Державна політика у сфері господарювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Державна політика у сфері господарювання

На доктринальному рівні поняття «державна політика» розглядається з трьох ракурсів:

а) як набір відповідних ідей, поглядів, уявлень, принципів, цілей, пріоритетів та правових засобів, спрямованих на забезпечення оптимального рівня розвитку та функціонування суспільних відносин (однак шляхом поєднання різних за своєю природою явищ (принципи, ідеї + цілі + засоби тощо) досить складно пояснити природу феномену правової політики);

б) як безпосередня діяльність держави у сфері правового регулювання щодо створення та використання механізму правового регулювання (утім, будь-яка діяльність у сфері правового регулювання має здійснюватися в межах правової політики та є нетотожною останній);

в) як напрямки діяльності держави щодо охорони приватних і публічних інтересів, інакше кажучи, як розроблення та реалізація стратегії й тактики державного управління, заснованого на пріоритеті права.

Найбільш виправданими видаються погляди на державну політику як на сукупність принципів, пріоритетів, напрямів діяльності держави щодо охорони приватних і публічних інтересів у тій чи іншій сфері суспільних відносин шляхом юридичного забезпечення всього спектра соціальних, правових та економічних реформ, стабільності та правопорядку в країні.

Важливими формами проведення державної політики в суспільне життя є економічна політика, як засіб відтворення економічного і науково-технічного потенціалу та створення умов для динамічного розвитку суспільного виробництва, та правова політика, як засіб юридичної легітимації офіційного політичного курсу країни, спрямованого на вдосконалення всього комплексу правових засобів.

Державна економічна та правова політика у сфері господарювання мають спільний об'єкт впливу (вся сукупність відносин, що утворюють господарський оборот), спільну мету (забезпечення економічної безпеки, підтримання суспільного господарського порядку в економічній системі України, оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів тощо), спільні напрямки (структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна антимонопольно-конкурентна, бюджетна, податкова, грошово-кредитна, валютна, зовнішньоекономічна політика, цінова політика, політика інституційних перетворень тощо); проте кожній з них притаманні свої форми та система засобів реалізації, спрямованих на досягнення спільної мети.

Формами реалізації державної економічної політики є розробка економічної стратегії та економічної тактики. Економічна стратегія -- обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення великомасштабних економічних та соціальних завдань, питань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання. Економічна тактика -- сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

2. Засоби регулюючого впливу держави на господарську діяльність

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб'єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики. Існує ціла низка критеріїв розподілу методів, але найцікавішим є поділ методів за характером впливу на прямі (адміністративний примус) та непрямі (економічне та інше стимулювання).

Формою державного впливу на господарські відносини доречно визнавати зовнішній вираз дії державних органів, що виникає в процесі реалізації їх специфічних завдань і функцій у разі застосування обраного методу державного впливу на економіку.

Розрізняють такі основні правові форми: планування (директивне й індикативне), індивідуальне управлінське рішення, контроль, нагляд, координація, формування звітності, інформаційне забезпечення суб'єктів господарських відносин, припинення правопорушень, поновлення правового становища, покарання винних у порушенні господарського законодавства, нормативне регулювання тощо.

ГК оперує терміном «засоби регулюючого впливу», щоправда не даючи його визначення, а лише наголошуючи, що вони застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного й соціального розвитку. Основними засобами регулюючого впливу держави на суб'єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть установлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

3. Державне замовлення. Державний контракт

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

2. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

3. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

Придбання продукції для пріоритетних державних потреб за рахунок державних коштів здійснюється відповідно до вимог Закону України "Про здійснення державних закупівель".

4. Частину четверту виключено

5. Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб визначаються законом.

6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для пріоритетних державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

1. Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

2. Держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

3. Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому статтею 181 цього Кодексу, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.

4. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену цим Кодексом та іншими законами. Спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

5. Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.



4. Ліцензування, патентування та квотування

Правові засади ліцензування, патентування та квотування певних видів господарської діяльності визначаються, виходячи з конституційного права кожного громадянина, на здійснення ним підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, а також відповідно до принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК України (забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом;вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства та держави; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини тощо).

Ліцензування -- це діяльність органу виконавчої влади, визначеного Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноваженого виконавчого органу Ради [ст. 4; 84] щодо видачі, переоформлення або анулювання ліцензії (дозволу), а також видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням суб'єктами господарювання (ліцензіат) ліцензійних умов при здійсненні ними господарської діяльності, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування .

Правове регулювання ліцензійної діяльності передбачається ГК України [ст. 14] та спеціальними, по відношенню до нього, нормативними актами: Закон України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», Постанови Кабінету Міністрів України № 1698 від 14 листопада 2000 року. «Про затвердження переліку органів ліцензування» та № 756 від 4 липня 2001 року «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності». Дія цих нормативних актів поширюється на всіх суб'єктів господарювання, незалежно від форм їх власності.

Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; захист прав, законних інтересів, життя та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування видів господарської діяльності на території України; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Крім того, ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції або заборони займатися підприємницькою діяльністю.

За чинним законодавством ліцензією визнається документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання (ліцензіата) на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню, на протязі визначеного строку та за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензійні умови -- це нормативно-правовий акт, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певних видів господарської діяльності, для провадження яких необхідні спеціальні знання.

Крім того, до ліцензійних умов входять кваліфікаційні вимоги до працівників суб'єктів господарювання -- юридичних осіб та/або фізичних осіб -- суб'єктів підприємницької діяльності. У разі, якщо для провадження певних видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, необхідні особливі вимоги щодо будівель, приміщень, обладнання, інших технічних засобів, такі вимоги також включаються до ліцензійних умов.

Треба також зазначити, що сьогодні в Україні обов'язковому ліцензуванню підлягають майже 70 видів господарської діяльності. Серед них такі, як пошук (розвідка) корисних копалин, виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами, виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення та боєприпасів до неї, холодної зброї, видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл, виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності, будівельна діяльність, надання послуг з перевезення пасажирів усіма видами транспорту, діяльність арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), професійна діяльність у сфері надання соціальних послуг та деякі інші. Крім того, існує спеціальний порядок отримання ліцензії, який застосовується для окремих видів господарської діяльності, що мають суттєве значення для захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, а також сприяють реалізації єдиної державної політики у сфері господарської діяльності, підтримують стабільність у суспільстві, та який регламентується відповідними законодавчими актами. Це, наприклад: банківська діяльність та діяльність з надання фінансових послуг; зовнішньоекономічна діяльность; діяльність підприємств, які беруть участь або надають телекомунікаційні послуги, а також ліцензування каналів мовлення; діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії; освіти; інтелектуальної власності; виробництва і торгівлі етиловим спиртом, коньячними та плодовими алкогольними напоями; тютюновими виробами; страхування та деякі інші. Порядок отримання ліцензій за такими видами діяльності визначається згідно з законами, що регулюють правовідносини в цих сферах.

Суб'єкт господарювання, який має намір здійснювати вид господарської діяльності, який підлягає ліцензуванню, звертається особисто або через уповноважений орган чи особу до відповідного органу ліцензування з заявою про видачу ліцензії. У заяві повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання -- заявника:

-- для юридичної особи: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код;

-- для фізичної особи платника податків та інших обов'язкових платежів: прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи;

2) вид господарської діяльності на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію (вказаний повністю або частково згідно з вимогами ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»).

На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Бланк ліцензії єдиного зразка затверджується Кабінетом Міністрів України. Бланки ліцензій є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.

Ліцензія, яка видається суб'єкту господарювання, містить у собі такі відомості: найменування органу ліцензування, що видав ліцензію; вид господарської діяльності на право здійснення якого видається ліцензія; дані про юридичну (фізичну особу) -- ліцензіата відповідно до відомостей, що містяться в заяві на видачу ліцензії, дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії; строк дії ліцензії; посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію; дата видачі ліцензії; наявність додатку (із зазначенням кількості сторінок).

Ліцензія підписується керівником органу ліцензування або його заступником та засвідчується печаткою цього органу.

Ліцензування зовнішньоекономічної господарської діяльності здійснюється відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Патентування -- це дії щодо надання/одержання свідоцтва про право займатися підприємницькою діяльністю в певних сферах, які пов'язані з торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України); обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті та з платіжними картками); у сфері грального бізнесу; у сфері побутових послуг; інших сферах господарської діяльності, визначених законом та засвідчення права на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Перелік видів господарської діяльності чітко визначений у чинному законодавстві й не підлягає розширеному тлумаченню.

Відповідно до цього суб'єкту підприємницької діяльності (юридична особа, суб'єкти, які не мають статусу юридичної особи -- резиденти та нерезиденти, а також їх відокремлені підрозділи -- філії, відділення, представництва тощо, які займаються підприємницькою діяльністю), у зазначених вище випадках, видається торговий патент, тобто державне свідоцтво, яке засвідчує право займатися певним видом підприємницької діяльності впродовж встановленого строку.

Торговий патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), -- за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, -- за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Суб'єкт підприємницької діяльності, який припинив діяльність, яка відповідно до закону підлягає патентуванню до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово повідомляє про припинення такої діяльності відповідний державний податковий орган. При цьому торговий патент підлягає поверненню до державного податкового органу, що видав його, а суб'єкту підприємницької діяльності повертається надмірно сплачена сума його вартості.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону .

По суті, квота -- це визначення допустимої частки (частини) від чого-небудь допустимого. У господарській діяльності квотування застосовується з метою встановлення раціональної структури експорту та захисту внутрішнього ринку при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом підприємницької діяльності шляхом видачі разової (індивідуальної) ліцензії. Рішення щодо запровадження режиму квотування експорту (імпорту) приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки України з визначенням списку конкретних товарів (робіт, послуг), що підпадають під режим квотування, і строків дії цього режиму.

За видами квоти поділяються на:

-- квоти (контингенти) глобальні, тобто такі, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

-- квоти (контингенти) групові, тобто такі, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

-- квота експортна (імпортна), тобто така, що встановлює граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на територію України) протягом встановленого строку та який визначається в натуральних чи вартісних одиницях;

-- квоти (контингенти) індивідуальні, тобто такі, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись;

-- квоти антидемпінгові, тобто такі, що встановлюють граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

-- квоти компенсаційні, тобто такі, що встановлюють граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антисубсидиційного розслідування та/або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

-- квоти спеціальні, тобто такі, що встановлюють граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру.

Квоти на експорт товарів (робіт, послуг) затверджує Кабінет Міністрів України, а їх реалізація здійснюється Міністерством економіки України. По кожному виду товарів (робіт, послуг) може встановлюватися лише один вид квот, а загальний обсяг експорту (імпорту) за ними не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. Треба також враховувати, що товари (роботи, послуги), які експортуються суб'єктами підприємницької діяльності в межах отриманих ними квот або за міжурядовими угодами, державними контрактами, державними замовленнями в обсягах, затверджених Кабінетом Міністрів України, не обкладаються митом.



5. Стандартизація та сертифікація

Важливими елементами механізму управління якістю продукції є стандартизація та сертифікація.

Стандартизація продукції - це встановлення і застосування єдиних правил з метою упорядкування, узаконення й запровадження показників і норм якості продукції, а також відпрацювання у сфері виробництва технологічних процесів і операцій відповідно до цих вимог. Вона є визначальним елементом специфічного менеджменту, що найбільше впливає на процес постійного забезпечення виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції.

У сфері стандартизації та сертифікації функцію управління здійснює Державний комітет зі стандартизації, метрології й сертифікації. Його діяльність визначається і регламентується декретом Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію".

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами:

- урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності, користі для споживачів і держави загалом;

- гармонізація з міжнародними, регіональними і, за необхідності, національними стандартами інших країн;

- взаємозв'язок та узгодженість нормативних документів усіх рівнів;

- участь у розробленні нормативних документів усіх зацікавлених сторін - розробників, виробників, споживачів і органів влади;

- відкритість інформації щодо чинних стандартів і програм робіт зі стандартизації з урахуванням вимог законодавств.

Усі нормативні документи стандартизації (стандарти, правила, норми, умови тощо) повинні бути спрямовані на результат стандартизації - продукцію, товари, роботи, послуги та ін. Для виробників стандарти є зразком і еталоном якості. Будь-які відхилення зумовлюють нестандартність продукції. Водночас стандарти передбачають класифікацію продукції за якістю, поділяючи її відповідно на категорії, сорти і класи. Продукція нижчого класу чи сорту має нижчу реалізаційну ціну, що негативно позначається на результатах господарської діяльності підприємства.

Державна система стандартів вимагає, щоб суб'єкти підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, дотримувались стандартів на всіх стадіях виготовлення, виробництва, реалізації, зберігання, транспортування, ремонту і мали посилання на стандарти, що пройшли державну реєстрацію.

У випадку, коли підприємство здійснює зовнішньоекономічну діяльність, важливим елементом у системі управління якістю продукції є її сертифікація.

Сертифікація - це один із способів підтвердження відповідності продукції висунутим вимогам або оцінка продукції з погляду її відповідності вимогам стандарту.

Сертифікат підтверджує безпечність й екологічну чистоту продукції для споживача, а виробництва - для навколишнього середовища. Він сприяє участі суб'єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному співробітництві.

У практиці застосовуються різні методи підтвердження відповідності того чи іншого виду продукту необхідним вимогам. Це можуть здійснювати виробники, замовники, продавці або незалежні органи й організації. Незалежним може бути державний нагляд за дотриманням обов'язкових вимог стандартів, технічний і санітарний нагляд за безпекою, а також відомчий контроль і приймання продукції для державних потреб.

Відповідні органи сертифікують продукцію, видають сертифікати відповідності та ліцензії, а також призупиняють або скасовують їхню дію.

В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію. Обов'язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління суб'єктами господарювання з метою визначення відповідності продукції вимогам стандартів. Обов'язкова сертифікація продукції проводиться на ЇЇ безпечність та екологічність з метою виходу на міжнародний ринок.

Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, що не підлягають обов'язковій сертифікації. Без добровільної сертифікації продукція реалізується, зазвичай, за цінами, у кілька разів нижчими від світових. Тому вона підтверджуючи високу якість продукції, є необхідною умовою зміцнення ринкової позиції підприємств.

6. Надання дотацій, компенсацій та субсидій

контракт ліцензування дотація стандартизація

3.01.2010 року КМУ була схвалена Концепція реформування системи державної допомоги суб'єктам господарювання. За цією Концепцією державна допомога суб'єктам господарювання (далі - державна допомога) є одним з інструментів стимулювання господарської діяльності для досягнення економічних, соціальних та політичних цілей, зокрема для підвищення конкурентоспроможності таких суб'єктів на зовнішньому і внутрішньому ринку. Однак внаслідок надання державної допомоги створюються сприятливі умови для провадження окремими суб'єктами господарювання господарської діяльності або окремих її видів та знижується їх мотивація до підвищення ефективності такої діяльності.

Питання щодо надання державної допомоги регулюється Господарським та Бюджетним кодексами України, Законами України "Про стимулювання розвитку регіонів", "Про захист економічної конкуренції", "Про розвиток та державну підтримку малого і середнього підприємництва в Україні", Концепцією державної промислової політики, схваленою Указом Президента України від 12 лютого 2003 р. № 102, Державною програмою розвитку промисловості на 2003-2011 роки, схваленою постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 2003 р. № 1174, Концепцією перебудови системи державних субсидій, що надаються галузям національної економіки, затвердженою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 р. № 182.

Існують різні види державної допомоги, зокрема вибіркові податкові пільги, пільгові кредити, компенсації, гарантії та субсидування заробітної плати. Найпоширенішим видом державної допомоги є пряма субсидія.

Бюджетні дотації, субсидії та субвенції - це три види прямих бюджетних трансфертів. Вони передбачаються різними нормативно-правовими актами.

Дотацію визначають як асигнування з державного бюджету на покриття збитків, доплати на безповоротній основі. Розрізняють бюджетні дотації та дотації окремим організаціям. Під субсидіями розуміють невідплатні поточні виплати підприємствам, які не передбачають компенсації у виді спеціально обумовлених виплат або товарів і послуг в обмін на проведені платежі, а також видатки, пов'язані з відшкодуванням збитків державних підприємств. Підприємства, які одержують кошти за бюджетними трансфертами, отримують статус одержувачів бюджетних коштів. Такі одержувачі будуть підпадати під відповідний контроль з боку держави щодо витрачання бюджетних коштів, а також на них покладається обов'язок звітуватися за одержані бюджетні кошти. Такими підприємствами є підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, одержують безпосередньо через розпорядників кошти з бюджету як фінансову підтримку, або уповноважені органами державної влади на виконання державних цільових програм та надання послуг. Держава може надавати дотації суб'єктам господарювання незалежно від форм власності.

Держава може надавати дотації громадянами-суб'єктам господарювання на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації. Суб'єктом отримання компенсацій або доплат законодавець визначає сільськогосподарського товаровиробника, який реалізує свою продукцію державі за державним замовленням.

Наприклад, в разі створення додаткових робочих місць з повною компенсацією витрат на заробітну плату нових працівників відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" та Закону України "Про зайнятість населення" суб'єкт господарювання може отримати дотацію для працевлаштування безробітних за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Відповідно до ст. 26 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавцю, який працевлаштовує на нове робоче місце громадян, зазначених у ч. 1 ст. 14 Закону України "Про зайнятість населення" (крім тих, які визначені п. 7 ч. 1 ст. 14), та яким надано статус безробітного, за направленням територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, строком не менше ніж на два роки щомісяця компенсуються фактичні витрати у розмірі єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за відповідну особу за місяць, за який він сплачений.

Компенсація виплачується протягом одного року з дня працевлаштування особи за рахунок коштів, передбачених у бюджеті Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, коштів Державного бюджету України для забезпечення молоді, яка здобула професійно-технічну або вищу освіту, першим робочим місцем за отриманою професією (спеціальністю) та Фонду соціального захисту інвалідів (у разі працевлаштування інваліда, який зареєстрований в установленому порядку як безробітний, але якому відповідно до законодавства допомога по безробіттю не призначається), у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку.

У разі звільнення працівника, за якого виплачувалася компенсація відповідно до ч. 1 ст. 14 зазначеного Закону, з ініціативи роботодавця або за згодою сторін до закінчення дворічного строку з дня працевлаштування сума виплачених коштів повертається в повному обсязі до бюджету Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття або Фонду соціального захисту інвалідів залежно від джерела компенсації або на його робоче місце за направленням територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, у межах дворічного строку працевлаштовується інший безробітний.

У разі звільнення працівника, за якого виплачувалася компенсація відповідно до ч. 1ст. 26 Закону України "Про зайнятість населення", за угодою сторін на його робоче місце за направленням територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, у межах дворічного строку працевлаштовується інший безробітний.

Зазначена в компенсація не виплачується у разі, коли роботодавець:

1) має заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та/або страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування;

2) визнаний у встановленому порядку банкрутом або стосовно нього порушено справу про банкрутство.

Іншим прикладом є те, що відповідно до статті 13 Закону України "Про державну підтримку сільського господарства України" фінансова підтримка суб'єктів господарювання агропромислового комплексу здійснюється через механізм здешевлення кредитів та компенсацію лізингових платежів. Здешевлення кредитів здійснюється в режимі кредитної субсидії і полягає у субсидуванні частини плати (процентів) за використання кредитів, наданих банками в національній та іноземній валюті.

Компенсація лізингових платежів полягає в частковому відшкодуванні сплачених суб'єктами господарювання агропромислового комплексу лізингових платежів за придбані техніку та / або обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу.

Законом передбачено, що кредитна субсидія і / або компенсація лізингових платежів надаються особам, які є суб'єктами господарювання агропромислового комплексу. Кредитна субсидія і / або компенсація лізингових платежів надаються на конкурсній основі суб'єктам господарювання агропромислового комплексу за кредитами, залученими в поточному році, перехідним кредитами, залученими в попередні роки, та / або договорами фінансового лізингу поточного або попередніх років.

Відповідно до закону, компенсації підлягає частина лізингових платежів суб'єктів господарювання агропромислового комплексу, сплачених відповідно до договорів фінансового лізингу техніки та / або обладнання для агропромислового комплексу, яке використовується зазначеними суб'єктами у господарській діяльності.

Надання субвенцій для реалізації інвестиційних програм (проектів) відповідно до ст. 105 Бюджетного кодексу України ґрунтується на таких основних принципах:

1) принцип об'єктивності та відкритості - отримувач субвенції визначається за прозорими процедурами;

2) принцип єдності - розподіл коштів має забезпечити реалізацію системи національних цінностей і завдань інноваційного розвитку та сприяти зменшенню відмінностей в рівні життя населення різних регіонів країни;

3) принцип збалансованого розвитку - надання державної підтримки територіям з урахуванням їх потенціалу;

4) принцип цільового використання коштів - субвенція використовується виключно на мету, визначену її надавачем, з урахуванням прогнозних та програмних документів економічного та соціального розвитку країни і відповідної території, державних цільових програм, прогнозу бюджету на наступні за плановим два бюджетні періоди.

7. Правове регулювання цін та ціноутворення

Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільно необхідними затратами праці. Як зазначав відомий український економіст М.І. Туган-Барановський, "ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу виробити товару стільки, скільки його потребує ринок".

Разом з тим, ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

Суб'єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціноутворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об'єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. У багатьох випадках цей рівень був досить далеким від суспільно необхідних витрат. Відірвані від об'єктивної вартісної бази, ціни, таким чином, перестали відповідати суспільно необхідним затратам праці і, по суті, перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноутворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспільно необхідних затрат праці.

За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції в період побудови ринкових відносин, а саме:

1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним із найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;

2) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;

3) стимулювальну функцію. В народному господарстві ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів виробництва. Разом з тим, завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;

4) розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги)1.

Ринкові перетворення в економіці спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами - з іншого, визначили лінію на демократизацію цінової політики.

Цінова політика, як один з основних напрямів економічної політики держави, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін (ст. 10 ГК)

Відповідно до ст. 7 Закону "Про економічну самостійність Української PCP"2 політика ціноутворення на території України належить до її компетенції і визначається її законодавством. Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон України від 3 грудня 1990 р. "Про ціни і ціноутворення", який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на території України. Закон поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва.

8. Задача

До адвоката звернувся іноземний громадянин із запитом, в якому просив надати юридичні консультації з питань організації бізнесу в Україні. Іноземця, зокрема, цікавило, за якою організаційно-правовою формою слід створити юридичну особу, щоб вона відповідала наступним вимогам:

- мета - отримання прибутку;

- предмет діяльності - торгівля цінними паперами або послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

- учасники - фізичні та юридичні особи резиденти і нерезиденти;

- можливість концентрації капіталу у значних розмірах;

- управління відбувається всіма його учасниками;

- підвищений рівень забезпеченості вимог кредиторів.

Підготуйте письмову юридичну консультацію з цих питань.

Проаналізувавши вимоги я б порадила, щоб предметом діяльності була торгівля цінними паперами.

Так, як, відповідно до ст. 4 ЗУ «Про акціонерні товариства» учасниками можуть бути фізичні та юридичні особи, також ст. 15 цього закону говорить про те, що є концентрація капіталу у значних розмірах. Ч. 1 Ст. 14 ЗУ «Про акціонерні товариства» відповідає вимозі про забезпеченості вимогам кредитора. Мета цього товариства отримання прибутку, а також управління може здійснюватися всіма учасниками (ст. 13 ЗУ «Про акціонерні товариства»).

Размещено на Allbest.ru

...