До проблеми застосування обмежувальних заходів у кримінальному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

До проблеми застосування обмежувальних заходів у кримінальному праві України

У статті розглянуто внесені до Кримінального кодексу України зміни щодо запровадження обмежувальних заходів, спрямованих на протидію домашньому насильству. Проаналізовано правову природу обмежувальних заходів, їх ознаки, підстави та мету застосування, коло осіб, на яких вони поширюються. Увагу приділено окремим видам обмежувальних заходів з погляду їхньої узгодженості з нормами чинного законодавства України та перспективам їхнього застосування. За результатами дослідження зазначено про важливість введення у кримінальному законодавстві обмежувальних заходів з метою створення нових напрямів і способів припинення та запобігання випадкам домашнього насильства. Одночасно зроблено висновок про наявність неузгоджених питань під час реалізації обмежувальних заходів та наголошено на необхідності здійснення подальшого науково-теоретичного розроблення положень щодо таких заходів. ключові слова: обмежувальні заходи, обмеження, домашнє насильство, заборона, потерпілий.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 р. (набрав чинності 11 січня 2019 р.) [4] Загальна частина Кримінального кодексу України (далі -- КК України) доповнена розділом ХШ-1 «Обмежувальні заходи» та відповідною статтею 91-1, що регламентує вжиття таких заходів щодо осіб, які вчинили домашнє насильство [2].

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Вивченню заходів кримінально-правового характеру присвячені праці таких вчених як Ю.В. Баулін, І.В. Жук, Д.Є. Крикливець, К.А. Новікова, Л.М. Палюх, С.Л. Шаренко, О.В. Юношев, С.С. Яценко, А.М. Ященко.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Однак, поняття, місце обмежувальних заходів у системі кримінального права, а також окремі питання їх застосування з огляду на новизну зазначеного інституту є малодослідженими, а тому потребують додаткового аналізу для глибшого його розуміння.

Відтак, метою статті є вивчення правової природи та сутності обмежувальних заходів у кримінально-правовому аспекті, їх ознак, видів, підстав та мети застосування, а також оцінка перспектив реалізації цього інституту як з позицій теорії кримінального права та чинного законодавства, так і з погляду правозастосування.

Виклад основного матеріалу. Перш ніж сформулювати поняття обмежувальних заходів, вважаю за необхідне визначити ознаки цього інституту, а саме -- його природу та місце в системі кримінального права, підстави, умови, мету та порядок застосування заходів, коло осіб, на яких вони поширюються.

Відповідно до ч. 1 ст. 91-1 КК України, в інтересах потерпілого від злочину, пов'язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених КК, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов'язки: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв'язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв'язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми [2].

На нашу думку, зазначені обмежувальні заходи слід включати у систему інших заходів кримінально-правового характеру, які передбачені КК України. Слід погодитися з думкою В.Ф При- маченка, який відносить обмежувальні заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство, саме до некаральних заходів кримінально-правового характеру, через які реалізується кримінальна відповідальність [12, с. 141]. Дійсно, вони хоч і передбачені законом про кримінальну відповідальність та застосовуються судом до особи, яка вчинила злочин, проте змістом і метою їх застосування є не кара, а забезпечення інтересу потерпілого та усунення умов, що сприяють вчиненню злочинів, пов'язаних з домашнім насильством.

За змістом ст. 91-1 КК України підставою застосування обмежувальних заходів є вчинення злочину, пов'язаного з домашнім насильством [2]. На відміну від поняття домашнього насильства як злочину, передбаченого ст. 126-1 КК України, поняття злочину, пов'язаного із домашнім насильством, закон не визначає. Очевидно, що це поняття є більш широким і його зміст слід встановлювати з урахуванням положень п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання й протидію домашньому насильству» [6]. З огляду на це, слід вважати, що обмежувальні заходи можуть застосовуватися до особи не лише тоді, коли її діяння кваліфіковане за статтею 126-1 КК України, а й тоді, коли вона вчинила інший злочин (заподіяння тілесного ушкодження, зґвалтування, злочин проти власності тощо), який був пов'язаний із домашнім насильством.

Відповідно до ч. 1 ст. 91-1 КК України вжиття обмежувальних заходів відбувається «в інтересах потерпілого», тобто для забезпечення його безпеки [2]. З цього випливає, що метою таких заходів є забезпечення інтересів потерпілого від злочину.

Це означає, що обираючи особі той чи інший обмежувальний захід (чи їх сукупність) суд не повинен переслідувати досягнення такими заходами мети відплати (кари) особі за вчинення злочину, пов'язаного із домашнім насильством. Натомість, суд повинен з'ясувати, у чому полягають інтереси потерпілого від цього злочину і з урахуванням цього вирішити питання про вид (види) обмежувальних заходів, що застосовуються до винного [11, с. 56--57]. У свою чергу, загальна мета обмежувальних заходів, а саме -- відновлення стану соціальної справедливості, порушеного вчиненням кримінального правопорушення, поєднаного з домашнім насильством, конкретизується в цілях застосування обмежувальних заходів.

Суб'єктом застосування обмежувальних заходів є фізична осудна особа, яка формально (при ухваленні обвинувального вироку) або опосередковано (при звільненні особи від кримінальної відповідальності) визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення, пов'язаного з домашнім насильством, і яка досягла повноліття на момент учинення злочину.

Важливо зазначити, що досліджуваний вид кримінально-правових заходів має строковий характер. Так, з урахуванням інтересів потерпілого строк застосування обмежувальних заходів повинен бути достатнім для забезпечення ефективного захисту жертви та становить від 1 до 3 місяців і визначається судом окремо щодо кожного обмежувального заходу та, у разі необхідності, може бути продовжений один або декілька разів. Слова «не більше як на 12 місяців» стосуються лише строку, на який продовжується початковий строк, тобто загальна тривалість застосування одного чи кількох відповідних заходів врешті-решт не може перевищувати 15 місяців [9, с. 51--52].

Таким чином, проаналізувавши основні ознаки обмежувальних заходів, можемо визначити їх як передбачені законом про кримінальну відповідальність заходи кримінально-правового характеру, що призначаються судом у випадку вчинення повнолітньою осудною особою кримінального правопорушення, пов'язаного з домашнім (фізичним, сексуальним, психологічним або економічним) насильством, які мають строковий характер і спрямовані на забезпечення інтересів потерпілого та усунення умов, що сприяють вчиненню злочинів такого виду.

Незважаючи на важливу мету та спрямованість на припинення та запобігання випадкам домашнього насильства, введення інституту обмежувальних заходів у кримінальному праві змушує замислитися вітчизняних науковців і практичних працівників про доцільність такого кроку внаслідок неоднозначного розуміння положень закону та складності їх застосування на практиці. Так, більшість обмежувальних заходів за своєю назвою охоплюються переліком заходів, що можуть застосовуватися до особи, яка вчинила насильство в сім'ї, на підставі статей 25 і 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» [6], а також ст. 2ГБ Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» [5]. Крім того, на сьогодні положеннями КК України передбачено можливість покладення судом певних обов'язків на осіб, звільнених від відбування.

У цьому контексті перелік заходів, наведених у статті 91-1 КК України, охоплюється пунктами 4 та 6 ч. 3 ст. 76 КК України [2]. До того ж, суди найчастіше обмежуються покладанням на засудженого «стандартних» обов'язків, що передбачені у ч. 1 ст. 76 КК України, а саме: 1) періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та 2) повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання, не застосовуючи положення ч. 3 ст. 76 та ч. 1 ст. 91'1 КК України [8, с. 192]. Також, можливість застосування більшості з обмежувальних заходів передбачається ч. 6 ст. 194 Кримінального процесуального кодексу України (далі -- КПК України), але як відповідний засіб, що забезпечує виконання будь-якого запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою (пп. 1--4 ч. 1 ст. 176 КПК України) [3]. Підсумовуючи вищевикладене, можемо зазначити, що заходи щодо тимчасового обмеження прав або покладення обов'язків на особу в аспекті протидії домашньому насильству можуть мати різну галузеву приналежність: кримінально-правову (обмежувальні заходи), кримінально-процесуальну (запобіжні заходи), адміністративно-правову або цивільно-правову (спеціальні заходи щодо протидії домашньому насильству: терміновий заборонний або обмежувальний припис стосовно кривдника) [13, с. 17]. Важливим є те, що більшість із конкретних видів таких заходів, хоча і подібні за назвою, але різні за своїми змістовими ознаками. У зв'язку із цим такі заходи необхідно послідовно розрізняти з огляду на їх відмінності залежно від галузевої приналежності та правильно застосовувати на практиці.

Щодо проблемних питань застосування окремих видів обмежувальних заходів потрібно зазначити наступне. По-перше, заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства (п. 1 ч. 1 ст. 91-1 КК України), зазвичай передбачає обов'язок винної особи залишити житло. Методичні рекомендації щодо запобігання та протидії насильству від 18 травня 2018 р. вказують на те, що така заборона поширюється на місце спільного проживання (перебування) постраждалої особи та винного незалежно від їхніх майнових прав на відповідне житлове приміщення [7]. На нашу думку, у такому випадку постає питання про місце проживання особи, до якої встановлено заборону перебувати у місці спільного проживання з по-терпілим. Адже покладення на власника житла, який вчинив домашнє насильство, заборони перебувати у належному йому житлі можна розцінювати як обмеження права власності. На жаль, закон не дає відповіді на це запитання.

По-друге, проблемним видається застосування такого заходу як обмеження спілкування з дитиною, коли домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності (п. 2 ч. 1 ст. 91-1 КК України), якщо у дитини немає інших близьких родичів чи членів сім'ї, окрім особи, яка вчинила домашнє насильство [10, с. 299]. У такому разі залишається невирішеним питання забезпечення права дитини на належне батьківське виховання, а також ведення її побуту.

По-третє, обмежувальний захід у вигляді заборони наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв'язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин (п. 3 ч. 1 ст. 91-1 КК України), на наш погляд, буде важко реалізувати через відсутність законодавчого визначення конкретних меж такої відстані та проблему забезпечення контролю за її дотриманням.

насильство кримінальний правопорушення

Висновки

насильство кримінальний правопорушення

Підсумовуючи вищевикладене, потрібно зазначити, що з точки зору створення нових напрямів і способів припинення та запобігання випадкам домашнього насильства, введення у кримінальному законодавстві обмежувальних заходів є позитивним та важливим кроком. З іншого боку, окреслюється ціла низка спірних питань, які потребують вирішення. Зокрема, це стосується необхідності узгодження у процесі правозастосування множинності наявних обмежувальних заходів.

Також, йдеться про істотну неспівмірність між характером обмежень та ступенем суспільної небезпеки злочину, вчиненого особою, під час застосування заходів, які можуть обмежувати свободу пересування або можливість користуватися власним житлом. Відтак, існує необхідність у подальшому здійсненні науково-теоретичного розроблення положень щодо обмежувальних заходів у кримінальному праві та їх застосуванні.

Список літератури

1.Конституція України, прийнята на 5 сесії Верховної Ради від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. иКЬ: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96- %D0%B2%D1%80 (дата звернення: 14.10.2019).

2.Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-Ш. База даних «Законодавство України». иКЬ: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 14.10.2019).

3.Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. № 4651^1. База даних «Законодавство України». иКЬ: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (дата звернення: 14.10.2019).

4.Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами : Закон України від 6 грудня 2017 р. № 2227-УШ. База даних «Законодавство України». иКЬ: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19 (дата звернення: 14.10.2019).

5.Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків : Закон України від 08.09.2005 р. № 2866-ГУ. База даних «Законодавство України». иКЬ: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 (дата звернення: 14.10.2019).

6.Про запобігання та протидію домашньому насильству : Закон України від 7 грудня 2017 р. № 2229^Ш. База даних «Законодавство України». иКЬ: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2229-19 (дата звернення: 14.10.2019).

7.Методичні рекомендації щодо запобігання та протидії насильству : Лист Міністерства освіти і науки України від 18 травня 2018 р. № 1/11-5480. База даних «Законодавство України». иКЬ: https://zakon.rada.gov.ua/ rada/show/v5480729-18 (дата звернення: 14.10.2019).

8.Бугаєць Т. Судовий розгляд справ, пов'язаних із вчиненням домашнього насильства: відповідність деяким новелам національного законодавства. Новели законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству: матеріали міжнародного круглого столу (27 вересня 2019 року). Київ : Національна академія прокуратури України, 2019. 184 с.

Размещено на Allbest.ru