Міжнародний досвід правового регулювання негласного співробітництва

Управління по боротьбі з наркотиками США (DEA) є слідчим органом Департаменту юстиції. Для позначення всіх негласних співробітників у документах DEA використовують узагальнений термін «конфіденційне джерело» (CS - confidential source). Конфіденційне джерело - це особа, яка за вказівкою конкретного агента DEA, за винагороду або без неї, надає відомості щодо незаконного обігу наркотиків або послуги під час розслідування незаконних операцій у цій сфері. Для визнання особи конфіденційним джерелом DEA до неї висувають такі вимоги: наявність розвідувальних можливостей для надання DEA реальної допомоги в поточному чи майбутньому розслідуванні; у межах виконання поставлених завдань протиправна діяльність особи має відповідати розумній необхідності та в жодному разі не компрометувати інтереси й діяльність DEA; така особа погоджується на виконання відповідної інструкції, що необхідно для ефективного використання її послуг.

Із загального масиву конфіденційних джерел DEA виокремлюють декілька специфічних різновидів: «конфіденційне джерело - відповідач»; «конфіденційне джерело обмеженого використання». Фактично конфіденційне джерело - відповідач є аналогом категорії негласного співробітника, якого в практичній діяльності поліції США називають свідком, який співпрацює. Конфіденційне джерело обмеженого використання в DEA охоплює три категорії осіб.

По-перше, це особи, які не досягли віку 18-ти років. Вони можуть бути залучені DEA для виконання завдань досудового розслідування лише за наявності письмової згоди їхніх батьків чи законних опікунів. По-друге, це особи, умовно звільнені від відбування покарання або звільнені під особисте зобов'язання. По-третє, це в'язні федерального виправного закладу. Службовці DEA можуть використати їх як конфіденційне джерело, зокрема якщо таке використання вимагає тимчасового звільнення або переведення до іншого закладу чи використання моніторингових пристроїв (за згодою в'язня). У разі необхідності використання послуг в'язня федерального виправного закладу як конфіденційного джерела службовці DEA зобов'язані попередньо одержати дозвіл Департаменту юстиції. Для кожної з окреслених категорій негласних співробітників встановлено особливу процедуру залучення.

Така практика є цікавою з огляду на те, що в діяльності оперативних підрозділів України постійно трапляються випадки, коли до негласного співробітництва доцільно залучити особу віком до 18-ти років. Законодавчих обмежень у цьому немає (хоча мають бути). Водночас норми підзаконних нормативно- правових актів різних відомств забороняють залучення неповнолітніх до агентурної роботи. Зазначене питання необхідно врегулювати з огляду на вітчизняні реалії. Таку пропозицію поділяють 82,1 % опитаних нами оперативних працівників, 77,2 % слідчих, 63,5 % прокурорів.

Трапляються в практичній діяльності українських правоохоронців і такі випадки, коли людину потрібно тимчасово (або цілком) звільнити від відбування кримінального покарання для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності чи кримінального провадження як негласного співробітника. Проте нормативно встановлених механізмів для цього не передбачено. Схвалюють запровадження таких механізмів 91,5 % опитаних нами оперативних працівників, 72,1 % слідчих, 63,5 % прокурорів.

У практиці роботи поліції та інших правоохоронних органів США, крім використання послуг таких категорій негласних співробітників, як «інформатори», «конфіденційні інформатори», «таємні інформатори», «людські конфіденційні джерела», «свідки, які співпрацюють», послуговуються й допомогою осіб, яких іменують як «джерела» або «джерела інформації».

Аналіз нормативно-правових актів США, що урегульовують питання діяльності цих двох категорій осіб, дає підстави для висновку, що вони мають статус, схожий на статус викривачів корупції в Україні й інформаторів поліції ФРН: вони не перебувають на обліку (оперативному зв'язку) й надають інформацію за власним бажанням. Отже, їх не можна вважати негласними співробітниками. Однак вони є складовою соціального інституту негласного співробітництва. З-поміж них згодом може формуватися негласний апарат, а безпосередньо кожного мають розглядати як потенційного кандидата до такого співробітництва, як це практикують у США, ФРН, Великій Британії, Франції, Італії та інших розвинутих демократичних країнах.

Запозичення позитивного досвіду в аналізованій сфері потребує урахування відмінностей між цими країнами й Україною в економічних, соціальних та політичних реаліях. Так, економіка України знаходиться в депресивному стані, а тому належне фінансування програми захисту свідків (за зразком США) наразі неможливе, як і гідна оплата послуг негласних співробітників. Із цим погодилися 96,6 % опитаних нами оперативних працівників, 95,2 % слідчих, 81,5 % прокурорів.

Відмінності соціальних умов здійснення негласного співробітництва в Україні полягають у тому, що в суспільній свідомості сформувалося стійке негативне (презирливе) ставлення до осіб, які негласно сприяють діяльності правоохоронних органів. Воно зародилося на тлі утисків українського населення самодержавним урядом Російської імперії (з використанням методів політичного розшуку) та зміцнилося й остаточно закріпилося за часів масових репресій в Радянському Союзі. За роки незалежності нашої держави це ставлення майже не змінилося у зв'язку із засиллям правового нігілізму, декларативністю проголошення України соціальною, правовою, демократичною державою, а життя, здоров'я честі й гідності людини - найвищою соціальною цінністю. Переважна більшість громадян постійно відчувають погіршення рівня добробуту, обмеження своїх прав і свобод, тотальну корупцію.

Отже, передумовами успішного використання досвіду розвинутих країн світу для реформування інституту негласного співробітництва є: по-перше, значні фінансові інвестиції в розбудову та функціонування цього інституту; по-друге, радикальна зміна ставлення населення до осіб, які негласно сприяють діяльності правоохоронних органів, у позитивному напрямі. Це можливо лише за умов реального зростання економічного потенціалу країни й добробуту громадян, забезпечення державою їхнього соціального та правового захисту, реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України. Таке твердження вважають слушним 94,9 % опитаних нами оперативних працівників, 93,2 % слідчих, 81,5 % прокурорів.

Аналіз законодавства країн пострадянського простору дає підстави стверджувати, що найдетальніше питання негласного співробітництва врегульовано в Законі Республіки Білорусь «Про оперативно-розшукову діяльність».

Система норм, що врегульовують питання негласного співробітництва (в межах цього закону), охоплена главою восьмою «Сприяння громадян органам, що здійснюють оперативно- розшукову діяльність, їх захист», а також низкою положень, що містяться в статтях, які передують зазначеній главі.

Так, у ст. 10 окреслено права й обов'язки громадян у зв'язку зі здійсненням оперативно- розшукової діяльності. На наш погляд, перспективним для імплементації до українського законодавства є окремі передбачені цією статтею права громадян, залучених органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, до підготовки проведення оперативно-розшукових заходів і (або) участі в них. Це, зокрема, права:

- отримувати винагороду й інші виплати, які не вказують у декларації про доходи та майно, відповідно до цього Закону та інших актів законодавства (79,3 % опитаних оперативних працівників, 69,8 % слідчих, 61,5 % прокурорів);

- на компенсацію витрат, пов'язаних з їхньою участю в оперативно-розшукових заходах, а також на усунення наслідків, що настали у зв'язку з цим 68,5 %, 69,3%, 55,5 %);

- оскаржити дії органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, до вищих органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, прокурору або до суду відповідно до законодавчих актів (57,5 %, 59,3%, 44,5 %);

- на збереження в таємниці відомостей про надання ними сприяння органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність (97,1 %, 88,9%;

- відмовитися в односторонньому порядку від виконання договору, укладеного у зв'язку з участю в оперативно-розшуковому заході, за умови повернення або оплати ними всього, що було отримано за цим договором (61,2 %, 78,3%,);

- використовувати засоби негласного отримання (фіксації) інформації для виконання своїх обов'язків під час сприяння на конфіденційній основі органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність (94,4 %, 88,3%,).

Останнє право є надзвичайно актуальним для України, оскільки судова практика засвідчує, що докази, одержані негласними співробітниками з використанням засобів негласного отримання (фіксації) інформації, здебільшого визнають недопустимими як такі, що зібрані неналежним суб'єктом.

Серед обов'язків громадян, залучених суб'єктами ОРД, до підготовки проведення оперативно-розшукових заходів і (або) участі в них, ст. 10 виокремлено такі:

- зберігати в таємниці відомості про надання ними сприяння органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

- зберігати в таємниці відомості, які стали відомі їм у зв'язку з участю в оперативно- розшуковому заході;

- вказувати джерело своєї поінформованості під час надання відомостей, необхідних для виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, органам, що здійснюють оперативно- розшукову діяльність; дотримуватися умов спеціального завдання.

Законодавчу регламентацію цих обов'язків вважаємо цілком виправданою, що об'єктивно зумовлено реаліями здійснення оперативно- розшукової діяльності (91,3 %, 83,2%, 63,5 %).

Крім загальних прав та обов'язків громадян, залучених органами, які проводять оперативно- розшукову діяльність, до підготовки проведення оперативно-розшукових заходів і (або) участі в них, ст. 10 Закону Республіки Білорусь «Про оперативно-розшукову діяльність» виокремлює права й обов'язки громадян, які сприяють або сприяли органам, що здійснюють ОРД, на конфіденційній основі. Серед цих прав корисними для запровадження до українського законодавства вважаємо права:

- на доступ до державних секретів в обсязі, який необхідний їм для виконання своїх обов'язків під час надання сприяння на конфіденційній основі органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність (95,3 %, 63,3 %, 60,0 %);

- на забезпечення їхньої безпеки й безпеки близьких, а також збереження майна від злочинних посягань, пов'язаних із наданням ними сприяння на конфіденційній основі органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність (96,1%, 77,2 %, 77,0 %).

Слід акцентувати увагу й на нормах ч. 10 ст. 19 Закону Республіки Білорусь «Про оперативно- розшукову діяльність», де регламентовано участь громадян, які сприяють органам, що здійснюють ОРД, у проведенні оперативно-розшукових заходів. Зокрема, там зазначено, що оперативне опитування, збір зразків, оперативний огляд, перевірочна закупівля, контрольована поставка, оперативне впровадження, оперативний експеримент, для проведення яких залучено громадян, що на конфіденційній основі сприяють або сприяли органу, який здійснює ОРД, можуть проводитися за спеціальним завданням. Спеціальне завдання затверджує посадова особа органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність. Спеціальне завдання оголошують під особистий підпис громадянину, якого залучають до участі в оперативно-розшуковому заході, до початку його проведення. Вимоги до змісту спеціального завдання регламентовано в актах законодавства про оперативно-розшукову діяльність.

Пряма імплементація цих норм до українського законодавства неможлива, з огляду на особливості вітчизняного кримінального процесу й ОРД. Проте ідея регламентації можливості участі негласних співробітників в оперативно-розшукових заходах видається корисною.

Водночас окремі положення ст. 48 «Захист відомостей про оперативно-розшукову діяльність» Закону Республіки Білорусь «Про оперативно- розшукову діяльність» можуть бути запозичені до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» без істотних змін і доповнень. Зокрема, ідеться про таку норму:

«Вказівка в матеріалах ОРД, що відображають перебіг проведення оперативно- розшукових заходів, персональних даних громадянина, який на конфіденційній основі сприяє або сприяв органу, що здійснює ОРД, допускається лише за його згодою в письмовій формі за рішенням вказаного органу. Оприлюднення відомостей про громадян, що на конфіденційній основі сприяють або сприяли органам, які здійснюють ОРД, посадових осіб органів, що здійснюють ОРД, які беруть чи брали участь в оперативному впровадженні, штатних негласних співробітників допускається лише за їхньою згодою в письмовій формі відповідно до цього Закону й інших законодавчих актів».

Глава восьма Закону Республіки Білорусь «Про оперативно-розшукову діяльність» доволі детально регламентує питання сприяння громадян органам, що здійснюють ОРД, їх захист, і містить низку статей: «Сприяння громадян органам, що здійснюють оперативно- розшукову діяльність» (ст. 51 - визначає загальні засади залучення громадян до негласного співробітництва, зокрема на конфіденційній основі); «Забезпечення захисту громадян, які надають або надавали сприяння органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність» (ст. 52 - визначає загальні засади забезпечення захисту громадян, які сприяють або сприяли органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, зокрема на конфіденційній основі); «Правовий захист громадян, що сприяють або сприяли органам, що здійснюють ОРД» (ст. 53); «Соціальний захист громадян, які на конфіденційній основі сприяють або сприяли органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність» (ст. 54); «Заходи забезпечення безпеки» (ст. 55 - визначено перелік та засади застосування заходів забезпечення безпеки щодо громадян, які на конфіденційній основі сприяють або сприяли органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність); «Привід та підстава для застосування заходів забезпечення безпеки» (ст. 56); «Порядок застосування заходів забезпечення безпеки» (ст. 57); «Забезпечення конфіденційності відомостей» (ст. 58); «Особиста охорона, охорона житла та майна» (ст. 59); «Видача спеціальних засобів індивідуального захисту та сповіщення про небезпеку» (ст. 60); «Тимчасове переміщення в безпечне місце» (ст. 61); «Переведення на іншу роботу (службу), зміна місця роботи (служби) або навчання» (ст. 62); «Переселення на інше місце проживання» (ст. 63); «Зміна даних документа, що посвідчує особу, заміна документів» (ст. 64); «Переведення з одного місця утримання під вартою або відбування покарання в інше» (ст. 65); «Скасування заходів із забезпечення безпеки» (ст. 66).

Отже, на відміну від Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», де для особи, яка залучається до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності (ст. 13), конкретно визначено лише такі заходи забезпечення безпеки, як зміна даних про особу, зміна місця проживання, роботи і навчання, Закон Республіки Білорусь «Про оперативно- розшукову діяльність» передбачає значно ширший спектр таких заходів. Законодавство України й система підзаконних нормативно- правових актів не передбачають дієвого механізму реалізації щодо негласного співробітника зміни даних про особу, зміни місця проживання, роботи й навчання.

Водночас, з огляду на українські правові реалії, застосування білоруського підходу буде не цілком виправданим. Адже аналіз норм Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» передбачає, що його дія поширюється і на негласних співробітників. Так, п. «а» ст. 2 цього Закону визначає, що право на забезпечення безпеки шляхом застосування відповідних заходів має особа, яка заявила до правоохоронного органу про кримінальне правопорушення або в іншій формі брала участь чи сприяла виявленню, попередженню, припиненню або розкриттю кримінальних правопорушень. Це формулювання видається доволі неконкретним. Тому в Законі України «Про оперативно- розшукову діяльність» і КПК України слід чітко визначити, що на негласних співробітників оперативних підрозділів поширюються гарантії, передбачені Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», а в останньому чітко унормувати можливість, підстави та порядок здійснення заходів забезпечення безпеки щодо цієї категорії осіб.

У Російській Федерації інститут негласного співробітництва законодавчо закріплений главою четвертою Федерального закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Вона містить дві статті: «Сприяння громадян органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність» (ст. 17) та «Соціальний і правовий захист громадян, які сприяють органам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність» (ст. 18). За змістовною насиченістю ці норми суттєво бідніші, ніж ті, що регламентують негласне співробітництво в Білорусі, і близькі до підходу українського законодавця до регулювання питань сприяння ОРД. Серед положень російського закону, які суттєво відрізняються від українського, можна виокремити ч. 4 ст. 18: «Особа з числа членів злочинної групи, яка вчинила протиправне діяння, що не призвело до тяжких наслідків, і залучена до співпраці з органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, активно сприяла розкриттю злочинів, відшкодувала завдані збитки або в інший спосіб загладила заподіяну шкоду, звільняється від кримінальної відповідальності відповідно до законодавства Російської Федерації». Доцільність розміщення зазначеної норми в законі про оперативно-розшукову діяльність є сумнівною, оскільки це питання належить до іншої сфери суспільних відносин і має бути врегульоване законодавством про кримінальну відповідальність.

Ще одна відмітна риса полягає в тому, що, згідно з російським законодавством, виключно ті громадяни, що як основний вид діяльності сприяють здійсненню ОРД на конфіденційній основі, мають право на пенсійне забезпечення відповідно до законодавства Російської Федерації. Період такого співробітництва зараховується до страхового стажу зазначених громадян на підставі відомостей органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Порядок передання таких відомостей визначає керівник відповідного державного органу, до складу якого входять оперативні підрозділи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Такий підхід видається логічним, адже реальну потребу укладати трудовий договір й ураховувати трудовий стаж мають лише ті негласні співробітники, для яких сприяння ОРД є основним видом діяльності. Інші особи можуть одержати трудовий стаж для нарахування пенсії за основним місцем роботи.

Зазначений федеральний закон передбачив, що особи, які співпрацюють із суб'єктами ОРД або надали їм допомогу в розкритті злочинів чи встановленні осіб, які їх учинили, можуть отримувати винагороди й інші виплати. Отримані зазначеними особами суми винагород та інших виплат не оподатковуються, й у деклараціях про доходи не вказують (ч. 5 ст. 18). Відсутність необхідності оподаткування одночасно вирішує окремі питання забезпечення конспірації негласних співробітників.

Порядок таких винагород й інших виплат урегульовано Положенням про призначення і виплату поліцією винагороди за допомогу в розкритті злочинів і затриманні осіб, які їх вчинили, затвердженим наказом МВС Російської Федерації від 6 червня 2018 року № 356. Аналіз його норм засвідчує, що негласні співробітники цього відомства можуть розраховувати не лише на щомісячне грошове забезпечення з виплатами відповідно до умов контракту, а й на винагороду за конкретну інформацію, що сприяла виявленню та (або) розкриттю злочинів. Крім того, Положення сприяє розвитку добровільного (ініціативного) інформування поліції про злочини, що вчинені або готуються, формуючи інститут викривачів кримінальної діяльності.

Водночас російські науковці та практики висловлюють конструктивну критику щодо регулювання негласного співробітництва на рівні підзаконних актів у своїй країні. Так, В. В. Кашковський, П. А. Чірков, В. В. Воронін зазначають, що у відомчих нормативно-правових актах немає одностайності щодо тлумачення поняття негласного апарату та чіткості в розмежуванні його окремих категорій (таких як «агент», «оперативний контакт», «утримувач конспіративної квартири»), а також оформлення правових відносин з ними. У зв'язку із цим виникають певні складнощі під час вирішення таких організаційних питань:

- як зазначати особу, що перебуває на оперативному контакті, під час оформлення наданої нею інформації;

- як оформляти звітні документи про видачу цим особам грошової винагороди;

- де слід зберігати контракти, укладені з особами, що перебувають на оперативному контакті, якщо облік таких осіб не передбачено;

- як здійснювати соціально-правовий захист таких осіб без правових на це підстав.

Зазначене призводить до того, що практичні органи по-різному розв'язують проблеми. Наприклад: цих осіб оформляють як інші категорії конфідентів (хоча їхньої згоди на конфіденційне співробітництво отримано не було); особам, які перебувають на оперативному контакті, оперативні працівники самостійно привласнюють псевдоніми, за якими ті проходять у службових документах; у деяких підрозділах керівники самостійно ведуть облік оперативних контактів (Kashkovskyy, Chirkov, & Voronin, 2017). Викладене засвідчує наявність схожих проблем у правовому регулюванні негласного співробітництва в Росії та Україні.

Наукова новизна

Здійснене дослідження надало можливість запропонувати систему заходів з реформування правового регулювання інституту негласного співробітництва в Україні з урахуванням міжнародного досвіду.

За прикладами ФРН та США в Україні доцільно регламентувати діяльність осіб, які за власною ініціативою, використовуючи законодавчі гарантії конфіденційності, надають правоохоронним органам (безкоштовно або за винагороду) достовірну й актуальну інформацію про підготовку та вчинення злочинів (незалежно від об'єкта посягання). Слід урахувати досвід Російської Федерації щодо унормування призначення та виплати поліцією винагороди за допомогу в розкритті злочинів і затриманні осіб, які їх учинили, забезпечення конфіденційності надання такої інформації та безпеки осіб, які її повідомили. Цих осіб не можна вважати негласними співробітниками (позаштатними негласними працівниками), але вони входять до соціального інституту негласного співробітництва. З-поміж них може формуватися негласний апарат, а їх варто розглядати як потенційних кандидатів до такого співробітництва, як практикують у США, ФРН та інших розвинутих демократичних країнах.

Доцільним для запровадження в Україні є досвід США щодо залучення до негласного співробітництва розроблюваних, підозрюваних, обвинувачених і засуджених (ув'язнених) з можливістю звільнення їх від відбування кримінального покарання або його пом'якшення в разі надання реальної допомоги у виявленні та (або) розслідуванні фактів підготовки й (або) вчинення злочину.

Доцільним є і запровадження в Україні програми захисту свідків за аналогією із США.

Корисним для запровадження в Україні є досвід щодо можливості безпосередньої участі негласних співробітників у проведенні оперативно- розшукових заходів (негласних слідчих дій) і використання ними спеціальних технічних засобів одержання та фіксації інформації з метою отримання доказів у кримінальному провадженні.

У контексті врахування досвіду країн пострадянського простору доцільним убачається унормування на рівні закону таких положень:

- чітке визначення виплат і винагород негласним співробітникам як таких, що не можуть бути оподатковані;

- регламентація прав негласних співробітників на: компенсацію витрат, понесених у зв'язку з їх участю в оперативно-розшукових заходах та НСРД, а також збитків, що настали у зв'язку з цим; збереження в таємниці відомостей про сприяння оперативним підрозділам та органам досудового розслідування; відмову в односторонньому порядку від виконання договору, укладеного у зв'язку з участю в оперативно-розшуковому заході (НСРД), за умови повернення або оплати ними всього отриманого за цим договором; доступ до державної таємниці в обсязі, який необхідний їм для виконання своїх обов'язків під час надання сприяння на конфіденційній основі правоохоронним органам; забезпечення власної безпеки й безпеки їхніх близьких, а також збереження їхнього майна від злочинних посягань, пов'язаних зі сприянням на конфіденційній основі правоохоронним органам;

- законодавче обмеження можливості залучення до негласного співробітництва лише дієздатних повнолітніх осіб (а з огляду на досвід управління по боротьбі з наркотиками США - встановлення як винятку випадків та умов, за яких до негласного співробітництва може бути залучено неповнолітніх);

- можливість проведення особисто негласним співробітником за завданням оперативного працівника (слідчого, детектива): оперативного опитування, оперативного огляду, візуального спостереження, одержання зразків для порівняльного дослідження; виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації;

- можливість укладення трудового договору та зарахування терміну негласного співробітництва до трудового стажу лише тим негласним співробітникам, для яких сприяння ОРД та досудовому розслідуванню є основним видом діяльності (інші особи можуть одержати трудовий стаж для нарахування пенсії за основним місцем роботи).

Висновки

Підвищення ефективності функціонування інституту негласного співробітництва в Україні має ґрунтуватися, зокрема, на запозиченні позитивного іноземного досвіду. Воно має бути науково обґрунтованим, ураховувати відмінності правових систем України й інших держав, застосування різних механізмів правового регулювання однотипних суспільних відносин, традицій, звичаїв і поведінкових стереотипів.

Передумовами успішного використання досвіду розвинутих іноземних країн для реформування інституту негласного співробітництва є: по-перше, значні фінансові інвестиції в розбудову та функціонування цього інституту; подруге, радикальна зміна ставлення населення до осіб, які негласно сприяють діяльності правоохоронних органів, у позитивному напрямі. Це можливо лише за умов реального зростання економічного потенціалу країни й добробуту громадян, забезпечення державою їхнього соціального та правового захисту, реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України.

Список використаних джерел

1. Агафонцев В. В. Организационно-правовые проблемы создания государственной программы защиты участников уголовного процесса: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09. М., 1999. 25 с.

2. Atkinson C. Mind the grass! Exploring the assessment of informant coverage in policing and law enforcement. Journal of Policing, Intelligence and Counter Terrorism. 2019. No. 14. Р. 1-19. doi: 10.1080/18335330.2019.1572913.

3. Bullock K. Shoring up the `home guard'? Reflections on the development and deployment of police volunteer programmes in England and Wales. Policing and society: an international journal of research and policy. 2017. No. 27 (4). Р. 341-357. doi: 10.1080/10439463.2015.1058378.

4. Callender M., Pepper M., Cahalin K., Britton I. Exploring the police support volunteer experience: findings from a national survey. Policing and society: an international journal of research and police. 2019. No. 29 (4). Р. 392-406. doi: 10.1080/10439463.2018.1432613.

5. Christopher N. Liability to Deception and Manipulation: The Ethics of Undercover Policing. Journal of Applied Philosophy. 2017. No. 34 (3). Р. 370-388. doi: https://doi.org/10.1111/japp.12243.

6. Dobrin A., Wolf R. What is known and not known about volunteer policing in the United States. International journal of police science and management. 2016. No. 18 (3). Р. 220-227. doi: https://doi.org/10.1177/1461355716660732.

7. Dobrin A. Volunteer police: history, benefits, costs and current descriptions. Security journal. 2017. No. 30 (3). Р. 717-733. doi: 10.1057/sj.2015.18.

8. Епихин А. Ю. Законодательство зарубежных стран, обеспечивающее безопасность участников уголовного судопроизводства. Актуальные проблемы экономики и права. 2008. № 1. С. 139-145.

9. Головненков П., Спица Н. Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германия. Strafprozessordnung (StPO): науч.-практ. коммент. и пер. текста закона. Universitдtsverlag Potsdam, 2012. 404 с.

10. Henry P., Rajakaruna N., Crous C., Buckley J. Key attributes of an effective human source handler: Implications for handler selection and training. The Police Journal. 2019. doi: 10.1177/0032258X19862589.

11. Hirschmann K. Geheimdienste. Hamburg, 2004. 96 р.

12. Горбачов О. В. Правовий аналіз забезпечення безпеки осіб, залучених до виконання завдань оперативно- розшукової діяльності під час негласного і конфіденційного співробітництва. Форум права. 2017. № 5. С. 99-105. doi: http://doi.org/10.5281/zenodo.1193928.

13. Кашковский В. В., Чирков П. А., Воронин В. В. К вопросу о правовых пробелах правового регулирования института конфидентов. Вестник Нижегородского университета имени Н. И. Лобачевского. 2017. № 2. С. 131-133.

14. Кондрашечкин Р. В. Правовое положение лиц, оказывающих конфиденциальное содействие органам, осуществляющим оперативно-розыскную деятельность. Полицейская деятельность. 2017. № 4. С. 16-24. doi: 10.7256/2454-0692.2017.4.23509.

15. Kruisbergen E. W. Infiltrating organized crime groups. Theory, regulation and results of a last resort method of investigation. 2013. No. 3. Р. 109-136. doi: 10.1007/978-3-319-55973-5_15.

16. Kruisbergen E. W. When Other Methods Fail. Infiltrating Organized Crime Groups in the Netherlands. 2017. doi: 10.1007/978-3-319-55973-5_15.

17. Loftus B. Normalizing covert surveillance: the subterranean world of policing. The British Journal of Sociology. 2019. doi: 10.1111/1468-4446.12651.

18. Loftus B., Goold B. Covert surveillance and the invisibilities of policing. Criminology & Criminal Justice. 2012. No. 12 (3). Р. 275-288. doi: https://doi.org/10.1177/1748895811432014.

19. Loftus B., Goold B., Mac Giollabhui S. From a Visible Spectacle to an Invisible Presence: The Working Culture of Covert Policing. British Journal of Criminology. 2015. No. 56. azv076. doi: 10.1093/bjc/azv076.

20. Maercker A., Guski-Leinwand S. Psychologists' involvement in repressive «Stasi» secret police activities in former East Germany. International Perspectives in Psychology: Research, Practice, Consultation. 2018. No. 7 (2). Р. 107-119. doi: http://dx.doi.org/10.1037/ipp0000085.

21. Мусієнко І. І., Гречин Є. Є. Інститут конфіденційного співробітництва у США: організаційно-правовий аспект. Проблеми законності. 2015. Вип. 131. С. 133-144.

22. Перепелиця М. М., Шендрик А. В. Інститут конфіденційного співробітництва у ФРН. Європейські перспективи. 2015. № 1. С. 116-119.

23. Петлицкий С. В. Сравнительный анализ норм, регламентирующих порядок применения мер по обеспечению безопасности к лицам, оказывающих содействие на конфиденциальной основе (по законодательству Республики Беларусь и зарубежных стран). Экономика и право. 2016. № 10 (68). С. 43-50. doi: 10.15350/2221-7347.2016.10.

24. Савченко А. В., Матвійчук В. В., Никифорчук Д. Й. Міжнародний досвід використання агентури правоохоронними органами держав Європи та сШа: посібник / за заг. ред. Я. Ю. Кондратьєва. Київ: Нац. акад. внутр. справ України, 2004. 60 с.

25. Schlembach R. Undercover policing and the spectre of `domestic extremism': the covert surveillance of environmental activism in Britain. Social Movement Studies. 2018. No. 17. Р. 1-16. doi: 10.1080/14742837.2018.1480934. Schreurs W., Kerstholt J., Vries P., Giebels Е. Citizen participation in the police domain: the role of citizens' attitude and morality. Journal of community psychology. 2018. No. 6. doi: 10.1002/jcop.21972.

26. Steden R., Mehlbaum S. Police volunteers in the Netherlands: a study on policy and practice. Policing and Society. 2019.

27. No. 29:4. Р. 420-433. doi: 10.1080/10439463.2018.1523165.

28. Uhnoo S., Lofstrand C. Voluntary policing in Sweden: media reports of contemporary forms of police citizen partnerships. Journal of Scandinavian studies in criminology and crime prevention. 2018. No. 19 (1). Р. 41-60. doi: 10.1080/14043858.2018.1439635.

29. Владимиров С. И. К вопросу о дефиниции «содействие граждан оперативным подразделениям органов внутренних дел». Актуальные проблемы российского права. 2017. № 6. С. 195-201. doi: https://doi.org/10.17803/1994-1471.2017.79.6.195-201.

30. Воробьев И. А. Организованная преступность и борьба с ней в Германии: монография. М.: ВНИИ МВД России, 1996. 88 с.

31. Wolf R., Holmes S., Jones C. Utilization and satisfaction of volunteer law enforcement officers in the office of the American sheriff: an exploratory nationwide study. Police practice and research: an international journal. 2016. No. 17 (5). P. 448-462. doi: 10.1080/15614263.2015.1031750.

32. Wolf R., Pepper I., Dobrin A. An exploratory international comparison of professional confidence in volunteer policing.

33. The police journal: theory, practice and principles. 2017. No. 90 (2). Р. 91-106. doi: 10.1177/0032258X16671966. Яременко С. П. Інститут викривачів в Україні: реалії переходу від теорії до практики. Реалізація державної антикорупційної політики в міжнародному вимірі: матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 8 груд. 2017 р.) / [редкол.: В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2017. С. 191-195.

Размещено на Allbest.ru