Походження держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Теорії походження держави

2. Умови укладнення шлюбу за законодавством України

Список літератури

1. Теорії походження держави

1.1 Патріархальна теорія

Що послужило поштовхом, безпосередньою підставою для появи держави в її розумінні як сукупності влади, території і населення, що підкоряється загальним законам? В цьому принциповому питанні не було, та і дотепер немає єдиної позиції, що цілком з'ясовно. Адже на вироблення відношення різних вчень до суті проблеми про походження держави надавали і продовжують робити вплив численні фактори. У всі часи люди прагнули з'ясувати і пояснити причини виникнення державно організованого суспільства, виявити корені влади і що вдягнулися нею правителів, знайти і прослідити ті нитки, які зв'язують державу і право, і визначити в них головну визначаючу.

Питання про виникнення держави і нині є дискусійним, проте юридична наука розробила досить широке коло теорій, що по-різному пояснюють їх походження.

Патріархальна теорія (Аристотель, Платон, Р. Філмер, Н.К. Михай -ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я -- сукупність сімей (селище) -- сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером.

Платон у своїй ґрунтовній праці «Держава» конструює ідеальну справедливу державу, яка бере свої початки із сім'ї, де влада монарха порівнюється з владою батька над членами його сім'ї, де існує відповідна єдність космосу в цілому, держави і окремої душі. Держава -- це обруч, який скріплює своїх членів на основі взаємної поваги і батьківської любові.

Платон вважав, що справедлива людина нічим не відрізняється від справедливого суспільства.

За своєю ідеєю справедливості Платон -- противник крайнощів: багатства і бідності. Він тонко помічає політичне значення розшарування суспільства, що веде до держави бідних і багатих. Його ідеалом є аристократичне державне упорядкування.

Ідеї патріархального розвитку держави набули поширення у XVII ст. завдяки праці англійця Фільмера «Патріарх», у якій він доводить, що влада походить від Бога, він передав її своєму старшому синові -- патріарху, а той у свою чергу -- своїм нащадкам -- королям [2.1, c. 37].

Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

1.2 Теологічна теорія

Однією з найдавніших є теологічна теорія походження держави. Теократична ідея є політизованим віровченням, заснованим на тому, що царства Божого, істинного правопорядку можна досягти лише завдяки панівній ролі церкви і верховних священнослужителів у державному житті. Залежно від форми вираження Божої волі, теократія може бути безпосередньою, коли божественні настанови не зафіксовані в писемних джерелах, а їх виражають представники (посланці) Бога усно, і представницькою, для якої характерним є вираження норм божественного закону в писаннях, священних книгах тощо. У теократії керівними засадами є не індивідуальна воля окремих людей, а найвища, божественна першооснова, або воля провидіння, яка через церковних ієрархів проникає в усі сфери державного життя, підпорядковує їх собі й веде державу шляхом, найкращим з усіх можливих, тому що його означив сам Бог.

Зазвичай теократичні ідеї розвивались у межах віровчень, у багатьох з яких домінували уявлення про найвище, ідеальне (райське) суспільство, де люди живуть під безпосереднім божественним керівництвом у повній гармонії з Божою волею. Тут панує добро, справедливість, немає жодних людських вад [1.1, с. 38].

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви -- над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави. Її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Зазначена теорія доволі багатоаспектна, що, безперечно, пояснюється особливими історичними і матеріальними умовами Існування різних держав як Стародавнього Сходу, так і Стародавнього Заходу (Греція, Рим).

У стародавніх народів політико-правова думка має міфологічні витоки і розвиває уявлення про те, що земні проблеми є частиною загальносвітових, космічних, мають божественне походження. У руслі такого розуміння і висвітлюються в міфах теми суспільного і державного ладу, земного життя людей, їх взаємовідносин між собою, прав і обов'язків.

Сучасне трактування божественної концепції походження права побудоване таким чином, що формує виключно позитивістське уявлення про право. Більшість авторів традиційно наводять приклади в образі божественного дару людям переліком письмових встановлень, законів, наприклад: Закони Хаммурапі, Закони Ману, скрижалі Бога, вручені Мойсеєві, Коран і тому подібне [1.2, с. 36].

1.3 Договірна теорія

Договірна (природно-правова) теорія (Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія ґрунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним.

В додержавному стані в умовах "золотого віку" (Ж-Ж. Руссо) або "війни проти всіх" (Т.Гоббс) люди жили за своїми природними правами. Але не було влади, яка б могла захистити людину, гарантувати його права на життя, гідність та власність. Для знищення такого соціального порока люди об'єднались і уклали між собою договір про те, що частину своїх прав, наданих їм від народження, вони передають державі, як органу, який представляє їх інтереси, а держава, в свою чергу, зобов'язується забезпечити права людини. Якщо ж умови договору порушуються, то народ має право на революцію. Тут Гоббс з Руссо не погоджується, вважаючи, що, оскільки влада передана монарху, він має необмежені повноваження [1.3, с. 161].

Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Інший англійський філософ Дж. Локк вважав природний стан досить упорядкованим. Життя у ньому регулюється законами природи, продиктованими розумом. Але механізму, здатного забезпечити належне користування своїми природними правами, люди не мають. Причина, що змушує їх перейти до громадянського стану, полягає у ненадійності прав у природному стані, де кожний змушений самостійно обстоювати своє право і карати його порушників. Гарантувати свободу і надійне користування природними правами допомагає укладення суспільного договору. Це більше акт усвідомлення, ніж вияв крайньої необхідності.

Дж. Локк визначав державу як сукупність людей, що об'єднались в одне ціле під егідою ними ж встановленого спільного закону і створили судову інстанцію, здатну згладжувати конфлікти між ними і карати злочинців. Ця політична спільнота створена вільними індивідами з метою надійного забезпечення своїх громадянських інтересів: життя, здоров'я, природних прав, свобод, особистої безпеки і володіння такими зовнішніми благами, як гроші, земля, речі і т. п. Усе це Дж. Локк називав одним словом -власність. "Великою і головною метою об'єднання людей в державу і передачі ними себе під владу уряджу є збереження їх власності" [4.1, с. 203].

Вважалося, що логічна аргументація на користь договірної теорії держави не відповідає висновкам історичного дослідження як правової науки (позиція історичної школи права), так і реальному факту походження держави в суспільстві (соціологічний напрям правознавства). Метафізичний характер цього поняття, що зустрічається у Канта і його школи, став предметом критики з позицій діалектичного методу в філософії права Гегеля і з позицій загальнонаукового методу індукції, використовуваного в побудові позитивної правової теорії. Неокантіанська школа XIX ст., представники якої сповідували в науці світоглядні принципи ідеалізму, започаткувала основи нормативно-філософського підходу в праві, розглядаючи критичний метод Канта з гносеологічних позицій (як метод трансцендентальної дедукції понять), але не змогла приділити достатньо уваги обґрунтуванню нормативної природи поняття суспільного договору [1.4, с. 49].

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором. Їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту [1.5, с. 25].

1.4 Органічна теорія

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава -- це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, ґрунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

У державі всі її частини виконують певні функції: уряд - функції мозку; нижчі класи реалізують внутрішні функції, займаються землеробством, скотарством, забезпечують життєдіяльність суспільства; існує спеціальна розподільча система - торгівля, транспорт, засоби зв'язку; панівні класи відповідають за зовнішні функції (забезпечення оборони). Держава виникає внаслідок наступальних і оборонних війн одних суспільств проти інших. Спочатку обов'язком держави стає захист суспільства від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Потім основне своє завдання влада починає вбачати у забезпеченні благополуччя всього суспільства.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.

Позитивним можна назвати обгрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

1.5 Теорія насильства

Теорія насильства, звичайно, має серйозне історичне підґрунтя. Історія дає багато прикладів, як змінюється життя народу після завоювання його іншим народом. Переможці майже завжди відіграють керівну роль у суспільстві, вони також займають керівні посади в державі, що створюється після завоювання. Однак теорія насильства не є універсальною, оскільки не може пояснити процес виникнення всіх без винятку держав. Не завжди цьому факту передує війна. Залишається відкритим питання і про причини воєн. Адже не може спільнота, в якій ще не відбулися зміни, що свідчать про перехід від додержавного стану до державного, розпочати таку війну, яка потягне за собою фундаментальні зміни в житті іншої спільноти.

Насильство, пов'язане із завоюванням одного народу іншим, існувало в суспільстві, починаючи з часів появи людини. Але виникнення держави відноситься до більш пізнього історичного періоду [4.2, с. 30].

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга -- частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського -- одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна -- владує, інша -- гнобиться. Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство -- боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -- відіграло певну роль у створенні США.

Таким чином, згідно з цією концепцією, держава -- це організація панування одного племені над іншим, яка виникла шляхом насильства. А це насильство і підпорядкування володарюючим підвладних є основою виникнення економічного панування. В результаті воєн племена перетворюються в касти, стани і класи. Завойовники перетворювали підкорених на рабів -- на "живе знаряддя". Але прихильники теорії насильства не можуть пояснити, чому тільки на певній стадії завоювання з'являються приватна власність, класи і держава. Відомо, що насильство лише впливає на процес утворення держави (древні германці), але без відповідних економічних чинників воно не може бути причиною їх виникнення.

1.6 Класова теорія

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.Ленін) ґрунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління. Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава -- не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства. Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники -- психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

1.7 Патримоніальна теорія

Патримоніальна теорія походження держава. Цю теорію було обгрунтовано в період феодалізму, економічною основою якого виступала феодальна система землеволодіння, а політична -- ієрархічна структура влади з її пірамідою: король (монарх, цар), князі, бояри, феодали, дворяни, поміщики. З позицій цієї концепції держава розглядалась як велике помістя (землеволодіння) її верховного власника -- короля або царя. Вона відповідала феодальному способу виробництва і певному типу земельної власності.

Автором патримоніальної теорії став Галер. Представники цієї теорії вважають, що держава виникла з земельної власності. З давніх часів між племенами, общинами виникали сварки за територію. Відомо, що право на землю є першоосновою панування над територією. Спочатку земля належала племені, потім була у руках вождя, а далі поступово перейшла до влади державної. Не можна заперечити логічність даної теорії, але існування однієї тільки території не досить для заснування держави. Це більше схоже на сходинку у процесі виникнення держави. Логічним продовженням патримоніальної теорії може бути договірна теорія або теорія насильства [1.6, с. 149].

У період абсолютизму монарх, який ототожнював себе з державою і якому належала вся земля, мав право наділити (віддати) у власність дворянам та іншим феодалам землю разом із населеними пунктами і людьми, які проживали на ній. Земля надавалася за державну службу або за відповідні послуги монарху, або за державні заслуги. Право власності на землю було першоосновою панування над територією. Ці відносини були характерними для Німеччини, Росії, Франції, Англії. У той період державні посади продавались як будь-яка власність. Військова служба не вважалася державним обов'язком, а була заснована на договірних засадах найму. Податки розглядалися не як державний обов'язок, а як ганебний знак особистої залежності і підпорядкованості. Необхідні витрати на державні справи покривалися тільки із приватного бюджету монарха. Органи управління (міністри тощо) вийшли із приватних послуг монарха. Такий поступовий перехід, перетворення всіх приватних відносин у публічні, зазначає Г. Ф. Шершеневич, не дає можливості точно визначити момент народження держави.

Патрімоніальна теорія намагалься вивести державну владу із права власності на землю, щоб обґрунтувати "власне право" государя (монарха). Держава виникає там, де є поземельна власність; де немає держави, там не може бути поземельної власності. У дійсності право власності виникало насильницьким способом, право володіння виникало, набувалось і охоронялось власною силою. Тому ця теорія, з позицій історичної дійсності, пересувається в теорію завоювання, або насильства [1.7, с. 55].

1.8 Інші теорії походження держави

Учення про державу Г.-Б.-Ф. Гегеля. Своєрідну теорію походження держави створив видатний представник німецької класичної філософії Г.-В.-Ф. Гегель. Він стверджував, що в основі всіх явищ природи і суспільства, а отже, держави і права, лежить абсолютний духовний і розумний початок -- "абсолютна ідея" ("світовий розум", "світовий дух").

У своєму творі "Філософія права" Гегель із позицій об'єктивного ідеалізму критикує теорію договірного походження держави. Він визнає заслугу Руссо у тому, що той бачив основу держави в спільній волі, але помилка Руссо, на думку Гегеля, полягає втому, що він виводить спільну волю з волі окремих особистостей, в той час, як воля держави є щось об'єктивне, сам по собі розумний початок, незалежний у своїй основі від визнання волі окремих осіб.

Будучи об'єктивним ідеалістом, Гегель виводив державу і право з абсолютної ідеї, з вимог розуму. Він оспорював тезу прихильників договірної теорії проте, що держава створена людьми для забезпечення й охорони свободи особистості і власності. На думку Гегеля, держава не страхова установа, вона не служить окремим особам і не може бути їх творінням. Держава є вищою формою реалізації моралі. Вона не служить чиїмось інтересам, а є абсолютною самоціллю. Інакше кажучи, держава не служить, а панує, вона не засіб, а ціль, ціль у собі, вища за усі цілі.

Держава має вище право по відношенню до особистості, а вищий обов'язок останньої -- бути гідним членом держави.

Гегель відкидає народний університет як підставу держави й ідею демократії, що випливає з нього. Верховна влада, на думку Гегеля, не може виражати інтереси народу, тому що народ не тільки не знає, чого хоче "розумна воля", але не знає навіть того, чого він самий хоче.

Таким чином, вчення Гегеля про державу було спрямоване проти теорії договірного походження держави, природних і невідчужуваних прав людини, а в кінцевому підсумку проти ідей і цілей буржуазно-демократичної революції. По суті, гегелівська формула "Усе дійсне розумно" виправдовувала феодально-абсолютистський лад Прусської держави. Якщо ідеологи революційної буржуазії (Локк, Руссо та ін.) розвивали вільні від релігії погляди на державу, то Гегель у витончено-містичній формі відроджував релігійно-теологічне вчення про неї. У його вченні держава зображується як втілення вищих моральних цінностей, він створює справжній культ держави, повністю підпорядковуючи їй людину [2.2, с. 48].

Космічна теорія. Держава і право завезені до нас іншими цивілізаціями.

Гідравлічна (іригаційна) теорія. В її основі лежить концепція К. Витфогеля, відповідно до якої обґрунтовується виникнення державу країнах Древнього Сходу: Древньому Єгипті, Шумері, Древньому Китаї та інших країнах.

Згідно з "гідравлічною" ("іригаційною") теорією К. Віттфогеля передумовою ранньої державності був перехід до ірригаційного землеробства. Його впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподарської продукції, а ще й створювало необхідні організаційні умови розгалуженого державного апарату. Віттфогель пов'язував деспотичні форми держав азіатського способу виробництва з будівництвом іригаційних споруд, для чого необхідно було жорстке централізоване управління і підпорядкування. Деспотизм він називав "гідравлічною" цивілізацією. Ця теорія має локальний характер: пояснює виникнення держави в регіонах з жарким кліматом і не пояснює особливості процесу державотворення в інших регіонах [1.8, с. 24].

К. Витфогель вважав, що головною причиною виникнення держав у країнах цього регіону була нагальна потреба організувати великі маси людей для будівництва іригаційних споруд (каналів, дамб, водопідйомників і тощо). Без вирішення завдання забезпечення водою відповідних регіонів люди буди приречені або на зміну місця проживання, або на смерть.

Ця теорія може бути визнана науковою, оскільки історичний досвід свідчить про те, що вирішальну роль у виникненні держав у цих країнах відіграла зазначена вище потреба. Зрозуміло, що її не можна розглядати в якості єдиної, але те, що вона була ведучою -- безумовно.

Технократична теорія. Держава виникає як необхідний результат оволодіння людиною технікою.

Спільним для представників техніко-економічних теорій походження держави є переконання в тому, що розкладання первісного суспільства було пов'язане передусім із виникненням виробничих (замість збиральних) видів господарювання і їх розвитком. Автор теорії "неолітичної революції" Г. В. Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив зростання виробництва, яке привело до збільшення населення, поглиблення спеціалізації праці, соціальної та майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави.

Спортивна теорія Хосе Ортега і Гассета пояснювала виникнення держави разом з появою різноманітних ігор та фізичних вправ, а також спорту в цілому. Розвиток виробничих сил привів до ускладнення виховання людей взагалі та появи фізичного виховання. У зв'язку з частими стихійними лихами, сутичками між сусідніми племенами, а також примітивної форми охоти, на яких гинули кращі чоловіки, рід ніс збитки. Для того, щоб рід не вимер старійшини запрошували чоловіків з інших племен та між ними влаштовували змагання. Переможців залишали та робили повноправними членами роду. Для проведення таких змагань створювались спеціальні органи, функції яких схожі з функціями держави. У подальшому ці органи почали брати на себе виконання і інших суспільних функцій.

Представником дифузійної теорії є Гребнер. Вона була висунута як результат осмислення процесів державотворення, що інтенсивно почали розвиватися в XIX - XX ст. Держава, згідно даної теорії, виникає в результаті передачі досвіду управління великими загонами людського суспільства від одних народів іншим або як результат поширення досвіду державно-правового життя на ті регіони земної кулі, де він ще не використовувався. Дійсно, багато народів побудували свою державність, використовуючи державно-правовий досвід інших країн, проте дана теорія все ж не пояснює виникнення первинної теорії походження права.

Психологічна теорія пов'язана з іменами Л.Й. Петражицького, Г.Тарда. За цією теорією держава виникла внаслідок особливих властивостей психіки людини. Начебто людській психіці притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва [19, с. 16].

Деякі автори виділяють і інші теорії походження держави.

Отже, сучасний розвиток суспільного життя дає змогу говорити про те, що кожен із зазначених підходів має певний сенс, проте не охоплює феномен держави як цілісність. Державний механізм суспільної регуляції настільки складаний і своєрідний, що не може бути охоплений якимось одним підходом. потрібне всебічне бачення держави. А це зумовлює необхідність нового прочитання праць Платона і Хоми Аквінського, Н. Макіавеллі і Г. Гегеля та інших теоретиків держави.

2. Умови укладнення шлюбу за законодавством України

Умови укладення шлюбу - це обставини, необхідні для державної реєстрації укладення шлюбу і визнання його дійсним, тобто таким, що має правову природу (зміст).

Умовами укладення шлюбу є:

1) добровільність (ст. 24 СК України). Взаємна згода чоловіка і жінки на укладення шлюбу має бути висловлена ними особисто. Укладення шлюбу через представника не допускається.

Відповідно до ч. 1 ст. 40 СК України шлюб, зареєстрований без вільної згоди жінки та чоловіка, за рішенням суду, визнається недійсним.

Наприклад, трапляються випадки укладення шлюбу під впливом насильства, коли згода на вступ у шлюб була надана особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску. При цьому немає значення, хто саме застосовує цей тиск - друга особа, яка укладає шлюб, родичі, друзі чи взагалі сторонні люди. Також немає значення, в чиїх інтересах здійснюється таке насильство.

У будь-якому разі шлюб, зареєстрований під впливом насильства, буде визнаний недійсним. Під впливом обману шлюб вважається укладеним тоді, коли майбутній дружині (чоловіку) навмисно надаються неправдиві відомості або ж свідомо замовчуються деякі факти, що мають для того, хто погоджується на шлюб, істотне значення. Але необхідно зважати на те, що обман, щоб бути підставою недійсності шлюбу, має стосуватися не мотивів укладення шлюбу (скажімо, якщо дружина вважала, що чоловік одружується з нею через кохання, тоді як він просто бажав мати дитину), а особи другого з подружжя (напр., наявність у нього дитини, судимості) чи взагалі його фізичної ідентифікації (коли особа свідомо видає себе за іншу).

До шлюбу, укладеного без вільної згоди, належить і шлюб, який зареєстрований хоч і з дієздатною особою, але яка на момент його укладення перебувала в такому стані, що не усвідомлювала своїх дій та (або) не могла керувати ними, адже за таких обставин була не в змозі висловити свою вільну згоду на вступ у шлюб (нервовий стрес, психічний розлад, фізична травма, алкогольне сп'яніння). Суд не тільки встановлює ці обставини за показаннями свідків, а й призначає судово- психіатричну експертизу.

Добровільність вступу у шлюб виражається у спільній заяві про реєстрацію шлюбу, яка подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їх вибором (ч. 2 ст. 28 СК України) - особисто.

Виняток передбачений ч. З ст. 28 СК України, а саме: така заява може бути подана їх представниками, лише підписи мають бути нотаріально засвідчені. Така заява є чинною протягом трьох місяців з дня її подання;

2) другою обов'язковою умовою укладення шлюбу закон визначає досягнення особами, які вступають у шлюб, шлюбного віку. Відповідно до ст. 22 СК України, шлюбний вік для чоловіка і жінки становить 18 років (досягли соціальної, фізичної та психічної зрілості). Такого вівсу вони мають досягнути на день реєстрації шлюбу, а не на день подання заяви в органи ДРАЦС. шлюб держава законодавство право

У ч. 2 ст. 23 СК України передбачено можливість надання права на шлюб особам, які досягли 16 років. Для цього необхідно мати рішення суду.

Заява про надання особі, яка досягла 16 років, права на шлюб (ст. 23 СК України) повинна розглядатися судом в окремому провадженні (ч. З ст. 234 ЦПК України). При цьому до участі у справі залучаються один або обоє батьків (усиновлювачів) неповнолітньої особи, піклувальник, особа, з якою передбачається реєстрація шлюбу, а також інші заінтересовані особи.

Заперечення з боку батьків (піклувальників) щодо надання права на шлюб не є підставою для відмови в задоволенні заяви, оскільки головним критерієм у цій справі є встановлення судом факту відповідності такого права інтересам заявника.

Резолютивна частина рішення повинна відповідати вимогам ч. 2 ст. 23 СК України, згідно з якою суд надає право на шлюб (а не знижує шлюбний вік), а також містити прізвище, ім'я та по батькові особи, право на шлюб з якою надається судом (постанова пленуму ВС України від 21.12.2007 № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя").

Взаємна добровільна згода чоловіка і жінки, які вступають у шлюб, а також досягнення шлюбного віку, як добровільні умови укладання шлюбу, передбачено в законодавстві більшості зарубіжних країн.

Наприклад, ст. 147 ЦК Франції: "Немає шлюбу, якщо немає згоди" (чоловік - 18 років, жінка - 15 років).

Перешкоди до укладення шлюбу - це обставини, за наявності яких державна реєстрація укладення шлюбу неможлива і неправомірна. Перешкоди зазначено у ст.ст. 25, 26 СК України. їх перелік є вичерпним, розширеному тлумаченню не підлягає і включає:

1) перебування хоча б однієї зі сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Ця заборона випливає з принципу одношлюбності (ст. 25 СК України). Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинення попереднього шлюбу (ст. 25 СК України). Якщо особа перебувала в шлюбі раніше, то вступаючи в шлюб вдруге, вона має подати в орган ДРАЦС документ, що підтверджує припинення попереднього шлюбу (свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть, рішення суду про визнання шлюбу недійсним). Ця заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень;

2) перебування жінки та чоловіка між собою в родинних зв'язках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднення та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК України не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем.

Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну. Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які походять один від одного - батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсолютною є також заборона шлюбів між деякими з родичів побічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами. До побічної лінії споріднення відносять також двоюрідних братів і сестер, тіток і дядьків тощо.

Закон забороняє укладення шлюбів між двоюрідними братами і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею, але ця заборона відносна. Заборона укладення шлюбів між родичами прямої і побічної лінії споріднення має як соціально-етичні, так і фізіологічні передумови.

Закон забороняє укладення шлюбів між усиновлювачем і усиновленим та між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем. Ця заборона пов'язується з тим, що між ними виникають відносини, що прирівнюються до відносин між батьками і народженою ними дитиною. Між тим, з цього правила існує виняток. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, що були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК України). У випадку скасування усиновлення допускається укладення шлюбу між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною (ч. 5 ст. 26 СК України);

3) визнання особи недієздатною (ч. З ст. 39 СК України). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України). Ця заборона належить до абсолютної. Згода - обов'язкова умова одруження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже - не може усвідомлювати наслідки даної на одруження згоди. Крім цього, шлюб, укладений із психічно хворою людиною, становить небезпеку для дітей, які можуть народитися в цьому шлюбі, отримавши у спадок психічну хворобу;

4) тяжка хвороба або хвороба, небезпечна для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків. Це відносна обставина припинення шлюбу.

Цей перелік перешкод е вичерпним. Відмова органу ДРАЦС за іншими підставами буде неправомірною.

Орган ДРАЦС на прохання зацікавлених осіб може здійснити необхідну перевірку, або якщо є відомості про певні перешкоди до шлюбу, то державна реєстрація шлюбу відкладається, про що інформуються особи, які подали заяву про вступ до шлюбу.

Список літератури

1. 0снови держави і права: Навч. посіб. / Гусарєв С.Д., Калюжний Р.А. та ін. К.: Либідь, 1997. 208 с.

2. 3абарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К. Основи держави і права: Навч. посіб. К.: Вид-во Паливода А.В., 2009. 240 с.

3. https://zakon.rada.gov.ua ›.

Размещено на Allbest.ru