Деякі прийоми з юридичного інструментарію волинського адвоката XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕЯКІ ПРИЙОМИ З ЮРИДИЧНОГО ІНСТРУМЕНТАРІЮ ВОЛИНСЬКОГО АДВОКАТА XVII СТОЛІТТЯ

Микола ВИСОТІН

науковий співробітник відділу

історичних пам'яток НДІУ

У першій третині XVII ст. розвиток правової системи на Волині сягнув досить високого рівня. Висновок про це можна зробити з огляду на складність структури та ефективність функціонування її окремих елементів, зокрема - інституту судового захисту, представленого діяльністю т. зв. «умоцованих» - професійних юристів, які здійснювали представницькі функції у волинських ґродських і земських судах. Їхнім юридичним інструментарієм було тогочасне законодавство, яке, до речі, наразі вивчене досить непогано. Воно надавало багатий арсенал «зброї» у вигляді цілого спектра розгалужених нормативних актів. Однак прийоми адвокатської діяльності, які полягають у застосуванні окремих правових норм та їхніх сукупностей належно до конкретних життєвих ситуацій, вивчені недостатньо. В цьому сенсі актові книги, в яких детально зафіксовані всі етапи перебігу судового процесу, становлять багатюще і майже невичерпне джерело інформації для досліджень. Підкреслюючи їхнє значення, Н. Старченко писала, що «судові акти - практично єдине джерело для дослідження цього кола питань на українських землях у ранньомодерний час...» [7, с. 318]. У цій розвідці ми пропонуємо ознайомитись з трьома документами, виявленими в актовій книзі володимирського ґродського суду, за якими, на прикладі розгляду однієї досить типової для тих часів справи, можна оцінити рівень професійної майстерності волинських адвокатів.

Фабула історії така. П'ятого листопада 1612 р. волинський шляхтич Ґабріель Модринський разом зі слугами, підданими і помічниками наїхав на село Грибовиця Володимирського повіту Тут і далі назви населених пунктів звірені за роботою: Баранович О. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. [1]., яким володів князь Януш Острозький, краківський каштелян і володимирський староста. Там він побив і пограбував чотирьох місцевих жителів: Федора Марковича, Федора Шуляковича, Миска Яковченяту та Івана Марковича, які саме поверталися з робіт у Літовизькому замку і якраз в'їжджали до Грибовиці. Попри те, що це був «простий», а не «кримінальний» наїзд, тим не менш він відносився до числа кримінальних злочинів, за скоєння якого передбачалося серйозне покарання, оскільки підпадав під дію двадцять першого артикулу одинадцятого розділу Другого Статуту Великого князівства Литовського (далі - Статут) [6, с. 245-247; 9, с. 380]. Зокрема, за скоєння такого злочину винуватий «...кгвалт платити і за поранення відшкодувати, а награбоване з нав'язкою повернути має, і всю шкоду належним чином відшкодувати.» [9, с. 380]. Проте з нез'ясованих наразі причин князь Острозький, на боці якого були і сила, і закон (адже саме його піддані стали жертвою нападу), залишив такі дії нападника без покарання. Незважаючи на це, замість того аби вгамуватися і не наражати себе на конфлікт із впливовим князем, Ґабріель Модринський п'ятнадцятого листопада знову наїжджає на те ж село. Цього разу він не лише побив і пограбував панцирного боярина Федора Березовського, але й наказав зв'язати його і «до маетности своєє села Быличъ подле конш провадилъ. И тамъ юного припровадивши и привезавши до воза через целыи денъ 8 везенъю своемъ мел и заледве с того везенъш выпустил».

Вочевидь, у такий спосіб нападник виявив зухвалість. Можемо припустити, що Модринський діяв не самостійно, а за намовою або ж прямою вказівкою когось із недоброзичливців князя. Адже (попри те, що подібні наїзди були звичною справою для тих часів) навряд чи можна серйозно припускати, що маловідомий шляхтич свідомо спровокував би конфлікт з однією з наймогутніших і найвпливовіших осіб того часу не лише на Волині, але й у цілій Речі Посполитій. У відповідь на це Острозький подає до володимирського ґродського суду протестацію проти Модринського, однак лише за останнім епізодом справи (виділення наше. - М. В.).

Варто зауважити, що під час підготовки цієї публікації колегами було висловлено слушний сумнів у тому, що Модринський діяв з чиєїсь намови, оскільки мало хто з тогочасної шляхти наважився б конфліктувати з самим Острозьким - не лише особисто, а й навіть у вигляді підбурювань до злочинних дій третіх осіб. Тож, на їхню думку, швидше за все, причиною наїздів був гонор самого нападника. А те, що перший наїзд залишився без уваги князя, пояснюють тим, що він міг просто не знати про нього, оскільки урядники вчасно не доповіли, або ж / а також у зв'язку з його винятковою зайнятістю як політичного і державного діяча, яка не залишала вільного часу на подібні дріб'язкові справи. Загалом можна було б погодитись із таким зауваженням, якби воно також давало відповіді і на інші питання: 1. Чому Острозький, дізнавшись про напади і прийнявши рішення судитись, подає протестацію не за всіма епізодами, а лише за останнім? 2. Чому Острозький, який легко міг покарати нападника «власними силами», вдається до відносно тривалого судового розгляду? адвокат волинь судовий захист

У зв'язку з відсутністю відповідей на ці питання ми продовжуємо дотримуватись власної версії і припускаємо, що в Острозького, як і в будь-якої відомої і впливової людини, були недоброзичливці, які бажали в той чи інший спосіб скомпрометувати його. В такому випадку метою наїздів Модринського міг бути розрахунок на те, що Острозький, не вдаючись до суду, власноруч покарає нападника, що дасть можливість звинуватити його самого у «кгвалтовному наїзді». Це могло б якщо не втягнути в конфлікт, то принаймні кинути тінь на нього. Саме тому Модринський вчиняє один наїзд за другим (і вчиняв би їх далі!), намагаючись викликати бажану реакцію. Ймовірно, Острозький розумів це. Тож з якихось причин, не бажаючи відкритого конфлікту, він не звертає уваги на перший наїзд, а на другий реагує лише тому, що, в іншому випадку, під загрозою могли стати його князівська честь і шляхетська гідність. З цієї ж причини він обирає більш повільний шлях судового розгляду, перевагою якого було те, що він не дає можливостей для подальших провокацій.

Таким чином, розвиток подій було переведено до юридичної площини.

Однією з особливостей тогочасної юридичної практики було ведення справ у суді не особисто, а через представників - «умоцованих». Вони діяли на підставі так званого «умоцованого листа», або «моци зуполної», який підтверджував їхню «моц» - повноваження. Використовувати представника в той час стало настільки звично і престижно, що самі ж адвокати, вирішуючи власні справи, нерідко вдавалися до послуг своїх колег [8, с. 116]. Як правило, «умоцованими» заможних людей ставали обізнані з судовими справами слуги; пересічну шляхту могли представляти їхні більш освічені родичі і знайомі, професійні адвокати, в той чи інший спосіб наближені до скаржника, наприклад, пов'язані з ним приятельськими стосунками, тож їх так і звали - «умоцований приятель мій», або ж абсолютно сторонні люди, які погоджувалися вести справу за винагороду - так звані «прокуратори» [2, с. 203; 8, с. 111-112]. Як бачимо, спектр фахівців, які надавали професійну юридичну допомогу, був доволі широкий, що, своєю чергою, свідчить про розвиненість інституту судового представництва і захисту.

Інтереси Януша Острозького в суді представляв його умоцований Андрій Мисевський. Він був слугою (можливо, рукодайним) князівського дому Острозьких. Для кращого розуміння подальших подій варто детальніше зупинитися на його особі. Андрій Заяць зазначає, що, починаючи з 1567 р., він послідовно займав низку міських урядів у Володимирі. Зокрема, 1567 р. був райцею, 1570 р. - лентвійтом, 1572, 1595, 1599 рр. - війтівським писарем [4, с. 66]. А на момент описуваних подій він був володимирським буркграбієм і намісником володимирського старости, тобто заступав самого ж Януша Острозького у володимирському ґродському уряді. Отже, для представництва князівських інтересів його було обрано не випадково - як слугу, наближену до князя особу та впливового урядовця, який володів колосальним теоретичним і практичним досвідом. Очевидно, саме такий солідний «послужний список» і зіграв з Мисевським «злий жарт», вселивши в нього хибну впевненість у власних силах. Імовірно, не припускаючи думки, що хтось наважиться виступити в суді і проти нього, і проти його патрона, він не дотримався всіх передбачених законодавством процедурних питань, що ледь не коштувало йому програшу всієї справи.

Розгляд розпочався 11 грудня 1612 р., на найближчих судових рочках, які відкрилися невдовзі після вчинення нападів. З тексту позову чітко зрозуміло, що на момент його подання Острозький добре знав про всі вчинені Модринським наїзди, тим не менш вимагає «відповісти» лише за останній, найменший з них, жертвою якого став Федір Березовський: «в. мсть... не контенът8ючисш тымъ, же перед тымъ на маетносъ кнжти его млсти село Грибовиц8 наеждзал, подданых кнжти его млсти бил, мордовал, але есче... приехавши моцно кгвалтомъ до менованого села Грибовици, поймавши того бошрина юкр8тне... збил, змордовалъ и, звезавши его, до маетности своее села Быличъ подле конш провадилъ и тамъ... 8 везенъю своемъ мел». На наш погляд, це опосередковано свідчить про небажання князя «роздмухувати» конфлікт. Тож такий крок можна розглядати як своєрідний жест доброї волі, у відповідь на який Модринський мав би визнати свою провину. Проте позваний цього знака не сприйняв і, особисто з'явившись до суду, розпочав захист. Добре розуміючи хиткість своєї позиції (адже він дійсно скоїв передбачений законодавством злочин), Модринський намагався не доводити до розгляду справи по суті. Тож зосередився на зачіпках до процесуальних питань. Подібна стратегія захисту була дуже ефективною і її часто використовували тогочасні юристи [2, с. 123]. Однак, як покажуть подальші події, малоімовірно, що сам Модринський був досвідченим правником. Швидше за все, обрати таку стратегію йому порадили ті ж наразі невідомі особи, які стояли за нападами; вони ж вказали і конкретний тактичний хід.

Отже, одразу після оголошення позову, Модринський зажадав від Мисевського, аби той «вынесенш того позв8 и рок8 доводил». Інакше кажучи, позивач мав довести в суді, що позваний був заздалегідь у встановлений спосіб попереджений про суть звинувачень, а також про час і місце майбутнього судового розгляду. Згідно з п'ятим і дев'ятим артикулами четвертого розділу Статуту цей обов'язок покладався на возного, який мав відвезти позов і вручити його особисто в руки відповідачу або ж, у разі його відсутності, «в маєтку того, який кривду завдав, має покласти у дворі або у ворота увіткнути.» [9, с. 297, 299]. Після цього возний мав «вчинити реляцію» у суді - доповісти про виконання поставленого завдання. Власне, ці дії і становили сутність процедури «доведення року». Ця на перший погляд проста і формальна дія насправді мала велике значення, оскільки була важливим правоутворюючим чинником Правоутворюючий чинник - юридично значущі дії або бездіяльність сторін, які породжують правові наслідки..

Як би дивно це не виглядало, але Андрій Мисевський виявився не готовим змістовно відповісти на законну вимогу позваної сторони. Попри такий явний промах вже на цьому етапі виявилася його досвідченість. Він заявив, що в такому доведенні немає жодної необхідності, адже сам факт того, що відповідач наразі особисто стоїть у суді на розгляді справи про наїзд на Грибовицю, якнайкраще свідчить про його обізнаність і з часом, і з місцем, і з предметом судового засідання. Тобто Мисевський намагався довести факт оповіщення відповідача шляхом наведення непрямих доказів. Імовірно, при цьому він спирався на законодавчий дозвіл представляти «певні знаки» [9, с. 319]. Що саме мається на увазі під цими «знаками», Статут не розшифровує, однак можемо припустити, що йдеться якраз про подібні логічні умовиводи та різні опосередковані свідчення, які б підтверджували слова сторони.

Однак суддю відповідь умоцованого не задовольнила. Для того, аби зрозуміти, чим він керувався, приймаючи таке рішення, необхідно мати на увазі, що розгляд справи мав змагальний характер: сторони почергово робили заяви, доводячи свою правоту, а суд, стежачи за дотриманням процесуальних правил, відповідності аргументів сторін вимогам чинного законодавства тощо, грав роль арбітра [7, с. 360; 8, с. 122]. Рішення приймалися на підставі вагомості кожного наведеного аргументу та їхньої сукупності. Суд врахував, що обов'язок «доводити рок» законом покладався на возного - представника влади і незацікавлену сторону [5, с. 116], а не на Мисевського, свідчення якого, як представника позивача, могли бути взяті під сумнів; до того ж реляція возного, вчинена ним у суді особисто, була б «найпевнішим і найґрунтовнішим» [9, с. 319] доказом першого порядку, тоді як засновані на припущеннях силогізми Мисевського такої ваги не мали. Тож очевидно, що позиція позовної сторони з погляду відповідності чинному законодавству виглядала непереконливо, оскільки суперечила чітко визначеній процедурі доведення. Безпосередньою підставою рішення, швидше за все, був уже згадуваний п'ятдесят другий артикул четвертого розділу Статуту під промовистою назвою «Про докази і спростування доказів», відповідно до якого, «коли б суддя, вислухавши скарги і відповіді сторін, вимагав від будь-якої сторони доказ..., а та сторона на той час, коли мала доводити... докази, того не доведе, або не відведе, така справу свою програє.» [9, с. 319]. Отже, незважаючи ані на особу самого скаржника, ані на особу його представника, у зв'язку з тим, що «8моцованыи кнжти его млсти року вьінєсєнт позв8 того релшциєю возного не доводит», суд був змушений прийняти єдино можливе в цій ситуації рішення: «позваного на тот час ют рок8 волъным чинитъ». Таким чином, перше судове засідання з розгляду справи про наїзд Ґабріеля Модринського на Грибовичі закрилося, ледь розпочавшись.

Після оголошення невигідного для свого патрона декрету Мисевський не розгубився і миттєво заявив про те, що не погоджується з ним і попросив дозволу апелювати до Головного Люблінського трибуналу Головний Люблінський трибунал - найвища апеляційна судова інстанція для станових шляхетських судів малопольських та українських воєводств (у т. ч. Волинського воєводства) [3, с. 382].. Суд таку апеляцію йому дозволив. Обидві дії, попри те, що виглядали формально, також мали далекосяжні наслідки: якби Мисевський не зробив таку заяву негайно, то втратив би можливість на законних підставах зробити її в майбутньому, і справу було б програно остаточно. Адже згідно з шістдесят першим артикулом четвертого розділу Статуту лише у випадку легальної (не забороненої судом!) апеляції (виділення наше. - М. В.) суд не приймав кінцеве рішення і не закривав справу, оскільки «після апеляції, доки наш суд [великокнязівський] справу між сторонами не вирішить, суд (місцевий. - М. В.) відправи чинити не буде.» [9, с. 322].

Варто зауважити, що, заявляючи про апеляцію, Мисевський навіть і не думав вчиняти її насправді. Як досвідчений юрист-практик він добре розумів, що це дуже затягне розгляд, адже бюрократична процедура сама по собі була досить тривалою, до того ж вона могла б розпочатися не раніше весни наступного року, коли відкривалася чергова трибунальська сесія [3, с. 382]. Тож Мисевський скористався своїм правом на оскарження лише як юридичним вивертом - з метою «провести роботу над помилками». Про такий його намір переконливо свідчить той факт, що він відмовився від продовження старої, невдалої, справи і відкрив нову, до якої тепер включив не лише позов про ув'язнення Федора Березовського, а й про побиття і пограбування Федора Марковича, Федора Шуляковича, Миска Яковченяти та Івана Марковича, які «подарували» Модринському минулого разу. Важливо, що всі п'ять справ Мисевський виділив в окремі провадження. Про все це возний генерал Волинського воєводства Юрій Яциніч за всіма правилами повідомив Ґабріеля Модринського 16 грудня 1612 р., тобто вже через п'ять днів після завершення першого судового розгляду.

В такий спосіб Мисевський досягав одразу декількох важливих цілей:

1. Відмовляючись від апеляції, він вигравав час, який йшов на розгляд справи, оскільки отримував можливість розпочати новий розгляд вже на найближчих судових рочках, а не навесні наступного року, коли б відкрилася трибунальська сесія.

2. Відмовляючись від продовження старої справи та відкриваючи нове провадження, він уникав можливих закидів про те, що попри заявлену апеляцію не вчинив її.

3. Виділяючи кожну справу в окреме провадження він суттєво ускладнював для Модринського перспективи оскарження судового рішення у тому випадку, якщо б воно його не задовольнило, адже йому довелося б оскаржувати не один декрет, а одразу п'ять. 4. Зрештою, кардинально піднімав «ціну питання», адже тепер відповідач мав би відшкодувати збитки не одному, а всім п'ятьом постраждалим селянам (Табл. 1). На нашу думку, такий хід справи був пов'язаний із наміром Острозького показово покарати порушника, який не лише спровокував протистояння, а й не скористався наданою йому можливістю владнати конфлікт. Таким чином, справа перестала бути буденним розглядом звичного для тих часів наїзду, а набула вигляду показової.

Як і варто було очікувати, друга дія «вистави» під назвою «Острозький проти Модринського» розпочалася через півтора місяця - на перших судових рочках 1613 р. Цього разу Андрій Мисевський врахував всі попередні прорахунки і не припустився жодної помилки. Новий розгляд розпочався з доповіді возного Юрія Яциніча про те, що він у встановлений термін відніс до маєтку Модринського у с. Біличі Володимирського повіту п'ять позовів від князя Януша Острозького, «которыми позвы позывает кнжа ег[о] мл. пнъ краковскии доводечи справедливости подданым своим грибовицким а то ю розные кривды, бои, раны и грабежи». Варто звернути увагу, що возний не бачив звинуваченого особисто, відтак «уткнув позви у ворота» і переповів їхній зміст «сторожови дворном8, там на тот час б8д8чом8». Цей нібито не вартий уваги нюанс (як і безліч інших на перший погляд «формальних» обставин) мав важливе процесуальне значення. Залежно від того, особисто був вручений позов чи, як цього разу, «уткнутий у ворота», змінювався термін «року» - часу, через який призначався розгляд справи в суді. Так, «кого особисто позовуть, рок чотири тижні, а кому в маєтку покладуть - шість тижнів має бути складений, не від дати позви, в ній записаній, а від того часу і дня, як в маєтку були покладені» [9, с. 308]. Цією законодавчою шпаринкою користувалися досить часто. При цьому іноді доходило до курйозів: возний розгадував хитрощі і звітував про те, що якийсь спритний шляхтич уникав особистої зустрічі з ним і наказував двірній челяді говорити, що його немає вдома, тоді як сам у цей час ховався в якомусь потаємному місці, наприклад, у коморі. Не можемо стверджувати напевне, однак цілком можливо, що і Модринський навмисно не вийшов до возного і, таким чином, «виграв» собі додатково два тижні, на які відтермінувався час розгляду його справи. В будьякому разі судове засідання розпочалося рівно на шостий тиждень після покладання Яцинічем позову - двадцять першого січня 1613 р.

На відміну від Мисевського, який добре підготувався до розгляду, фатальні помилки наразі переслідували Модринського.

Передбачаючи негативний для себе розвиток подій і розуміючи, що цього разу ані особистих знань, ані досвіду буде недостатньо, він сам на розгляд справи не з'явився, а прислав замість себе професійного адвоката Яна Коперного. Цього не можна було робити, оскільки останній, можливо, був вправним захисником, однак при цьому зовсім невідомою на Волині людиною. А це суперечило вимозі тридцять четвертого артикулу четвертого розділу Статуту, згідно з яким адвокатом у волинських судах міг бути лише місцевий, «осілий» шляхтич - тобто такий, який володів нерухомістю на Волині і в разі необхідності міг би це довести [2, с. 128; 7, с. 352 - 353; 8, с. 113-114; 9, с. 312]. Зауважимо, що попри існування прямої законодавчої заборони вона не була категоричною: нерідко її ігнорували тоді, коли сторона, проти якої виступав «неосілий» захисник, з певних причин була зацікавлена в тому, аби судове засідання відбулося. В такому разі суд приймав умоцований лист, чим фактично визнавав повноваження адвоката і допускав його до розгляду справи. Крім того, існували легітимні підстави для ведення справ у суді неосілим. Зокрема, у тих випадках, коли сторона була нездатна захищатися самостійно, або ж якщо програш загрожував їй смертю чи безчестям [8, с. 118; 9, с. 311-312]. Також закон передбачав багато можливостей для звинуваченого, не з'являючись до суду і не програючи при цьому процес, вести справу через адвоката [2, с. 127]. Наприклад, «...за хворобою, так і за деякими причинами і потребами своїми.» [9, с. 311]. Подібне розпливчасте формулювання давало можливість підвести під нього майже будь-які обставини. Тож Модринський цілком міг скористатися однією з численних законодавчих шпаринок. Наприклад, послатися на невідкладні справи або ж нездужання, хоча насправді його здоров'ю нічого не загрожувало: адже волинська шляхта без жодних докорів сумління використовувала удавані хвороби для досягнення бажаних результатів у суді. Однак для цього потрібно було принаймні повідомити суд про свою «недугу» окремою заявою або ж у представленому умоцованому листі, якого Модринський надав своєму захиснику Коперному. Але Модринський нічого такого не зробив, і цим одразу ж скористався Мисевський. Знаючи, що відповідно до тридцять другого артикулу четвертого розділу для того, аби адвокат на законних підставах отримав право представляти свого клієнта, його повноваження на етапі представлення умоцованих листів мають бути визнані судом (а це, як ми зазначили вище, було цілком можливо), він одразу ж після зачитування «моци» Коперного, не чекаючи, доки йому буде надано слово (обґрунтовано припускаючи, що в разі відсутності протесту з його боку суд може визнати повноваження адвоката відповідача або ж той зробить невигідну для звинувачення заяву), заявив клопотання про відвід Коперного від розгляду справи, яке суд задовольнив. З цього моменту адвокат був позбавлений права вчиняти будь-які дії на користь Модринського і той залишився без офіційного представництва в суді. Передбачаючи можливість дочасного завершення процесу, Ян Коперний заявив про незгоду з прийнятим рішенням і вимагав дозволити йому апеляцію, намагаючись, як і свого часу Андрій Мисевський, виграти час для свого клієнта. Однак суд таку апеляцію йому заборонив. Інакше кажучи, відповідач втратив можливість легального оскарження вироку. Подібні заборони на апеляцію в тогочасній юридичній практиці зустрічалися рідко. Як пише Н. Старченко, зазвичай «у такому разі розгляд справи... або переносився на інший термін, або припинявся, а в окремих випадках (виділення наше. - М. В.) міг закінчитися перемогою позивача» [7, с. 352-353]. Такої ж думки дотримується і М. Довбищенко: «За нашими спостереженнями. заборони апелювати до Люблінського трибуналу зустрічаються, але не часто» [2, с. 123]. Попри це Модринського визнали «несталим» - тобто таким, хто без поважної причини не з'явився до суду, і одразу засудили за всіма пунктами звинувачення. Іншим важливим наслідком прийнятого судом рішення було те, що через заборону апеляції справа офіційно вважалася остаточно завершеною і вирок ставав обов'язковим для виконання. Тож Модринський мав сплатити підданим Острозького чималу суму відшкодування, а в разі відсутності в нього готівкових грошей їхній еквівалент було б відчужено у вигляді частини його власних маєтностей, оскільки за свої дії він відповідав «зо всих добр... лежачих и р8хомых и з с8м пнжных.». Хоч і не можна стверджувати напевне, однак цілком імовірно, що такі рішення суд прийняв як з огляду на особу самого скаржника, так і в результаті проведеної Мисевським «позасудової» роботи.

Як розгорталися події в подальшому, наразі нам невідомо. Можемо припустити, що законне рішення суду було виконане, оскільки тепер, коли декрет вступив у дію, Януш Острозький цілком міг «посприяти» його реалізації без жодної загрози для власної репутації. Наступні дії Ґабріеля Модринського також невідомі, однак теж передбачувані. Звісно ж, він міг апелювати до Головного Люблінського трибуналу і без дозволу володимирського ґродського суду. Однак навряд чи рішення відкривати нову тяжбу було раціональним, оскільки трибунальське провадження вимагало значних грошових видатків. До того ж, як пам'ятаємо, звернутися до Трибуналу Модринський міг не раніше весни 1613 р., а до того часу він вже мав би сплатити присуджений йому штраф у повному обсязі. А перспектива відсудити (в князя Острозького!) вже виплачені йому кошти виглядала дуже примарною.

Таблиця 1

Співвідношення збитків, завданих Ґабріелем Модринським селянам Януша Острозького, і призначеного судом відшкодування

Документи № 1

1612 р., грудня 11, Володимир. - Декрет володимирського ґродського суду у справі про побиття, пограбування і ув'язнення Ґабріелем Модринським Федора Березовського, грибовицького підданого князя Януша Острозького

Декрет межи тьш же кнжтемъ его млстю паномъ краковскимъ а пномъ Кгабриелєш Модринскимъ

Року тисеча шестсотъ дванадцатого мсца декабра одиннадцатого днш

На рочках с8довых кгродских володимерски[х] [..-]¹ Мсца декабра року теперешнего вышей мен[ованого] [...]² припалых и с8довне ютправовати зачатых перед нами, Мномъ Прилепскимъ, инстикгаторош коронъныш, подстаростиш, а Криштофош Заленскиш, судею, вршдниками с8довыми кгродскими володимерскими, кгды справа з рєестр8 с8дового за приволанеш возного шлшхетного Исакиш Долмацкого с позв8 кгродского володимерского поршдкомъ своимъ к8 с8женъю припала межи шсневелъможнымъ паномъ его млстю кнжтеш М_н8шош Юстрозскимъ, каштелшномъ краковскиш, старостою володимерскимъ в довоженю справедливости подданымъ // грибовицкиш, поводош, з одное, а шлшхетныш панош Кгабриелемъ Модринскиш, позваныш, з др8гое стороны, теды постановившисш ючевисто сл8га и 8моцованыи кнжти его млсти шлшхетныи пан Анъдреи Мисевскии, б8ркграбии володимерскии, поднес позов менованыи, который 8 с8д8 былъ читанъ и так сш в собе мает:

«Мн8шъ кнжа Юстрозскоє,каштєлшн краковским, староста володимерскии etc. 8рожоном8 пн8 Кгабриєлєви Модринском8 з особы и зо всих добръ в. мсти лежачих и р8хомых и з с8мъ пнжных приказ8ємо абыс на рочках с8довых кгродских володимерскихъ, которыт в рок8 теперешнемъ тисеча шестсот дванадцатомъ мсца декабра шостого днш припасти и с8жоны быти мают, в замк8 гсдръскомъ володимерскомъ перед с8домъ кгродскимъ володимерскимъ к8 прав8 шко на рок8 завитомъ юбличне стал, на жалоб8 и попиранът правноє шснєюсвєцоного пна єго

млсти пна Мн8ша кнжти Юстрозского, ка[штелшна] Відновлено. Відсутня частина сторінки. краковского, старосты володимерского etc. [... по]зывает Відсутня частина сторінки., доводечи справедливости бо[шрино]ви Відновлено. Відсутня частина сторінки. своєм8 грибовицком8 на име бедорови Березовском8 ю то, иж в. мсть рок8 теперешнего тисеча шестсотъ дванадцатого мсца ношбра пштогонадцатъ днш не контенът8ючисш тымъ, же перед тымъ на маетносъ кнжти єго млсти село Грибовиц8 наеждзал, подданых кнжти єго млсти бил, мордовал, але есче днш менованого сам юсобою своєю з многими сл8гами, бошрми и помощниками своими приєхавши моцно кгвалтомъ до менованого села Грибовици, поймавши того бошрина юкр8тне // юкр8тне Повтор в оригіналі. збил, змордовалъ и, звезавши єго, до маетности своее села Быличъ подле конш провадилъ и тамъ юного припровадивши и привезавши до воза через целый денъ 8 везенъю своемъ мел и заледве с того везенъш выпустил. При которомъ збитю пограбилес 8 него з мешкомъ грошем готовыхъ три копы литовских и сокир8, к8плєную за дванадцатъ грошем литовских. В чом кнжа єго млст. маючи великим жал, шкод8 и кривд8, зоставивши собє акцию ю раны и ю вєзєньє того бошрина инъшимъ позвомъ в с8де належномъ, позывает в. мст так шко сш вышем помєнило доводечи справедливости бошринови своєм8 ю безправным грабеж, ю навєзк8 єго и ю вины за тымъ походшчиє и ю кгвалт посполитым с8сєдским прото абыс на рочках помененых завите ставши на то и што єсчє в. мст. 8 суд8 ширєм задавано б8дет с8довнє ютповедалъ и 8справєдливилсш.

Писан 8 Володимери рок8 тисеча шестсот дванадцатого мсца ношбра шостогонадцет днт».

А по поднесенъю и прочитанъю того позв8 8моцованым вышъменованым стороны поводовое домавшлъсш абы позваном8 на позов с8довне ютповедати наказано было.

Где за приволанъемъ возного 8 с8д8 до тоє справы юдозвавшисш позваным панъ Модринским самъ домавшлъсш, абы 8моцованым кнжти єго млсти вынесенш того позв8 и рок8 доводил. А преречоным 8моцованым кнжти єго млсти поведилъ, иж вынесенш того позв8 доводити не повиненъ, бо позваным ведаючи ю позве, же єму до ведомости дошол, тут 8 с8д8 становитсш и зо мъною в том справе коньтровєртуєть. Прото просил абы суд, // юдтшвши юбороны єго на сторон8, поступовати наказал, инъшиє доводы правньїє в з8полном моци собе заховавши.

С8д нинешним кгродским володимерским мовенш юбудв8 сторон высл8хавши, бачи (!) то, иж 8моцованым кнжти єго млсти року вынесенш позв8 того рєлшциєю возного не доводит, длш того суд позваного на тот час ют рок8 волъным чинитъ.

А преречоным 8моцованым декрету того за правным не приммуючи, до с8д8 головного трибуналу Любелского апелевал. Суд тое апелшции допустил и рок за нею 8 суд8 трибуналского в Люблине на термине с8женш воеводства Волынского на тот час, кгды справы воеводства Волынского поршдкомъ инших воеводствъ коронъныхъ напервем по выстъю шести недел ют даты декрет8 нинешнего припасти и с8жоны б8д8тъ, юбеюмъ сторонам кром припозв8 становитисш зложилъ и назначил.

Што все длш памети до книг єст записано.

ЦДІАК України, ф. 28, спр. 45, арк. 201-202 зв.

№ 2

1613 р., січня 21, Володимир. - Декрет володимирського ґродського суду у справі про побиття і пограбування Ґабріелем Модринським Федька Марковича, грибовицького підданого князя Януша Острозького Наразі публікуємо лише декрет володимирського ґродського суду у справі про побиття і пограбування Федька Марковича. Решта декретів у справах Федька Шуляковича, Миска Яковченяти, Івана Марковича та Федора Березовського не публікується у зв'язку з тим, що вони мають абсолютно ідентичні зміст і структуру.

Дєкрєт зыск8 єго мл. пна краковског[о] на пн8 Модринскомъ Рок8 тисеча шестсот тринадцатого мсца генвара двадцат первого днш На рочках с8довых кгродских володимерскихъ ют днш сємог[о]надцат мсца генварш рок8 тєпєрєшнєг[о] вышъменованог[о] припалых и с8довнє ютправовати зачатых перед намм,

Мном Прилєпским, инъстикгатором короннымъ, подстаростим, а Криштофомъ Заленским, с8дєю, вршдниками с8довыми кгродскими володимєрскими, кгды справа з рєєстр8 с8довог[о] за приволанемъ возног[о] шлшхєтного Мна Котовского с позв8 кгродског[о] володимєрского портдкомъ своим к8 с8жєню припала межи тсневелможным пном Мн8шом кнжатем Юстрозским, кашталшнєм краковскимъ, старостою володимерскимъ etc. в довожєню справедливости подданом8 єго мл. грибовицком8 0єдкови Марковичови, поводом, з одноє, а 8рожоным пном Кгабриєлєм Модринскимъ, позванымъ, з дргоє стороны, теды постановившеє 8 с8д8 8моцованын кнжати его мл. шлтхетныи пан Андреи Мисєвскии, б8ркграбыи володимєрскии, поднеслъ позов вышъменованыи, который 8 с8д8 был читан и так се в собе мает:

«Мн8шъ, кнжа Юсгрозское, кашталшн краковский etc. 8рожоном8 пн8 Кгабриєлєви Модринском8 з юсобы и зо всих добр в. м. лежачих и р8хомых и з с8м пнжных приказ8ю абыс на рочках с8довых кгродских володимерскихъ, которые в рок8 пришлом тисеча шестсот тринадцатом мсца генвара семогонадцат днт припасти и с8жоны быти мают, в замк8 гсдръском володимерскомъ перед с8дом кгродскимъ к8 прав8 тко // на рок8 завитомъ юбличне стал, на жалоб8 и правное попиранъе тснєюсвєцоног[о] пна єго мл. пна Мн8ша кнжти Юстрозског[о], каштєлшна краковского, старосты володимєрского etc., который тебе позывает доводечи справедливости подданом8 своєм8 грибовицком8 0едкови Марковичови ю то, иж ты в рок8 теперешнемъ тисеча шестсот дванадцатом мсца ношбра пштог[о] днт не дбаючи ничого на покои посполитыи с8сєдскии и на вины в праве посполитомъ юписаные з многими сл8гами и помонниками своими, тобе самом8 имены знаемымис, наехавши моцно кгвалтомъ на маєтносте кнжти его мл. село Грибовиц8 тамже подданого, менованого, бедка Марковича потекавши, который з роботы кнжти его млсти з замк8 Литовижского з ынъшими поддаными ехал и праве на тоте час в село Грибовиц8 8еждзал, потекавши єг[о] на доброволнои дорозе юкр8тне и нєлитостивє збил, змордовал и грабеж ем8 немалый 8чинил. А мєновитє взгалъ 8 нєг[о] конии два, к8пленых по двадцати золотых полских, сермтгу и кож8х, купленые за пгате золотых полскихъ, с хрибта знели а тоте 8вес грабеж до маєтености своєє села Билин ютпровадивши на пожиток свои юбєрн8лєс. В чомъ кнжа его млсте. маючи великий жал, кривд8 и шкод8, зоставивши волн8ю акцию ю раны и ю везене того подданого иншимъ позвомъ в с8де належномъ, позываетъ в.м. так гакосе вышеи поменило, доводечи справедливости том8 подданом8 своем8 ю безправныи грабеж и навезк8 его и ю вины за тим походгачиє и ю кгвалтъ посполитыи с8седскии прото абыс на рочках помененыхъ завите ставши на то // и што есче в.м. 8 с8д8 ширеи словы задавано и доведено б8дете с8довне ютеповедал и 8справєдливилсє.

Писан 8 Володимери рок8 тисеча шестесоте дванадцатог[о] мсца декабра чєтвєртогонадцате днт».

А по поднесенъю и прочитаню того позв8 8моцованыи вышъменованыи кнжати его млсти, вынесент его и рок8 за ным зложоног[о] рєлтциєю возног[о] правне доведши, домавтлсе абы позваном8 на позов с8довне ютеповедати наказано было.

До которое справы за приволанемъ возного ют позваного пна Модринского юдозвавшисє 8моцованьш єго шлшхетным Мн Коперным, показавши до тое справы моц ют рєчогог[о] пна Модринского, домавшлсє абы до ютправованш тое справы ют него противко кнжати его млсти за тою моцю прип8щон был.

А 8моцованым кнжати єго млсти на то поведил, иж тот 8моцованым пна Модринског[о], которым се т8т з моцю до права ют нєг[о] становит, до тое справы не может быти прип8щоным, кгдыж ест 8ршдови нинешнем8 незнатмым и в т8тешнемъ воеводстве Волынскомъ юселости своее жадное не мает. А право ест посполитое, то ест в Стат8те в розделе четвертомъ артик8ле тридцет четвертомъ описано, иж прокуратором жаден ч8жозємєц и неюселым в Великом князстве Литовском, которым иж т8т жадное юселости не мает. Теды домавшлсє абы ют тое справы юткинен был, а на позваномъ далшог[о] пост8пк8 правного позволено было.

С8д нинешним кгродским володимерским бачечи то, иж сторона позванаш прислала з листом 8моцованым до права, але иж тот 8моцованым пан Мн Коперным жадное юседлости своее в воеводстве Волынскомъ не показ8ет, теды єг[о] с8д шко нєюсєлого юд тое справы юдстав8ет, а стороне поводовом далшого пост8пк8 в том справе противко позваном8 доп8щает. // А 8моцованым преречоным стороны позваное тог[о] декрету за правным не примм8ючи до с8д8 головног[о] триб8нал8 Любелского апєлєвал. А 8моцованым кнжати єго млсти таковое апелшции том8 8моцованом8 позваног[о], иж 8же ют тое справы декретом єст юткинен, боронил,домавшючисе абы не была доп8щона. С8д нинешним кгродским володимерским тое апелшции прєрєчоном8 8моцованом8 не доп8щает. А юн ю попарте тое апелшции се сведчил.

А потом 8моцованым кнжти єго мл. позваног[о] до далшог[о] пост8пк8 через того ж возног[о] к8 прав8 потрикрот приволати давал. Которым кгды се не ютозвал, до права не становилъ и ю нестаню своем ведомости никоторое так судови нинєшнєм8 шко и стороне поводовом не дал, а 8моцованым кнжти єго мл. з доп8щенъш с8д8 нинєшнєго юног[о] в зыск8 рєчим в позве вышем инсерованым юписаное до годины звыклое арєштовоє вздал. А потом ю године арештовом, кгды позваным через мєнованог[о] возног[о] к8 арєшт8 тоє справы был приволыван не становил, тое справы не арештовал и арештовати не хотел, а 8моцованым кнжти єго мл. и повторе на немъ далшого пост8пк8 правног[о] домавшлсє. Прето с8д нинешним за нестанъем позваног[о] а за правным попартемъ и правными пост8пками 8моцованог[о] стороны поводовоє доп8стивши, позваного шко нєсталог[о] и права посполитого нєпосл8шног[о] вздати в зыск8 речим а въ способъ тог[о] зыск8 за безправным грабеж конем двомга, таксованых за шєстнадцєт копъ грошем литовских, сермшги и кож8ха за пшт золотых полских и за совитост тог[о] грабеж8, такъже и за вин8 три р8бли грошем а за кгвалт посполитым суедским ведлугъ Статуту двадцет копъ грошем литовских // сумою всего в одно мєстцє зл8чивши сто пєтдєсшт и полтретш золотых полских подданом8 єго мл. вышъменованом8 бєдкови Марковичови на позваному єго мл. пн8 Модринском8 всказал и присудил и нинешним декретомъ всказ8ет

и прис8жаєт. Котораш то сума пнзєм на позваном декретом нинєшним присужонаш поршдкомъ права посполитого на добрах его вшелшкихъ ютправлєнаш быти мает.

Што все длш памети до книг кгродских володимеръскихъ ест записано.

ЦДІАК України, ф. 28, спр. 45, арк. 279-281.

№ 3

1613 р., січня 21, Володимир. - Свідчення возного Юрія Яциніча у володимирському ґродському суді про покладання ним у с. Біличі Володимирського повіту п'яти позовів до Ґабріеля Модринського у справі про побиття ним Федька Марковича, Федька Шуляковича, Миска Яковченяти, Івана Марковича та Федора Березовського, грибовицьких підданих князя Януша Острозького

Рєлшциш возног[о] положенш позвов по пна Кгабриелш Модринъского в жалобе его мл. пна краковског[о]

Рок8 тисєча шєстсот тринадцєтого мсца генъвара двадцєт первого днш На рочкахъ с8довых кгродскихъ володимерскихъ ют днш семогонадцет мсца генвара рок8 теперишънег[о] вышем менованог[о] припалых и с8довне ютправовати зачатых перед нами, Мном Прилепъским, инъстикгаторомъ коронным, подстаростим, а Криштоаомъ Заленскимъ, с8дею, вршдниками с8довыми кгродскими володимерскими, ставши ючевисто возным енерал воеводства Волынского шлшхетнын Юрим Мцинич к8 записаню до книг кгродскихъ володимерскихъ сознал тыми словы, иж:

«Рок8 прошлог[о] тисеча шестсот дванадцатог[о] мсца декабра шостогонадцетъ днш юднеслом позвов кгродскихъ володимерскихъ пшт до именш и двора Былич маетности 8рожоного Кгабриелш Модринского и 8тъкнулем их 8 ворота тог[о] двора былицкого и сторожови дворном8, там на тот // час б8д8чом8, юповедилом писаные тые позвы по самог[о] пна Модринского в жалобе шснеюсвецоног[о] пна пна Повтор в оригіналі. его мл. кнежати Мн8ша Юстрозског[о] кашталшна краковског[о], старосты володимерского etc. которыми позвы позывает кнжа ег[о] мл. пнъ краковским доводечи справедливости подданым своим грибовицким а то ю розные кривды, бон, раны и грабежи тым подданымъ через того то пна Модринского немалые починеные на нме бедкови Марковичови, бедкови ШУлшковичови, Мискови Мковченшты, Иванови Марковичови, бедорови Березенском8, бошринови панцирном8 ю чом ширен и достаточней тые позвы в собе юбмовлшют, за которими позвы и рокъ к8 прав8 перед с8дом кгродским володимерским на рочкахъ кгродскихъ володимерскихъ, которые в рок8 теперишнем тисеча шестсотъ тринадцатом мсца генварш семог[о]надцетъ днш припадаючих, юбом сторонам зложил есми».

Которое жъ то ючевистое возног[о] сознане до книг кгродскихъ ест записано.

ЦДІАК України, ф. 28, спр. 45, арк. 285 зв. - 286.

Література

1. Баранович О. І. Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. Київ, 1930. 156 с.

2. Довбищенко М. В. Українська адвокатура Волині литовсько-польської доби XVI - XVIII ст. Київ: КВІЦ, 2019. 288 с.

3. Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. Київ: Наукова думка, 2009. Т. 6. 784 с.

4. Заяць А. Є. Лентвійти у містах Волині XVI - першої половини XVII ст. Склад, персонали', повноваження. Місто: історія, культура, суспільство. Е-журнал урбаністичних студій. 2018. Вип. 1 (5). С. 5969.

5. Старченко Н. П. Возні на Волині в останній третині XVI - на початку XVII ст.: Судові урядники чи слуги? Соціум. Альманах соціальної історії. 2008. Вип. 8. С. 134-162.

6. Старченко Н. П. Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. - початок XVII ст.). Україна в Центрально-Східній Європі. 2013. № 12. С. 242-269.

7. Старченко Н. П. Судова риторика як вияв цінностей волинської шляхти кінця XVI ст. (на прикладі справи про вбивство Балтазара Гнівоша з Олексова). Соціум. Альманах соціальної історії. 2010. Вип. 9. С. 318360.

8. Старченко Н. П. Умоцовані - прокуратори - приятелі. Хто вони? (Становлення інституту адвокатури на Волині в кінці XVI ст.). Соціум. Альманах соціальної історії. 2002. Вип. 1. С. 111-144.

9. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / редкол.: С. Ківалов та ін. Одеса: Юридична література, 2003. Т. 2. 560 с.

10. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. Ф. 25, оп. 1, спр. 45.

Размещено на Allbest.ru