Проблеми реалізації конституційного права людини і громадянина на відпочинок в Україні та пропозиції щодо їх вирішення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми реалізації конституційного права людини і громадянина на відпочинок в Україні та пропозиції щодо їх вирішення

Пилипчук Н.П.

Аналіз проблем реалізації конституційного права людини і громадянина на відпочинок в Україні направлений на встановлення причин ускладненості процесу реалізації даного права, а також на з'ясування впливу конституційних норм на способи врегулювання пов'язаних із таким правом суспільних відносин. У свою чергу, реалізація права на відпочинок у всіх його видах впливає на здатність особи працювати, забезпечувати матеріально себе та свою сім'ю, а отже, і на можливість реалізації всіх інших конституційних прав особи. Тобто безперешкод- ність реалізації такого права є ключовим завданням саме правового регулювання.

Стан дослідження. Питання проблем реалізації конституційного права людини і громадянина на відпочинок в Україні та пропозиції щодо їх вирішення досліджується постійно, однак унаслідок змінюваності суспільних потреб та новітніх тенденцій у правовому регулюванні значна частина робіт втрачає свою актуальність. Так, дослідженням окремих проблем реалізації конституційного права на відпочинок займались такі науковці: М.В. Афанасьєва, РВ. Бараннік, І.В. Бойко, О.І. Бойко, А.Ю. Денисевич, Т.С. Єрмолова, О.А. Жаров, О.А. Кравченко, Ю.Я. Ко- цан-Олинець, Ю.Р Михалко, Н.П. Мокрицька, П.М. Петровський, А.А. Пилипенко, В.М. Попова, М.В. Савчин, В.В. Собченко, В.В. Хромей, А.С. Ярошенко.

Результати дослідження. Проблеми реалізації конституційного права на відпочинок пов'язані з обсягом та детальністю правового регулювання. У даному контексті вірно вказує В.Д. Авескулов, що «якщо йдеться про загальну можливість відпочивати, то конструкція «право на відпочинок» безумовно є коректною, оскільки будь-яка людина може як займатися активними видами діяльності, так і відпочивати, і за такого бачення право на відпочинок є гарантією забезпечення принципу заборони примусової праці. Проте ч. 1 ст. 45 Конституції України говорить про право на відпочинок кожного, хто працює, а отже, мова йде саме про відпочинок у рамках трудових правовідносин [1, с. 6]. Таким чином, відбувається обмеження права на відпочинок лише щодо осіб, що працюють, а отже, ігнорується аналогічне право для пенсіонерів, для дітей або ж осіб із інвалідністю. Ключовим проблемним моментом можливо визначити саме формулювання, що вживається в Конституції України, яке і дозволяє невірно тлумачити право на відпочинок, що, у свою чергу, впливає на його реалізацію. Саме тому необхідним є розподіл загального права на відпочинок, під яким розуміється право не виконувати основний вид діяльності, незалежно від того, чи перебуває особа у трудових відносинах. Таке право реалізується учнями щодо канікул під час навчального процесу або ж особами з інвалідністю щодо перебування в курортно-оздоровчих центрах. Разом із тим необхідним є передбачення права особи, що працює, саме на відпочинок не лише як зміну характеру роботи, але звільнення від контролю за його діяльністю з боку роботодавця, а також відновлення та покращення власного здоров'я. Важливо наголосити, що йдеться не тільки про відпустки, але і про перерви та загальну тривалість робочого часу.

Серед проблем правового регулювання конституційного права на відпочинок В.В. Хромей визначає, що «статтею 66 КЗпП передбачено, що працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше 2 годин. Працівники використовують час перерви на власний розсуд. Роботодавці часто порушують цю норму, не дозволяють працівникам залишати місце роботи, тобто покидати території підприємства, або наголошують працівникам, що під час обідньої перерви працівники повинні приймати їжу та відпочивати. Такі дії є грубим порушення трудових прав працівника роботодавцем і можуть бути підставою для розірвання трудового договору з ініціативи працівника [2, с. 146]». Відповідно, основною проблемою реалізації права на відпочинок для особи, що працює, є саме недотримання законодавства з боку роботодавця, а отже, проблема має виключно практичний характер. Така ситуація пов'язана з декількома недоліками законодавства, серед яких і відсутність засобів контролю. Тобто реалізація права на відпочинок не забезпечується та захищається шляхом перевірок та контролю, найперше, самим трудовим колективом. Також дана проблема пов'язана з низьким рівнем правосвідомості, як у роботодавця, щодо невірного тлумачення норм права, їх виконання не в повній або ж у мінімально дозволеній формі, так і у працівника щодо відсутності ініціативи захищати свої права через звернення до профспілок та державних органів. Безпосередньо пов'язаним із даними проблемами є і низький рівень залучення громадських формувань до моніторингу чи контролю за реалізацією конституційного права на працю. Саме громадські формування як незалежні суб'єкти можуть об'єктивно оцінити, чи необхідним є перебування під час перерв на робочому місці. Таким чином, вирішення проблеми реалізації права на відпочинок повинно бути здійснене шляхом деталізації не лише обов'язків роботодавця, але й через визначення більш чітких прав та обов'язків інших суб'єктів суспільних відносин.

На одну з найбільших проблем вказує І.В. Бойко: «Ознаки трудових відпусток виокремлюються в науці трудового права, але впродовж свого існування вітчизняне законодавство не закріпило визначення трудових відпусток. Проект Трудового Кодексу (далі - ТК) України теж не містить дефініції терміну «трудові відпустки» [3, с. 129]. Насамперед, слід наголосити, що проблема легальних дефініцій проявляється не лише щодо трудових відпусток, адже, звертаючись до аналізу національного законодавства, бачимо потребу у визначенні таких понять, як час відпочинку, безперервний відпочинок, вихідний день. Їх відсутність призводить до невірного тлумачення, а отже, й застосування норм права. Щодо відпусток, то такі проблеми пов'язані із включенням до них часу на навчання або ж догляд за дитиною, що фактично не відповідає саме меті відпочинку та відновленню фізичних й психологічних сил. Щодо вихідних, то слід визначити не просто їх перелік, а чітку різницю між святковими та саме вихідними дням, а також тривалість та можливість переривання відпочинку.

Із твердження автора слідує, що серед тенденцій правового врегулювання права на відпочинок також відсутній напрям щодо визначення термінів, а отже, відсутнє розуміння в законодавця наявності такої проблеми. Слід наголосити, що надмірне використання термінів може значно обмежувати реальні суспільні явища, що виключатиме з-під правового захисту певні трудові права працівників. Саме тому доречним є встановлення повноваження на таке визначення в роботодавця разом із професійними спілками, а на рівні законодавства варто визначити лише критерії чи принципи правового регулювання права на відпочинок для працівника. Така зміна допоможе як вирішити питання з дефініціями, так і забезпечити гнучкість й оперативність зміни законодавства.

Однак вірним є і зауваження А.А. Пилипенка, що «в сучасних умовах в Україні в нормативно-правовому регулюванні робочого часу має місце значна диспропорція у співвідношенні між законами і підзаконними актами на користь останніх [4, с. 982]. Тобто автором висловлено занепокоєння щодо низької якості юридичної техніки в підзаконних та локальних актах, а отже, можливі прогалини чи колізії, які є причиною порушення прав. У контексті даного дослідження локальне регулювання робочого часу впливає на звуження обсягу можливостей для реалізації права на відпочинок, передбаченого Конституцією України. Звертаючись до вже законодавчих актів, можливо зрозуміти, що право на відпочинок достатньо врегульовано лише щодо відпусток, однак питання оздоровлення працівників або перерв для тих працівників, що перебувають на державній службі, або регулюються нормативними актами ще часів СРСР, або ж містять значні обмеження. Так, відпустки або вихідні дні державних службовців та працівників правоохоронних органів можуть бути перервані в будь-який час, а тривалість їхнього робочого часу може бути продовжена без відповідного обговорення та надання згоди з боку трудового колективу. Тобто фактична реалізація права на відпочинок залежить не від об'єктивних факторів, а від суб'єктивного бачення керівника, що і є основною проблемою підзаконного правового регулювання.

Отже, на основі досліджених наукових позицій, а також ураховуючи проаналізовані в роботі нормативно-правові акти, можливо визначити такі проблеми реалізації конституційного права людини і громадянина на відпочинок в Україні:

І.Низький рівень громадського контролю.

2.Застосування застарілих методів впливу.

З.Відсутність диференціації тривалості часу відпочинку.

4.Залежність від тривалості робочого часу.

Проблема низького рівня громадського контролю пов'язана з реалізацією конституційного права працівників на свободу зборів та, власне, захист трудових та соціально-економічних прав. Проте на рівні конституції лише гарантується наявність такого права, але немає жодного засобу стимулювання його діяльності. Громадський контроль є одним із найбільш демократичних інструментів та свідчить про розвиток громадянського суспільства. У контексті права на відпочинок його низький рівень впливає на здатність членів трудового колективу домовлятись між собою та відсутність зловживання правом щодо впливу на роботодавця та формування графіку, щодо створення спеціальних перепон для реалізації права на відпочинок. Механізм реалізації ускладнюється, оскільки працівник не може реалізувати власне право на доступ до інформації та роз'яснення норм права. Крім того, реалізація ускладнюється і через можливості корупційної складової частини щодо визначення додаткових відпусток, компенсації надурочних годин. Конституційне право на відпочинок безпосередньо пов'язано із тривалістю робочого дня й низьким рівнем громадського контролю, що призводить до скорочення щоденного та щотижневого відпочинку.

Дана проблема виникає через низьку ефективність діяльності такого конституційного органу захисту трудових прав, як професійні спілки, оскільки вони фактично позбавлені права змінити рішення роботодавця. Так, до прикладу, у ст. 64 КЗпПУ визначено, що «надурочні роботи можуть проводитися лише з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації» [5]. Разом із тим саме рішення про надурочні роботи приймається не трудовим колективом, а роботодавцем, хоча перелік їх підстав свідчить саме про суспільну необхідність. Аналізуючи національне законодавство, можливо зрозуміти, що професійним спілкам надано лише право затверджувати обраний роботодавцем варіант графіку відпусток, або ж обґрунтованість підстави дострокового відкликання із неї, або початок й закінчення робочого часу. Тобто такі профспілки виконують скоріше консультативну функцію, ніж функцію захисту й забезпечення реалізації.

Слід наголосити, що профспілка не єдиний представник громади, що може бути залучений для успішної реалізації конституційного права на відпочинок. Необхідним є встановлення права на доступ та моніторинг для громадських організацій, що здійснюють захист осіб із особливими потребами, адже реалізація їхнього права на відпочинок має свої особливості щодо найбільш доцільного сезону року, тривалості та можливості перенесення.

Таким чином, необхідним є вдосконалення законодавства щодо участі громадських організацій шляхом деталізації їхніх прав та обов'язків роботодавця. Слід вказати, що таке вдосконалення дозволить поєднати та зробити більш комплексним механізм реалізації всіх конституційних трудових прав та забезпечити дієвість визначених конституцією гарантій їх реалізації. Саме тому необхідним є вдосконалення ст. 79 Кодексу законів про працю України, в якій встановлено порядок надання щорічних відпусток шляхом доповнення частиною 9, а також ст. 10-1 Закону України «Про відпустки», відповідно до якої «під час узгодження графіку відпусток із працівниками, що є особами з інвалідністю або неповнолітніми, роботодавець зобов'язаний надавати згоду на залучення до такого узгодження громадських організацій, установчими документами яких передбачена діяльність у сфері захисту таких осіб». Таким чином, буде створено додаткові можливості щодо залучення зацікавлених та кваліфікованих осіб, які здійснюватимуть превентивні дії щодо порушення права на відпочинок. Також розподіл відпусток протягом року відбуватиметься вже не за власними переконаннями роботодавця або ж хаотично, а із урахуванням потреб різних категорій працівників. Слід підкреслити, що надання більшого обсягу прав громадським організаціям та укріплення значення та ролі професійних спілок для трудового колективу сприятиме реалізації конституційних положень щодо виразу волі певної частини народу, а також зменшить навантаження на Конституційний суд України та Уповноваженого з прав людини, оскільки випадки порушення або ж невірного застосування норм права будуть значно зменшені, а отже, відбуватиметься менше порушень права на відпочинок.

Також із метою покращення якості громадського контролю необхідним є доповнення ст. 65 КЗпПУ, згідно з якою «надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника» [5]. Насамперед, така норма не визначає відповідальності за відсутність такого обліку, а також його форми. Однак найбільш важливим є доступ до обліку з боку як працівника, так і громадських організацій, щоб перевірити, чи ведеться такий облік загалом, чи вносяться достовірні дані та чи вносяться вони регулярно. Надурочні роботи обмежують реалізацію права на відпочинок та позначаються на стані здоров'я працівника. Від того, чи будуть вірними внесені дані про тривалість виконання професійних обов'язків працівником, залежатиме розмір оплати праці в подвійному розмірі, а отже, і фінансова можливість забезпечення відновлення здоров'я. Саме тому необхідним є вдосконалення даної ст. 65 КЗпПУ через доповнення частиною 2 та 3: «2. Роботодавець протягом 24 годин із моменту отримання запиту від працівника, професійної спілки такого підприємства чи громадської організації зобов'язаний надати доступ до результатів обліку надурочних робіт на поточний момент. 3. Неведення обліку надурочних робіт кожного працівника є підставою для притягнення роботодавця до юридичної відповідальності та виплати компенсації працівникам за кожну надурочну годину праці. Ненадання доступу до результатів обліку надурочних робіт на поточний момент є підставою для притягнення до юридичної відповідальності». Така норма має завершений вигляд та одразу дозволяє зрозуміти як способи реалізації, так і методи її забезпечення та захисту. Найбільш важливим є саме збільшення залученості громадських формувань, діяльність яких уже й гарантуватиме швидкість реалізації права на відпочинок.

Наступною є проблема застарілості методів правового регулювання. Так, Конституцією лише визначається право на відпочинок, однак спосіб його реалізації, межі дозволеної поведінки деталізуються саме в законодавстві, норми якого часто є незмінними протягом декількох десятиліть. Прикладом слугує ст. 66 КЗпПУ, де визначено, що «на тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу» [5]. Використане формулювання «повинна бути надана» має максимально загальний характер, а отже, незрозуміло, хто є суб'єктом виконання такого обов'язку. Серед обов'язків керівника визначено лише контроль за дотриманням трудової дисципліни, що не включає реалізацію права на відпочинок. Наслідком такої ситуації є відсутність можливості притягнення до відповідальності за примушення до залишення на роботі, якщо така необхідність не передбачена законодавством. Помилковим у даному випадку є саме застосування імперативних засобів правового регулювання без реальних засобів забезпечення та впливу, що фактично створює ситуацію, де можливість відпочинку протягом робочого часу залежить від бажання роботодавця.

Така ситуація негативно впливає на реалізацію конституційного права на відпочинок, оскільки в законодавстві створюється значні прогалини, а суспільні відносини не охоплюються навіть нормами Конституції України. Слід наголосити, що введення юридичної відповідальності на конституційному рівні є недоречним, оскільки характер даних норм не дозволяє чітко виписати механізм та підстави. Тобто для вирішення даної ситуації необхідним є встановлення певних заборон та обов'язків у межах трудових норм щодо взаємодії суб'єктів суспільних відносин. Їх деталізація вже відбуватиметься на рівні спеціалізованих законів. Із метою встановлення зв'язків між механізмами реалізації різних конституційних прав важливо передбачити право працівника саме на самозахист, що значно зменшить навантаження на державні органи. Таким чином, на рівні Конституції вже буде визначено обов'язок щодо сприяння та заохочення, що, у свою чергу, зобов'язуватиме до зміни змісту та методів трудового законодавства щодо права на відпочинок.

Відповідно до вказаного плану необхідним є доповнення ст. 43 Конституції України щодо права на працю частиною 6, відповідно до якої «кожному працівнику гарантується право на самозахист». Оскільки таке право поширюється на всі відносини із працівниками, то для деталізації права на відпочинок до ст. 45 Конституції слід додати частину 3, відповідно до якої «держава зобов'язана сприяти безперешкодній реалізації права на відпочинок для кожного, хто працює». Використані формулювання щодо сприяння реалізації слід розуміти не як ускладнення та бюрократизацію процедури, а саме заохочення новел у відносинах щодо права на відпочинок, надання рекомендацій щодо автоматизації процесу та, власне, щодо встановлення добровільних та договірних засад його реалізації.

Уже на основі нового конституційного регулювання можливим є вдосконалення ст. 66 КЗп- ПУ, зміст якої буде таким: «На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, роботодавець зобов'язаний створити умови для приймання їжі протягом робочого часу». Крім того, необхідним є доповнення ст. 66 КЗпПУ частиною другою, відповідно до якої «у випадку нестворення роботодавцем належних умов для приймання їжі протягом робочого часу та затвердження їх належності та комфортності профспілковою організацією (профспілковим представником), працівник має право залишати робоче місце з метою відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Залишення робочого місця з метою відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин у випадку якщо роботодавцем не створено належних умов для приймання їжі протягом робочого часу, які затвердженні щодо їх належності та комфортності профспілковою організацією (профспілковим представником), не вважається прогулом та не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності та/чи звільнення такого працівника». Таким чином, не створено додаткового тиску на роботодавця щодо відповідальності. Разом із тим забезпечено саме безперешкодну та оперативну можливість реалізувати право на відпочинок у робочому дні. Доведення такого права через суд або Комісію із трудових спорів триває занадто довго, щоб не вплинути на безпечність умов праці. Можливість працівника самому вирішити, коли відпочивати під час робочого дня, стимулює роботодавця домовлятись про перерви, а затвердження профспілковим органом за критеріями гарантує якість виконання обов'язку. право відпочинок сімейний обов'язок

Оскільки право на самозахист для кожного, хто працює, поширюється й на відпустки, то варто дещо вдосконалити законодавство в даному напрямі. Так, ч. 11 ст. 10 Закону України «Про відпустки» визначено порядок, відповідно до якого точний час відпустки узгоджується між працівником та роботодавцем, а останній зобов'язаний повідомити про відпустку не пізніше 2 тижнів до її початку [6]. Разом із тим такий графік попередньо обговорюється та затверджується із професійними спілками. Відповідно, з метою спрощення реалізації права на працю та зменшення рівня відповідальності саме роботодавця дану частину ст. 10 Закону України «Про відпустки» слід викласти в такій редакції: «Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або профспілковим органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну та/або повідомити про дату початку відпустки за письмовим зверненням працівника». Таким чином, буде зміцнюватись роль професійних спілок як конституційного засобу захисту, а також спрощуватиметься процедура реалізації права на відпочинок через збільшення можливостей для отримання інформації про строки відпустки.

Ще однією проблемою є відсутність диференціації тривалості часу відпочинку саме щодо відпусток. На рівні Конституції України визначено лише право на щорічні відпустки, що є недопустимим, адже залишаються поза увагою соціальні відпустки, гарантування яких є обов'язком держави. Спеціалізовані законодавчі акти передбачають такі види відпочинку, як відпустка, перерва та вихідні та святкові дні, однак у межах поділу не враховується характер роботи та необхідний час для відновлення. Відповідно до ч. 2 ст. 52 КЗпПУ «При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години» [5]. Така норма має загальний характер, а отже, поширюється на всі правовідносини. Проте використаний законодавцем підхід є невірним, оскільки зосереджує увагу саме на часі роботи, а не на можливостях організму людини працювати та впливі такої тривалості на її здоров'я та втомлюваність. Під час визначення тривалості робочого часу варто враховувати і ступінь навантаження працівника та покладені на нього обов'язки поза конкретними трудовими обов'язками. Відповідно, тривалість щотижневої роботи має бути змінена з урахуванням сімейного стану та можливості поєднання роботи та догляду за дитиною до трьох років, а також працівників у шкідливих і важких умовах праці.

Слід підкреслити, що оплата праці повинна залишатись на тому ж рівні, що й для працівників, які працюють повний день за звичайних умов. Таке твердження дещо суперечить ч. 2 ст. 56 КЗпПУ щодо неповного робочого дня, де вказано, що «оплата праці в цих випадках провадиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку» [5]. Щодо вищеназваних категорій осіб використання підходу щодо пропорційної оплати є недоречним через більшу важкість роботи, а отже, навіть за коротший час роботи її обсяг може бути більшим. Відповідно, оплата праці саме за тривалість, а не результативність буде несправедливою та позбавлятиме працівників як мотивації, так і коштів для якісного відпочинку.

Висновки

Конституцією передбачено, що Україна є соціальною державою, а держава зобов'язана гарантувати соціальні права. Отже, ст. 51 конституції України варто доповнити частиною 3, яка має такий зміст: «Кожен із батьків, які працюють, мають право на відпустку з догляду за дитиною». Таке поєднання прав значно полегшить розуміння сутності конституційних прав. Реалізація права на відпочинок у межах виконання сімейних обов'язків повинна бути максимально спрощеною та зрозумілою, а отже, встановлення такої конституційної норми допоможе зменшити процес захисту та забезпечення через усунення потреби у зверненні та поєднанні великої кількості профільних норм права.

У свою чергу, на рівні законодавчому варто доповнити ст. 52 КЗпПУ ч. 3, відповідно до якої «для працівників, що працюють на важких роботах або роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, застосовуються норми тривалості щоденної роботи, передбачені Постановами Кабінету Міністрів України». Крім того, ч. 2 ст. 56 слід вдосконалити щодо вибору способу оплати праці, а отже, дана стаття матиме такий зміст: «Оплата праці в цих випадках провадиться про- порціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку. У випадках, встановлених Постановами КМУ, оплата праці проводиться без урахування скороченої тривалості щоденної роботи». Варто наголосити, що в національному законодавстві вже тривалий час існують підзаконні акти, які регулюють тривалість роботи у важких умовах або щодо неповнолітніх, щодо вагітних жінок, проте на рівні Кодексу законів про працю їх наявність не передбачена, що дещо ускладнює їх застосування та створює колізії щодо нормативів тривалості часу, оплати праці, часу перерв. Таким чином, посилання на них у Кодексі законів про працю дозволить як забезпечити обов'язковість їх виконання, так і потребу в постійному їх вдосконалені та оновленні.

Наступна проблема реалізації права на відпочинок пов'язана з конституційним формулюванням його змісту. Так, відповідно до ст. 45 Конституції України «це право забезпечується встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час» [7]. Тобто знову бачимо наголос саме на тривалості робочого дня. Наслідком такої ситуації є формування відповідної залежності від тривалості робочого часу на рівні законодавства. Значно доцільнішим є визначення не лише тривалості робочого часу, але й мінімальної тривалості щотижневого відпочинку, а також часу безперервного відпочинку після завершення одного робочого дня. Звісно, такі нормативи є недоречними для визначення на рівні Конституції, однак зміна саме використовуваних формулювань встановить новий напрямок реформ національного законодавства та дозволить реалізовувати права на відпочинок безперешкодно та незалежно.

Саме тому вищезгадана частина ст. 45 Конституції України повинна бути сформована таким чином: «Право на відпочинок кожного, хто працює, забезпечується встановленням щотижневого мінімального безперервного часу відпочинку, мінімального часу безперервного відпочинку між робочими днями та встановленням збільшеного часу безперервного відпочинку щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час». Слід наголосити, що запропонований варіант норми права не узгоджується саме з національним законодавством. Проте, враховуючи його застарілий характер та потребу в максимальному вдосконаленні не лише норм права щодо реалізації права на відпочинок, але й усього змісту, використання нових термінів лише стимулюватиме пришвидшення змін.

Список використаних джерел

1. Авескулов В.Д. Використання часу відпочинку у трудових правовідносинах. Форум права. 2015. № 2. С. 5-9.

2. Хромей В.В. Реалізація конституційного права на відпочинок. Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. 2013. № 4. С. 143-149.

3. Бойко І.В., Бойко О.І. Поняття та види трудових відпусток в Україні. Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. № 2. С. 126-133

4. Пилипенко А.А., Михалко Ю.Р., Жаров О.А. Правове регулювання робочого часу в Україні і за кордоном. Молодий вчений. 2017. № 11. С. 979-983.

5. Кодекс законів про працю : Закон України від 10.12.1971 № 322^Ш. Відомості Верховної Ради УРСР. 1971. № 50.

6. Про відпустки : Закон України від 15.11.1996 № 504/96-ВР. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1997. № 2. С. 4.

7. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1996 р. № 30. Ст. 141.

Анотація

У статті досліджено проблеми реалізації конституційного права людини і громадянина на відпочинок в Україні. Визначено зміст кожної з наведених проблем. Обґрунтовано, як законодавчі прогалини впливають на практику. Виведено чіткі та аргументовані пропозиції щодо вирішення наведених проблем. Визначена необхідність розподілу загального права на відпочинок, під яким розуміється право не виконувати основний вид діяльності, незалежно від того, чи перебуває особа у трудових відносинах. Таке право реалізується учнями щодо канікул під час навчального процесу або ж особами з інвалідністю щодо перебування в курортно-оздоровчих центрах. Разом із тим необхідним є передбачення права особи, що працює, саме на відпочинок не лише як зміну характеру роботи, але звільнення від контролю за його діяльністю з боку роботодавця, а також відновлення та покращення власного здоров'я. З'ясовані такі проблеми реалізації конституційного права людини і громадянина на відпочинок в Україні: низький рівень громадського контролю, застосування застарілих методів впливу, відсутність диференціації тривалості часу відпочинку, залежність від тривалості робочого часу. Наголошено, що Конституцією передбачено, що Україна є соціальною державою, а держава зобов'язана гарантувати соціальні права. Тому ст. 51 Конституції України варто доповнити частиною 3, яка має такий зміст: «Кожен із батьків, які працюють, мають право на відпустку за доглядом за дитиною». Таке поєднання прав значно полегшить розуміння сутності конституційних прав. Реалізація права на відпочинок у межах виконання сімейних обов'язків повинна бути максимально спрощеною та зрозумілою, а отже, і встановлення такої конституційної норми допоможе зменшити процес захисту та забезпечення через усунення потреби у зверненні та поєднанні великої кількості профільних норм права. Зроблено висновок, що під час визначення тривалості робочого часу варто враховувати і ступінь навантаження працівника та покладені на нього обов'язки поза конкретними трудовими обов'язками. Відповідно, тривалість щотижневої роботи має бути змінена з урахуванням сімейного стану та можливості поєднання роботи та догляду за дитиною до трьох років, а також і працівників у шкідливих і важких умовах праці.

Ключові слова: проблеми реалізації права, конституційне право, людина і громадянин, право на відпочинок, конституція.

In the article the problems of realization of the constitutional right of man and citizen to rest in Ukraine are explored. The contents of each of the following issues are identified. Justified how legislative gaps affect practice. Clear and well-reasoned suggestions for solving the following problems are outlined. The necessity of distribution of the general right to rest is defined, which means the right not to perform the main type of activity, regardless of whether the person is in employment. Such a right is exercised by students regarding vacations during the educational process or by persons with disabilities regarding their stay in health resorts. At the same time, it is necessary to anticipate the right of a person who is working on vacation not only as a change in the nature of work, but to be exempt from control over his activity by the employer, as well as to restore and improve his own health. The following problems of realization of the constitutional right of the person and the citizen on rest in Ukraine are clarified: low level of public control, use of outdated methods of influence, absence of differentiation of duration of rest time, dependence on working hours. It is emphasized that the Constitution stipulates that Ukraine is a social state, and the state is obliged to guarantee social rights. Therefore,

Art. 51 of the Constitution of Ukraine should be supplemented by part 3, which reads as follows: "Every parent who is working is entitled to a childcare leave. Such a combination of rights will greatly facilitate the understanding of the essence of constitutional rights.

The exercise of the right to rest within the framework of the performance of family responsibilities should be as simple and clear as possible, and therefore the establishment of such a constitutional rule will help to reduce the process of protection and security by eliminating the need for treatment and the combination of a large number of specialized rules of law. It is concluded that in determining the length of working time, the workload and the duties assigned to the employee should be taken into account outside of specific work responsibilities. Accordingly, the length of the weekly work should be changed to take account of the marital status and the possibility of combining work and childcare for up to three years, as well as workers in harmful and difficult working conditions.

Key words: problems of implementation of law, constitutional law, man and citizen, right to rest, constitution.

Размещено на Allbest.ru