Докази в господарському процесі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Для правильного вирішення господарської справи, прийняття законного та обґрунтованого рішення господарський суд повинен установити дійсні взаємовідносини сторін із цього конкретного спору, перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд має з'ясувати, чи було насправді порушення прав та інтересів позивача, чи існує справді обов'язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що стосуються цього спору, можуть бути з'ясовані господарським судом шляхом вивчення доказів, які містять інформацію щодо відповідних фактів.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

У юридичній літературі пропонуються різні тлумачення терміна "фактичні дані". За загальним уявленням фактичні дані - це інформація про факти, а не власне самі факти. Очевидно, застосовуючи цей термін, законодавець мав на увазі не факти і не будь-яку інформацію, а інформацію, що відповідає об'єктивній дійсності, фактичним обставинам справи, тобто об'єктивну, достовірну інформацію відповідно до фактів. Тому можна припустити, що фактичні дані є не що інше, як об'єктивна, достовірна інформація.

На думку Ю.К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказами, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказування з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів.

Співвідношення понять "фактичні дані", "джерела фактичних даних" потребують з'ясування. Визначаючи докази як відомості про факти, які отримані з належних джерел, Л. М. Корнєєва зазначає, що вони є тісно пов'язаними, але не створюють єдності.

На думку В.Я. Дорохова, фактичні дані та їх джерела, взяті окремо, не створюють судових доказів; перетворення інформації в самостійну субстанцію є не що інше, як ідеалізм, а зведення її до матеріальної форми (тобто визначення доказів як самих джерел відомостей про факти) є наївний матеріалізм; фактичні дані та їх джерела об'єднані в єдиному понятті доказу як двох його необхідних елементів: докази становлять неподільну єдність фактичних даних (зміст) та їх процесуальних джерел (форми). Безумовно, інформація не може існувати ні без джерел, ні без їх носія. Але в цьому разі виникає питання: з джерелом чи з носієм інформації складають єдність "фактичні дані" у визначенні поняття "доказ"?

К.І. Комісаров визначає судові докази як отримані в процесуальному порядку та за допомогою передбачених законом засобів про факти або власне самі факти, на підставі яких суд встановлює обставини, що необхідні для правильного вирішення справи.

Уявляється, що автор аргументує свою точку зору, виходячи з того, що пізнання фактів відбувається шляхом їх відображення у свідомості людей. Відповідно фактичні дані охоплюють відомості про факти, але, крім цих відомостей, у поняття доказів повинні входити й самі факти.

Для визначення поняття судових доказів необхідним є виявлення й урахування ознак, притаманних їм. З цього питання в юридичній літературі висловлюються різні точки зору (М.К. Треушніков, П.П. Гурєєв, Ю.К. Осипов, С.В. Васильєв та ін.).

На думку С.В. Васильєва, з якою погоджуємося і ми, судовим доказам властиві такі ознаки:

1) судові докази - це відомості про факти;

2) судові докази - це відомості про факти, що належать встановленню при вирішенні конкретної справи;

3) судові докази - це відомості про факти, отримані за допомогою передбачених законом засобів доказування;

4) судові докази - це відомості про факти, отримані у встановленому законом порядку.

На підставі викладеного судові докази можна визначити як відомості про факти, які належить встановити для вирішення конкретної справи, які отримано в порядку, визначеному господарським процесуальним законодавством і належними засобами. Судові докази - це поняття, яке охоплює два взаємопов'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальну форму, за допомогою якої отримують фактичні дані.

З наведеного визначення випливає, що господарський суд, розглядаючи справу, повинен оцінити достовірність поданих даних, оскільки лише на їх підставі може бути прийняте правильне рішення. Використання ж недостовірних даних як доказів тягне за собою винесення помилкового рішення. Засобами доказування господарське процесуальне законодавство визнає: письмові і речові докази, висновки судових експертів; пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі (ч. 2 ст. 32 ГПК України). Наприклад, для перевірки претензії за поставку продукції з нестачею юридична служба підприємства має провести належну підготовчу роботу, а саме: збір доказів, які обґрунтовують пред'явлення претензії. Такими доказами можуть бути:

- акт про нестачу, складений відповідно до Інструкції П-6 "Про приймання продукції виробничо-технічного призначення й товарів народного

споживання за кількістю";

- комерційний акт, а в разі відмови про його складання - письмові докази оскарження відмови;

- транспортний документ;

- специфікація;

- документ про сплату вартості вантажу;

- розрахунок суми нестачі продукції (товару);

- пломби, якщо транспортні засоби були опломбовані;

- документ про виклик представника постачальника (виробника), якщо його виклик передбачений нормативними актами чи договором;

- документи, які підтверджують повноваження осіб, що брали участь у прийманні продукції (товарів);

- інші документи, які підтверджують часткову витрату, нестачу, пошкодження вантажу.

Для якісного та швидкого збирання зазначених та інших доказів юридична служба повинна залучати до цієї роботи структурні підрозділи, перелік яких наведений у додатку.

Письмові докази подаються в оригіналі або належним чином засвідченій копії. Ця вимога стосується також копій, виготовлених за допомогою копіювальних апаратів. Копії можуть засвідчуватися нотаріусом, але в господарській судовій практиці, як правило, копії документів та інших письмових доказів засвідчуються компетентними посадовими особами чи громадянами-підприємцями, підписи яких скріплюються печаткою. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа (наприклад, статуту підприємства, книги реєстрації комерційних операцій тощо), подається засвідчений витяг із нього.

У судовій практиці виникло питання щодо можливості використання як доказів документів, підготовлених за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Як роз'яснив Вищий арбітражний суд України, якщо документи, які мають значення для правильного вирішення спору, і підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то такі документи повинні прийматися арбітражним судом як письмові докази, досліджуватися та оцінюватися за загальними правилами ГПК України.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду (наприклад, якщо подані копії документів викликають сумніви в суду). Так, відповідно до ст. 130 Статуту залізниць України, наприклад, вантажна, багажна і вантажобагажна квитанції та комерційний акт подаються лише в оригіналі. Від письмових доказів слід відрізняти письмові пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі. Під іншими особами мають на увазі прокурора, представника третіх осіб, а також посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для надання пояснень, що виникають під час розгляду справи.

Відмінність цих засобів доказування від письмових доказів полягає в тому, що письмові пояснення є формою викладення так званих особистих доказів, джерелом яких є фізичні особи. Згідно зі ст. 37 ГПК України речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Такими властивостями можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місцезнаходження та інші ознаки предмета.

У господарській судовій практиці речові докази використовуються досить рідко, оскільки необхідні для з'ясування обставини справи дані, як правило, фіксуються у відповідних документах. Наприклад, для того щоб довести факт поставки продукції неналежної якості, немає потреби надавати суду для дослідження саму продукцію. Доказом у цьому випадку може бути належним чином складений акт приймання продукції за якістю або висновок експертизи.

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств документи і матеріали, необхідні для вирішення справи. У тих випадках, коли подання доказів ускладнюється, господарський суд може провести огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження. За результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Цей протокол додається до матеріалів справи (ст. 39 ГПК України).

Стаття 40 ГПК України регулює питання, пов'язані з поверненням письмових і речових доказів. Якщо в підприємств та організацій, що подали до господарського суду оригінали письмових доказів, виникла потреба отримати їх назад, вони можуть звернутися до господарського суду з відповідним клопотанням. У такому разі оригінали повертаються після вирішення господарського спору за умови подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються тим підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.

Призначення і проведення судової експертизи.

Одним із засобів доказування в господарському процесі є висновок судового експерта. Господарський суд призначає судову експертизу для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору та потребують спеціальних знань. Не можна погодитися з практикою призначення так званих науково-правових (юридичних, економіко-правових) експертиз, до яких інколи вдаються господарські суди з метою роз'яснення питань тлумачення і застосування правових норм, оскільки суддя, який має юридичну освіту і певний практичний досвід, має спеціальні професійні знання в галузі права.

ГПК України не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов'язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя під час підготовки справи до розгляду з урахуванням конкретних обставин справи та характеру тих фактів, що підлягають установленню (п. 5 ст. 65 ГПК України). Призначення судової експертизи можливе й на стадії вирішення господарського спору. У цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження в справі (ст. 79 ГПК України).

Учасники господарського процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені експертом. І тут дуже важливо визначити коло питань, тобто предмет експертизи. Остаточне коло питань, які мають бути роз'яснені судовим експертом, формулює суд. При цьому він може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу; вносить у формулювання питань редакційні зміни, не змінюючи при цьому їх змісту; ставить нові питання незалежно від питань, запропонованих учасниками процесу.

Проведення експертизи має бути доручене компетентним організаціям (науково-дослідним установам, аудиторським організаціям тощо) чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Права, обов'язки і відповідальність судового експерта визначаються Законом України "Про судову експертизу" та нормами ГПК України, які надають йому досить широкі повноваження щодо ознайомлення з матеріалами справи, участі в огляді та дослідженні доказів. Судовий експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Висновок судового експерта має містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, а його копія надсилається сторонам. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування також щодо цих обставин.

Вважається, що деякі проблеми призначення судової експертизи не знайшли чіткого й остаточного вирішення в чинному законодавстві. Це стосується, наприклад, підстав виклику експерта до господарського суду. Як випливає з ч. 3 ст. 31 ГПК України, він викликається для давання мотивованого висновку на поставлені йому запитання. Але такий висновок, як зазначається в ст. 42 ГПК України, подається господарському суду в письмовій формі, і копії надсилаються сторонам. У такому разі викликати експерта для дачі висновку немає сенсу. А от у випадках недостатньої ясності чи неповного висновку господарський суд міг би спершу викликати експерта для роз'яснення висновку, а вже потім вирішувати питання щодо призначення додаткової експертизи. У зв'язку з цим було б доцільним ч. 3 ст. 31 ГПК викласти в такій редакції: "Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою арбітражного суду з'явитися на його виклик і дати роз'яснення щодо висновку експертизи або дати додатковий мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Роз'яснення та висновок робляться в письмовій формі".

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється судом за загальними правилами, установленими ст. 43 ГПК України. Відхилення господарським судом висновку судового експерта має бути мотивованим у рішенні суду.

Підстави звільнення від доказування

Підстави звільнення від доказування наведені в ст. 35 ГПК України, де зазначаються факти, які хоча й мають значення для правильного вирішення спору, проте не потребують підтвердження доказами.

Незважаючи на те що такі факти покладені в основу вимог позивача чи заперечень відповідача, сторони звільняються від їх доказування. Факти, про які йдеться в ст. 35 ГПК України, є загальновідомими, преюдиціально встановленими. Їх наявність означає не тільки звільнення заінтересованих осіб від доказування (доведення), але й заборону їх оспорювати чи спростовувати в такому процесі.

Так, не потребують доказування обставини, визнані господарським судом загальновідомими (стихійні лиха, надзвичайні події, явища суспільного життя тощо).

Визнання факту загальновідомим залежить від суду, який, посилаючись на нього в рішенні, повинен зазначити про визнання такого факту загальновідомим.

Факти, що встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони. Рішення суду з цивільної справи, що набрало чинності, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Таке саме значення для господарського суду має вирок суду з кримінальної справи, що набрав чинності, але тільки з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими (призюмовані), не доводяться під час розгляду справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.

Належність доказів і допустимість засобів доказування

Сторони в господарському процесі вільні в наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте, вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди виходять з того, що важливе практичне значення для правильного та об'єктивного вирішення господарського спору мають положення господарського процесуального законодавства щодо належності доказів і допустимості засобів доказування.

У ч. І ст. 34 ГПК України зазначається, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Цю вимогу закону щодо належності доказів позивач має враховувати вже при складанні позовної заяви, а відповідач - при надсиланні відзиву на позовну заяву. Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування та аналіз доказів, які не стосуються справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості встановити істину й винесення незаконного та необґрунтованого рішення. Тому важливого значення надають стадії підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випадках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств та організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирішує питання про призначення судової експертизи; проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження тощо.

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути підтверджені будь-якими доказами, передбаченими в ГПК України. Проте для певного кола суб'єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказування. Тому в ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 129 Статуту залізниць України обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць. Інші випадки наведені в ст. 130 Статуту залізниць України, згідно з якою підставою для покладення на залізницю відповідальності за втрату вантажу за позовом одержувача є вантажна квитанція з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу і документів, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу (якщо одержувач не має можливості пред'явити вантажну квитанцію, він подає довідку станції відправлення про прийняття вантажу до перевезення з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу). Подаючи до залізниці позов у разі недостачі, псування або пошкодження вантажу, одержувач повинен подати накладну, комерційний акт і документ, що засвідчує кількість і вартість відправленого вантажу. Якщо в складанні комерційного акта відмовлено, замість нього подається документ, що підтверджує скаргу про цю відмову.

Оцінка доказів

Рішення з господарського спору має прийматися в цілковитій відповідності до норм матеріального й процесуального права та фактичних обставин справи, достовірності встановленими господарським судом. Тому, розглядаючи справу, суд з'ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються. Рішення господарського суду може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому жодні докази не мають для господарського суду заздалегідь установленої сили.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що визначення достовірності й сили доказів здійснюється самим судом, що закон не містить указівок відносно того, який із доказів має більшу силу, який меншу, який доказ є більш достовірним, а який менше. Закон дає можливість суду самому оцінити кожен доказ, і критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). Подібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини. Неможливо в законі заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.

У господарському процесі трапляються випадки, коли одна сторона визначає фактичні дані й обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Проте, як зазначається в ч. 3 ст. 43 ГПК України, таке визначення фактичних даних й обставин для господарського суду не є обов'язковим, хоча в разі згоди суду інша сторона звільняється від обов'язку доводити визнані обставини.

Запобіжні заходи

Відповідно до ч. І ст. 43 ГПК України особа, яка має підстави побоюватися, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливим або утрудненим, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вживання запобіжних заходів до подання позову.

Господарський процесуальний кодекс України не містить визначення поняття запобіжних засобів. Але аналіз норм кодексу дозволяє їх визначити як заходи, спрямовані на забезпечення збереження доказів до звернення особи до господарського суду. Запобіжні заходи як правова категорія потребують ґрунтовного дослідження, практика їх застосування породжує низку проблемних питань, які потребують свого вирішення.

Запобіжні заходи вбачаються як заходи, які спрямовані на запобігання господарському правопорушенню, вони є профілактичними заходами, що здійснюються з метою попередження порушень прав юридичних та фізичних осіб й усунення перешкод для здійснення цих прав. Якщо позовна заява - це захист та поновлення вже порушеного права, то заява про вжиття запобіжних заходів - це охорона права, попередження правопорушення та забезпечення можливості подальшого захисту порушених прав.

У Господарському процесуальному кодексі України підстави застосування запобіжних засобів визначені нечітко. Аналіз ч. І ст. 43 ГПК України дає можливість такими підставами вважати:

1) побоювання особи, що надання потрібних для неї доказів стане згодом неможливим або утрудненим;

2) переконаність особи, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення.

І в першому, і в другому випадках особа має намір звернутися до господарського суду із позовом. Отже, відсутність наміру звернення з позовом до господарського суду унеможливлює застосування запобіжних засобів. Однак визначення наведених підстав є досить суб'єктивним, вони є описовими, оцінними категоріями, що дозволяє їх неоднозначно тлумачити.

Особа, яка звертається до суду із заявою щодо застосування запобіжних засобів, має довести їх обґрунтованість.

На практиці господарські суди стикаються з необґрунтованістю і недоведеністю заяв про вжиття запобіжних заходів, не завжди є підстави та необхідність щодо їх застосування. Як свідчить судова практика, позивачі дуже часто просять суд вжити заходів щодо забезпечення позову (відповідно до ст. 66, 67 ГПК України) і, як правило, необґрунтовано. Крім того, введення запобіжних засобів призведе до збільшення звернень до суду та навантаження на суддів.

Стаття 43-2 ГПК України передбачає такі види запобіжних заходів:

- витребування доказів;

- огляд приміщень, у яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав;

- накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжиті запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

До вжиття запобіжних заходів подається заява, яка повинна містити:

- найменування господарського суду, до якого подається заява;

- найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їх поштові адреси;

- документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

- вид і суть запобіжного заходу;

- обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів;

- перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

- підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених законом порядку і розмірі, а також її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. Розмір державного мита за подання заяви визначений Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито". При цьому нормами ч. 3 ст. 43 ГПК України не передбачаються сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. У статті 43 ГПК України не передбачений обов'язок заявника повідомляти контрагента (особу, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів) про подання заяви до господарського суду, але встановлено необхідність надати суду копії заяви відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів. До обов'язків господарського суду не входить надсилання копії заяви, а повідомлення про вжиття запобіжних заходів відбувається шляхом надсилання копії ухвали про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 43 ГПК України.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву впродовж десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розгляду справи.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участі без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Розмір застави визначається господарським судом із урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, у якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обрання, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої необхідно вжити запобіжних заходів, негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участі заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, установлених ч. І ст. 43 ГПК України, а також невиконання вимог, передбачених ст. 43 ГПК України, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Суддя, встановивши, що заяву про вживання запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у ч. 3 ст. 43 ГК України, або не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків. Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі зазначені у ч. 3 ст. 43 ГК України вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

Ухвала про вживання запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вживання запобіжних заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участі заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжних заходів, остання впродовж десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів. Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається впродовж трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу про їх вживання. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає розгляду заяви. За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скаргу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

Запобіжні заходи припиняються в разі:

- неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, установлений ч. 3 ст. 43 ГПК України;

- відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. І ст. 62 ГПК України;

- невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК України;

- винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

У разі припинення запобіжних заходів та повернення заяви відповідно до п. 1 ст. 43 ГПК України заява повертається заявникові, але постає питання про повернення державного мита. Вважається, що державне мито не повинно повертатися, оскільки судом були вчинені процесуальні дії, вжито запобіжних заходів та припинено їх у результаті бездіяльності заявника.

У випадку припинення запобіжних заходів, або у випадку відмови від позову, або у випадку набрання чинності рішення щодо відмови в задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжних заходів, має право на відшкодування шкоди, завданої вживанням цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, у першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2-4 ч. 9 ст. 43 ГПК України, а також під час розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

Література

судовий доказ господарський експертиза

1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. - 1992. - № 6. - Ст. 56.

2. Рекомендації Вищого Господарського Суду України "Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого Арбітражного суду України та рекомендацій президії Вищого Господарського Суду України" від 16.01.2008 р. № 04-5/5.

3. Роз'яснення президії Вищого Арбітражного Суду України від 18.09.1997 р. № 02-5/ 289 "Про внесення змін та доповнень до роз'яснення президії Вищого Арбітражного Суду України від 25.02.1992 р. № 01-6/244 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України".

4. Про Закон України "Про внесення змiн до статті 41 Господарського процесуального кодексу України щодо призначення судових експертиз".

5. Iнформацiйний лист Вищого Господарського Суду України вiд 23.03.2010 р. N2 01-08/202.

6. Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних засобів / М.А. Бояринцева // Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 4. - С. 209.

7. Васильев С.В. Хозяйственное судопроизводство Украины: учеб. пособие / С.В. Васильев. - Х.: Эспада, 2002. - 368 с.

8. Горевий В.І. Організація юридичної служби на підприємстві: навчальний посібник / В.І. Горевий. - Суми: Університетська книга, 2008. - 319 с.

9. Притика Д.М. Арбітражний процес: навчальний посібник / Д.М. Притика. - Х.: Консум, 2000. - 147 с.

10. Притика Д.М. Арбітражний процес: навчальний посібник / Д.М. Притика, М.І. Тітов, В.С. Щербина. - Х.: Консум, 2001. - 432 с.

11. Притика Д.М. Господарський процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар / Д.М. Притика, М.І. Тітов, В.М. Гайворонський. - Х.: Консум, 2003. - 320 с.

12. Степанова Т.В. Речові докази як засоби доведення й особливий вид доказів у господарському процесі / Т.В. Степанова // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 1. - С. 202-205.

13. Степанова Т.В. Місце судових доказів у процесі розгляду господарських спорів / Т.В. Степанова // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 4. - С. 183-186.

14. Чернадчук В.Д. Господарське процесуальне право України: підручник / В.Д. Чернадчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний та ін. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2006. - 331 с.

Размещено на Allbest.ru