Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Умови дійсності договорів та їх зміст за римським приватним правом

Вступ

Власне під терміном «римське право» розуміють право античного Риму, право римської держави. Як і римська республіканська державність, римське право належить до віковічних культурних, політичних та юридичних цінностей, які з'явилися на світ близько двох з половиною тисяч років тому та є спільними для багатьох країн сьогодення, які імпліментували або рецепіювали в себе європейське право, яке досить багатою мірою є наступником римського.

У юридичній літературі римське право традиційно розглядається саме як стародавнє рабовласницьке право. З одного боку це власне правовий порядок, який існував у римській державі від заснування Риму до смерті імператора Юстиніана, тобто від 753 (або 754) р. до н.е. до 565 року н.е. Але також, римське право - це безпосередньо консолідована сукупність норм римського права, яка регулювала відносини між приватними особами в межах римської держави.

Не дивлячись на те, що визначення римського права, як правило, зводиться до його обмеження хронологічними рамками існування Римської держави, воно продовжує впливати на розвиток сучасного юридичного світу - велика частка понять континентального цивільного права є римськими за походженням, регламентація багатьох інститутів зазнала досить невеликих змін за останні дві тисячі років.

Що до самого терміну «цивільне право», або латиною «civitas», то у сучасній системі права, так зазвичай називають галузь права, яка регулює майнові відносини у суспільстві. Але у римському праві терміном «ius civile» називали у першу чергу, національне давньоримське право, яке розповсюджувалось виключно на римських громадян - квіритів. Ці норми права, зазвичай розроблюються народними зборами, пізніше - Сенатом. Квіритське право протиставлялося «праву народів» («ius gentium»), яке розповсюджувалося на усе римське населення, як громадян, так і верстви населення, що не мали такого статусу. Третьою частиною цієї системи було розроблене преторами (претор - посадова особа в Давньому Римі, яка мала військову, цивільну там судову владу), преторіанське право, яке спиралось на їх практику. Разом ці сфери створювали римське приватне право, яке протистояло публічному. За висловом давньоримського юриста (ІІ-ІІІ ст. н.е.) Ульпіана, публічним право є те, яке відноситься до положення римської держави, приватне ж - те, яке відноситься до користі окремих осіб [1, с. 42]. Тобто розмежування проходить через характер інтересів - до публічного права відносять правові норми, що захищають інтереси державного устрою, а до приватного - правові норми, що регулюють відносини між приватними особами.

Одним з основних правочинів римського приватного права є договір. Договірне право, можна сказати, пронизує життя тодішньої людини - від набуття прав на певну річ у наслідок договору даріння, оренди, чи купівлі-продажу і до складання заповіту, вступу у право наслідування, тощо. Досить важливим моментом у договірному праві є умови за яких договори є дійсними. Власне, на даному етапі ситуація докорінно не змінилася - наше сучасне життя також тісно пов'язане із договірним правом, суб'єктом якого ми виступаємо протягом свого життя. Не зазнали суттєвих змін й умови за яких договір є дійсним. Актуальність цієї роботи полягає саме у тому, щоб дослідити та перерахувати ці умови, адже вони мають велике значення як історична пам'ятка, так і як юридичний аспект сьогодення.

Метою цієї роботи є дослідження умов за яких договори у римському приватному праві були дійсними, їх класифікація та опис змісту цих договорів. Тож об'єктом є римське приватне право, а предметом - договірні відносини у ньому.

Робота складається з вступу, двох розділів у основній частині, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі наводяться умови дійсності договорів у другому аналізується зміст договорів у римському приватному праві. 

1. Умови дійсності договорів у римському приватному праві

римський договір право

Договір - це угода, шляхом якої одна або декілька осіб зобов'язуються перед іншою особою, або декількома особами, передати дещо, зробити певні дії, або утриматись від них. Договір, який у римському праві називали «contractus», був найбільш розповсюдженим джерелом зобов'язань, як двосторонніх, так і багатосторонніх. У будь-якому випадку, для встановлення договору була необхідна угода, принаймні двох правоздатних осіб. Якщо договорів не був заснований на згоді сторін, він просто не міг існувати як джерело зобов'язань.

Предметом договору можуть бути усі ті речі, які можуть бути предметом зобов'язальних відносин взагалі - за цим елементом договорі не відрізняються від інших подібних відносин, являючись одним з видів зобов'язань.

За природою норми договірного права були позитивними - сторонам дозволялось вирішувати самим, чи бажають вони вступати у будь-які договірні відносини, але вже якщо сторони вирішили укласти договір, то він міг виникнути лише за умови наявності у ньому основних елементів договору. Відсутність якогось з них, або інше відхилення від правил призводило до недійсності договору.

Як і будь-яка угода загалом, власне договір має мати певні умови своєї дійсності - ці умови поділяються на дві великі групи: обов'язкові (природні) умови та неважливі (факультативні) умови [4, с. 87]. Розглянемо їх більше детально.

Обов'язкові умови є необхідними для дійсності будь-якого договору, вони витікають з самої його природи - звідси їх друга назва. У першу чергу до них треба віднести законність договору. Зміст укладеного договору мав відповідати усім вимогам закону - дії, що випливають з закону, не можуть порушувати норми права, або призводити до таких порушень. Римські юристи тлумачать поняття законності біль розширювально, вважаючи, що закон має не суперечити не лише власне нормам права, але й нормам моралі та звичаям держави.

Другою важливою умовою є згода сторін. Згода є основною умовою для дійсності договору, адже договір можуть укласти лише з особистої волі сторін. У випадку, якщо вони були примушені до укладення договору, або позбавлені правоздатності за рішенням суду, або не набули її через занадто малий вік - у такому випадку договір визнається недійсним. Більше того, воля сторін має відповідати одно одній, бути узгоджені між собою у відповідній формі. Тобто, якщо Марк бажає заключити, приміром, договір узуфрукту, щоб користуватись земельною ділянкою Антонія, то Антоній мав, принаймні формально, виразити свою згоду. Форми виразу згоди можуть бути різними - слово (вербально), письмово (як правило, у юридично завіреній, конкретно визначеній формі), у формі жесту (наприклад, підтверджуючі, або відхиляючі рухи головою), у деяких випадках, навіть, мовчання.

У певних випадках такі дії мають бути чітко визначеними - у римському праві вони називаються конклюдентними діями.

У випадку, якщо особа хотіла одного, але у договорі було виражено інше, то його волею римське право визнавало саме написане у договорі. Як вже зазначалося, воля має виражатися у договорі вільно та свідомо, тобто, особа має бути вільною у своїх діях, та розуміти, про що йдеться у договорі, який вона підписує. Такого вільного та свідомого виразу волі немає, якщо є обман, насильство, примус [2, с. 75].

Обман («dolus»), у римському праві визначається, як хитрість, виверт, спроба обмануті іншу людину. У класичний період римського права з'являється спеціальний позив («actio doli»), для захисту від зловісної омани. У випадку задоволення такого позову, відповідач визнавався безчесним, угода - недійсною, а увесь можливий збиток - відшкодовувався.

Щодо насильства, яке у римському праві поділяється на насилля фізичне («vic»), або погроза («metus»), то договір міг бути укладений лише добровільно - недобровільність договору була підставою для його оскарження, визнання недійсним там відшкодування збитків.

Окрім прямої загрози при укладенні договору було можлива й омана, тобто невірне розуміння сторонами предмету договору та його наслідків. У таких випадках зазвичай вважалося, що сторони не досягли згоди, а відтак, договір є недійсним. У римському праві існувало, також, і поняття омани у мотивах узгодження договору, тобто, приміром, певні блага, які бажала отримати одна з сторін, неможливо отримати шляхом укладення такого договору, який був укладений.

Однією з підстав оскарження угоди було ще таке поняття, як помилка у особі контрагента («error in persona»), тобто, укладення угоди з особою, яка залишилась анонімом, або збрехала щодо свого суспільного, або майнового положення, абощо. Особа контрагента в угоді грає досить важливу роль, тож, у такому випадку договір також міг бути визнаний недійсним.

Слідуючою основною умовою дійсності договорів у римському приватному праві є дієздатність сторін. Договір вважається дійсним лише при укладені його дієздатними особами. Правоздатність та дієздатність суб'єктів зобов'язальних договорів тісно пов'язані з питаннями їх майнової та ділової здатності.

Важливим є, також і предмет договору. Основною умовою, яку мав виконувати предмет договору - його можливість. З точки зору римських юристів, якщо предмет неможливий, то зобов'язання не існує. Неможливість у римському праві могла бути декількох видів - фізична, як-от продаж неіснуючої речі, юридична, наприклад, продаж речі, яка була вилучена з обігу та моральна, як-от виконання ролі звідниці, або певні релігійні заборони у ранній період римської історії.

У випадку, якщо відповідач знав о неможливості виконання угоди, то він мав відшкодувати усі збитки. Бували, також, випадки, коли зобов'язання було встановлене з повною юридичною силою, було можливим, але потім, у наслідок певних змін, ставало неможливим для виконання. Тоді усе залежало від того, чи несе відповідач відповідальність на настання тих обставин, що призвели до неможливості договору (наприклад, руйнування речі, права на яку були предметом договору, тощо).

Важливим елементом договору у римському праві, та умовою його дійсності є підстава договору. Підстава - це ціль («causa»), з якою була укладена та чи інша угода. Під самим поняттям «causa» розумілися як і те, що людина бажала досягти у результаті укладення договору, так і матеріальні обставини, які призвели до укладення договору. Підставу необхідно відрізняти від простого мотиву, який є лиш віддаленим бажанням, яке лежить в основі встановлення зобов'язання (наприклад, покращити свій матеріальний стан, отримати у власність землю, абощо). Римське право виділяло лише безпосередній мотив, у результаті якого й була укладена угода - цей мотив і вважався підставою.

Значення підстави полягала у тому, що безпідставний договорів, або договір, підстава якого була недозвільною (тобто, йшла врозріз із релігійними законами, або законами держави, суперечила тим чи іншим правилам суспільства), визнавався недійсним. У Дигестах Юстиніана (530-533 р. н.е.), прямо приводиться, що «договори, які містять ганебну підставу, не підлягають виконанню» [2, с. 131]. Щоправда, у римському праві існував і формальний договір, який називався стипуляція, в якого не було підстави. Прикладом стипуляції може бути формальна обіцянка повернути борг (не уточнюючи с якого майна та яка сума боргу), або домовленість між родинами про заручини, без конкретних кандидатів. Такий договір ще називався «абстрактним».

Власне, це й є основні умови дійсності договору у римському праві - за їх наявності будь-який договір вважався дійсним та міг створювати фактом свого існування певні зобов'язання.

Під іншою групою умов - факультативних (несуттєвих) умов - розуміються такі умови, які можуть існувати, але можуть і не існувати, залежно від положень закону і суті договору. У певних договорах факультативні умови мають бути обов'язково включені, але екстраполювати їх на всі договори у римському приватному праві, некоректно [1, с. 87].

У першу чергу до факультативних умов відноситься час, або строк («dies»). Строк вказує на певну подію, яка має неодмінно наступити та буває декількох видів - початковий, тобто момент виникнення договору та момент припинення договору (відповідно «dies ad quo» та «dies ad quern»), строки пов'язані з умовою (наприклад «погасити борг у шестимісячний термін» - шість місяців є строком пов'язаним з умовою) та строки відкладувальні і відміняючи (наприклад, «у випадку, якщо сума не буде виплачена за шість місяців, договір вважається недійсним»).

Важливою факультативною деталлю дійсності договору є прописані умови договору («condicio»). Умови, це прописані у законі певні події, з настання чи не настання яких випливали певні юридичні наслідки. У римському праві зустрічається декілька видів умов:

а) відкладні (суспензивні) - умови такого типу відкладають виникнення контракту до настання певної конкретної умови. Наприклад, якщо була укладена угода, що у випадку пошкодження орендованого майна орендар мав чинити його за свої кошти - якщо умова не виконувалась (майно не було пошкоджене), то юридичні наслідки не наступали.

б) відмінне (резолютивне) - за такої умови юридичні наслідки наступали з моменту укладення договору, але з настанням обставин, які були передбачені договором, відпадали через закон. Наприклад, договорів опіки закінчувався, коли особа набувала повної правоздатності у наслідок виповнення повноліття, одужання від хвороби, тощо.

Обов'язковим було те, що така умова має бути можливою. Будь-яка неможлива умова призводила до недійсності договору - єдиним виключенням був заповіт, неможлива умова написана там, вважалась дійсною. Останньою з факультативних умов є спосіб укладення. Деякі договори у римському праві були формальними та вимагали конкретного способу укладення. Наприклад, договір «нексум» укладався шляхом зважання певної кількості міді на вагах - такий обряд називався манципацією, інші контракти укладались закріпленою вербальною формулою, тощо [2, с. 94]. Недодержання сторонами необхідної форми договору вело до його недійсності. Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чистими. Умова не повинна суперечити закону, моральності, добрим звичаям і має бути можливою до виконання.

2. Зміст договорів у римському приватному праві

Загалом, під самим поняттям «договір» (contractus) розуміється найбільш важливе джерело зобов'язання і найбільш поширений. Договір є зобов'язання, що виникає в силу угоди сторін і користується позовної захистом. Від контракту слід відрізняти так званий пакт (pactum) - угода, позбавлене позовної захисту. Іноді обидва ці поняття об'єднувалися більш загальним терміном «угода» [1, с. 50].

Договори бувають односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. До односторонніх відноситься, примыром, договір позики. Тут зобов'язаною стороною є позичальник, а права знаходяться на стороні позикодавця.

При двосторонніх договорах, кожна зі сторін має право вимагати дещо і зобов'язана виконати дещо, тобто, кожна з них є одночасно і кредитором і боржником. Приклад - договір купівлі-продажу. Крім купівлі-продажу сюди можна віднести і наймання речі. Зустрічаються і тристоронні договори, наприклад договір морського перевезення, в якому беруть участь три сторони: вантажовідправник, перевізник і вантажоодержувач.

У римському праві існувало поняття договорів строгого права. У давньо республіканському праві були пройняті формалізмом не тільки процедура укладення договору (вже згадувана манціпація, приміром, являла собою цілий ритуал із формалізованими діями усіх діючих осіб, формальними репліками, та молитвами на початку процесу), але також тлумачення його змісту і його застосування. Багато вчених пишуть про культ букви закону або договору.

Втім, необхідно зазначити, що з плином часу із давнім культом слова було покінчено. Стали доходити до змісту закону, виходити з того, «що було зроблено». З цього часу стали вважати найважливішим справжні наміри діяли осіб. Починають відходити від формального тлумачення змісту договору по його буквальному змісту. Стали говорити, що договір тлумачиться «з доброї совісті». Тому договори, хто десятиліттями допускав таке тлумачення, стали іменувати negotia bonae fidei, а випливали з них позови - actiones bonae fidei. До останніх стали відносити більш нові категорії договорів, крім позики (mutuum), реальні і консесуальні договори. [3, с. 130]

Зміст будь-якого зобов'язання, та перш за усе, договірного, визначений відомою тріадою класичного римського юриста Павла (перша половина ІІІ ст. н.е.) - «dare, facere, praestare», тобто, дати, зробити та надати можливість [3, с. 131].

Крім зазначеного, в зміст договору римляни включали і інші елементи, які мали неоднакове значення для кожного конкретного договору. Ці елементи ділилися на три види - істотні (необхідні), звичайні і випадкові.

Істотні - це такі елементи, без яких даний договір не виникало. До них відносили предмет договору, права і обов'язки сторін, мета (підстава) договору.

Метою (підставою) договору був суб'єктивний мотив або матеріальний інтерес, який спонукав учасників брати на себе ті чи інші обов'язки. Римляни вели мову про найближчу мети, про так каузу («cause»), заради якої укладався договір. Наприклад, покупець бере на себе обов'язок сплатити продавцеві певну суму саме заради отримання у власність конкретної речі - придбання речі у власність і є найближча мета (кауза) договору купівлі-продажу. Кауза договору повинна бути законною і моральною, в іншому випадку вона б не породжувала договору. Договори, в яких найближча мета проглядалася легко, стали іменувати каузальних. Існували й угоди, де не було чітко видно, яка мета лежить в його основі - такі договори називались абстрактними. Яскравим прикладом є вже згадувана стипуляція [2, с. 79].

Кожен конкретний договір мав свої особливі істотні елементи, що об'єднуються одним властивістю - без них договір не міг існувати, вони мали безпосередній зв'язок з його дійсністю. У зміст договору могли включатися елементи, без яких він би не втрачав юридичної значимості. Наприклад, у змісті договору купівлі-продажу обов'язком продавця була доставка товару в будинок покупця. Цей обов'язок не був безумовно обов'язковою. Такий елемент змісту договору називали звичайним.

За бажанням сторін в договір могли включатися елементи, які не є для даного договору необхідними або звичайними і не впливають на його дійсність. Такі елементи іменували випадковими. Вони конкретизували різні обставини виконання зобов'язання, що випливає з договору.

До випадкових елементів договору відносили умови, терміни, місце. Умова (condictio) - це застереження в договорі, що ставить його дію в залежність від настання події, зазначеної сторонами. Якщо початок дії договору залежав від настання цієї події, то таку умову називають відкладальною. Наприклад, наступ дії договору купівлі-продажу будинку ставилося в залежність від переїзду продавця у інше помешкання. Продавець переїде, договір вступає в силу, не переїде - договору немає. Якщо ж дія договору тривала до настання події, то умова називали відмінним. Наприклад, особа здає в оренду будинок до одруження сина.

До умов пред'являлися певні вимоги. Вони не повинні були суперечити закону, добрим звичаям і вважалися можливими до виконання.

Дія договору могла бути поставлена в залежність від настання певного строку. Строк - це встановлений договором момент часу, з настанням якого договір набрав чинності або припиняв свою дію. Умови й терміни у цьому аспекті є дещо подібними між собою. Відмінність між ними полягала в тому, що умова могла наступити або не наступити, а термін наступав завжди, хоча міг бути невідомим. Розрізняли термін, при якому відомо, що він настане і коли саме (наприклад, укладено договір на два місяці); термін, при якому відомо, що він настане, але не відомо, коли (наприклад, договір про довічне користування). Розрізняли також строк відкладений (термін, з якого починається дія договору) і відміняючий (термін, до якого продовжується дія договору).

Висновки

Римське право характеризується неперевершеною за точністю розробкою всіх істотних правових відносин між простими товаровласниками (покупець і продавець, кредитор і боржник, договір і зобов'язання, тощо). Такого розвиненого стану римське договірне право досягло тільки в результаті довгої еволюції господарського та суспільного життя Риму.

Історія римського народу відома науці з тієї пори, коли Рим являв собою сільськогосподарську громаду, в якій окремі сім'ї жили замкнутим господарським життям, майже без всяких мінових стосунків (натуральна система господарства). Природньо, що при такому стані господарства і нерозвиненому обміні не було потреби в розвиненій системі договорів. Окремих типів договорів було тоді досить небагато, при чому всі вони відбувалися в дуже складній, ритуалізованій формі.

Розвиток договірного права йшов в двох основних напрямках: а) по мірі розвитку господарства; б) по мірі ослаблення древнього формалізму і позовної сили за відомими видами неформальних угод.

Старі форми укладення договорів гальмували розвиток економіки і тому стали з'являтися нові. Вироблена римськими юристами система різноманітних договорів відкривала можливість забезпечувати правовими наслідками різні відносини, що складаються на ґрунті ведення великого сільського господарства. Ця система відповідала і інтересам римських купців як у внутрішній, так і в заморській торгівлі. По мірі розвитку цієї системи, договори стають більш розповсюдженими, більш об'ємними, пронизують фактично все життя мешканця римської держави. В них є свої правила, свої елементи та умови для дійсності. Можна сказати, що договір, який містив усі відомості про виникаючі права та обов'язки сторін, їх характер, був укладений з доброї волі дієздатними особами - такий договір виконував всі умови.

Список використаної літератури:

1. Калюжний Р.А., Вовк В.М. Римське приватне право: [підруч. для вищ. навч. закл.] // Р.А. Калюжний, В.М. Вовк - К.: «МП Леся», 2014. - 240 с.;

2. Новицкий И.Б. Римское право // Игорь Борисович Новицкий - М. «КноРус», 2012 - 310 с.;

3. Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л.М. Баранова, М.В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л.М. Баранової. - Х.: Право, 2008. - 224 с.

4. Римське право (в схемах): навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закладів] / кол. авт.; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, доц. М.Г. Поліщук. - Дніпро: Видавець Біла К.О., 2018. - 108 с.

Размещено на Allbest.ru