Свобода совісті та віросповідань в українському та світовому правовому вимірі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода совісті та віросповідань в українському та світовому правовому вимірі

Нестерова М.І.

Анотації

В статті аналізується сутність категорії "свобода совісті", її структура і правове забезпечення. Досліджуються питання співвідношення понять свобода совісті, релігії, віросповідання, церкви. Автором розглядаються основні проблемні моменти в законодавчих документах, що стосуються релігійної свободи. Автор розглядає релігійну свободу як складову конституційного статусу людини, її історичний розвиток та сучасний стан у міжнародному та національному законодавстві.

Ключові слова: свобода совісті, свобода релігії, свобода віросповідання, свобода церкви, правове регулювання.

The article analyzes the essence of the category "freedom of conscience", its structure and legal support. The author studies the issues of the relationship between the concepts offreedom of conscience, religion, religion and church. The author considers the main problem points in the legislative documents relate to religious freedom. Religious freedom is considered as a component of the constitutional status of a person, his historical evolution and nowadays state in international and national legislation. правовий релігія церква

Keywords: freedom of conscience, freedom of religion, freedom of faith, freedom of the church, legal regulation.

Актуальність теми дослідження. Україна є державою з багатими церковними традиціями. Починаючи ще з часів Київської Русі, державні структури завжди намагалися встановити контроль над церквою, і не дивно, бо церква мала значний вплив у суспільстві, складаючи невід'ємну частку його культурного та духовного життя, не кажучи вже про ідеологічні позиції, на яких знаходиться будь-яка релігія.

За радянських часів релігії було завдано значного удару, коли держава намагалася мінімізувати вплив церкви на свідомість людей, пропагуючи атеїстичні погляди. Важко говорити в такій ситуації про свободу переконань, право вільно їх обирати, змінювати і пропагувати.

В наш час Україна та ціла низка країн постсо- ціалістичного простору відмовилися від практики встановлення обов'язкової ідеології та переконань. Ставши на шлях розбудови демократичного суспільства, вона також зіткнулася з проблемою, як саме будувати це демократичне суспільство. Досвід попередніх років був відметений однозначно, а нові відносини, що зароджувалися в суспільстві, вимагали певного досвіду, щоб бути врегульованими і не призвести до кризових явищ.

Серед проблем наукового і теологічного дискурсів у історично-темпоральному аспекті константними у своїй актуальності постають теоретичні й практичні питання, пов'язані зі свободою совісті та свободою релігії. Актуалізація уваги до них вітчизняних і зарубіжних науковців та теологів в останні десятиліття значною мірою обумовлена глобалізаційними процесами, суспільними трансформаціями, прагненнями до утвердження вільного, сповненого справедливості життя людей, а також значного загострення проблем формування світоглядно - смислової (в тому числі й релігійної) бази сучасного буття особистості. Свобода людини є однією з головних цінностей сучасного цивілізованого суспільства, а забезпечення недоторканності свободи особи - однією з головних функцій держави. Проблема свободи совісті і віросповідань повинна розглядатися як явище загрозливе національній безпеці, оскільки своїм фактом вона ставить під загрозу всі демократичні досягнення суспільства.

Свобода релігії і переконань - універсальна, нею повинна користуватись кожна людина, члени традиційних релігійних общин, нових релігійних общин, великі чи малі общини. Демократія не може приймати порушення людської гідності та прав людини в ім'я віри. Релігійні організації, які формуються з громадян, мають підкоритися демократичним законам. Будь-які посягання на громадський порядок і демократію мають каратися. Інколи релігійна практика може обмежуватися демократичними законами, тобто - правами людини. У відповідності до пункту 3 статті 18 Європейської Конвенції з прав людини Міжнародного пакту про громадські і політичні права "свобода сповідувати релігію чи переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом і необхідним для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я та моралі, так само як і основних прав та свобод інших осіб" [5]. Таку свободу повинні поважати у кожній людині. Право мати чи приймати релігію, переконання за власним вибором, яке також включає право змінювати свою релігію чи переконання, не може піддаватись ніяким обмеженням.

Українське суспільство сьогодні характеризується все більше зростаючим інтересом до релігії як однієї з центральних галузей людського життя. Окрім того, в політології, релігієзнавстві, культурології відбувається переорієнтація на антропологічний аспект, на розкриття індивідуального, самобутнього в людині, її ставлення до самої себе, до інших людей, до Бога і світу. Церква як інституція аналізується в контексті сучасних глобалізаційних процесів, суспільних трансформацій та змін, а також значної актуалізації питань формування світоглядно-смислової бази особистості, її самоідентифікації. Йдеться про аналіз свободи совісті в політологічному, культурологічному, релігієзнавчому, аксіологічному і юридичному вимірах. Окрім того, для сучасної України важливим постає досвід країн колишнього соціалістичного простору. Ці країни мають неабияку історію становлення і розгортання державно-церковних відносин, досвід розбудови цих відносин у сучасному соціокультурно- му просторі. Очевидно, що кожна з країн має свою специфіку, але також існують і спільні риси, які є характерними для країн постсоціалістичного простору. Дотримання і захист прав людини у сфері свободи релігії і переконань - важливе питання внутрішньої політики кожної держави і предмет особливої уваги всієї міжнародної спільноти. Свобода совісті, свобода віросповідання - постають основою буття демократичного суспільства, важливою передумовою правової демократії та існування інших прав і свобод людини як особи.

Ступінь розробленості проблеми. Питанням свободи совісті та свободи релігії присвячений значний масив наукової літератури, міжнародні конференції та семінари. Значну увагу приділяють зазначеній темі і вітчизняні науковці, на дослідження яких ми будемо спиратись у даній роботі, зокрема В. Єленський, А. Колодний, Л. Конотоп, П. Яроцький, Л. Филипович. Для даного дослідження є важливим розгляд проблем свободи совісті які окреслюються у християнському віровченні, позиції католицької Церкви (Другий Ватиканський Собор 1965р.), ісламі, протестантизмі та міжнародних документах.

В структурі сучасного релігієзнавства, набирає все більшої актуальності нове дисциплінарне утворення - правологія релігії. Саме визначення "право- логія релігії" перебуває на етапі свого становлення, оскільки досить складно окреслити предметне поле, яке повинна займати ця дисципліна. Однак проблеми свободи совісті, переконань, міжнародні правові акти законодавчого забезпечення свободи буття релігії в сучасному світі мають бути охоплені предметним полем дисципліни. До категоріально-понятійного апарату правології релігії входять такі поняття, як: "свобода совісті", "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода церкви" тощо. Розгляд історичних етапів виникнення і співвідношення між ними дасть змогу краще зрозуміти логіку становлення і розвитку свободи совісті.

На сучасному етапі розвитку суспільства активізувалась увага вітчизняних і зарубіжних науковців до питань, що стосуються свободи совісті та свободи релігії. Однією з причин невичерпності теми свободи, є те, що кожна епоха, культура, розуміє цей феномен по своєму. Інтерпретації можуть залежати від різного роду факторів. Поняття "свобода совісті" і "свобода релігії" постають основою функціонування демократичного суспільства, передумовою всіх інших прав які дані людині. Тут можна згадати слова Кароля Войтили про те, що громадянське і суспільне право на свободу релігії, торкаючись найглибшої духовної сфери, стає немов би точкою відліку і мірилом інших основних прав [6, с. 88].

Ще з доби Античності проблема свободи не була позбавлена уваги мислителів, які розглядали її у співвіднесеності до необхідності. В подальшому, епоха середньовіччя примирила свободу і необхідність, і та стала розумітись як здатність надана людині Богом. На думку дослідника В. Савельєва: "У добу Відродження та Реформації, існувало два відмінні підходи щодо вирішення проблем свободи совісті. Перший з них характеризується прогресивною соціально-політичною спрямованістю й орієнтований на принцип гуманізму й намагання звільнитися від впливу церкви та релігії. Другий - обмежений щодо вирішення антиклерикальних проблем та проблем секуляризації - виражав прагнення буржуазії до підкорення собі церкви" [8]. У новочасну добу свобода постає як моральна проблема. Людина розглядається як вільна від примусу і здатна реалізувати свій потенціал. Осмислення свободи спочатку поставало як окрема проблема, але з часом перейшло і до релігійної площини.

Сьогодні, як можна побачити з аналізу літератури, переважає правова парадигма свободи совісті і свободи релігії, яка склалася історично. Такий підхід знайшов своє відображення у відповідних конституційних нормах, законодавчих документах багатьох країн світу, міжнародних актах щодо права на свободу думки, совісті, релігії. Варто зазначити, що право на свободу совісті, віросповідання було генетично першим із прав людини. Це право є найстарішим із міжнародно визнаних прав. Ще імператор Костянтин у 313 році підписав "Міланський едикт про віротерпимість" який проголосив свободу сповідання релігії. У 1648 році з часу укладення миру у Вестфалії, праву на свободу релігії було надано міжнародний захист. Протягом наступних століть, особливо після другої світової війни, це право увійшло до конституцій більшості країн світу.

У міжнародних документах, зокрема "Загальній декларації прав людини (1948)", "Європейській конвенції з прав людини (1950)", "Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966)", "Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань (1981)" сформована основа сучасного розуміння свободи совісті та свободи релігії [2]. У правовому аспекті зміст свободи совісті найповніше викладено у ст.18 Загальної декларації прав людини: "Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії, це право включає свободу міняти свою релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно в навчанні, богослужінні і виконанні релігійних і ритуальних порядків" [5]. Ст.29 цього документу говорить: "При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише тих обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших й задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві" [5]. Важливим моментом є те, що свобода совісті почала усвідомлюватись як право на власний вибір релігії, переконань, думок та їх вільне вираження.

Варто розглянути позиції деяких конфесій щодо розуміння і ставлення їх до проблем свободи совісті та свободи релігії. Для християнської традиції свобода людини є природною характеристикою, моральним відродженням людини. Католицька церква спочатку відкидала висунуту просвітництвом концепцію людських прав, виступала проти свободи совісті. Ідеальною картиною для неї була єдність усіх у єдиній правдивій католицькій вірі і заперечення релігійної свободи. Папи, здебільшого, критикували ідеї прав і свобод людини. Папа Пій XI стверджував, що у католицькій церкві не може стояти питання про свободу совісті [4, с. 312-328]. Позицію католицької церкви щодо свободи релігії, викладено у Декларації "Dignitatis Humanae" ("Гідності людської", 1965 р.) у ній сказано, що "Людська особа має право на релігійну свободу. Дана свобода проявляється у тому, що всі люди повинні бути вільними від примусу, чи з боку одиниць, чи з боку спільнот щоб у справах релігійних нікого не було змушено вчиняти проти власної волі" [3]. Саме питання релігійної свободи викликало най- бурхливішу дискусію. Декларація пройшла 7 редакцій перед виходом у широкий загал.

Протестантські церкви виступають на захист і підтримку свободи совісті як основного права людини у відповідності до біблійного вчення і міжнародно визнаних правових документів.

Якщо говорити про свободу вибору релігії в ісламі, то Коран проголошує, що немає примусу в релігії. Права людини і її свободи визнаються дарунком Аллаха, тому їх дотримання вважається обов'язковим, зневажання перешкоджання їм заборонено.

Право на свободу часто межує зі свободою вираження думок, мирних зібрань, об'єднань. Держава не повинна втручатися у питання свободи релігії, часто можна побачити підміну понять і при збереженні основних принципових положень в правових актах багатьох країн, як правило, присутні власні версії тлумачення означених прав, що шкодить правовій системі і ставить під сумнів дієздатність законодавчої бази різних країн. "Вважається, що за останні двадцять років міра релігійної свободи в світі значно зросла. З іншого боку масштабне повернення релігії на публічну арену, в глобальну політику та міжнародні відносини призводить до піднесення рівня релігійної нетерпимості, а подекуди і спроб обмежити свободу іновірців. У деяких країнах джерелом дискримінації є національне законодавство або політика влади, в інших стихійна ворожнеча між послідовниками різних конфесій" [4].

Проблеми з забезпеченням прав на свободу релігії часто пов'язані з політичним контекстом, характером політичних режимів і рівнем суспільного розвитку. Перш за все треба вказати витоки існуючих проблем в сфері забезпечення означених прав. Проблеми виникають вже на етапі формування дефініцій: "свобода совісті", "свобода релігії". Принципово важливо, що в міжнародних правових документах використовується термін "право на свободу". Справа в тому, що право на свободу має забезпечувати держава. Держава забезпечує ці права і встановлює правила користування ними. Термін "право на свободу" означає наявність гарантій невтручання з боку держави.

Демократичні країни гарантують свободу об'єднань, мирних зібрань, релігії, переконань і забезпечують право на цю свободу. Такий підхід гарантує свободу вибору і не потребує спеціальних законів про суспільні об'єднання чи релігійну діяльність. На відміну від демократичних країн Європи країни регіону Центральної Азії виходять з позицій не гарантії, а забезпечення права на об'єднання, релігію та інше, встановлюючи певні обмеження. Ці обмеження встановлюються довільно, безпідставно і стають основою привілеїв які надає держава.

Наступна проблема витікає із права "кожної" людини на свободу релігії і переконань, в тому числі, дотримуватися, формувати. Вибирати, змінювати уже зроблений вибір. Це правило являється системотвор- чим у сфері прав людини і без його реалізації інші права людини втрачають велику частину реального змісту, залишаючись просто декларацією. Суб'єктом користування і захисту цього права являється не група людей, община чи організація, а кожен. Таким чином, це не колективне а індивідуальне право на свободу, яке реалізується в тому числі і в колективній формі. На практиці пріоритет надається релігійним об'єднанням, а не людині яка стає придатком конфесій, а право "кожного" на свободу совісті залишається в системі права лише в якості декларації.

Правове регулювання в країнах Центральної Азії призвело до виникнення проблем для "кожного" віруючого у зв'язку з розповсюдженням своїх поглядів і переконань. Правове регулювання свободи совісті і релігії в регіонах Центральної Азії здійснюється на основі ряду помилкових концептуальних уявлень, що знаходять своє відображення в законодавстві й правозастосувальній практиці.

Часто в літературі і правових документах автори ігнорують різницю між свободою совісті і свободою релігії, розглядаючи ці поняття як тотожні. Поняття свобода совісті і свобода релігії тотожними не є, але вони тісно пов'язані між собою. Можна говорити про те, що вони співвідносяться як частина (свобода релігії) до цілого (свобода совісті). В. Савельєв дає власне розуміння їх співвіднесеності: "Якщо свобода совісті охоплює своїм змістом широку сферу духовного буття людини, в якій вона самовизначається й самовиражається, то свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат" [8].

Саме починаючи зі свободи совісті - самовизначення у релігійному світогляді, виникають поняття "свободи релігії і віросповідань", саме так поняття "свобода" трансформується у релігійну площину. Розуміння свободи совісті розширювалось і поглиблювалось разом з культурними, соціальними перетвореннями у суспільстві.

Свобода совісті виступає родовим поняттям щодо свободи релігії. В. Савельєв подає наступне визначення: "Свобода совісті - це забезпечення в суспільстві таких демократичних прав і свобод, які реально гарантують особі вільний вибір між релігійним і атеїстичним світоглядом та можливість вільно втілити свої переконання в суспільстві" [8].

Свобода релігії в предметному полі виявляє себе через ті ж елементи, що й свобода совісті: самовизначення, вибір, самореалізація. Розглядаючи свободу релігії треба звернути увагу на два аспекти її проявів. На думку С.А. Авак`яна: "Один аспект - це свобода морально-етичних поглядів людини (тобто, що вважати добром і злом, чеснотою або підлістю, добрим чи поганим вчинком, чесною або безчесною поведінкою і т.д.). Інший аспект свободи совісті - це внутрішня (духовна) можливість особистості вибрати собі подібний ідеал і поклонятися йому. Свобода віросповідання є можливість вірити в існування такого ідеалу не у вигляді когось із оточуючих, а у вигляді незвичайної (божественної) істоти, яка думає про моральну чистоту кожного з нас, що допомагає нам вибрати істинний шлях, який утримує від поганих вчинків, налаштовує на допомогу ближньому" [1].

Якщо говорити про перший аспект, тут мова йде про самовизначення особистості, яке розкривається через поняття "свобода віросповідання".

Другий аспект стосується соціальних, правових можливостей, функціонування релігійних організацій, об'єднань і досить часто в літературі розкриває себе через термін "свобода церкви".

Свобода віросповідань є складовою свободи совісті і постає як свобода вибору релігії, відправлення релігійного культу і виявляє себе як внутрішня здатність особистості до релігійного самовизначення й самореалізації, як її природне право. А поняття свобода церкви характеризує соціально-правові можливості функціонування церкви, релігійних об'єднань, громад віруючих. Це поняття пов'язане з поняттям свобода совісті, однак не є складовою частиною (елементом) її структури. Свобода церкви - це вид суспільної свободи, який включає свободу створення, управління й функціонування релігійних організацій, свободу господарської, фінансової діяльності їх та ін. [7, с. 235].

Висновки. Всі ці частини відтворюють повну картину розуміння свободи совісті і є не від'ємними її складовими. Але не коректне використання понять, які були розглянуті у цій роботі, у правових актах, міжнародних документах і наукових працях, створює незрозумілі моменти щодо правильності і чіткості їх тлумачення. Сьогодні ознакою демократичного суспільства є цілковите дотримання принципів свободи совісті і свободи релігії. Саме держава за допомогою закону встановлює межі прояву свободи совісті.

Список використаних джерел