Джерела аграрного права

Размещено на http://www.allbest.ru//

Джерела аграрного права

Поняття і види джерел аграрного права

Джерела аграрного права - це результат правотворчості державних органів як зовнішнє вираження волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільськогосподарського виробництва, перероблення та розподілу сільськогосподарської продукції.

До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб'єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об'єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб'єктивні права, юридичні обов'язки, правове становище, умови та порядок їх утворення та ліквідації.

Аграрне законодавство складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення суб'єктами аграрного права. До нього належать акти, спрямовані на належну організацію ведення основних і допоміжних галузей сільськогос-подарського виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво, селекція сільськогосподарських культур, бджільництво, племінна справа). Вони визначають нормативно-правові вимоги щодо охорони здоров'я працівників сільського господарства, дотримання правил техніки безпеки та виробничої санітарії у процесі сільськогосподарського виробництва. Положення цих актів окреслюють правосуб'єктність кола виробничо-господарських підприємств та інших організаційно-правових формувань як суб'єктів сільськогосподарських виробничих відносин. Дія цих актів поширюється на товаровиробників усіх форм власності.

Залежно від юридичної природи джерела аграрного права можна поділити на 2 групи: абсолютні та дуалістичні. До першої групи належать ті нормативно-правові акти, які регулюють виключно аграрні суспільні відносини. Це, зокрема, Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 1990. - № 145. - Ст. 602.) від 17 жовтня 1990 р., Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»⁾ Там само. - 1997. - № 39. - Ст. 261.) від 17 липня 1997 р.

Другу групу джерел аграрного права становлять ті нормативно- правові акти, основне призначення яких полягає у регулюванні інших суспільних відносин (земельних, майнових, фінансових, підприємницьких, трудових та ін.). До цієї групи можна віднести Земельний кодекс (ЗК) та Цивільний кодекс (ЦК) України тощо. Кількість дуалістичних нормативно-правових актів у структурі джерел аграрного права поступово зменшується. Досить часто абсолютні аграрно-правові акти містять окремі норми, які за юридичною природою є земельно-правовими, цивілістичними тощо. Прикладом можуть бути Закон України «Про фермерське господарство»⁾ Там само. - 2003. - № 45. - Ст. 363.

⁴⁾ Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http: //zakon.rada.gov.ua /1356/2000.) від 19 червня 2003 р., Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки»4) від 3 грудня 1999 р. № 1529/ 99 та інші.

Традиційно джерела аграрного права за характером правового регулювання поділяють на уніфіковані та диференційовані. Уніфіковані нормативно-правові акти спрямовані на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин. Їх, у свою чергу, можна поділити на 2 групи: загальноуніфіковані й спеціально-уніфіковані.

Загальноуніфіковані джерела аграрного права є обов'язковими не лише для аграрних, а й для інших суб'єктів (Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991, трудове, екологічне законодавство тощо). Натомість, спеціально-уніфіковані джерела аграрного права поширюють свою чинність лише на відносини у сфері сільськогосподарського виробництва і соціального розвитку села: Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років»⁾ Там само. - 2001. - № 11. - Ст. 52.) від 18 січня 2001 р., Указ Президента України «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села»⁾ Указ Президента України «Про основні засади розвитку соціальної сфери села» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http: //zakon.rada.gov.ua /1356/2000.) від 20 грудня 2000 р. № 1356/2000 та ін.

До диференційованих джерел аграрного права відносять ті нормативно-правові акти, які розроблялися з урахуванням відмінностей у правовому статусі суб'єктів аграрного підприємництва (Закони «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про особисте селянське господарство» від 15 травня 2003 р.). У теорії господарського права такого типу нормативно-правові акти називають статусними, або компетенційними, законами.

Крім вертикальної ієрархічної системи (за юридичною силою), джерела аграрного права створюють горизонтальну паритетну систему нормативно-правових актів, що різняться між собою предметом правового регулювання: нормативні акти про державне регулювання сільського господарства (Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 роки»), про сільськогосподарське землевикористання (глава 5 Земельного Кодексу, про соціальний розвиток села (Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві»від 17 жовтня 1990 р., Указ Президента України «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села»3) від 20 грудня 2000 р.), про виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських комерційних організацій (Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23 грудня 1997 р. (в редакції Закону від 6 вересня 2005 р.), («Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі»від 10 липня 1996 р.).

Як справедливо відзначає М. Ващишин, особливості сільсько- господарського виробництва є тим важливим суб'єктивним фактором, що зумовлює відокремлення, спеціальне правове регулювання аграрних суспільних відносин окремою галуззю національної системи законодавства - аграрним законодавством, яке є формою вираження аграрного права⁾ Ващишин М. Я. Класифікація джерел аграрного права України [Електронний ресурс] / М. Я. Ващишин. - Режим доступу : //zakon rada.gov.ua /1529/99.).

Аграрне законодавство охоплює нормативні акти щодо повноваження державних органів, які здійснюють управління сільським господарством. Це - положення, постанови, інструкції та інші акти, що містять перелік організаційно-правових і матеріально- технічних заходів з виконання програм економічного й соціального розвитку в галузі сільського господарства. Сюди також належать нормативні акти, що визначають правове становище науково-дослідних установ у сфері сільського господарства, акти, які містять технологічні правила залежно від галузей сільського-подарського виробництва, нормативні акти, що стосуються матеріально- технічного постачання сільськогосподарських товаровиробників.

До цієї категорії належать також типові договори та положення, які регламентують закупівлю сільськогосподарської продукції, правила техніки безпеки і виробничої санітарії, умови і порядок організації та оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств - фахівців, механізаторів, управлінського та обслуговуючого персоналу, інших сільськогосподарських працівників.

Міцну правову основу аграрної реформи в Україні становлять такі джерела як: Господарський кодекс України⁾ Голос України. - 2003. - 14 береня.), закони України «Про господарські товариства»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682.) від 19 вересня 1991 р., «Про сільськогосподарську кооперацію»⁾ Урядовий кур'єр. - 1997. - 14 серпня.) від 17 липня 1997 р., «Про фермерське господарство»⁾ Юридичний вісник України. - 2003. - № 33. - 16 серпня. ) від 19 червня 2003 р., «Про здійснення державних закупівель»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 2014. - № 24. - Ст. 883.) від 10 квітня 2014р., «Про акціонерні товариства»⁾ Там само. - 2008. - № 50-51. - Ст. 384.) від 17 вересня 2008 р. та ін.

У здійсненні аграрної політики в Україні значну роль відіграє розвиток різноманітних форм господарювання, підприємництва, конкуренції, роздержавлення і приватизація державного і комунального майна, що докорінно змінює ставлення працівників до результатів праці.

У зв'язку з цим велике значення мають закони України «Про оренду землі»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 46-47. - Ст. 280.) від 6 жовтня 1998 р., «Про безпечність та якість харчових продуктів»⁾ Там само. - 1998. - № 19. - Ст. 98.) від 23 грудня 1997 р., «Про охорону навколишнього природного середовища»⁾ Там само. - 1991. - № 41. - Ст. 546. ) від 25 червня 1991 р. та інші.

Важливими є акти, спрямовані на вдосконалення управління діяльністю в агропромисловому комплексі та вирішення соціальних питань сільського населення. Цю групу відносин регулює Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України»⁾ Там само. - 1990. - № 45. - Ст. 602.) від 17 жовтня 1990 р.

Як різновид джерел аграрного права необхідно розглядати внутрішньогосподарські локальні акти. Предмет аграрного права становлять такі аграрні відносини, які виникають у процесі господарської, управлінської, трудової і соціальної діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з чинним аграрним законодавством їх регулювання - прерогатива (правомочність) конкретного підприємства як суб'єкта аграрного права. Правотворча правосуб'єктність сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів агропромислового комплексу у сфері внутрішньогоспо-дарських взаємовідносин покликана оптимально врегулювати ці відносини шляхом прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативних актів. Ці акти за своїм характером, змістом, правовою природою та юридичною силою відповідають правовому становищу сільськогосподарських кооперативів та інших суб'єктів аграрного господарювання, а також правосуб'єктності тих учасників локальних правовідносин, для яких вони призначені.

Прикладом локальних правових актів у сфері дії аграрного права є статут конкретного сільськогосподарського кооперативу; положення про оплату праці на сільськогосподарському підприємстві, положення про раду виробничих підрозділів сільськогосподарських підприємств⁾ Гайворонський В. М. Аграрне право України : підруч. [для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / В. М. Гайворонський, В. П. Жушман. - Х. : Право, 2003. - С. 15-16.).

Ефективність правозастосування значною мірою забезпечується постановами Пленуму Верховного Суду України у справах, стороною в яких виступають сільськогосподарські підприємства або міжгосподарські організації.

Значну роль у юридичному захисті порушених майнових прав та інтересів сільськогосподарських підприємств відіграє Вищий Господарський Суд України. З метою належного правозасто-сування він спрямовує діяльність господарських судів відповідними вказівками, викладеними в постановах та роз'ясненнях.

Конституція України як джерело аграрного права

аграрний право шкода

Конституція - особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство стосовно всіх її актів. Це не просто закон, а Основний закон країни. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує чинне законодавство, визначає основи законності та правопорядку в країні⁾ Погорілко В. Ф. Конституційне право України : навч. посіб. / В. Ф. Погорілко. - К. : Наукова думка, 2002. - С. 89.).

Як зазначає Н. Титова, Конституція - не лише Основний закон України, а й закон якісно нового змісту та спрямування. Її не можна порівнювати з конституціями, які діяли в УРСР, оскільки йдеться про радикально нові підходи та оцінки соціальних явищ. Теоретично (формально-юридично) норми Конституції концептуально просякнуто гуманістичним та пріоритетним ставленням до людини як найвищої соціальної цінності⁾ Титова Н. І. Конституційні засади земельних прав України / Н. І. Титова // Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України : наук.-навч. посіб. / Н. І. Титова, С. П. Позняк, М. Г. Кіт та ін. - Львів : ПАЮ, 2005. - С. 76.).

Відповідно до ст. 8 Конституції вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Таким чином, і аграрне законодавство України повинно розвиватись у загальному гуманістичному соціальному напрямі, визначеному Конституцією. У аграрному законодавстві України повинні деталізуватися, конкретизуватися та адаптуватися норми, які закріплюють права та свободи людини, до соціального статусу селян. Одним із основних завдань аграрного законодавства, насамперед у формі актів вищої юридичної сили, є визначення місця і ролі селян, створених ними організаційно-правових форм господарювання на землях сільськогосподарського призначення в системі ринкових механізмів розвитку економіки країни.

Конституція не містить спеціальних норм щодо регулювання аграрних відносин. Хоча пріоритетність сільського господарства серед інших галузей економіки країни, всебічна державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників повинні стати конститу-ційними принципами.

Ураховуючи той факт, що в структурі аграрних відносин базове місце займають земельні відносини і що набуття прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення є правовстановлювальним фактом для здійснення сільськогосподарської діяльності, для розвитку аграрних відносин та законодавства, яке регламентує ці відносини, важливе значення мають ті норми Конституції, які визначають основи земельного ладу в Україні. Зокрема, це норми ст. 13, 14 Конституції.

Стаття 13 Конституції визнає землі, інші природні ресурси об'єктами права власності українського народу. І хоч ця норма має більшою мірою політичний, аніж юридичний характер, як зазначає Н. І. Титова, її можна розглядати і як закріплення природно-економічної бази народовладдя та державної самостійності України⁾ Титова Н. І. Конcтитуційні засади земельних прав України / Н. І. Титова // Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України : наук.-навч. посіб. / Н. І. Титова, С. П. Позняк, М. Г. Кіт та ін. - Львів : ПАЮ, 2005. - С. 77.). Конституційна норма про те, що власність зобов'язує та не може використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч. 3 ст. 13), підкреслює основний принцип природокористування - принцип раціонального й ефективного використання земель та інших природних ресурсів. Власник цих об'єктів зобов'язаний у такий спосіб і такими методами використовувати належні йому землі та інші природні ресурси, щоб не погіршувати їх природні властивості і не завдавати шкоди навколишньому природному середовищу, а також життю та здоров'ю інших людей. Крім того, саме ця норма надає праву власності на землі та інші природні ресурси соціального відтінку, адже межами здійснення права власності на природні ресурси є інтереси інших людей та суспільства.

Виняткове значення для розвитку аграрних відносин має ст. 14 Конституції, яка визнає землі основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Н. Титова переконана, що в даному випадку йдеться про унікальний і пріоритетний об'єкт правових відносин, яким є насамперед землі сільськогосподарського призначення. Саме сільськогосподарські землі, зокрема неоціненні ґрунти, уособлюють основне національне багатство України. Вони як основний засіб виробництва у цій сфері виконують життєзабез-печувальну функцію для всього суспільства, забезпечують продовольчу безпеку держави.

Держава гарантує право власності на землі. Згідно із Конституцією право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14). По-перше, тут наголошується на вимозі законного одержання земель; по-друге, норма розрізняє поняття «набуття» земель та «реалізація» суб'єктами їх земельних прав, що відповідає процесуально-правовому порядку землекористування; по-третє, визначаються види суб'єктів власності на землі.

Оскільки право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, земельні права громадян України здійснюються виходячи з конституційних засад, безпосередньо на підставі ЗК (який є основним земельним законом України) та інших законів (а не підзаконних актів). На жаль, земельна реформа в Україні в частині реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств та розпаювання земель сільськогосподарського призначення пройшла переважно на основі указів Президента України, а не законів⁾ Титова Н. І. Конституційні засади земельних прав України / Н. І. Титова // Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України : наук.-навч. посіб. / Н. І. Титова, С. П. Позняк, М. Г. Кіт та ін. - Львів : ПАЮ, 2005. - С. 78.).

Норми ст. 41 Конституції гарантують кожному право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Крім того, ця конституційна норма гарантує право приватної власності, яке набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (ч. 3 ст. 41 Конституції).

Однак разом із тим право приватної власності на землю не є абсолютним. У ч. 7 ст. 41 Конституції встановлені обмеження щодо використання власності: використання власності не може завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію, природні якості землі. Очевидно, що найбільшою мірою такі обмеження стосуються власників та орендарів земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Стаття 42 Конституції гарантує кожному право на здійснення підприємницької діяльності, в тому числі й у сфері сільськогос-подарського виробництва.

Згідно зі ст. 42 Господарського кодексу (ГК) України підприєм- ництвом визнається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємницьку діяльність у сільському господарстві можна вважати окремим, самостійним видом підприємництва, визначальною ознакою якого є використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва. Право та аграрне підприємництво тісно пов'язані із правом на землю, що, у свою чергу, зумовлює значний вплив природно-кліматичних факторів на підприємницьку діяльність у аграрному секторі економіки. У зв'язку з цим доцільно, як зазначає Н. Титова, у ГК окремо врегулювати особливий вид підприємницької діяльності - аграрне підприємництво, передбачивши для нього сприятливий пільговий режим (в оподаткуванні, кредитуванні, страхуванні, ринковій інфраструктурі, механізмі легалізації та банкрутства). Для цього не потрібно кардинально змінювати систему законодавства, оскільки сучасна державна політика спрямована на підтримку сільськогоподарських товаровиробників, і деякі законодавчі кроки в цьому напрямку вже зроблені.

Праця у сільському господарстві виступає не в чистому вигляді, а в тісному взаємозв'язку трудових відносин із земельними. Специфіка трудових відносин членів фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, тобто працюючих власників, вимагає додаткового до трудового законодавства локального правового регулювання їх праці, джерелом якого є статут, правила внутрішнього розпорядку⁾ Гаєцька-Колотило Я. З. Аграрне право України : навч. посіб. / Я. З. Гаєцька- Колотило, Н. В. Ільків. - К. : Вид-во «Істина», 2008. - С. 22.).

Правове регулювання трудових відносин найманих працівників забезпечується трудовим законодавством з урахуванням особливостей сільськогосподарської праці, пов'язаної із землевикористанням, на яку значний вплив мають природно-кліматичні фактори, сезонний характер і підвищений ризик сільськогосподарського виробництва⁾ Титова Н. И. Продовольственная проблема: земля, труд, правове аспекты / Н. И. Титова. - Львов, 1989. - С. 81. ).

Конституція гарантує також кожному право на безпечне для життя і здоров'я довкілля і на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Реалізація цього права можлива через здійснення права на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також права на її поширення, які також гарантуються ст. 50 Конституції.

При відшкодуванні шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище, застосовуються цивільно-правові норми. Статтею 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 41. - Ст. 546.) від 25 червня 1991 р. передбачено певні особливості застосування цивільно-правової відповідальності. Так, шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Власники земельних ділянок і землекористувачі вправі вимагати відшкодування не лише прямої шкоди, заподіяної забрудненням довкілля, але й неотриманих доходів. Водночас самі вони повинні відповідати за якісний стан ґрунтів та виробленої на них продукції.

Судовий захист прав і свобод людини і громадянина гарантований ст. 55 Конституції. Кожному гарантується право оскаржувати у суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Тим самим створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення нею обов'язку утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Закони та підзаконні нормативно-правові акти як джерела аграрного права

Закон - це нормативно-правовий акт вищого представницького органу держави або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення та втілює основні права людини й інші загальнолюдські цінності та має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Стаття 92 Конституції визначає перелік найважливіших суспільних відносин, які повинні регламентуватись виключно законами України. Зокрема, це: засади використання природних ресурсів (п. 5 ч. 1); правовий режим власності (п. 7 ч. 1); правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання (п. 8 ч. 1); основи національної безпеки (п. 17 ч. 1) тощо. Аграрні відносини, які хоч безпосередньо не названі у ст. 92 Конституції, є важливими суспільними відносинами, адже пов'язані із використанням земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва, провадженням на цих землях підприємницької діяльності, завдання якої - вирощування сільськогосподарської продукції і в такий спосіб забезпечення продовольчої безпеки держави як невід'ємної складової національної безпеки. Отже, роль законів у регулюванні аграрних відносин повинна бути істотною і відображати тенденції формування України як правової держави.

Останніми роками ситуація із регулюванням аграрних відносин у формі нормативно-правових актів вищої юридичної сили значно покращилась. Зокрема, прийнято один із базових законів у цій сфері - Закон «Про державну підтримку сільського господарства України» від 24 червня 2004 р. Цей закон є уніфікованим, консолідованим нормативно-правовим актом і покликаний визначити основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній ті інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення.

Важливо, що правове становище основних сільськогосподарських товаровиробників також регламентоване спеціальними законами України, зокрема Законами «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про акціонерні товариства» від 17 вересня 2008 р.

У системі джерел аграрного права - законів України - особливе місце відведено кодифікованим нормативно-правовим актам, що мають загальноуніфікований характер (ЗК, ЦК, ГК). Однак зазначені нормативно-правові акти лише регулюють окремі аспекти аграрних відносин, водночас як специфіка цих відносин вимагає самостійного правового регулювання, бажано у формі кодифікованого акта, наприклад Аграрного кодексу, як це зроблено, зокрема, у Франції.

На жаль, відсутність такого галузевого кодифікованого аграрно-правового акта є однією з причин, що обумовлюють сучасні проблеми правового регулювання аграрних відносин в Україні. Суперечливість, неповнота, недосконалість і динамізм аграрного законодавства вимагають прийняття єдиного внутрішньоузгодженого нормативно-правового акта, що забезпечить найбільш повне й системне регулювання аграрних суспільних відносин. Представниками науки аграрного права України запропоновано провести кодифікацію аграрного законодавства у формі: Основ аграрного законодавства

(Н. Титова), Аграрного кодексу (В. Янчук), Закону про агропромисловий комплекс (А. Бейкун).

На наш погляд, найперспективнішими є прийняття Основ аграрного законодавства або ж Аграрного кодексу. Проте ці кодифіковані акти мають певні особливості. В Україні є практика прийняття Основ законодавства, наприклад Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. Проте практика прийняття Основ законодавства свідчить про доцільність їх прийняття на початковому етапі становлення законодавства у тій чи іншій сфері з метою встановлення базових засад відповідної галузі законодавства для уникнення у подальшому колізій, суперечностей тощо під час прийняття відповідних нормативно-правових актів у певній сфері, оскільки їх зміст не повинен суперечити визначеним в Основах базовим принципам⁾ Гаєцька-Колотило Я. З. Аграрне право України : навч. посіб. / Я. З. Гаєцька-Колотило, Н. В. Ільків. - К. : Вид-во «Істина», 2008. - С. 25.).

Водночас кодекс доцільно приймати, коли нормативно-правовий матеріал є численним, однак неузгодженим, непослідовним, неоднозначним тощо. Відтак виникає необхідність його систематизації у формі кодифікації (це такий спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовному переробленні й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання, групи юридичних норм та об'єднанні їх в єдиному нормативно-правовому акті⁾ Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави / П. М. Рабинович. - К., 1994. - С. 98.), результатом якої повинен стати єдиний кодифікований акт-кодекс.

Підзаконні нормативно-правові акти - це такі правові акти, які приймаються на підставі закону, відповідно до закону, на виконання закону.

Роль підзаконних нормативно-правових актів у процесі реформування аграрного сектору економіки України була надзвичайно великою. Фактично земельна реформа була започаткована Постановами Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 10. - Ст. 100.) від 18 грудня 1990 р., «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» ⁾ Там само. - 1992. - № 25. - Ст. 255.) від 13 березня 1992 р. Приватизаційні процеси у сільському господарстві України також регулювалися підзаконними нормативно-правовими актами - Указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р., «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»³⁾ Урядовий кур'єр. - 1995. - 12 серпня.) від 8 серпня 1995 р., «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» від 3 грудня 1999 р., «Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки» ⁴⁾ Урядовий кур'єр. - 2001. - 01 лютого.) від 29 січня 2001 р. та іншими.

Підзаконні нормативно-правові акти в сфері регулювання аграрних відносин характеризуються множинністю і класифікуються залежно від юридичної сили цих актів. У системі підзаконних нормативно-правових актів пріоритетне місце займають нормативно-правові акти глави держави - укази Президента України. Їх виняткова роль у регулюванні аграрних відносин пов'язана також із установленням п. 4 Перехідних положень Конституції повноважень Президента України впродовж 3 років після набрання чинності Конституцією видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому ст. 93 Конституції.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України спрямовані переважно на реалізацію законів України, водночас ними можуть вирішуватися питання стратегічного розвитку аграрного сектора економіки. Так, Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 536-р схвалено Концепцію Комплексної програми підтримки розвитку українського села на 2006-2010 роки.

Згідно із ст. 117 Конституції Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання; нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади - накази, розпорядження, інструкції тощо; у юридичній літературі відзначається, що вони є найменш організованою частиною ієрархічної структури законодавства.

Відомчий акт - підзаконний нормативний акт (інструкція, нормативний наказ та ін.), що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який містить вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання.

Відомчі акти (акти конкретних міністерств, комітетів, фондів та ін.) мають внутрішнє, внутрішньовідомче юридичне значення:

1) видаються з питань, віднесених виключно до їх відання;

2) поширюються на осіб, які знаходяться у сфері їх відання, тобто в системі управлінської, службової та дисциплінарної підлеглості лише цих відомств. Водночас акти деяких відомств через їх статус і делеговані їм права можуть набувати загального, міжвідомчого значення.

Відомчі нормативні акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації (внесення до Державного реєстру), яка здійснюється Міністерством юстиції України, якщо в них не передбачений пізніший термін, але не раніше їх офіційного дня обнародування.

До державної реєстрації не рекомендуються акти нормативно- технічного характеру (державні стандарти, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, форми звітності тощо).

Як правило, відомчі акти видаються у випадках, коли в межах сфери відання міністерства, комітету, відомства нечітко, лише у загальних рисах визначені права і обов'язки суб'єктів або прямо доручено законом (указом, постановою, розпорядженням) видати акт для конкретизації норми закону.

Переваги відомчих актів полягають у мобільності, швидкості інформування адресатів виконання та оперативності організації виконання тощо.

Необхідно зважити на те, що серед відомчих актів є багато ненормативних, індивідуальних управлінських актів, які містять індивідуальні розпорядження і вичерпують себе одноразовим застосуванням (наприклад, призначення на посаду, виділення бюджетних коштів). Індивідуальні відомчі акти, як правило, іменуються розпорядженнями, наказами, тоді як відомчі нормативні акти називаються інструкціями, статутами. Не слід їх ототожнювати. Накази й розпорядження міністерств, відомств, які мають разове значення, не містять нормативних розпоряджень, тому підзаконними нормативно-правовими актами вони не є, а отже, не є джерелами права⁾ Гаєцька-Колотило Я. З. Аграрне право України : навч. посіб. / Я. З. Гаєцька-

Колотило, Н. В. Ільків. - К. : Вид-во «Істина», 2008. - С. 27-28.).

У сфері аграрного законодавства діє чимало відомчих нормативно-правових актів. Проте необхідність подальшого зміцнення принципу законності у сфері нормотворчості вимагає підвищення рівня організації відомчих нормативно-правових актів. У зв'язку із цим доцільно було б забезпечити узгодженість нормативно-правових актів вищих органів влади, з одного боку, і відомчих актів, з іншого. Відповідно Міністерство аграрної політики України видало Наказ від 22 серпня 2007 р. № 615 «Про приведення нормативно-правових актів у відповідність із Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 2007. - № 29. - Ст. 389.) від 5 квітня 2007 р.

Для впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативних актів щодо забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій в Україні з 1 січня 1993 р. було запроваджено державну реєстрацію Міністерством юстиції відомчих нормативних актів. Відповідно до Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731, на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, які в них містяться, у тому числі з грифами «Для службового користування», «Не для друку», «Таємно» та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Міністерство юстиції України 12 квітня 2005 р. видало Наказ № 34/5 «Про вдосконалення порядоку державної реєстрації нормативно-правових актів у міністерстві юстиції України та скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів». Порядок установлює процедуру підготовки та подання до Міністерства юстиції України нормативно-правових актів Національного банку України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, інших органів.

У системі відомчих нормативно-правових актів, які регулюють аграрні відносини, переважають нормативно-правові акти Міністерства аграрної політики і продовольства України, яке є головним органом в системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості та комплексного розвитку сільських територій. Наприклад, Міністерством аграрної політики України було видано Наказ «Про затвердження Ветеринарно-санітарних вимог утримання птиці в особистих селянських господарствах» від 19 грудня 2006 р.

Нормативно-правові акти державних адміністрацій - розпорядження голови адміністрації, накази керівників відділів і управлінь. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 20. - Ст. 190.) від 9 квітня 1999 р. голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Згідно зі ст. 13, 14 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення, зокрема, таких питань:

1) соціально-економічного розвитку відповідних територій;

2) управління майном, приватизації та підприємництва;

3) бюджету, фінансів та обліку;

4) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та зв'язку.

Місцеві державні адміністрації вирішують й інші питання, віднесені законами до їх повноважень. Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження органів місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами. Кабінет Міністрів України в межах, визначених законами України, може передавати місцевим державним адміністраціям окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня.

Відповідно до ст. 43 Закону «Про місцеві державні адміністрації» акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду.

Нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, рішення відповідної ради, розпорядження сільського, селищного, міського голів, рішення виконавчого комітету відповідної ради, нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування відповідно до ст. 144 Конституції є обов'язковими до виконання на відповідній території. Згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»⁾ Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 24. - Ст. 170.) від 21 травня 1997 р. ради в межах своїх повноважень приймають нормативні (є джерелами права) та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених Законом. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної (у місті) (у разі їх створення) рад у межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головами, головою районної (у місті) ради. Сільський, селищний, міський голови, голова районної (у місті), районної, обласної рад межах своїх повноважень видає розпорядження (ст. 59 Закону).

До виключної компетенції сільських, селищних, міських рад Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» віднесено, зокрема:

* вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;

* затвердження відповідно до закону ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад (ст. 26 Закону), тощо.

На сьогодні одним із пріоритетних видів правового регулювання аграрних відносин є локальне регулювання. Локальні нормативно-правові акти, зокрема статути кооперативних та інших організацій, прийняті вищими органами управління цих організацій, покликані усувати прогалини у законодавчому регулюванні внутрішніх відносин різноманітних аграрних суб'єктів.

Локальні нормативно-правові акти як джерела аграрного права

Сучасні аграрні перетворення в Україні відкрили нові можливості для підвищення ролі і значення локальних, насамперед внутрішньо-господарських, нормативних актів.

Однак локальні нормативно-правові акти необхідно відрізняти від локальних індивідуальних актів, які містять індивідуальні приписи, стосуються конкретних осіб і вичерпуються, як правило, разовим застосуванням. Індивідуальні акти відіграють роль юридичних фактів, на підставі яких виникають, змінюються, припиняються відповідні правовідносини.

Внутрішньогосподарські локальні нормативно-правові акти - це нормативно-правові акти, які приймаються різними організаціями для регулювання своїх внутрішніх питань і поширюються на членів цієї організації (обмежене коло осіб).

Локальні нормативно-правові акти приймаються у достатньо широких сферах суспільного життя (статути, положення тощо). Вони належать до категорії підзаконних джерел права, що стоять на нижчому рівні правового регулювання. Вони мають обмежену сферу дії і не повинні суперечити законам та іншим підзаконним нормативно-правовим актам.

Норми локальних нормативно-правових актів мають конкре-тизуючий, деталізуючий характер. У результаті цього формується цілісна система регулювання, в даному випадку аграрних, відносин, в яких загальні принципи і норми конкретизуються і деталізуються локальними нормами і механізмами, що забезпечують реалізацію загальних принципів і норм на рівні конкретного суб'єкта аграрного господарювання. Держава не встановлює спеціальної поведінки для суб'єкта господарювання, а лише формує правила, встановлює межі цієї поведінки. У даному випадку проблема полягає не в самому визначенні меж застосування локальних норм, а у встановленні і забезпеченні принципів, у результаті чого локальне правове регулювання не повинно суперечити, викривляти, підміняти, тим більше скасовувати, чинне законодавство.

Локальна нормотворчість має особливість: за своїм змістом вона поширюється лише на певних ділянках суспільних відносин. Маючи конкретизуючу власність, вона компенсує недосконалість законодавства.

Однак реалії сучасного стану правотворення в Україні вимагають дещо ширшого розуміння юридичної природи локальних нормативних правових актів як актів, які мають лише конкретизуючий чи деталізуючий характер. Іншими словами, локальні нормативно-правові акти можуть містити первинні, а не конкретизуючі норми з метою усунення прогалин у законодавчому регулюванні важливих суспільних відносин. Наприклад, земельні відносини у сільськогоcподарському кооперативі є базовими, визначальними, однак ст. 22 Закону «Про сільськогосподарську кооперацію», яка покликана урегулювати земельні відносини в кооперативі, містить відсильну норму до ЗК та законів України. ЗК, визначивши правовий режим земель фермерського господарства, особистого селянського господарства тощо, не згадує про таких суб'єктів сільськогосподарського землевикористання, як сільськогосподарські кооперативи. Проте специфіка земельних відносин у кооперативі є істотною і не може обмежуватися лише регулюванням у ЗК земельних відносин за участі юридичних осіб, статус яких мають і кооперативи. Тому насамперед у статуті відповідного сільськогосподарського кооперативу ці відносини повинні бути урегульовані, незважаючи на те, що це будуть первинні, а не конкретизуючі чи деталізуючі норми. Однак така практика локального правотворення допустима лише у перехідний період. Надалі необхідно виходити із підзаконної природи нормативно-правових актів як таких, що приймаються на підставі закону, відповідно до закону і на виконання закону.

Прикладами локальних нормативно-правових актів, якими регулюються внутрішні аграрні відносини, є правила внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці (у сфері трудових відносин); порядок обміну земельними частками (паями) (у сфері земельних відносин); порядок формування майна суб'єкта аграрного господарювання (у сфері майнових відносин) та ін.

Проте серед усіх локальних нормативно-правових актів найважливіше значення має статут конкретного суб'єкта аграрного господарювання. Як головний внутрішньогосподарський локальний нормативно-правовий акт статут є базою для розвитку всієї системи локальних нормативно-правових актів, які регулюють аграрні відносини.

Юридичний тренінг

Завдання 1. Охарактеризуйте Конституцію України як джерело аграрного права.

Студент, вивчивши цю тему, а також Конституційне право України, повинен напроти кожного прикладу позначити правильну відповідь галочкою.

Завдання 2. Які нормативно-правові акти входять до джерел аграрного права?

Використовуючи правильні відповіді із завдання 2, оформіть опорно-структурну схему за зразком, наведеним нижче, зазначивши в ній правильні відповіді:

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Аграрне право України / В. З. Янчук, В. І. Андрійцев, С. Ф. Василюк та ін. ; за ред. В. З. Янчука. - 2-ге вид. - К. : Юрінком Інтер, 2000. - 720 с.

2. Ващишин М. Я. Класифікація джерел аграрного права України [Електронний ресурс] / М. Я. Ващишин. - Режим доступу : // zakon.rada.gov.ua /1529/99.

3. Гайворонський В. М. Аграрне право України : підруч. [для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / В. М. Гайворонсьий, В. П. Жушман. - Х. : Право, 2003. - 240 с.

4. Гаєцька-Колотило Я. З. Аграрне право України : навч. посіб. / Я. З. Гаєцька-Колотило, Н. В. Ільків. - К. : Вид-во «Істина», 2008. - 184 с.

5. Машевська Л. Перспективи вдосконалення джерел аграрного права / Л. Машевська // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 9. - С. 30-33.

Размещено на Allbest.ru