Роль Інтерполу України в боротьбі зі злочинністю

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Реферат

З дисципліни «судові та правоохоронні органи»

На тему: «роль інтерполу україни в боротьбі зі злочинністю»

Дрозда Ігоря Руслановича

Миколаїв 2020

ЗМІСТ

ВСТУП

ГЛАВА 1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ІНТЕРПОЛУ

1.1 Зародження ідеї Інтерполу

1.2 Створення організації та започаткування роботи

1.3 Відновлення діяльності Інтерполу після Другої Світової

ГЛАВА 2. СТРУКТУРА ІНТЕРПОЛУ

ГЛАВА 3. ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ ІНТЕРПОЛУ

ГЛАВА 4. МЕХАНІЗМ ОГОЛОШЕННЯ В РОЗШУК ІНТЕРПОЛУ

ГЛАВА 5. ПРОГАЛИНИ ТА НЕДОСКОНАЛОСТІ ІНТЕРПОЛУ

ГЛАВА 6. РОЛЬ ІНТЕРПОЛУ УКРАЇНИ В БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Злочинність була і лишається одним із основних дестабілізаторів суспільного розвитку будь-якої держави, її масштаби є реальною загрозою безпеці держави, процесам розвитку суспільства та здійснення соціально-економічних реформ. Вона є не суто українською проблемою, а складним антисоціальним явищем, яке не можна обмежити кордонами якоїсь однієї країни. Виникнення широкої мережі економічних, політичних, соціальних зв'язків призвело до того, що злочинність набула міжнародного характеру й отримала назву «транснаціональна злочинність». І вже не одне десятиріччя вона супроводжує економічний і культурний розвиток більшості країн світу, стимулюючи існуючі та породжуючи нові вади людського суспільства: корупцію, торгівлю людьми, насилля, наркоманію, «відмивання» грошей, ухилення від оподаткування, вимагання, контрабанду та ін.

Однією із основних передумов ефективного функціонування держави, основним завданням правоохоронних органів є боротьба із злочинністю.

Метою цієї роботи є спроба зробити невеликий огляд про те, що таке Інтерпол України, його роль і місце у боротьбі зі злочинністю.

Перші кроки у напрямі створення міжнародної поліції були зроблені ще на початку XX ст. Після Першої світової війни проблема міжнародної злочинності постала більш гостро. Різко зріс рівень злочинності, передусім на ґрунті наркоманії й алкоголізму. Тому питання об'єднання зусиль кримінальної поліції проти злочинності на міжнародному рівні набуло особливої актуальності.

Інтерпол -- офіційне скорочення найменування Міжнародної організації кримінальної поліції, штаб-квартира якої знаходиться в м. Ліоні (Франція). Участь у ній беруть майже всі держави. СРСР став її членом в 1990 р.

ГЛАВА 1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ІНТЕРПОЛУ

1.1 Зародження ідеї Інтерполу

Науково-технічний прогрес, бурхливий розвиток торгових відносин, а також прискорення темпів урбанізації великих міст безсумнівно сприяли спрощенню та покращенню життю людей в багатьох сферах, але на межі ХІХ та ХХ ст. це призвело, в тому числі, й до істотного зростання рівня злочинності по всьому світу. Така ситуація змусила тогочасне світове співтовариство замислитись над необхідністю координації зусиль кримінальної поліції різних країн в боротьбі із злочинністю, яка несе в собі загрозу багатьом державам. Про необхідність такої взаємодії вперше було заявлено на установчих зборах Міжнародного союзу з кримінального права, які відбулись ще у 1889 році. Проте в той час ця ідея, на жаль, не отримала практичного втілення. У подальшому проблеми боротьби із міжнародною злочинністю обговорювались ще на численних конференціях і конгресах: в 1905 р. - в Буенос-Айресі, в 1909 р. - в Мадриді, в 1912 - в Сан-Паулу, в 1913 - в Вашингтоні.

Першим вагомим кроком на шляху створення Інтерполу можна вважати І Міжнародний конгрес кримінальної поліції, який відбувся 14-18 квітня в Монако під патронажем князя Альбера І. На цьому заході представники 14 країн (в тому числі, чиновники органів внутрішніх справ Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили на той час українські землі) обговорили питання координації зусиль поліцейських органів різних держав для боротьби із злочинністю. Основними питаннями цього Конгресу стали: організація міжнародного обліку криміналістичної інформації й уніфікація процедури екстрадиції. У зв'язку із цим учасники заходу звернулись до уряду Монако із проханням взяти на себе ініціативу створення в Парижі міжнародних комісій із розроблення уніфікованих стандартів ідентифікації особи, а також заснування єдиного міжнародного бюро ідентифікації міжнародних злочинів. Присутні на Конгресі прийняли рішення провести наступний такий захід через 2 роки в Бухаресті. Проте Перша світова війна стала на заваді цим планам.

1.2 Створення організації та започаткування роботи

Питання про міжнародне співробітництво знову набуло актуальності, коли чергова хвиля злочинності захлиснула післявоєнну зруйновану Європу. У 1923 році у Відні відбувся вже ІІ Конгрес кримінальної поліції, на якому були присутні делегати з більш ніж 20 країн світу. Результатом цього заходу стало заснування 7 вересня 1923 р. постійно діючої організації в якості допоміжного органу Всесвітнього поліцейського конгресу - Міжнародної комісії кримінальної поліції (МККП) Саме цю дату й можна назвати символічним «днем народження» Інтерполу. В той же день був прийнятий статут організації. Резиденцією МККП зовсім невипадково був обраний Відень: по-перше, саме в цьому місті зберігалась кримінальна картотека колишньої Австро-Угорської імперії, що займала більшу частину Південно-Східної Європи, а, по-друге, за сприяння тодішнього очільника австрійської поліції Йохана Шобера Австрія погодилась повністю взяти на себе фінансування новоствореної організації на своїй території. Лише у 1930 році МККП почала функціонувати самостійно, а кошти на її утримання стали надходити у вигляді щорічних внесків від країн-учасниць (кожна країна-член на початку мала сплачувати внесок у розмірі 1 швейцарського франка на 10 тис. мешканців).

Комісію очолював президент, першим з яких став заслужено названий «батьком Інтерполу», вищезгаданий голова австрійської поліції Йохан Шобер. Не передбачивши майбутньої узурпації влади, країни-учасниці в 1934 році вирішили, що президентом організації має бути завжди за сумісництвом поліцай-президент Австрії. На допомогу президентові обирався адміністративний комітет. При МККП був також заснований Міжнародний центр боротьби із фальшивомонетництвом, а також створені: у 1924 році - відділ інформації про міжнародних злочинців й міжнародна служба розшуку злочинців, що скриваються; в 1926 р. - відділ міжнародного обліку суспільно небезпечних осіб; в 30х рр. - відділи ідентифікації та поліцейського радіозв'язку. В країнах-учасницях створювались національні поліцейські центри.

З 1930 року було вирішено проводити щорічні зустрічі очільників поліцейських відомств країн-членів МККП. Останній раз така зустріч відбулась у 1938 році в Бухаресті. На той момент Комісія вже налічувала 34 країни-члена. Але того ж року відбувся сумнозвісний «аншлюс» Австрії із гітлерівською Німеччиною й, відповідно, вся документація МККП опинилась в руках нацистського керівництва. Незабаром документи організації були вивезені до Берліну, де використовувались з метою боротьби із країнами, що вже воювали з Німеччиною або з тими, на які Третій Рейх мав намір згодом напасти. Багато злочинців з картотеки МККП «запрошувались» працювати до спецслужб Рейху. Були навіть створені окремі табори, де фальшивомонетники виготовляли банкноти країн, які протистояли Німеччині. Звичайно, що в таких умовах припинялось будь-яке міжнародне співробітництво в рамках МККП, і фактично Комісія припинила свою діяльність. Хоча формально німецьке керівництво все ж намагалось дотримуватись норм статуту організації. Так, в «нацистський період» існування МККП її главою був обер-фюрер австрійських СС Отто Штайнхель, який очолював в той час поліцію Австрії. Після ж «офіційного» перенесення адміністрації МККП до Берліну у 1940 році очільником МККП став шеф німецької служби безпеки, групенфюрер СС Рейнхард Гейдріх, якого згодом замінив Ернст Кальтербрунер.

1.3 Відновлення діяльності Інтерполу після Другої Світової

Після завершення Другої світової війни МККП довелось відроджувати наново, адже більша частина її документації була втрачена. У 1946 році за ініціативою уряду Бельгії був скликаний черговий конгрес в Брюсселі, де було наголошено на необхідності відновлення контактів в рамках Комісії. Новою штаб-квартирою було обрано Париж. Крім цього, були прийняті тимчасові положення про цілі, задачі і принципи діяльності. Варто відзначити, що оновлена МККП протягом тривалого часу була зареєстрована в ООН як неурядова організація. У 1956 році на 25-ій сесії МККП у Відні прийняли новий статут - Конституцію організації вже під новою назвою, що слугувала абревіатурою телеграфної адреси Комісії - Інтерпол (INTERPOL). Закладені в Конституцію положення дозволили дещо пізніше, у 1971 році, визнати Інтерпол на рівні ООН повноцінною міжурядовою організацією.

З роками кількість країн-учасниць продовжувала неухильно зростати, вдосконалювались технічні можливості організації, збільшувався штат. Як наслідок, організація просто фізично вже «не вміщувалась» в будівлі, яка розташовувалась в передмісті Парижу Сен-Дені. У зв'язку із цим у 1989 році штаб-квартиру Інтерполу було перенесено до новозбудованого ультрасучасного комплексу у французькому Ліоні. Необхідно зауважити, що СРСР став членом Інтерполу лише 27 вересня 1990 року під час проведення 59-ої сесії Генеральної асамблеї організації в Оттаві. Незалежна Україна ж була прийняти у лави Інтерполу вже у 1992 році. А 25 березня 1993 року Кабінет Міністрів України своєю Постановою № 220 затвердив Положення про Національне центральне бюро Інтерполу. Ця дата, власне, й вважається «днем народженням» Українського бюро організації. На сьогоднішній день Інтерпол нараховує 194 країни-члена, таким чином, перебуваючи на другому місці (після ООН) серед всіх міжурядових організацій за кількістю учасників.

ГЛАВА 2. СТРУКТУРА ІНТЕРПОЛУ

Чинна редакція Конституції Інтерполу передбачає наявність у структурі організації шість статутних органів:

Генеральна Асамблея. Вищим органом Інтерполу є його Генеральна Асамблея, яка складається з делегатів країн-учасниць та збирається щороку, зазвичай восени. При цьому немає документу, який би регламентував кількісний склад делегатів. Водночас слід зважати на статтю 7 Конституції Інтерполу, відповідно до якої країнам-учасницям рекомендується включати до складу своїх делегацій: високопосадовців поліцейських органів своєї держави, посадових осіб, чиї функціональні обов'язки, пов'язані із діяльністю організації (як правило, співробітники Національних центральних бюро), а також спеціалісти з питань, що включені до порядку денного засідань Асамблеї. Окрім цього, на сесіях Генасамблеї можуть бути присутні представники міжнародних організацій, а також співробітники поліцейських органів країн, які не є членами Інтерполу. Генеральна Асамблея приймає найбільш важливі рішення, що стосуються політики, міжнародного співробітництва, фінансів, методів і планів роботи організації. Рішення Генасамблеї приймаються простою більшістю голосів країн-учасниць (одна країна - один голос) у формі резолюцій (наприклад, прийняття рекомендацій чи затвердження доповідей) або внесенням до протоколу (наприклад, обрання посадових осіб, затвердження програми діяльності). Лише у виключних випадках, таких як, приміром, внесення змін до Конституції потребується схвалення 2/3 держав-членів. Головуючим на Генеральній Асамблеї є обраний на 4 роки без права повторного обрання Президент Інтерполу, яким з листопада поточного року є південнокореєць Кім Чон Ян.

Виконавчий комітет. Попри свою назву, Виконавчий комітет Інтерполу за своїм функціоналом більш подібний до наглядової ради акціонерного товариства, тобто органу, який забезпечує поточний контроль за діяльністю виконавчих органів. Так, згідно із статтею 22 Конституції Інтерполу, Виконавчий комітет здійснює контроль за рішеннями Генеральної Асамблеї, а також діяльністю Генерального секретаря, готує порядок денний сесій Генеральної Асамблеї, представляє Генасамблеї робочі плани та пропозиції, які вважає за доцільне й виконує інші повноваження, якими Генасамблея може наділити цей орган. Виконавчий комітет складається з 13 членів (Президента Інтерполу, 3 Віце-президентів, 9 делегатів), які обираються Генасамблеєю на 3 роки (окрім Президента, який обирається на чотирирічний термін). Виконавчий комітет обирається відповідно до принципу справедливого географічного представництва: Президент та 3 Віце-президенти зобов'язані представляти чотири частини світу (Європа, Азія, Америка, Африка), а всі члени Виконкому разом мають бути громадянами різних країн. За Конституцією Виконавчий комітет має збиратись не менше одного разу на рік, проте зазвичай це відбувається три рази: два рази в штаб-квартирі та один - безпосередньо перед черговою сесією Генасамблеї в приймаючій країні. Генеральний секретаріат. Постійно діючим адміністративним та виконавчим органом Інтерполу є його Генеральний секретаріат. У структурі цього органу налічується значна кількість різноманітних підрозділів декількох рівнів, через, які, власне, Інтерпол і здійснює свої безпосередні функції. Такими підрозділами, зокрема, є канцелярія Генерального секретаря Інтерполу, правова служба, управління стратегічного планування, фінансово-адміністративне управління, управління поліцейського співробітництва, управління інформаційних систем та технологій. Крім того, Генеральний секретаріат має 7 регіональних офісів в наступних містах: Буенос-Айрес (Аргентина), Яунде (Камерун), Бангкок (Тайланд), Найробі (Кенія), Сан-Сальвадор (Сальвадор), Хараре (Зімбабве), Абіджан (Кот-д'Івуар). Також Генсекретаріат має свої представництва при ООН в Нью-Йорку, при Європейському Союзі - в Брюсселі та при Африканському Союзі - в Аддис-Абебі (Ефіопія). Слід відзначити, що структура Генсекретаріату Інтерполу постійно змінюється відповідно до потреб організації. Генеральний секретаріат очолює Генеральний Секретар Інтерполу, юридично друга (після Президента) посадова особа організації, але фактично - перша, беручи до уваги більш широке коло повноважень структурного органу у його безпосередньому підпорядкуванні. Кандидатура Генсекретаря пропонується Виконавчим комітетом та затверджується Генеральною асамблею терміном на 5 років із можливістю переобрання на необмежену кількість строків, але до досягнення 65 річного віку. З 2014 року Генсекретарем організації є німець Юрген Шток.

Національні центральні бюро (НЦБ). Ці органи створюються відповідно до Конституції Інтерполу та внутрішньодержавного законодавства країн-учасниць задля забезпечення постійної взаємодії поліцейських органів власної країни із Генеральним секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами держав-членів. При цьому, попри «подвійний характер» регулювання їх діяльності (документи Інтерполу та національне законодавство), підчас взаємодії із Генеральним секретаріатом організації та правоохоронними органами держав-членів, Національні центральні бюро зобов'язані, в першу чергу, використовувати регламенті документи саме Інтерполу. Згідно із Постановою КМУ № 968 від 13.12.17, в Україні національним центральним бюро Інтерполу виступає Нацполіція.

Радники. Окремим органом, що входить до структури Інтерполу, є також спеціальні радники, що призначаються Виконкомом терміном на три роки, та, які здійснюють наукове консультування організації. Радники обираються серед всесвітньо відомих авторитетних фахівців зі сфер, які представляють інтерес для Інтерполу. Комісія з контролю за файлами Інтерполу. Незалежний орган Інтерполу, який здійснює контроль за належним обігом персональних даних відповідно до регламентних документів організації. Також Комісія розроблює рекомендації з питань забезпечення охорони і конфіденційності персональних даних, які перебувають у розпорядженні Інтерполу, здійснює обробку запитів на доступ до файлів організації, приймає скарги щодо незаконності розміщення інформації в базах Інтерполу.

ГЛАВА 3. ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ ІНТЕРПОЛУ

Всупереч поширеній в суспільстві думці, Інтерпол не є окремим наддержавним поліцейським органом, який самостійно займається розслідуваннями найбільш небезпечних міжнародних злочинів, маючи в своєму штаті «армію» власних слідчих та спецназу. Тобто, співробітники Інтерполу не займаються, власне, слідчою та оперативною роботою в пошуках злочинців по всьому світові. Хоча в організації є певні «групи реагування», але це, скоріше, не спецназ, а інструктори, які за необхідною та виключно за згодою «приймаючої країни» допомагають поліцейським держав-членів в ситуаціях, коли, наприклад, останнім бракує ресурсів та досвіду для затримання найбільш небезпечних злочинців. По суті, головною функцією Інтерполу є створення та підтримка різноманітних баз даних, якими можуть користуватись правоохоронні органи країн-членів організації. Прикладом, це є бази даних фальшивомонетників, членів наркокартелей, викрадених автомобілів та витворів мистецтва і т.д. Слід відзначити, що міжнародне поліцейське співробітництво в рамках Інтерполу, беручи до уваги найбільш важливі документи організації, побудоване на певних основоположних принципах:

- Принцип поваги та дотримання прав і свобод людини, закладений до Конституції Інтерполу, в якій вказано, що взаємодія установ кримінальної поліції здійснюється не лише в рамках національних законодавств, а й в «дусі Загальної Декларації прав людини». В сфері кримінально-процесуальних відносин, в першу чергу, це означає неухильне дотримання права на особисту недоторканість. інтерпол розшук злочинність

- Принцип законності, який вимагає від співробітників Інтерполу та НЦБ суворе дотримання норм як національного, так і міжнародного права.

- Принцип рівності всіх країн-учасниць, який передбачає наділення країн-членів Інтерполу однаковими правами, незалежно від їх розміру, політичного впливу та фінансових внесків до бюджету Інтерполу. Цей принцип знаходить свій прояв передусім в тому, що на Генеральній Асамблеї делегації підчас голосування мають по одному голосу. Навіть якщо країна-учасниця не сплатила свого внеску до бюджету організації, вона не буде позбавлена права голосу з найбільш важливих питань порядку денного Генасамблеї. (наприклад, зміна норм Конституції організації).

- Принцип поваги до державного суверенітету країн-учасниць. Відповідно до цього принципу, рішення органів Інтерполу мають для учасників організації рекомендаційний характер. Також співробітники Інтерполу, поліцейські інших країн не мають права здійснювати свою діяльність на території суверенної держави без відповідної згоди з боку владних структур цієї держави.

- Принцип забезпечення невідворотності покарання означає, що поліцейські органи всіх країн-членів організації зобов'язані гарантувати, що будь-яка особа, незалежно від її службового чи матеріального стану, будь-яких інших обставин нестиме справедливе покарання за скоєне нею кримінальне правопорушення.

- Принцип протидії виключно загальнокримінальним правопорушенням, що має гарантувати нейтралітет організації, а також захист суверенітету держав-учасниць. Так, відповідно до статті 3 Конституції Інтерполу, організації категорично забороняється здійснювати будь-яке втручання політичного, воєнного, релігійного чи расового характеру. На практиці цей принцип призводить до того, що Інтерпол утримується використовувати свої ресурси для розслідування злочинів, де наявна, приміром, політична або релігійна складова.

- Принцип загальності поліцейського співробітництва, за яким будь-яка держава-учасниця може взаємодіяти з іншими країнами-членами Інтерполу, що не має бути ускладнено географічними, мовними, чи будь-якими іншими факторами.

- Принцип функціонального співробітництва передбачає, що будь-який поліцейський орган країни-члена може мати зиск від міжнародного співробітництва поліції, незалежно від своєї офіційної назви. В цьому сенсі кримінальна поліція розуміється не як система органів, а, як, власне, функції, що вона виконує.

- Принцип гнучкості та оперативності методів роботи, який означає на практиці використання Інтерполом в своїй діяльності методів, враховуючих наявність великого різноманіття соціальних і політичних структур, а також ситуацій, що виникають в різних кутках земної кулі.

ГЛАВА 4. МЕХАНІЗМ ОГОЛОШЕННЯ В РОЗШУК ІНТЕРПОЛУ

Процедура оголошення в міжнародний розшук особи є одним із найпотужніших інструментом Інтерполу. Загалом, механізм оголошення особи в розшук в рамках Інтерполу може мати певні відмінності в різних країнах-членах в залежності від особливостей їх національного законодавства. В Україні ж стадії цього процесу виглядають наступним чином:

1) У разі, якщо у компетентного правоохоронного органу є підстави вважати, що особа, яка проходить по справі (в більшості випадках це є обвинувачений чи засуджений, але необов'язково) перебуває за межами нашої країни, в такому разі посадова особа цього органу (Нацполіції, прокуратури, СБУ та ін.) направляє запит до Департаменту міжнародного поліцейського співробітництва Нацполіції, що, як вже зазначалось вище, виконує функції НЦБ Інтерполу в нашій країні.

2) Після отримання такого запиту співробітники НЦБ здійснюють первинну перевірку на предмет правильності його оформлення й відповідності національному та міжнародному законодавству.

3) За результатами цієї перевірки НЦБ пересилає запит вже до Генерального секретаріату Інтерполу. Однак у разі невідповідності цього запиту вищезазначеним критеріям ЦНБ має право зупинити його або взагалі відмовити у виконанні.

4) Генеральний секретаріат здійснює повторну перевірку запиту.

5) У разі успішного проходження цієї перевірки Генеральний секретаріат публікує оголошення в розшук запитуваної особи, повідомляючи при цьому всі країни-учасниці Інтерполу.

6) Опісля, у разі встановлення місцезнаходження та затримання особи (у випадку з обвинуваченим чи засудженим), компетентний орган країни) перебування цієї особи (в Україні - суд) приймає рішення стосовно її екстрадиції державі, яка здійснила запит щодо неї.

Повідомлення щодо оголошення в розшук публікується у вигляді так званої «картки» (notice), яка, до речі, може бути не лише інструментом міжнародного розшуку, а й способом обміну інформацією. За загальним правилом «картки» не підлягають оприлюдненню, проте це є можливим виключно за дозволом держави, яка здійснила запит. Таким чином, більшість з «карток» є непублічними, а ту решту, яким все ж таки було надано розголосу, розміщуються на офіційному сайті Інтерполу. В залежності від мети розшуку «картці» (а точніше її лівому куту) надається наступний колір:

- червоний (розшук осіб з метою їх арешту та екстрадиції);

- блакитний (збирання матеріалів щодо певної особи в інтересах слідства);

- зелений (інформування щодо потенційних злочинців, якими зазвичай є рецидивісти);

- жовтий (пошук зниклих безвісти осіб);

- чорний (встановлення особи непізнаних трупів);

- фіолетовий (пошук або інформування стосовно злочинних схем, знарядь злочинів, способів їх вчинення);

- помаранчевий (попередження щодо існування загрози життю, здоров'ю та майну людей);

- блакитно-біла спільна картка Інтерполу та Радбезу ООН (використовується для позначення груп осіб або індивідів, які перебувають під санкціями Радбезу ООН).

Слід додати, що, окрім «карток» (notices), в рамках Інтерполу існує ще один механізм міжнародного розшуку особи, який має назву «розсилка» (diffusion). Його характерною особливістю є те, що «розсилка» спрямовується від НЦБ безпосередньо до інших країн-членів, оминаючи Генеральний секретаріат, й, при цьому, вона не підлягає оприлюдненню. Таким чином, diffusionsє менш формальними, але, як і notices, вони так само мають відповідати Конституції Інтерполу.

ГЛАВА 5. ПРОГАЛИНИ ТА НЕДОСКОНАЛОСТІ ІНТЕРПОЛУ

Незважаючи на низку переваг, які несе в собі міжнародне поліцейське співробітництво в рамках Інтерполу, в цієї організації наявні й чимало проблемних моментів:

Зловживання «розсилками». Як вже зазначалось вище, «розсилка» є оголошенням в розшук, яке країни-члени Інтерполу пересилають одне одному на двосторонній основі. Щороку їх випускається близько декількох десятків тисяч, і більшість з них, відповідно, перебувають поза зором громадськості. Нерідко буває, що особа дізнається про diffusion щодо себе, коли її затримують в аеропорту після прибуття в певну країну. Формально «розсилка» зобов'язана відповідати Конституції Інтерполу, і Генеральний секретаріат навіть має право скасувати її, якщо після власної перевірки знайде в ній порушення правил Інтерполу. Проте враховуючи їх надто велику кількість, більшість diffusions перевірити фізично неможливо, що, як наслідок, призводить до значної кількості зловживань. Яскравим прикладом цього є затримання іспанською поліцією відомого бізнесмена, екс-роботодавця Сергія Магнітського, Уільяма Браудера за «розсилкою» Росії. До цього моменту Російська Федерація декілька разів безуспішно намагалась оголосити Браудера в розшук через Генеральний секретаріат Інтерполу.

Недосконалість системи перевірки «червоних карток». Як відомо, «червоні картки» підлягають обов'язковій процедурі перевірки Генерального секретаріату перед їх опублікуванням. Цим займається Центр командування і координації Генерального секретаріату, який зобов'язаний перевіряти кожний запит. Якщо у співробітників центру виникають питання щодо законності запиту, вони мають право звернутись до юридичного управління. Здавалось би, нічого особливого в цій процедурі немає, проте тут є свої «підводні камені». Дуже часто «червоні картки» з'являються у базі ще до того моменту, як вони пройшли відповідну перевірку. Також не є до кінця зрозумілими критерії прийнятності запиту, що нерідко призводить до ухвалення зовсім протилежних рішень в аналогічних справах. Так, російські запити до Інтерполу щодо Ігоря Коломойського та Дмитра Яроша були здійснені зі схожих підстав внаслідок конфлікту на Сході України. Інтерпол відмовився оголошувати в розшук Коломойського, проте видав «червону картку» на Яроша. Лише 2 роки потому лідера «Правого Сектора» було видалено з бази.

Занадто тривала процедура апеляції. Правилами Інтерполу передбачено механізм оскарження «червоних карток» до Комісії з контролю за файлами Інтерполу. Основна проблема роботи цього органу полягає в тому, що Комісія збирається лише декілька разів на рік, що, відповідно, унеможливлює оперативність механізму апеляції. Крім того, звернення до Комісії досить рідко є успішними для заявників. В більшості випадків «червоні картки» із порушеннями видаляються внаслідок широкого суспільного резонансу у світі. Приміром, Тетяна Параскевич, екс-колега відомого казахського опозиціонера Мухтара Аблязова, на видалення себе з бази Інтерполу витратила півроку зо дня подання скарги до Комісії. Це є відносно невеликим терміном, адже такий процес може затягнутись навіть на декілька років. Зокрема, голові Асоціації «Права людини в Центральній Азії» Надії Атаєвій для цього знадобилось 15 років.

Конфлікт принципів роботи Інтерполу із міжнародним інститутом біженців. Одним із найбільш кричущих недоліків системи Інтерполу є те, що статус біженця в одній з країн-учасниць жодним чином не впливає на статус розшукуваної особи. Більшою мірою, це стосується політичних діячів, журналістів, громадських активістів з авторитарних держав. Адже той факт, що особі надано притулок вже доводить факт наявності політичної складової в кримінальному переслідуванні. Безперечно, це не означає, що біженців взагалі не слід оголошувати в міжнародний розшук, проте, за логікою, такий статус мав би бути автоматичною підставою для перегляду «червоних карток» або «розсилок», аби забезпечити особу від арештів та екстрадиції до держави, яка переслідує біженців саме з політичних мотивів. На цій проблемі наголошував й Верховний комісар ООН зі справ біженців ще у 2008 році: «УВКБ ООН стикається з ситуаціями, коли особи, визнані біженцями, відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р., виїжджають за межі країни, що надала їм притулок, і мають при собі проїзні документи, видані згідно із умовами Конвенції, піддаються затриманню або арешту у зв'язку із політично вмотивованими запитами, поданими їх країнами походження». Наприклад, минулого року в Україні з причини перебування у базі Інтерполу було заарештовано азербайджанського журналіста Фікрата Гусейнова, який перед цим отримав політичний притулок в Нідерландах.

Технічні помилки у базах даних. У цьому випадку основним проблемним моментом є те, що інформація стосовно розшукуваних осіб автоматично вноситься до локальних баз даних і може зберігатись навіть після того, як Інтерпол її вилучив (на відміну від Інтерполу держави-члени можуть не так швидко оновлювати власні бази). На підставі таких записів в Польщі та США було заарештовано білоруського опозиціонера Алеся Міхалевича, а в Болгарії - розшукуваного Росією естонця Ееріка Кросса. Окрім цього, трапляються й випадки, де особа помилково опиняється в базі Інтерполу, наприклад, коли співробітник Національного центрального бюро підчас введення паспортних даних у запиті на оголошення особи в розшук неправильно вказав серію або номер паспорту. Власне, така ситуація трапилась із українським туристом в Чорногорії Олександром Бурим, відпочинок якого зовсім несподівано закінчився в'язницею майже на тижневий термін.

ГЛАВА 6. РОЛЬ ІНТЕРПОЛУ УКРАЇНИ В БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

Роль Інтерполу полягає у координації зусиль окремих країн і проведення єдиної політики в галузі боротьби з загальнокримінальної злочинністю. Також, координація міжнародного розшуку, а також боротьбу з: торгівлею людьми, організованими злочинними співтовариствами, контрабандою наркотиків, злочинами у сфері економіки та високих технологій, фальшивомонетництвом і підробкою цінних паперів, і дитячою порнографією. Останнім часом велика увага приділяється громадської безпеки та боротьби з тероризмом

Укрбюро Інтерполу через мережу національних центральних бюро Інтерполу 188 країн та через Генеральний секретаріат Інтерполу здійснює:

- координацію діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;

- взаємодію з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав-членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю;

- обмін інформацією між правоохоронними органами України та іноземних держав під час провадження у відповідних кримінальних та оперативно-розшукових справах з метою організації проведення необхідних перевірок та оперативно-розшукових заходів;

- міжнародний розшук обвинувачених та підсудних, що переховуються від правоохоронних органів з метою ухилення від кримінальної відповідальності;

- організовує та здійснює екстрадицію таких осіб до України;

- розшук безвісно зниклих осіб, розшук осіб-жертв торгівлі людьми, розшук викраденого автотранспорту, культурних цінностей та антикваріату, ідентифікацію осіб та невпізнаних трупів тощо;

- обмін аналітичною і статистичною інформацією з питань боротьби зі злочинністю та організації роботи правоохоронних органів;

- оцінку рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном.

Для визначення науково обґрунтованої державної проти злочинної політики та розроблення рекомендацій і пропозицій щодо боротьби із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни, Укрбюро Інтерполу може звертатись до радників, які виконують виключно консультаційні функції на договірних засадах.

Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС. Структура і штати робочого апарату затверджуються Міністром внутрішніх справ.

ВИСНОВОК

Отже, Інтерпол забезпечує обмін інформацією між поліцейськими відомствами різних держав у боротьбі з тими видами злочинів, які виходять за межі однієї країни. Іншими словами робота Інтерполу - це більшою мірою аналіз, створення та ведення баз даних, до яких мають доступ правоохоронні органи країн-членів цієї організації, сприяння обміну інформацією, координація дій поліцій багатьох держав. Інтерпол збирає і систематизує кримінально-пошукову та іншу криміналістичну інформацію; бере участь у міжнародному розшуку; надає інформацію національним поліцейським службам.

Міжнародним злочином керівники Інтерполу вважають такий кримінальний злочин, для розкриття якого мають бути задіяні поліцейські установи більше ніж трьох країн. При цьому суворо дотримується принцип, згідно з яким Інтерпол починає діяти тільки на прохання зацікавленої сторони. Це положення вважається незмінним з точки зору принципів міжнародного права, оскільки вважається, що жоден міжнародний орган не має права брати на себе судові, поліцейські та будь-які інші повноваження національних державних органів щодо здійснення прав людини на території суверенної держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гайова Г. Національне центральне бюро міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол в Україні: особливості правового статуса та можливості шляхами удосконалення (порівняльно-правовий аспект) //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 1.

2. Старжинський B. C., Старжинський С. В., Хотенець П. В. Інтерпол. Міжнародна організація кримінальної поліції : [навчальний посібник] / -- Харків: Бурун Книга, 2006.

3. Мацко А. Правові та організаційні аспекти діяльності Інтерполу в Україні //Право України. - 2001. - № 9.

4. Мацко А. Становлення Інтерполу в Україні //Економіка. Фінанси. Право. - 1998. - № 10.

5. Харламова С. Як виник Інтерпол: 25 березня 2008 року виповнилося 15 років з часу утворення Національного центрального бюро Інтерполу в Україні //Міліція України. - 2008. - № 3.

6. Бандурка О. М. Інтерпол: Міжнародна організація кримінальної поліції. - X., 2003.

Размещено на Allbest.ru