Концептуалізація соціального явища "національна безпека" в теорії і практиці публічного управління

Результатів наукових досліджень залежать від належної обґрунтованості категоріально-понятійного апарату, який при цьому використовується. При цьому, як відомо, багато соціальних явищ, котрі свідчать про сутнісні характеристики соціальних об'єктів, виражають не тільки очевидні характеристики соціальної дійсності, а й більш глибинні її процеси, зв'язок яких з даним явищем не піддається безпосередньому спостереженню, тобто має латентний характер. Чільне місце серед них посідає і соціальне явище, яке визначають поняттям “національна безпека”. Розкриття сутності цього явища не є тривіальним завданням. Це зумовлено низкою чинників, зокрема, геополітичними, геоекономічними та соціокультурними трансформаціями в сучасну епоху, необхідністю врахування національних особливостей суспільного розвитку та кумулятивного ефекту зростання небезпек буттю (життєдіяльності) людини (індивіду), суспільству та державним інститутам. Тому, незважаючи на те, що у науковій, нормативні та публіцистичній літературі, як правило, вважають, що “національна безпека” є поняттям, у науковому сенсі більш доцільним є вживання терміну “концепт”.

Як правило, розмежувати терміни “концепт” й “поняття” досить важко, проте у даному випадку доцільність використання терміну “концепт” зумовлена тим, що соціальне явище, яке сьогодні традиційно визначають поняттям “національна безпека” породжене конкретним суспільством та існує тому, що люди згодні слідувати певним правилам, виконання яких розглядається як передумова її забезпечення. Це означає, що вказане соціальне явище, є соціальним конструктом, який відображає специфіку етнокультурного усвідомлення, емоційну та варіативну оціночну характеристику динаміки безпечних умов їх буття (життєдіяльності).

Врешті-решт, концепт має амбівалентну структуру, бо поєднує в собі ціннісну, образну і поняттєву сторони. Поняття ж, як правило, передбачає мінімізацію будь-якої суб'єктивності, варіативності, є статичним і нормативним, що не дозволяє у науковому сенсі відобразити повною мірою у його змісті істотні властивості, зв'язки, відношення, суперечності, тенденції розвитку предметів (об'єктів, суб'єктів, систем тощо), які утворюють соціальне явище. Саме тому у науковому сенсі при з'ясуванні сутності соціального явище, яке сьогодні визначають поняттям “національна безпека” доцільно використовувати термін “концепт”.

Як зазначалося при розкритті сутності соціального явища, яке визначають поняттям “національна безпека” домінує два підходи; або акцентується увага на базисних ліберальних цінностях суспільства, або концептуалізація цього явища здійснюється у контексті захисту та просування національних інтересів [1-8;11;12]. Проте, в межах цих підходів існує проблема, яка може бути зведена до двох запитань, на які досить важко отримати однозначну відповідь: національні цінності (інтереси) - які (тобто хто і яким чином визначає їх сукупність на офіційному (державному) рівні)? за рахунок кого (чого) пропонується здійснювати їх захист (тобто хто і яким чином приймає рішення щодо їх пріоритетності?).

Складність отримання однозначної відповіді на ці питання зумовлена тим, що керівна політична еліта часто намагається представити власні цінності та інтереси як суспільні, тому завжди є небезпека підміни національних цінностей та інтересів інтересами владної верхівки (особливо це є небезпечним, коли при владі перебувають представники олігархічного капіталу). Крім того, навіть у розвинених демократіях можуть ігноруватися інтереси меншості, оскільки існуючі там механізми прийняття рішень, у тому числі й щодо сукупності та пріоритетності національних цінностей та інтересів зумовлюють нав'язування волі більшості меншості. Тому те, що, наприклад, артикулюється як національний інтерес, у тому числі інтерес кожної соціальної групи, насправді може не відповідати інтересам меншості, інколи значної (близько 50% населення).

Варто також зазначити, що коли поняття “національна безпека” почали використовуватися в політичному лексиконі та публічному управлінні на Заході, воно використовувалося як своєрідний синонім обороноздатності держави. Тому в теоретичних дослідженнях, філософській та політичній літературі під національною безпекою головним чином розуміли воєнну та політичну безпеку. Сьогодні національна безпека та проблеми її забезпечення розглядають у різних аспектах, але й до цього часу серед науковців відсутня єдність стосовно того розглядати її як стан елемента соціальної реальності чи категорію, яка його характеризує.

Так, фахівці Європейського Центру по вивченню питань безпеки ім. Дж. К.Маршалла, вважають, що національна безпека термін, який включає поняття національної оброни та характер відносин з іншими країнами Зокрема, умови, які створюються військовою чи оборонною перевагою над будь-якою країною (групою країн) або вигідною позицією в міжнародних відносинах Глоссарий терминов / Без указ. авт. - Гармиш-Партенкирхен (Германия), - 2002. - С.15. (Препр. / Европейский Центр по изучению вопросов безопасности им. Джорджа К. Маршалла]. Деякі вітчизняні дослідники схильні вважати під національною безпекою категорію, яка характеризує ступінь захищеності життєвоважливих інтересів, прав і свобод особи, суспільства й держави від зовнішніх і внутрішніх загроз або ступінь відсутності загроз правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суспільства та держави [5]. На думку А.Возженікова національна безпека: “стан держави за якого відсутні або усунені реальні зовнішні та внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам та національному способу життя, тобто забезпечується реалізація життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави [4, с.55]. В.Манілов вважає, що національна безпека: “складна багаторівне система, яка формується у руслі об'єктивних процесів під прямим та опосередкованим впливом множини факторів” [8, с.17].

Різноманіття щодо розкриття сутності соціального явища, для визначення якого використовують поняття “національна безпека”, знаходить своє відображення й у нормативно-правових документах стратегічного рівня управління, що, безумовно, породжує суттєві невизначеності та ризики при підготовці й імплементації управлінських рішень у сфері національної безпеки. Так, у чинній до 2003 року Концепції (основах державної політики) національної безпеки України під поняттям «національна безпека» пропонувалося розуміти “стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз” [13].

В донедавна чинному Законі України “Про основи національної безпеки України” національна безпека “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам” [14]. Чинний Закон України “Про національну безпеку України” пропонує розуміти під національною безпекою “захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз” [15].

Як бачимо, вказані визначення поняття «національна безпеки» використовують поняття “національні інтереси”, з'ясування сутності якого також не є тривіальним завданням, тому і даному випадку можна стверджувати про доцільність використання терміну “концепт”, а не “поняття”. Це значною мірою пояснює те, що у чинному Законі України “Про національну безпеку України” йдеться про всі без виключення національні інтереси, а не тільки життєво-важливі, як було у попередньому Законі, згідно якого ці інтереси трактувалися як “життєвоважливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу....визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток” [14].

Тобто, у даному випадку поняття «національні інтереси» ототожнювалися з поняттям “національні цінності”, що є очевидною гносеологічною помилкою, оскільки “інтерес” та “цінності” пов'язані із соціальними явищами, які мають різні когнітивні ознаки природи свого походження. Саме тому, як відомо, “цінність” є категорією та об'єктом досліджень науки про цінності (окремого розділу філософії) а “інтерес” є категорією та об'єктом досліджень в соціології і політичних науках.

При цьому принципово важливим є те, що формування цінностей у суспільстві є процесом, який може охоплювати сотні і тисячі років, а системи національних інтересів - роки, зрідка десятиліття. Основою національних цінностей є соціокультурний конструкт буття народу (нації), а національних інтересів - суспільно-політичний контекст, який, очевидно, є більш динамічний. Згідно ж чинного Закону України “Про національну безпеку України” національні інтереси це “життєвоважливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян” [15]. Тобто апріорі вважається, що до кола національних інтересів належать тільки “життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави”, що також викликає запитання, оскільки в політичних науках та керівних документах з питань забезпечення національної безпеки як правило їх класифікують на життєвоважливі інтереси, периферійні інтереси, інтереси виживання та інші [16;17].

В Стратегії національної безпеки Російської Федерації під поняттям “національна безпека” розуміється “стан захищеності особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз, за якого забезпечується реалізація конституційних прав і свобод громадян Російської Федерації, гідна якість та рівень їх життя, суверенітет, незалежність, державна і територіальна цілісність, стійкий соціально-економічний розвиток” [10]. Тобто зміст поняття “національна безпека” розкривається з використанням поняття “загрози”. При цьому згідно вказаної Стратегії під загрозами національній безпеці розуміються “сукупність умов і факторів, які створюють пряму або опосередковану можливість нанесення шкоди національним інтересам”. Згідно ж чинного законодавства України загрозами національній безпеці є “явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України” [15].

Таким чином, можна дійти висновку, що російські та українські законодавці до кола національних інтересів не відносять збереження національних цінностей, оскільки перші взагалі їх не згадують у змісті запропонованого ними поняття “загроза національній безпеці”, а другі вважають, що загрози національним інтересам це одне, а національним цінностям, дещо інше. Це є також ілюстрацією нерозуміння законодавцями соціального явища, для визначення якого вони використовують поняття “загрози”, як складного феномену живої матерії, який у загальному випадку відображає стан системи, в якій вона зберігає свою цілісність, стійкість, здатність до ефективного функціонування та стійкого розвитку [18]. Тому, як і випадку з “національними інтересами”, у науковому сенсі при з'ясуванні сутності соціального явища, яке сьогодні визначають поняттям “загроза” доцільно використовувати термін “концепт”.

Таким чином вітчизняні та іноземні дослідники, нормативні документи дають різні тлумачення сутності соціального явища, для визначення якого вони використовують поняття “національна безпека” Більше того, є підстави стверджувати, що в міжнародній, внутрішній та зовнішній політиці держав, у теорії та практиці публічного управління, не існує поняття, яке могло б порівнятися за ступенем туманності, частоті відносно не чіткого вживання з концептом “національна безпека” через його багатокомпонентний та міждисциплінарний характер, хіба що з ним можуть порівнятися такі як: “націоналізм”, “національні інтереси”, “загрози національній безпеці”. Разом з тим в останні десятиліття активізувалися спроби щодо більш ґрунтовного з'ясування сутності вказаного соціального явища у контексті пошуку шляхів безпечного розвитку від окремої людини до світової спільноти, природи виникнення, діалектики розвитку, механізмів формування й можливого управлінського впливу на його характеристики.

Очевидно, що головна причина значних розбіжностей у розумінні сутності соціального явища, для визначення якого використовують концепт “національна безпека” зумовлена неможливістю вимірити його безпосередньо, що й зумовлює важливість концептуалізації цього явища. Йдеться про процедуру введення онтологічних уявлень в деякий масив емпіричних даних, які забезпечують теоретичну організацію знання і схематизацію зв'язку понять, що відображають можливі тенденції змін референтного поля соціального явища - “національна безпека”, як об'єкта, що дозволяє формулювати гіпотези про його природу та характер взаємозв'язків з іншими явищами.

Тому концептуалізація передусім передбачає побудову системи індикаторів з'ясованих властивостей вказаного явища, для чого необхідно здійснити інтерпретацію концепту “національна безпека”, результатом якої має бути концептуальне визначення концепту, а саме пошук теоретичного інтерференту, тобто його трактування шляхом розкладу на ті чи інші конкретні елементи. У даному випадку, концепт “національна безпека” розкладається на елементи: “національна” та “безпека”. Водночас інтерпретація концепту “національна безпека” є передумовою його операціоналізації, тобто його кількісного відображення за рахунок організації процесу визначення емпіричних спостережень, які можуть бути взяті в якості індикаторів, які вирізняють зміст концепту. Таким чином, фіксація ознак та властивостей вказаного соціального явища, є передумовою врахування його як важливого елементу соціальної реальності при пізнанні суттєвих характеристик суспільного життя і на цій основі підготовки відповідних управлінських рішень щодо забезпечення національної безпеки.

Загальновідомою вимогою щодо концептуального визначення концепту є те, що воно має вказувати на унікальний атрибут, який властивий усім соціальним явищам, які вимірюються. У концепті “національна безпека” ним є концепт “безпека”. Крім того цей концепт розкладається на елементи, характеристики яких можна вимірювати, тобто здійснювати операціоналізацію (“безпека людини”, “безпека соціальної групи”, “безпека державного кордону” тощо). Тому інтерпретація та операціоналізація концепту “національна безпека” передбачає передусім з'ясування сутності соціального явища, яке визначають концептом “безпека”. Саме це явище є фундаментальною та системною характеристикою розвитку соціальних систем, а не ліберальні цінності чи національні інтереси, які розглядаються як основні атрибути в згаданих вище традиційних концептуальних підходах щодо розкритті сутності соціального явища, яке визначають поняттям “національна безпека”.

Передусім, варто зазначити, що ілюзорна доступність трактування на інтуїтивно-побутовому рівні соціального явища, яке визначають поняттям “безпека” зумовлює широке його використання політиками, управлінцями, аналітиками та експертами, у тому числі й при трактуванні сутності соціального явища, яке вони визначають поняттям “національна безпека”. Проте у науковому це соціальне явище достатньою мірою не досліджене. Передусім про це свідчать наукові дискусії, які лежать у площині вибору раціональної основи для структуризації та оцінювання небезпек безпеці (від людини до земної цивілізації), принципів побудови та критеріїв оцінки ефективності відповідних систем безпеки, вибору допустимих засобів і способів її забезпечення.

Разом з тим, соціальне явище, яке визначають концептом “безпека” є фундаментальною характеристикою буття соціальних систем, оскільки в процесі еволюційного розвитку (зауважимо, за тисячі років до появи у науковому дискурсі і практиці понять “ліберальні цінності” та “національні інтереси”!), сформувався базовий інстинкт самозбереження живих істот. Його суть полягає, зокрема стосовно людини, в її природній спроможності виявляти та оцінювати фактори, які можуть бути причинами небезпек її існуванню (буттю). При цьому нею одна й та ж ситуація може оцінюватися як небезпечна, коли є фактори, які оцінюються як заперечливі дії щодо її існування (буття), або як безпечна, коли вони відсутні.

Це означає, що соціальне явище, яке позначають поняттям “небезпека” є соціокультурним феноменом, який має об'єктивно-суб'єктивну природу та є невід'ємною властивістю буття і розвитку соціальних систем та її елементів (індивідів, політичних інститутів тощо). Тому у науковому сенсі доцільно говорити не про поняття, а про концепт “небезпека”. Оскільки єдність сталості й змінності, спрямованість і форми розвитку будь-якого процесу виражає відкритий Гегелем закон заперечення заперечення, то таким же соціокультурним феноменом є й “безпека”. При цьому ще раз акцентуємо увагу на тому, що “безпека” може оцінюватися лише суб'єктом, який рефлексує й опосередковується запереченням небезпеки, тобто запереченням можливості виникнення обставин, за яких ті чи інші предмети (суб'єкти, процеси тощо) можуть вплинути на соціальну систему, що призведе до погіршення або неможливості її буття (функціонування). Таким чином, сутність концепту “безпека” має розкриватися через сутність концепту “небезпека” з огляду на те, що безпека суб'єкта (об'єкта, процесу тощо) може заперечуватися небезпекою та визначатися за можливими негативними її наслідками для нього.

З огляду на викладене концепти “небезпека” і “безпека” мають розглядатися як характеристики буття державності, як системи, компонентами якої є територія, макросоціальна спільнота (нація) зі своїм культурним кодом та створені нею державні інститути, які утворюють каркас національної держави. Основною ж комплексною небезпекою для державності, як показують дослідження, зокрема, Т. Гоббса, є руйнація соціального порядку, стійкість якого за будь-яких форм правління і державного устрою фактично тотожна цінності безпеки для людини (індивіда), суспільства та державних інститутів [22].

При цьому, як встановила М.Орел, в сучасних умовах активної генерації симулякрів, які є руйнівними для соціальних порядків, неефективність традиційних способів інтеграції та координації дій індивідів, які переслідують свої цілі, сформували проблемне поле конституювання соціальності сучасного типу, яка має забезпечити пошук оптимального балансу влади в трикутнику: індивід-суспільство-держава шляхом горизонтального і вертикального впорядкування (узгодження) принципів та цілей елементів соціуму на моральному, юридичному, програмно-цільовому і концептуально- ідеологічному рівнях, що дозволяє мінімізувати небезпеки дезінтеграції суспільства та стійкості держави [21].

Тому актуальними проблемами в теорії національної безпеки є обґрунтування теоретичних основ виявлення та оцінювання факторів, які є причинами небезпек руйнації соціального порядку, а в теорії публічного управління та адміністрування - формування механізмів адекватного реагування на них.

Очевидна об'єктивно-суб'єктивна природа та органічна єдність онтологічного, гносеологічного і логічного аспектів відображення цих проблем зумовлює необхідність використання геополітичного, інституціонального, глобалізаційного, системного, діяльнісного, синергетичного підходів, а також врахування принципів стійкого розвитку соціальних систем та результатів філософського, політологічного, правового і ціннісно-етичного аналізу механізмів забезпечення їх безпеки. При цьому неоднозначний та суперечливий вплив геополітичних, геоекономічних, геокультурних процесів на національний розвиток, можлива підміна провладною елітою суспільних (національних) цінностей та інтересів своїми цінностями та інтересами мають спонукати дослідників до більш ретельного дослідження місії культурного коду макросоціальної спільноти (нації), яка проживає на певній території, у забезпеченні стійкості державності, оскільки, очевидно, що його руйнація у динаміці небезпек дезінтеграції державності є визначальним чинником.

Таким чином, зміст та форма соціального явища, яке визначають концептом “безпека” тісно пов'язана з наявністю умов, за яких, зокрема, для людини, стає можливим її нормальна життєдіяльність, передусім захист її життя, свободи, власності від посягань з боку будь-кого. Оскільки потреба в безпеці, виникла разом із появою людини на землі, то сутність концепту «безпека» акумулює в собі наслідки її багатогранної діяльності, зокрема, культурні особливості та уподобання, історичний досвід, накопичені матеріальні та духовні цінності. Це дозволяє стверджувати, що безпека людини (індивіду) - це водночас стан і категорія, які характеризують її самопочуття і впевненість (інтуїтивні чи такі, що базується на знаннях), що небезпеки, наприклад, її життю чи майну, відсутні, або для їх захисту є відповідні засоби. У такому випадку безпеку суспільства та державних інститутів можна розглядати як стан і категорію, які характеризують передусім свободу вибору шляхів їх самовдосконалення та прогресивного розвитку, яка ґрунтується на реальному державному суверенітеті, або ж вони належним чином захищені. Тому базовим принципом при розробці будь- яких національних стратегій розвитку має бути забезпечення безпеки людини (індивіда) та суспільства, що зумовлює досягнення суспільної злагоди стосовно цілей цих стратегій та реформ, які мають за мету їх досягнення.

Реформи завжди передбачають зміни. Досить часто ці зміни породжують кризові ситуації, оскільки, як правило, руйнуються усталенні ідеологічно-світоглядні уявлення про наявний соціальний порядок в політичній, економічній та іншій сферах, а відтак, зокрема, й про безпеку людини (індивіду). Ці уявлення функціонують на рівні соціальних взаємодій, тому відсутність єдності у суспільстві стосовно доцільності цих змін має розглядатися як небезпека для індивідів, суспільства та державних інститутів. При цьому, однією із причин відсутності вказаної єдності можуть бути суперечливі уявлення серед соціальних груп, у тому числі представників влади, щодо сутності соціального явища, яке визначають концептом «безпека». Внаслідок цього, конфлікт між ними щодо визначальних чинників безпеки, зовнішньої та внутрішньої політики не може не призводити до зростання соціальної нестабільності, злочинності, корупції, виникнення етнічних, конфесійних і регіональних конфліктів тощо і, в кінцевому підсумку, до зниження ефективності використання наявного потенціалу щодо забезпечення сталого суспільного розвитку.

Тому суб'єкти публічного управління передусім мають створювати умови, за яких гарантується певний рівень можливостей для задоволення потреб в безпеці людини (індивіду), суспільства та державних інститутів, який по суті й є якісно-кількісною характеристикою соціального явища, яке визначають концептом “безпека” та пов'язаних із ним концептів (понять). Створення цих можливостей залежить не тільки від наявності політичних, фінансових та інших інструментів владного впливу вказаних суб'єктів на фактори, які є причинами небезпек. Важливим фактором, від якого залежить ефективність використання цих інструментів є досягнення суспільної злагоди щодо цілей, які декларуються суб'єктами публічного управління у сфері безпеки, що, в свою чергу, передбачає ґрунтовний аналіз філософського, політологічного, правового, ціннісного та етичного аспектів проблеми її забезпечення, але це окрема тема для дослідження.

Як зазначалось, фіксація ознак і властивостей соціального явища, яке визначають концептом “національна безпека”, передбачає також розгляд елементу: “національна”. Очевидно, що його сутність може бути розкрита у контексті аналізу сутності (змісту) соціальних явищ, яке визначають поняттями “нація” та “націоналізм”. Дослідження взаємозв'язку цих явищ у контексті забезпечення безпеки людини, суспільства та державних інститутів заслуговує на окрему увагу. В даному ж випадку варто зазначити, що, наприклад, стосовно “націоналізму”, на думку Б.Андерсона та З.Баумана, з якою ми погоджуємося, важко уявити явище, яке б призводило до таких розбіжностей серед дослідників щодо джерел його походження та неясністю його майбутнього, оскільки ніхто не зміг навести переконливих доказів його сучасності або архаїчності, його корисності або шкідливості [19;20].

Разом з тим, як показала у своєму дослідженні М.Орел, в умовах глобальних трансформацій в політичній, культурній та економічній сферах при вирішенні проблем безпеки людини, суспільства та державних інститутів принципово важливим є врахування взаємозалежності небезпек руйнації культурного коду народу (нації) та кризи державності [21]. При цьому під вказаним кодом розуміється закодована в деякій формі інформація, яка дозволяє ідентифікувати унікальні культурні особливості, які досталися народу від предків, а під державністю - певна організація матеріального і духовного буття народу, як соціальної системи, яка складається із території, макросоціальної спільноти (нації), яка на ній проживає і вирізняється культурним кодом, та створені нею державні інститути, які утворюють каркас національної держави.

Таким чином роль елементу «національна» у концепті «національна безпека» може бути з'ясована шляхом дослідження взаємозв'язку сутності концептів “нація” та “націоналізм” у контексті забезпечення безпеки державності, яка, з огляду на викладене вище, залежать від об'єктивно-суб'єктивної природи взаємозв'язку природно-біологічних та соціальних умов її розвитку як системи. Тому метою цього дослідження має бути з'ясування сутності взаємозв'язку концептів “нація” та “національна безпека”, а також взаємозалежності небезпек руйнації культурного коду нації та національної безпеки, зокрема, кризи державності у контексті сучасних тенденцій трансформацій геополітичного, культурного та економічного світового простору, одним з наслідків яких є відсутність в ньому виключно мононаціональних держав. З огляду на це прикметник “національна” (армія, освіта, безпека, економіка тощо) сьогодні має використовуватися стосовно всього народу, який проживає на теренах держави. Цей народ утворюють національні групи - сукупності людей, у яких спільне істориче минуле та які об'єднані економічними, політичними, професійними, культурними, науковими, релігійними та іншими інтересами, які за назвою є національними, а за суттю - інтересами макросоціальної спільноти, яка проживає в даній країні.

Аналіз соціокультурних феноменів, які визначаютьс концептами “безпека”, “небезпека”, “національна безпека” в контексті відображення ними мети та характеристики буття соціальних систем дає підстави стверджувати про три складові безпеки державності: безпеки її території, безпеки макросоціальної спільноти (нації), яка на ній проживає, безпеки державних інститутів. Діалектична єдність цих складових зумовлена нерозривністю їх буття. При цьому забезпечення безпеки території передбачає не тільки традиційний захист територіальної цілісності, а й інші заходи, передусім охорону довкілля, тобто раціональне використання природних ресурсів, збереження природних комплексів, забезпечення екологічної безпеки, в цілому обмеження негативного впливу людської діяльності на довкілля, яке є матеріальною основою буття людини.

Забезпечення безпеки макросоціальної спільноти передбачає створення передумов для її всебічного, прогресивного розвитку та самореалізації, а безпека державних інститутів - захищеність конституційного ладу держави та її суверенітету. Очевидно, що ці складові безпеки державності залежать від багатьох факторів, зокрема, політичного режиму, стану економіки, оперативної спроможності національних сил оборони, необхідних для гарантованої відсічі збройній агресії, але визначальними є небезпеки руйнації культурного коду макросоціальної спільноти (нації), яка проживає на території держави. Про це, зокрема свідчить історичний досвід, наприклад, єврейської та китайської націй, коли втрата державності не стала фатальною для її відродження з часом, оскільки цим націям вдалося зберегти культурний код. Тому пріоритетність реагування державних інститутів та інститутів громадянського суспільства на небезпеки руйнації культурного коду макросоціальної спільноти (нації), не може викликати сумніву.

Таким чином, з огляду на викладене можна дійти висновку, що соціальне явище, яке визначають концептом “національна безпека” є специфічною властивістю буття державності. Воно відображає кількісно-якісну динаміку розвитку державності як соціальної системи та об'єкта реальної дійсності й водночас є інтегральним критерієм її захищеності від небезпек, яка акумулює в собі результати життєдіяльності макросоціальної спільноти (нації) та створених нею державних інститутів, за яких забезпечується збереження якісної визначеності державності та функціонування, яке відповідає її природі. Іншими словами, це соціальне явище відображає ступінь захищеності матеріальних і духовних цінностей людини (індивіду), суспільства і державних інститутів від небезпек або їх відсутності та пов'язані з цим базові (національні) інтереси щодо забезпечення позитивної динаміки розвитку державності.

Тому вибір конкретних шляхів, засобів і способів забезпечення національної безпеки зумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам небезпек для державності.

З огляду на те, що вітальний потенціал державності залежить від об'єктивно-суб'єктивної природи взаємозв'язку природно-біологічних та соціальних умов її розвитку як системи, зокрема, стійкості соціального порядку, викладене вище дозволяє стверджувати, що в основу вирішення комплексної проблеми забезпечення національної безпеки має покладатися принципово новий концептуальний підхід щодо інтерпретації та операціоналізації концепту “національна безпека”.

Йдеться про інституційно-цивілізаційну парадигму, як концептуальну основу з'ясування сутності соціального явища, яке визначають цим концептом, принциповими особливостями якої є: безпека будь- якого предмета (об'єкта, суб'єкта тощо) є соціокультурним феноменом, який характеризує стан його буття і водночас категорією, яка відображає універсальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку матеріальних, природних і духовних явищ, пов'язаних з існуванням цього предмета; зміст елементу “національна” в концепті “національна безпека”, уособлює унікальні характеристики культурного коду макросоціальної спільноти (нації) та створених нею державних інститутів, за яких забезпечується збереження якісної визначеності державності, як системи (об'єкта реальної дійсності) функціонування, якої відповідає її природі.

Таким чином принциповою особливістю запропонованого інституційно-цивілізаційного концептуального підходу щодо з'ясування сутності соціального явища, яке сьогодні позначають концептом «національна безпека» є те, що в ньому елемент безпека розглядається як соціокультурним феноменом, що характеризує стан буття людини, суспільства державних інститутів і водночас категорією, яка відображає універсальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку матеріальних, природних і духовних явищ, пов'язаних з їх існуванням, а зміст елементу «національна», уособлює унікальні характеристики культурного коду макросоціальної спільноти (нації) та створених нею державних інститутів, за яких забезпечується збереження якісної визначеності державності та функціонування, яке відповідає її природі.

Зважаючи на складний та багатокомпонентний характер соціального явища, яке визначають поняттям “національна безпека” науковці та нормативні документи дають різні тлумачення його змісту через що в політиці та практиці публічного управління, не існує поняття, яке можна б порівнятися за ступенем частоти нечіткого вживання з цим поняттям, що свідчить про відсутність розуміння природи виникнення, діалектики розвитку, механізмів можливого управлінського впливу на це явище, як елемент соціальної реальності.

У науковому сенсі при визначенні соціального явища, яке породжене конкретним суспільством та існує тому, що люди згодні слідувати певним правилам, виконання яких розглядається як передумова забезпечення їх безпеки, тобто соціального конструкту, який відображає специфіку етнокультурного усвідомлення, емоційну та варіативну оціночну характеристику динаміки безпечних умов їх життєдіяльності, доцільним є вживання терміну концепт національна безпека, а не поняття, бо концепт має амбівалентну структуру (поєднує ціннісну, образну і поняттєву сторони) та дозволяє відобразити у його змісті істотні властивості, зв'язки, відношення, суперечності, тенденції розвитку предметів, які утворюють це соціальне явище.

Формування і досягнення пріоритетів у сфері національної безпеки зумовлює прийняття й імплементацію управлінських рішень щодо реагування на небезпеки життедіяльності (буттю) людини, суспільству та державним інститутам, що передбачає фіксацію ознак й властивостей соціальних явищ, які є соціокультурними феноменами, важливими елементами пізнання сутності буття об'єктів реального світу та визначають концептами “безпека” та “небезпека”.

Теоретико-методологічні труднощі інтерпретації та операціоналізації концепту “національна безпека” зумовлюють необхідність більш детального розгляду у контексті сучасних глибинних змін світового економічного, політичного та культурного середовища сутності концептів “небезпека”, “безпека”, “нація”, “націоналізм”, “національний”, “культурний код народу (нації)”, “державність”, їх взаємозв'язку та взаємозумовленості як соціокультурних феноменів.

Запропоновано інституційно-цивілізаційний концептуальний підхід щодо інтерпретації та операціоналізації концепту “національна безпека”, як основу з'ясування сутності соціального явища, яке сьогодні позначають цим концептом та постановки і вирішення завдань у практиці публічного управління щодо її забезпечення. Принциповою особливістю підходу є те, що елемент безпека у цьому концепті розглядається як соціокультурний феномен, що характеризує стан буття людини, суспільства, державних інститутів й водночас як категорія, що відображає універсальні властивості та відношення об'єктивної дійсності, закономірності розвитку матеріальних, природних і духовних явищ, пов'язаних з їх існуванням. Водночас. зміст елементу «національна» уособлює характеристики культурного коду макросоціальної спільноти (нації) та створених нею державних інститутів, за яких забезпечується збереження якісної визначеності та функціонування державності, як соціальної системи, яке відповідає її природі.

На відміну від традиційних інституційно-цивілізаційний підхід щодо інтерпретації та операціоналізації концепту “національна безпека” дозволяє враховувати трансформації політичного, економічного і культурного глобального простору, мінімізувати небезпеки підміни національних цінностей та інтересів владною верхівкою та ігнорування потреб розвитку соціальних груп шляхом нав'язування волі більшості, як це має місце навіть у країнах розвиненої демократії, а відтак і закласти підвалини нової методології досліджень комплексної проблеми забезпечення “національна безпека”.

Перспективи подальших досліджень полягають у подальшому розкритті взаємозв'язку концептів “небезпека”, “безпека”, “нація”, “націоналізм”, “національний”, “культурний код народу (нації)”, “державність”, як соціокультурних феноменів в епоху постмодерну.

Список використаної літератури

1. Дзюбань О. Національна безпека в умовах соціальних трансформацій: методологія дослідження та забезпечення: монографія. Харків: Константа, 2006. - 440 с.

2. Ситник Г.П., Олуйко В.М., Вавринчук М.П. Національна безпека України: теорія і практика: Монографія. - За заг. ред. Г.П. Ситника. - Хмельницький.: Вид-во ХУУП, 2007. - 669 с.

3. Паламарчук М. Національна безпека: застосування широкого і вузького підходів: Політичний менеджмент. 2011, № 2. - С.128-135.

4. Возжеников А.В. Национальная безопасность (теория, политика, стратегия): Моногр. - М.: НПО Модуль, 2000. - 240 с.

5. Гончаренко О.М., Лисицин Е.М., Вагапов В.Б. Поняття національної безпеки в контексті національних інтересів України // Наука і оборона. - 2002. - № 1. - С. 18-24.

6. Смолянюк В.Ф. Системні засади національної безпеки // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» № 2 (37) 2018. - С. 107-126.

7. Горлинський В.В. Філософія безпеки і сталого людського розвитку: ціннісний вимір. Монографія - К.: ПАРАПАН, 2011. - 378 с.

8. Манилов В.А. Безопасность в эпоху партнерства: Монография - М.: ТЕРРА, 1999. - 368 с.

9. Rand Corporation. Congressional Recourses: National Security. Newslitter. September 2010 Highlights.

10. Указ Президента Российской Федераціи от 31 декабря 2015 года № 683 «О Стратегии национальной безопасновсти Российской Федерации»

11. Brown H. Thinking АЬои: National Security. Defense and Foreign Policy in a Dangerous World. - Colorado, 1983. - p. 4.

12. U.S. National Security: A Framework for Analysis / Ed. By Kauffman, J.McKittrick, T.Leney. - Lexington (Mass), 1985. - pp. 12, 14.

13. Концепция (основы государственной политики) национальной безопасности Украины // Зеркало недели. - 1QQ7. - 18 янв.

14. Закон України про основи національної безпеки України // Уряд. кур'єр. - 2003. - 30 лип.

15. Закон України «Про національну безпеку України» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2018, № 31, ст.241)

16. Интересы национальные // Государственное управление в сфере национальной безопасности: словарь-справочник / состав.: Г.П. Сытник, В.И. Абрамов,В.Ф. Смолянюк и др.; под общ.ред. Г.П. Сытник. - К.: НАГУ при Президенте Украины, 2012. - С.160-161.

17. Михальченко М. Інтереси національні. Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ: Парламентське видавництво, 2011. C. 295-296.

18. Государственное управление в сфере национальной безопасности: словарь-справочник / сост.: Г.П. Сытник, В.И. Абрамов, В.Ф. Смолянюк и др.; под общ. редакцией. Г.П. Сытника. - К.: НАДУ, 2012. - С.13-17.

19. Бенедикт Андерсон. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма / Пер. с англ. В. Николаева. - М.: Кучково поле, 2016. - 416 с.

20. Бауман З. Текучая современность / Пер. с англ. под ред. Ю.В. Асочакова. - СПб.: Питер, 2008. - 240 с.

21. Орел М.Г. Теoретичні основи державного управління у сфері політичної безпеки: монографія / М.Г.Орел. - Київ: «Поліграф плюс», 201Q. - 320 с.

22. Томас Гоббс. Левиафан. М.: Рипол Классик. - 2016. - 608 с.

Размещено на Allbest.ru