та інші найбільш важливі сфери суспільного життя.

За суб'єктами діяльності органи виконавчої влади України представлені системою органів державної влади України у складі: 1) Кабінету Міністрів України; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 3) місцевими органами виконавчої влади (обласні, районні адміністрації. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів АРК, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади).

За формою діяльності органи виконавчої влади України, як правило, є єдиноначальними. Тобто органи виконавчої влади очолюються керівником, який самостійно організовує та несе відповідальність за його діяльність.

За способами діяльності органи виконавчої влади в Україні здійснюють систему функцій: управлінську, виконавчу, бюджетно-фінансову, матеріально-технічну, контрольну, правоохоронну діяльність тощо.

Здійснюючи свої функції, органи виконавчої влади діють від імені держави, для чого їх наділено державно-владними повноваженнями. Вони не тільки реалізують нормативні положення Конституції, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, але й самі мають право видавати нормативно-правові акти, зокрема постанови І розпорядження Кабінету Міністрів України, які є обов'язковими для виконання іншими органами виконавчої влади, і вживають заходи щодо забезпечення реалізації вимог цих актів.

Діяльність органів виконавчої влади ґрунтується на певних принципах - керівних засадах їх організації та діяльності. На жаль. Конституція України не визначила цих принципів, а відсутність на сьогодні закону України про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади переводить проблему принципів організації та діяльності органів виконавчої влади в теоретичну площину. Щоправда проект Закону України "Про міністерства та центральні органи виконавчої влади" розроблено Міністерством юстиції України і в установленому порядку передано до Кабінету Міністрів України як суб'єкта законодавчої ініціативи.

Водночас у Законі України "Про Кабінет Міністрів України" від 16 травня 2008 р. закріплені принципи діяльності Кабінету Міністрів України, які також можуть застосовуватись до Інших органів виконавчої влади. Серед таких принципів Закон виділяє: принцип верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Органи виконавчої влади мають особливий склад (комплектацію). Вони, здебільшого, складаються з державних службовців, між якими розподіл посадових обов'язків закріплюється нормативними актами, а кожен з держслужбовців має відповідати встановленим вимогам щодо рівня професійної підготовки, стажу і досвіду роботи тощо. Державні службовці обіймають посади і виконують свої функції відповідно до законодавства про державну службу.

2.3 Система судової влади України та загальної юрисдикції

Верховний Суд України - найвищий судовий орган України. Судові палати, президія і пленум Верховного Суду України. Роз'яснення Пленуму Верховного суду України з питань застосування законодавства.

Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) вищі спеціалізовані суди;

4) Верховний суд України.

Місцеві суди - це місцеві загальні суди, а також місцеві господарські та місцеві адміністративні суди. Вони є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість справ, цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних. Ці суди є такими судовими органами, які найбільш наближені до населення. Місцеві суди є судами І інстанції, тобто вони розглядають і вирішують справу по суті. Місцевим адміністративними судами є окружні суди, які будуть утворені у відповідності з Указом Президента України. Згідно прикінцевих та перехідних положень Закону України про судоустрій система цих судів повинна сформуватися протягом трьох років, а до утворення системи адміністративних судів розгляд справ, віднесених до підвідомчості.Апеляційні спеціалізовані суди - це апеляційні господарські та апеляційні адміністративні суди, перші утворені відповідних округах, мережа яких затверджена вказаним Указом Президента.

Апеляційні суди займають в судоустрої України важливе місце. Це суди другої ланки єдиної судової системи судів загальної юрисдикції. Апеляційні суди мають однакову компетенцію та рівні права щодо розгляду кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ.До вищих спеціалізованих судів України належать Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. Вони переглядають рішення відповідних спеціалізованих місцевих судів у касаційному порядку. Це Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України. Відповідно до Закону України “ Про судоустрій України “ в Україні можуть утворюватися інші вищі спеціалізовані суди на підставі Указу Президента України в порядку визначеному законом.У системі судів загальної юрисдикції найвищим судовим органом є Верховний Суд України. Він має чітко окреслені повноваження, з яких майже виключено його право розглядати справи по І інстанції ( виняток становить справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність ЦВК, а також заяви ЦВК про скасування реєстрації відповідної особи як кандидата у Президенти України - ст. 243, 243- 12, 243-16 ЦПК України). ВСУ є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Повноваження ВСУ по розгляду справ у касаційному порядку і в порядку повторної касації визначається процесуальним законодавством. Такі повноваження полягають у вирішенні справ, від яких залежить забезпечення однакового застосування і тлумачення норм матеріального та процесуального закону. Отже, виходячи з конституційної норми побудови системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності та спеціалізації, в Україні створюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до закону. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані.

Згідно із законом у судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ цієї юрисдикції.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України відповідно до Закону України “Про судоустрій України” за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду. Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови Державної судової адміністрації України,

погодженим з Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду з урахуванням обсягу роботи суду і в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

Залежно від обсягу наданих їм законом повноважень суди загальної юрисдикції можуть діяти як суди першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

Суди першої інстанції -- це суди, які розглядають справу і вирішують її по суті своїм вироком, рішенням чи постановою. Судами першої інстанції є місцеві загальні суди, місцеві господарські та місцеві адміністративні суди. Як суди першої інстанції справи, що віднесені законом до їх підсудності, можуть розглядати також апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні військові суди регіонів, апеляційний суд Військово-Морських Сил (ВМС) України.

Суди апеляційної інстанції -- це суди, які за апеляційною скаргою чи апеляційним поданням перевіряють законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, якщо це рішення не набрало законної сили. Як суди апеляційної інстанції діють апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні військові суди регіонів, апеляційний суд ВМС України, апеляційні господарські та адміністративні суди, Апеляційний суд України.

Суди касаційної інстанції -- це суди, які за касаційною скаргою чи касаційним поданням перевіряють законність і обґрунтованість судових рішень, які набрали законної сили. У касаційному порядку справи переглядають, вищі спеціалізовані суди України, судові палати та військова судова колегія Верховного Суду України. Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються у зв'язку зі зверненнями [15,с. 67].

- Президента;

- 45-ти і більше народних депутатів України;

- Верховної Ради України;

- Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд дає офіційне тлумачення Конституції щ законів України. Рішення Конституційного Суду із зазначених; питань є обов'язковими для виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Законодавець не має права видавати законоположення, які Конституційний Суд ви-j знав невідповідними Конституції. Конституційний Суд за зверненням Президента чи Кабінету; Міністрів дає висновок про відповідність Конституції України чинних або внесених на розгляд Верховної Ради міжнародних договорів.

Конституційний Суд складається з 18 суддів, що призначаються в однаковому кількісному співвідношенні (по 6 суддів) відповідно Президентом, Верховною Радою, з'їздом суддів України на строк 10 років. Повноваження Конституційного Суду визначені Конституцією України (розділ XII) і Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Він очолює загальну судову систему і здійснює вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю всіх загальних судів. Верховний Суд має право переглянути будь-яке рішення нижчих судів, уповноважений розглянути і вирішити кримінальні і цивільні питання особливої складності і винятковості. Вироки та інші рішення Верховного Суду є остаточними. їх перегляд можливий тільки в порядку нагляду Пленумом Верховного Суду -- найвищою судовою інстанцією держави.

Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду.

Вищий арбітражний суд є вищим судовим органом у системі судів спеціальної -- господарської юрисдикції. Він очолює систему арбітражних судів; контролює і наглядає за судовою діяльністю арбітражних судів, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах (вирішення господарських спорів, що виникають між підприємствами, установами, організаціями при Укладанні господарських договорів, їх розірванні і виконанні; спорів між цими суб'єктами з приводу визнання права власності на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володіння та ін.; вирішення спорів, що виникають у сфері управління, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси юридичних осіб, які охороняються законом). Повноваження Вищого арбітражного суду, а також арбітражного суду Автономної Республіки Крим, обласних арбітражних судів визначені Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбітражний суд» [14,с. 99].

Вищим органом для військових судів є Військова колегія Верненого Суду України. Військові суди регіонів - Південного, Західного, Центрального і Військово-Морських сил прирівнюються до загальних судів обласного рівня. У місцях дислокації військ діють військові суди гарнізонів, які фактично прирівнюються до районних, міських судів. Усього в Україні функціонує 120 військових судів. Відповідно до Закону України «Про судоустрій» військові суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях, які створюються Верховною Радою і Президентом України. Вони також здійснюють правосуддя відносно до військовозобов'язаних під час проходження ними зборів. Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку країни, боєздатність її Збройних Сил та інших військових формувань; захист прав і законних інтересів військових частин, установ і організацій.

Місцеві суди -- Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний (Київський і Севастопольський міський) суд, міжрайонні (окружні), районні міські народні суди; військові суди в Збройних Силах України (гарнізонні, регіональні, Військово-Морських сил); арбітражний суд Автономної Республіки Крим та обласні арбітражні суди. Місцеві загальні суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, адміністративний справ. До компетенції загальних судів також належить розгляди скарг громадян на рішення і дії виконавчих органів та їх посадових осіб, якщо вони, на думку скаржника, порушують його права, свободи або законні інтереси. Загальні суди відрізняються за інстанціями [14,с. 101]:

- суд першої інстанції, суд який розглядає будь-яку справи і вирішує її своїм вироком (у кримінальних справах), рішенням (у цивільних справах) або постановою (у адміністративних справах або скаргах);

- суд другої інстанції, або касаційний, - суд, який перевіряв за скаргою (касаційною) зацікавлених учасників судового розгляду або за протестом (касаційним) прокурора правильність вирішення справи судом першої інстанції, якщо його рішення не набрало законної сили.

Судом першої інстанції може бути будь-який суд від районного до Верховного Суду; судом другої інстанції (касаційним) є обласні суди стосовно рішень, винесених районними (міськими) і окружними судами; Верховний Суд стосовно рішень, винесених обласними і рівними до них судами. Судді обіймають посаду безстроково, за винятком тих, хто призначається на посаду вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом. Усі інші судді, крім суддів Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково. На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадянина України не молодше 25 років, який має вишу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживає в Україні не менше ніж 10 років і володіє українською мовою.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати мандат депутата, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької, творчої. Судді без згоди Верховної Ради не можуть бути затримані або заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави, здійснюється в рамках правоохоронних відносин, повинна відповідати їх принципам.

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що вони як частина механізму держави мають компетенцію розглядати різного роду юридичних справ і спираються на можливість застосування державного примусу.

Правоохоронна діяльність за своєю структурою поділяється на [6,с. 134]:

- запобігання виникненню умов і причин суспільно небезпечного явища;

- припинення процесу їх розвитку;

- ліквідацію наслідків.

Прокуратура -- специфічний орган державного управління, наділений правоохоронними і контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру України покладаються завдання:

- підтримання державного обвинувачення в суді;

-представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

- нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган Міністерство внутрішніх справ України).

Відповідно до Конституції України розроблена Концепція реформування прокуратури. Конституція залишає за прокуратурою функції:

- підтримання державного обвинувачення і представництво

інтересів громадянина і держави в суді;

- нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, слідством, дізнанням, додержанням кримінально-виконавчого законодавства.

Структура прокуратури: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, прокуратура областей і районів (міст). Є окремі підрозділи прокуратури -- на транспорті, у водних басейнах, виправно-трудових закладах; військова прокуратура у Збройних Силах і Військово-Морському флоті України.

Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом за згодою Верховної Ради строком на і років і звільняється з посади Президентом. Верховна Рада може висловити недовіру прокурору України, що має наслідком його відставку з посади.

Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення. Його завдання - захист незалежності України, її конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а усередині країни -- від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп людей або навіть окремих осіб; боротьба з організованою злочинністю, мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні науково-дослідні та інші установи. Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання в системі Служби безпеки України [6,с. 135].

Найчисленніша ланка правоохоронних органів -- органи МВС України.

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатури, адвокатські компанії, недержавні розшукові, охоронні і деякі інші установи відповідного призначення. Недержавні організації створюються для охорони приватних, групових інтересів, а не для охорони публічних інтересів. У цьому полягає їхня відмінність. Проте всі вони покликані служити інтересам особи та суспільства.

Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні інспекції (адміністрації).

Державні служби (інспекції, адміністрації) -- санітарні, податкові, протипожежні та ін. -- спеціальні державні органи. Вони покликані здійснювати функції контролю і нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами і громадянами окремих установлених відповідними правовими актами правил: санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін. [6,с. 136].

Наприклад, державна податкова адміністрація здійснює функцію контролю і нагляду за своєчасною подачею податкових декларацій юридичними і фізичними особами (громадянами), які За законом повинні сплачувати податки.

Таким чином з'ясовано, що важлива гілка державної влади в Україні це правосуддя. Зроблено висновок, що правосуддя в Україні чинять тільки суди. За їх допомогою визначаються конкретні права та обов'язки державних органів, у межах яких вони можуть реалізовувати надані повноваження, приймати відповідні акти, обов'язкові до виконання підпорядкованими органами, службовими особами і громадянами, а також здійснювати контроль за їх виконанням. Судова влада в Украйні організована через ланку вищих органів судової влади і загальних судів. До державного устрою належать правоохоронці органи. Правоохоронна діяльність здійснюється в рамках правоохоронних відносин. Тому Прокуратура - специфічний орган державного управління, наділений правоохоронними і контрольно-наглядовими функціями. Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган - Міністерство внутрішніх справ України). Найчисленніша ланка правоохоронних органів - органи МВС України.

Розділ 3. Теоретичні основи місцевого самоврядування

3.1 Історія функціонування територіальних громад на теренах України

...