Ідея прав людини у історичній,філософській та релігійній думці на українських землях у XVIII-XIX столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідея прав людини у історичній,філософській та релігійній думці на українських землях у XVIII-XIX столітті

Вступ

Формування громадянського суспільства, демократичної, соціальної держави, досконалої національної правової системи, які б відповідали ідеї захисту прав людини і громадянина правовим традиціям правосвідомості нашого народу втілені, зокрема, в українській правовій думці.

Історичний процес розвитку розуміння та регулювання інституту прав людини в політико-правовій думці країни проходив у тому ж напрямку, що й розвиток європейської політико-правової думки в цілому. Характерною ознакою його ознакою є наступність та еволюційність, коли кожний наступний етап базувався на здобутках та досягненнях попередніх етапів розвитку, доповнюючи чи збагачуючи їх завдяки постійному синтезові української правової традиції з досягненнями європейської та світової ідейних думок. Саме тому аналіз над українською правовою думкою окремо в аспекті прав людини в історичній, філософській та релігійній думці має не тільки історичний та теоретичний, але практико-прикладний інтерес.

Умовність прав людини, з точки зору історичного дослідження, визначається різкою поляризацією суспільства на різних етапах його розвитку (рабство, кріпацтво тощо), яка не давала права людини найти ознаку універсальності на умовах рівності, тобто, одержати сучасне звучання. Але кожна нова сходинка такого розвитку додавала нових якостей права людини розповсюджувала їх на більш широке коло суб'єктів. Проходило це не стихійно, а за рахунок різних верств населення за права і свободи, за їх розширення, збагачення. І хоча розвиток суспільства на шляху розширення свободи не був поступовим нарощенням тільки прогресивних начал, історичний прогрес - явище об'єктивно детерміноване, пробивало собі дорогу через усі випадковості і хаотичне нагромадження соціального розвитку.

Ідея прав людини народу нації в країні протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття розвивалася і накопичувалася на гранті як власних історичних, філософських та релігійний ідей, так і запозиченням таких ідей інших народів. Це був процес довгого і болючого пошуку засобів взаємодії індивіда в державно-організованому суспільстві як і з владою, так і між собою. Однак, незважаючи на поліваріантність підходів до ідеї прав людини у різних народів і в різні часи, сутність цієї інституції залишається незмінною, як незміною залишається сама природа людини.

Значний внесок у розвиток наукових знань про права людини в українській думці зробили В. Горбаль, О. Мироненко, О. Скакун, В. Бабкін, Г. Демиденко, О. Лукашова, О. Петришин, П. Рабінович, М. Цвік та інші.

Метою дослідження є загальнотеоретичний історичний аналіз закономірностей і особливостей ідеї прав людини в історичній, філософській та релігійній думці у його вираженні в пріоритетних проблемах на українських землях протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття.

Мета роботи зумовила виконання наступних завдань:

- розглянути витоки і становлення ідеї прав людини на українських землях протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття;

- проаналізувати ідеї прав людини українських видатних діячів ХVІІІ та першої половини ХІХ століття.

Об'єктом дослідження є процес нагромадження ідеї про права людини протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття.

Предметом дослідження є закономірності розвитку про ідеї прав людини, її складові елементи, невіддільні один від одного, а також ті фактори, що впливали на формування правосвідомості визначних представників українського народу протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття. Методологічну основу дослідження складає діалектичний метод пізнання права й історії прав людини, який дає змогу розглядати їх у розвитку,зв'язку між собою і суспільством. На його фундаменті застосовані в єдності принцип історизму, порівняльно-концептуальний метод, системно-структурний метод, метод герменевтичний.

1. Витоки і становлення ідеї прав людини на українських землях протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття

1.1 Свобода як виток ідеї прав людини

Кожний історичний етап філософської та релігійної думки на українських землях наповнювався новими ідеями про свободу людини. Як свобода, так і ідеї про неї, не є застиглими, абстрактними категоріями: вони розвиваються, збагачуються, вдосконалюються в процесі розвитку людини і суспільства, виступають показниками цивілізації.

Права людини, як і свобода на кожному етапі розвитку філософської та релігійної думки на українських землях мали свій вигляд, свою систему уявлень, були наповнені стосовно епохи своїм змістом.

Упродовж XVIII-XIX ст.ст. з розвитком у світі конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав.

Прагнення до свободи та її забезпечення спостерігається на всьому шляху становлення й розвитку української народності і нації. В одні віки передувало розуміння свободи колективної, політичної, державної (ранньофеодальна Київська держава), в інші - виходила релігійна свобода народу і людини (період перебування українських земель у складі Речі Посполитої після Брестської унії). Окремі прошарки суспільства, передусім бідні та пригнічені прагнули здобути соціальну свободу, яка нерідко уявлялася як зрівняння соціального становища всіх людей, фактичної рівності (селянські постання, втеча селян у козацтво). Витоки про таку свободу знаходяться в ідеології раннього християнства. З формуванням нації виникла ідея культурно-духовної та етно-державної свободи (наприклад, вона виражена в деяких програмних документах політичних партій країни кінця ХІХ - першої половини ХХ століття). Отже, поняття свободи залежало від тих цінностей, які складалися в зміст її свідомістю усього народу або його певної частини (класу, стану, етнічної групи, нації), і виражалося представниками-ідеологами в творах, програмних документах, проектах законодавчих актів тощо.

Доречно згадати точку зору українського мислителя М.Драгоманова про необхідність дослідника історичних проблем ставитися чемно до всього, що розширює свободу особи, чим би воно не було покликано. Мав рацію Драгоманов і тоді, коли стверджував, що «в порівняні з народом великоруським український являється народом західної культури - одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами», але все-таки особливість формування українського народу полягає в тому, що він є «по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним…»

Християнські богослови розробили вчення про свободу волі як наслідок відповідальності людини перед Богом. Таке розуміння свободи пов'язувало її з окремою особистістю, точніше з її духом. Але це була обмежена свобода. Душа може бути вільною, коли тіло заковане в кріпацьку неволю.

У ХVІІІ столітті ідея прав людини, її свободи в політико-правовій думці України спалахнула новими гранями, що було зумовлено епохою Гуманізму, епохою Відродження, коли в центр світобуття стала саме людина. Професор О.Мироненко, який присвятив чимало праць дослідженню української політико-правової думки, називає цей період раціоналістичним, право розумінням, яке «за станом на другу половину ХVІІІ століття еволюціонізувало вже впродовж майже 2,5 тисяч років з концептуальною платформою усвідомлення права як об'єктивної, абсолютної цінності Космосу, Природи (у теологічних різновидах тлумачення - ще й Бога)». Ця теорія опосередкованим шляхом охопила Україну. Наприклад, в Україні, що входила до складу Росії, був поширений твір С.Золотницького, який вийшов у 1764 році і становив зібрання перекладених російською мовою головних положень зарубіжних прихильників теорії природного права. Проте, крім такого шляху запозичення прогресивних ідей, притаманного, до речі українському філософу Якову Козельському, були своєрідні теорії про цінність людського буття, які виникли одночасно із зарубіжними буржуазними теоріями і мали специфічне вітчизняне морально-юридичне забарвлення, спрямоване на захист простої людини.

Перші паростки зародження ідеї прав людини пов'язано з іменем першого вітчизняного доктора юриспруденції С.Десницького, оскільки він підходив до її обґрунтування з позиції теорії природного права. Але не тільки С.Десницький, але і Г.Сковорода та Я.Козельський були тими представниками вітчизняної політико-правової думки, які започаткували індивідуалістичний напрям у теорії прав людини нового часу на зразок західноєвропейської природно-правової теорії в її демократичному варіанті.

Принципово важливим для мислителів України стало усвідомлення того, що пан і раб, феодал і кріпосний завжди залежать один від одного: поневолюючи, не можна стати вільним.

Слід зазначити, що просвітники України розуміли у зв'язку з правом власності, а порушення свободи трактувалося як порушення права власності і навпаки.

Поняття свободи в її співвідношенні з правом почало тлумачитись в Україні в кінці ХVІІІ століття. Свобода почала розглядатися як право робити все, що не завдає шкоди іншим. Межі, в яких кожен може діяти без шкоди для інших, визначає закон.

Початок XIX ст. у житті України позначений суттєвими змінами. Після розподілу польської Речі Посполитої майже всі українські землі опинилися під владою Російської імперії. Фактично всі сфери життя українського народу підпорядковувались інтересам Росії, яка розпочала повне знищення його незалежності. Стосовно розвитку філософської думки в Україні того періоду, то варто зазначити, що в усій Російській імперії до неї відношення було неоднозначним -- декілька разів викладання філософії в університетах заборонялось, її вважали шкідливою. Філософів ніхто не готував, часто професорів філософії запрошували з інших країн. Проте філософія поступово розвивалась. Початок XIX ст. приносить в Україну ідеї західноєвропейської філософи, сюди проникає вчення видатних мислителів німецької класичної філософії: Канта, Фіхте, особливо Шеллінга, Гегеля. Сильний вплив на філософську думку України справили ідеї німецького романтизму, особливо Шеллінга.

Цінним досягненням ідеї права у філософській та релігійній думці на українських землях протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття є привернення уваги до питання про реалізацію свободи. Ідея про активне начало здійснення свободи проходить через твори багатьох мислителів. Вона розвивається на грунті усвідомлення того, що свобода може бути обмеженою тільки в інтересах самої свободи.

1.2 Рівність і рівноправність як міра свободи

Свобода неможлива без принципів і норм рівності. Мірою свободи і є рівність. Тому свобода і рівність є невіддільні одна від одної, взаємно допускають одна одну. Свободу найкращим способом можна осягнути у рівності через право, через правову форму.

На початку ХVІІІ століття вже виразніше і гучніше звучать ідеї про юридичну рівність. Поступово відбувається усвідомлення в середовищі освічених верств суспільства і їх найкращих представників - філософів, поетів, письменників того, що правова рівність у свободі як рівна міра свобод, визначає вимогу домірності у відносинах між індивідами як суб'єктами права.

На високий щабель розуміння рівності людей спромоглися піднятися Я.Козельський І Г.Сковорода. У такому ж напрямку розвивалися ідеї С.Десницького та О.Радищева про права людини, їх рівність у свободі, але кожний з них мав своє бачення цього інституту рівності. Їх об'єднувало те, що вони, по-перше, ґрунтувалися на теорії природного права, проголошували права людини на всебічний розвиток, на задоволення земних потреб; по-друге, вони заперечували релігійний аскетизм, як протиприродний; по-третє, вони таврували кріпосне право, як протиприродне явище; по-четверте, вони вимагали або поступового, або одноразового й остаточного звільнення селян від кріпацтва й встановлення юридичної, формальної рівності всіх людей. Такі акти вони пояснювали дотриманням законів природи.

Логічним завершенням і оформленням соціальних уявлень про рівність стало втілення ідеалу рівності в праві. Правова рівність робить свободу дієвою і можливою у загальній нормативно-правовій формі, у вигляді визначеного правопорядку. Про це свідчить практичний і духовний досвід розвитку свободи, права рівності і справедливості в людських стосунках. Критерій правової рівності складає свобода індивіда в суспільних відносинах. Через механізм права - формальну рівність - несвободна маса людей поступово, в процесі історичного розвитку, перетворюється в свободних індивідів. Мислителі України протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття вже почали усвідомлювати рівноправ'я як наявність у кожної особи рівних прав, свобод і обов'язків з іншими людьми, рівних правових можливостей, що встановлюються законами.

З позицій природного права, українські мислителі упродовж ХVІІІ та першої половини ХІХ століття обґрунтовували ідеї формальної рівності, що є рівністю свободних і незалежних один від одного суб'єктів права на основі загального масштабу, єдиної норми, рівної міри (рівність у свободі і рівність вільних).

1.3 Справедливість як сутність прав людини

В українській філософській та релігійній думці питання справедливості, як правило, тісно пов'язувалося зі статусом людини у суспільстві, з кращим правлінням, орієнтованим на людські потреби, з духовною та матеріальною свободою особи, з національним визволенням народу і людини.

Одними з найбільш палких викривачів несправедливості феодального права в Україні були мислителі епохи Просвітництва С.Климовський, Г.Сковорода і Я.Козельський. Ренесанс, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя з їх претендуванням на божественне джерело влади надзвичайно актуалізували у свідомості мислителів Європи взагалі й України зокрема проблему суспільної справедливості. Завдяки новій натурфілософській концепції, що пов'язала «природний закон» з соціальною та правовою ідеєю громадської рівності, було сформульоване поняття про універсальні - невід'ємні - права людини як втілення справедливості.

З позицій теорії природного права було обґрунтовано ідею рівноправності, що є рівністю вільних і незалежних один від одного суб'єктів права на основі загального масштабу, єдиної норми, рівної міри (рівність у свободі і рівність вільних). Саме з періодом становлення юридичної рівності, коли були зруйновані станові межі середньовічного устрою, пов'язана поява перших категорій прав людини як таких. Тільки тоді рівність (рівноправність) з ідеальної категорії стала перетворюватися на реальну дійсність, отримуючи законодавче оформлення. Принцип юридичної рівності, що став основою універсальності прав людини, надав їм справжнього демократичного характеру: рівність, яка раніше поширювалася на елітні прошарки суспільства, стала всезагальною.

2. Права людини в правових концепціях України протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття

2.1 Концепція природного права і суспільного договору Я. Козельського

правовий земля країна

Український і російський філософ-просвітник Яків Козельський мав воістину енциклопедичні знання. В своєї «філософії повчальній» відстоював тезу, що люди не народжуються доброчесними чи порочними, добрими чи злими. Ці якості вони набувають під впливом виховання і суспільства. В упорядкованому суспільстві всі люди повинні допомагати одне одному творити добро, відноситися до інших так, як би кожний бажав, щоб відносилися до нього. Однак у силу неоднорідності людей у суспільстві існують розбрати, протиріччя, боротьба, приводом до яких часто є недосконалі звичаї і закони.

При написанні «Філософічних пропозицій...» Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

У своїх розшуках відповіді на питання, в чому ж полягає причина суспільного зла, Козельський звертається до передової соціологічної думки своєї епохи. В 1768 р. він вперше в історії суспільної думки Росії використовує для критики феодально-кріпосницьких порядків і ідеології прогресивну для того часу теорію природного права і суспільного договору в інтерпретації таких радикальних французьких просвітителів, як В. А. Гельвецій та Ж. Ж. Руссо... Спираючись на цю теорію, Козельський робить одну з перших в історії суспільної думки Росії спробу виявити причини поганого стану суспільства і накреслити шляхи виходу з нього.

Я. Козельський широко використовує у своїй праці ідеї французьких мислителів, деякі з них підтримуючи, а деякі -- заперечуючи. Це звернення вченого до авторитету енциклопедистів було цілком виправданим в умовах тогочасної дійсності. Адже їх праці були широко відомі в освічених колах Росії і, особливо, підросійської України. Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про «природний стан людини». Підтримуючи шанованого ним Ж. Ж. Руссо в питанні про існування в минулому такого стану, мислитель не згоджується з великим французом в питанні можливості повернення людства до нього: «натуральне його благополуччя безповоротне».

Більше того, він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю. «Людина при переміні натурального стану на громадянський отримала в поступці своїй справедливістьзамість спонуки, у справах своїх -- мораль, замість потворної сліпоти, і у всьому своєму бутті -- обов'язок замість натурального спонукання, і слідує розуму не слухаючи своєї схильності, і хоча вона через цю переміну позбавляється багатьох натуральних вигод, однак на місце того отримує інші великі властивості, здібності її значно зростають, знання розширюються, думки стають благороднішими і вся душа її підноситься до такого рівня, що коли б зловживання нового цього стану не зводило б її часто нижче натурального, то мусила б вона безумовно благословити той час, який її вивів з того стану і зробив з нерозумної і обмеженої тварини розумною і людиною».

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими раніше. Хоча мислитель і не апологетизує громадянський стан. Він підкреслює, що за набуття нових переваг людині довелося поступитись частиною свобод, що були в минулому. Російський вчений Ю. А. Коган зазначає, що «Будучи прихильником теорії договору в інтерпретації Руссо, Козельський повністю покладав на самих людей відповідальність за стан, в який прийшло людство. Однак сам Я. Козельський вважає, що втрата первісної, нічим необмеженої свободи не є такою вже трагедією для людства -- «Людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу і необмежене право до всього того, що її спокушає і чого вона досягти може, а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сили, а громадянська свобода обмежена громадською волею».

Обмежена громадянська свобода, вважає просвітник, є більш бажаною для людства тому, що необмеженість свободи натуральної є в значній мірі позірною. Вона залежить як від здатностей і можливостей самого індивіда, так і від зовнішніх обставин. У суспільстві ж свободи гарантуються законом і суспільним договором. Для окремої людини такі гарантії, на думку Я. Козельського, є більш бажаними ніж загроза необмеженого нав'язування їй волі інших -- сильніших фізично, чи хитріших розумом.

Для пересічної людини краще поступитися частиною нічим не гарантованих свобод і бажань для того, щоб отримати гарантоване задоволення більшості інших. Усвідомлення цього є запорукою благополуччя всього суспільства і кожного його члена: «Благополуччя цілого народу полягає в тому, коли кожен з його членів втрачає малу частину своїх задоволень, щоб отримати замість того незрівнянно більшу. Тому що всі люди в суспільстві бажають власності, честі, слави, покою, веселощів та іншого; коли вони всі бажатимуть того безмежно, то важко кому-небудь з них бути благополучним; а якщо кожен з них поступиться одним якимось із своїх, чи малою частиною з усіх своїх бажань суспільству, то через те вони без винятку майже у всіх своїх бажаннях будуть задоволені і тому благополучні».

Перевага громадянського стану полягає ще також і в тому, що він приносить, крім гарантованого задоволення частини натуральних свобод, і ще й те, що до цього не існувало і існувати не могло: «У громадянському стані отримує людина ще й моральну свободу,яка робить її паном над нею самою, тому що спонукання бажання є рабство, а покора встановленим законам є свобода». Моральна свобода, на думку Я. Козельського, саме і є справжньою, істинною свободою, оскільки саме мораль є тією областю людського буття де в людині проявляється людське.

2.2 Ідеал державно-політичного ладу за С.Климовським

Важливу роль у розвитку суспільно-політичної думки на Україні зігравкозак С. Климовський -- поет і письменник, філософ ігуманіст-просвітитель. На сьогоднішній день відомі два його філософськітвори: «О правосудію началствуючих, правді й бодрости их» та «О смиреніЬвнсочайших», що зберігалися у бібліотеці Петра І, якому автор подарувавїх 1724 р. У цих творах С. Климовський, болісно переживаючи втратукозацьких вольностей, зростання гніту й утисків, обмеження прав і свободукраїнського козацтва, гостро засуджував свавілля і тиранію, беззаконня,всяку несправедливість у суспільному житті. Він створив ідеалдержавно-політичного ладу, який за своїм соціальним спрямуваннямвідбивав інтереси селянських мас і козацьких низів, у своїй основі бувпройнятий духом гуманізму і демократизму, що мали глибоке коріння вісторичних традиціях українського народу, у традиціях козацькихвольностей і демократичних засад Запорізької Січі.

Щоб зрозуміти світогляд, концепцію С. Климовського, слід врахувати ще й те, що Росія, до складу якої входила Лівобережна і Слобідська Україна, а також Запоріжжя, була у той час абсолютистською феодально-кріпосницькою монархією. Колоніальний наступ царизму на Україну не тільки обмежував її автономію, права і привілеї старшини, а й значно погіршував становище козацьких низів і селянських мас.

Суспільно-політична концепція С. Климовського стосується питаньдержавно-політичного устрою суспільства.. Центральною проблемою у ній евизначення місця і ролі монарха в державно-політичному житті .і йогоставленні до народу. .Засади, з яких виходив мислитель, -- це своєріднийсинтез ідей освіченого й обмеженого абсолютизму з ідеями суспільногодоговору і природних прав людини, поданими в релігійній оболонці, щобуло характерне для цієї епохи. Підкреслено звертаючись до Бога іпосилаючись навіть на Святе Письмо, але жодним словом не згадуючи процеркву і церковників і тим більше не посилаючись на їх авторитет, С.Климовський будував концепцію суспільного розвитку у дусі ідейпросвітництва.

В основу розв'язання центральної проблеми -- про місце і роль монарха в державно-політичному житті і його ставлення до народу -- С. Климовський поклав обґрунтування визначальної ролі правди або істини. У його трактуванні, правда -- «честЬйшая над всЬх добродЬтель»-- підноситься до рівня основоположної категорії і стає основним критерієм оцінки всіх вчинків людини як в особистому, так і громадському житті. Користуючись багатою палітрою алегорій та художніх образів, мислитель розкриває морально-духовні і суспільно-політичні аспекти правди, які, на його думку, мають принципове значення для відносин між людьми, дляповнокровного життя народу.

Отже, звеличуючи аж до обожнення правду, С. Климовський тлумачив її як верховну й основоположну засаду державно-політичних відносин таморальних підвалин життя народу, як повелительку, що їй усі без виняткуяк Богові повинні підкорятися, розкриває її роль у боротьбі противсякого зла, за утвердження добра, справедливості і гуманності у життінароду.

Виходячи із цього постулату, С. Климовський прагнув довести необхідність підкорення волі монарха правді: оскільки Бог є абсолютною всесильністю і йому підвладна вся дійсність, то, отже, правді, як Богові --Богові-Правді -- підвладні царі, королі, всі «началствуюши». Мислительнаголошував: «Цар без правди ест мертвий, недійственний». Тільки правдадає право цареві займати престол, «правди вЬрен свЬдитель, всЬх подаетзр-Ьти, яко достоЬн ест цар царем мир бити». Водночас «також де йнеправда истинний свдитель, что ність достоЬн царем бити й царстваблюститель»”. Якщо цар вершить неправедно -- це все одно, що «мертва рука держит скипетр, на мертвом корона». Такий цар не може бути царем, бо«како может все царство управити чинно сам блудящий неправди путемнепремЬяно», як може «учить правду» «сам лукавий», як може «всімправити», «сам неправий». Як «от добрия совЬсти сей цвЬт прозябает», такі від зла зло народжується, «злому всегда злое любимо ест».

У нерозривному зв'язку з правдою як основоположним принципомгромадського і державно-політичного життя С. Климовський розглядавпитання правосуддя. Він трактував правосуддя з погляду його суспільноїролі у здійсненні ідеалу справедливого, заснованого на правді і законі.державно-політичного устрою, у визначенні місця монарха у всій системіцього устрою. З'ясування С. Климовським проблеми правосуддя булосвоєрідною спробою теоретично обґрунтувати безпосередні юридичні основисправедливого державного і політичного ладу з позиції «народуут-Ьсненного», «стенящего».

С. Климовський виходив з того, що правосуддя є головним регулятором усієї системи суспільних та державно-політичних відносин. «Но какую силу содержит в себе благопотребнЬйша добродЬтель правосудне?», -- запитував він і відповідав: «Всяк рече: яко же сердце в телі человеческомпребивающее, всего тЬла содержит крЬлость сошедшимися к нему от всехчленов жилами, такс правосудне внутр народа содержит все царство». С.Климовсьий чітко протиставляв закон свавіллю, насильству, деспотії: «Дабудет крЬпость наша закон правди й силЬ бла-годати». Оскільки правосуддяяк регулятор державного життя мусить основуватися на правді, то й монарх«да утвердит й укоренит в роли родов незиблемо й непреткновенноправосудне, й в всЬх дЬлотворениях правду, яко матер, имущую со собоюлюбезная чада прочия всЬх добродЬтели».

Отже, правосуддя як основна сфера здійснення законів є, на думку С.Климовського, наріжним каменем громадського і державно-політичногожиття.

Особливе місце у системі поглядів С. Климовського посідало питання «о смиреніЬ височайших». Ця ідея ґрунтувалася на двох постулатах.Насамперед С. Климовський висував, твердження про природну необхідністьсмиренності монарха, підкреслюючи, що всі люди -- «началствующи»,«височайши», «подвластни» -- від природи рівні, тим самим гніт, свавілляібеззаконня протиприродні. «Аше й цар ест, но й праху земному соравнися»,«существом тЬлеем равен ест всякому человку цар», царі «порфирою йдиядемою отлеченниЬ й в нищетЬ на гноЬщах поверженниЬ єдино отечествоимЬют персть земную». Саме життя переконує кожну людину, а отже, і царяу минущості їхнього буття. Хоч би який багатий був цар, хоч би скількивін завоював земель і покорив народів, світу він не переживе, і, як ійого піддані, неодмінно зрівняється з «прахом земним». Тільки глибокеусвідомлення своєї, природної! рівності з усіма людьми дає монарховізмогу зрозуміти необхідність власної смиренності щодо своїх підданих.

На думку С. Климовського, необхідність смиренності монарха визначається ще й тим, що цар і всі піддані рівні перед Богом як раби Божі. Цар «властию же достоїнства подобен ест Богу, господин ест над всЬми, раб же со всЬми ест божий» ті, як і всі його піддані, несе повнувідповідальність перед Богом за свої вчинки, «чает же сй всЬмиобладаеміїїмп явитися пред судище Христово». Одержавши владу під Бога,дар не сміє ставати свавільним володарем, а має керуватися почуттямвідповідальності перед Богом і залежності під нього, повністю бутипідвладним Божій полі, її виконавцем. С. Климовський засуджував тих, хтоприписував цареві владу над народом. Смиренність монарха перед Богом євиявом не тільки обмеження його влади, а й необхідності з волі Божоїздійснювати владу на основі закону, правди, справедливості. Адже Бог«постави царей людям, да сахранят гради, да будут аки отци з любезнимичади с подвласними своїми». Земна місія царя полягає у праці дляпроцвітання свого народу.

Отже, погляди С. Климовського на «смиреніі височайших» грунтувалися на ідеях рівності усіх людей від природи, тобто рівності їхніх природних прав, рівності усіх перед Богом як абсолютною правдою і справедливістю і, нарешті, рівності перед законом, беззастережне виконання якого є вимога абсолютної волі Бога. Ідея «о смиреніЬ височайших» -- цесвоєрідний вияв прагнення до обмеження влади монарха законом, що є, надумку С. Климювського, регулюванням відносин між монархом і йогопідданими.

Ідея обмеження влади монарха тісно пов'язана з інтересами народнихнизів, фактично передбачала заперечення абсолютної монархії. Невипадково мислитель не співав дифірамбів на честь абсолютного монарха,не проголошував йому од, а змальовував позитивну постать справедливого ісмиренного царя як втілення того ідеалу, на який треба рівнятися«височайшим», і протиставляв його монархові несправедливому іжорстокому, свавільному і деспотичному як втіленню зла, яке треб а,усунути із суспільного життя. Моралізуючи і повчаючи царя, С.Климовський вказував на зло, з яким він повинен боротися, і на добро,яке він мусить повсякчасно утверджувати в житті. Свою історичну місіюцар виконає тоді, коли він обстоюватиме правду, закон, справедливість.Ці поняття, згідно з пануючою традицією XVII--XVIII ст., підносилисямислителем до рівня божественного освячення і тим самим перетворювалисяв категоричний імператив для монарха.

Отже, за своїм змістом концепція С. Климовського -- це вчення просуспільний договір між монархом і народом, за яким в ім'я добра йсправедливості всі зобов'язуються виконувати закони, що ґрунтуються направді, з повною відповідальністю перед Богом як абсблютом. Цяконцепція, пройнята гуманізмом, демократизмом та просвітництвом, булапрогресивним явищем і визначним досягненням духовного життя Україникінця XVII -- початку XVIII ст.

2.3 Філософські погляди Г. Сковороди

Основне спрямування праці Г.Сковороди зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Г.Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє - на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

«Скрізь любов та віру людина пізнає себе», - твердить Сковорода. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування - віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі - її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка - це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.

Для нього людина - це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. - це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування - земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя.

Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь - це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь - це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь - це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і «сродної» людській природі дії.

2.4 Погляди на державу і її взаємини з людиною С. Десницького

Важливу роль в обгрунтуванні правових ідей цього періоду відіграв український і російський просвітитель, вчений правознавець Семен Десницький (1740 - 1789 рр.) - уродженець Чернігівщини, випускник університету м. Глазго (Велика Британія), де став доктором цивільного і церковного права, а також доктор римського і російського права, публічний ординарний професор юриспруденції Московського університету.Він критикував німецьке право як таке, що надто захоплюється схоластичними тонкощами і більше сприймав закони і суди Великої Британії. В роботі «Уявлення про заснування законодавчої, судової та карної влади в Російській імперії» у 1768 році він сформулював власне бачення організації і функціонування державної влади. Обгрунтував ідею поділу влади. Законодавчу відносив до відання монархом, а судову та каральну відводив Сенату та судам з виборністю суддів. Створив словник правових термінів, починаючи зі старовинних законодавчих пам'яток часів Київської Русі.

С. Десницький диференціював права людини на кілька категорій:

1 - права природні, які людина набуває для захисту себе, честі, гідності і власності;

2 - права набуті, що виникають у суспільстві і залежать від стану людини у різних сферах - законодавчій, судовій, каральній;

3 - права власності та права, що виникають у взаєминах людей між собою - власність, спадкоємство, застава, персональні привілеї, контрактове право та інші;

4 - права благоустрою, добробуту, утримання і безпеки, що запобігають внутрішнім заворушенням і захищають від ворожих нападів.

Тобто, він аналізує весь комплекс особистих і громадських прав, які мають бути гарантовані державою і владою. Саме виникнення держави він пов'язує з «суспільним договором» задля захисту прав людини.С. Десницький розробив проект нового Уложення, який передбачав реформування влади з метою кращого захисту прав людини, мріяв вдосконалити місцеве самоврядування. Він засуджував кріпосне право, вимагав звільнення селян та доводив необхідність формально- юридичної рівності всіх людей. Десницький наголошував на пріори-теті прав людини на всебічний розвиток та задоволення її потреб.

Тобто, як і більшість передових людей того часу, він був прибічником пріоритету прав людини, розглядаючи державу та державну владу виключно в якості гаранта таких прав. Але визнання природних свобод і рівності межувало з виправданням соціальної і станової нерівності у суспільстві.

Висновки

правовий земля країна

Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.

Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

Ідея того, що люди володіють невід'ємними правами, корениться в багатьох культурах і стародавніх традиціях. Численні приклади шанованих правителів і найважливіших збірників законів з історії людства показують нам, що цінності, втілені в правах людини, не є ні «західним винаходом», ні винаходом ХХ століття. Вони є реакцією  на всесвітні  потреби людей і на пошук справедливості. Усі суспільства мають свої ідеали і системи забезпечення справедливості, чи  в усних чи в письмових традиціях, хоча не всі ці традиції збереглися.

Права людини подібні до природи, тому що їх можна зневажити; та до духу, тому що їх неможливо зруйнувати. Подібно до часу, вони  однаково  ставляться  до  всіх нас: багатих і бідних, старих і молодих, білих і чорних, високих і низьких. Вони пропонують нам повагу, і вимагають від нас ставитися з повагою до інших. Вони подібні до доброти, правди і справедливості: ми можемо розходитися в думках стосовно їхнього визначення, але ми впізнаємо їх, коли бачимо, що їх порушують.

Ідея прав людини в історичній, філософській та релігійній думці протягом ХVІІІ та першій половині ХІХ століття, де складовими ідеями прав людини були свобода, справедливість, рівність в умовах визрівання національної свідомості українців, що було пов'язано з загальновропейським націотворчим процесом, знайшли своє оформлення в постановці проблем прав нації місцевого самоврядування, державотворення, які стали основним магістральним напрямом політико-правової думки  країни кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Поліваріативність теоретичних підходів вітчизняних мислителів до прав людини диктувалися багатогранністю цього поняття: його вивчали з точки зору походження (як похідні від природи людини і соціальних умов її існування), змісту (як міра можливої поведінки людини, забезпеченої моральними і правовими нормами), співвідношення особи і держави (як межа здійснення державної влади), реалізації (як забезпечення суттєвими матеріальними і духовними благами) тощо. В основі всієї історії розвитку прогресивної політико-правової думки лежали уявлення про права людини як природні, що стоять вище законів держави.

Список використаних джерел

1.Андрусяк Т. А-66 Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). -- Львів: Світ, 1998 -- 192 с.

2. В. А. Чабаненко. Климовський (Климів) Семен // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. -- К.: Наукова думка, 2007. -- Т. 4 : Ка -- Ком. -- С. 350. -- ISBN 978-966-00-0692-8.

3. Григорій Нудьга. Козак, філософ, поет. -- Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2002. -- 112 с.

4. Загальна теорія держави і права -- Цвік М. В., Петришин О. В. -- Підруч. для студ. вищ. навч. закл. -- X.: Право, 2009, 572 с. 

5. І.Б. Михайлівська , Е.Ф. Кузьмінський , Ю.Н. Мазаєв «Права людини в масовій свідомості» / / Інститут прав людини / / Internet : http://www.hrights.ru/text/mih/3/index.htm

6. Колодій А. М. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб. / А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. -- К.: Юрінком Інтер, 2003.

7.. Кормич А. І. Історія вчень про державу і право / А. І. Кормич. - К. : Алерта, 2012. - 332 с.

8. Мороз С.П. Ідея прав людини в політико-правовій думці України (IX - XVIII ст.) // Проблеми законності: Республ. міжвідомч. науковий зб. Випуск 34. - Х.: НЮАУ, 1998. - С. 19-25.

9. Мороз С.П. Права людини в Україні: шлях від зародження ідеї до сучасної розробки механізму забезпечення // Вісник Запорізького юридичного інституту. - Запоріжжя. - 1999. - № 3. - С. 211-218.

10. Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. -- К. : Вища школа; Т-во «Знання», 1999.

11.Права людини як філософсько- правова проблема . / / Юридичний портал правопорядок / / http://www.oprave.ru/Philosofia/pilosof-01.html

12.Права людини // Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] -- К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. -- Т. 4: С. 710.

13.Прокопович, Теофан // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). -- Київ : Абрис, 2002, 742 с.

14. Релігійна свобода і права людини: Богосл. аспекти. Т. 1 / ред.: М. Маринович; Р. Скакун; Львів. богосл. акад. -- Л. : Свічадо, 2000, 426 с.

15.Рогович М. Д., «Основні віхи життя та діяльності Ф. Прокоповича. Філософські твори». І -- ІІІ тт. -- К.: Наукова думка. -- 1979.

Размещено на Allbest.ru