"Політичний вимір" сучасної конституції

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Політичний вимір» сучасної конституції

Гільбурт А.М.

Право як провідний соціальний регулятор в умовах державно організованого суспільства нерозривно поєднаний з політикою. Цей зв'язок ще більш помітний стосовно конституційного права та його основного джерела - конституції. Варто відзначити, що конституція має змішану політико-правову природу, як і, значною мірою, все конституційне право, з огляду на специфіку його предмета. Конституційно-правові відносини, що складаються на основі її норм, також можуть бути кваліфіковані як такі, що мають двоїсту природу: політичну і правову одночасно.

До проблеми співвідношення конституції з політичною системою суспільства, до політичної характеристики Основного закону звертались у своїх працях класики європейського конституціоналізму Ж.-П. Жакке [1], Г. Єллінек [2], М. Оріу [3], видатні американські політологи Дж. Ролз [4], Ф. Гаєк [5] та інші. У радянській державознавчій літературі ця проблематика представлена дослідженнями І.М. Степанова [6], Н.П. Фарберова [7], Ю.Л. Юдіна [8], а в пострадянський період розвинена у працях Ю.М. Бисаги і Д.М. Бєлова [9], І.А. Кравця [10], В.С. Ре- чицького [11]. Втім у наявних дослідженнях відсутній комплексний порівняльно-правовий аналіз конституцій сучасних держав з урахуванням конкретно-історичних умов їх прийняття, який би наочно демонстрував особливі підходи до конституційного закріплення політичної системи суспільства та виокремлював конкретні види правовідносин, що визначають власне «політичний вимір» сучасної конституції.

Постановка завдання. З урахуванням зазначеного вище, метою даної статті є визначення того, яким чином у структурі та змісті конституції відображається її «політичний вимір», які саме положення основного закону формують такий «вимір» на сучасному етапі розвитку світового конституціоналізму.

Результати дослідження. У сучасній доктрині конституціоналізму можна вважати загальновизнаним той факт, що піддані конституційному регулюванню владні відносини створюють передумови для появи політичних питань у конституційному праві, певною мірою політизують його. Політичне і правове у конституції дуже тісно переплетене, так само як і реалізація конституційних норм може мати як правовий, так і політичний вимір. Утім, слід розрізняти конституцію як правовий акт із притаманними їй функціями в юридичній сфері та конституцію як політичний документ, що має певний соціально-політичний зміст і здійснює прямий чи опосередкований вплив на всю політичну систему країни.

Ю.М. Бисага і Д.М. Бєлов цілком обґрунтовано стверджують, що в сучасних умовах демократичного розвитку конституція перетворюється на один з вирішальних чинників суспільного та державно-правового розвитку, а відтак - на важливе джерело державної політики. Відповідно, конституція постає «не лише як один з можливих чинників впливу на державну політику, а саме як її фундаментальна основа та вирішальний фактор, без якого зникають демократичні основи» [9, с. 36].

Розглянемо відповідні аспекти «політичного виміру» сучасної конституції більш докладно, з використанням порівняльно-правового аналізу чинних конституцій різних держав світу. Принагідно відзначимо, що ті чи інші групи конституційних норм є першоосновою для формування відповідних генеральних інститутів конституційного права та структурування самого основного закону.

Засади конституційного ладу - це провідний генеральний інститут конституційного права будь-якої конституційної держави, що складається з декларативних норм, які закріплюють фундаментальні принципи, котрі визначають характер взаємовідносин між особою, громадянським суспільством і державою. Усі ці принципи мають політико-правовий характер, оскільки прямо чи опосередковано стосуються політичної системи і визначають політику держави у тих чи інших сферах суспільного життя. Втім серед них можна виокремити низку таких, що стосуються виключно політичної системи і зумовлюють засади правового статусу та функціонування всіх суб'єктів політичної системи - їх можна назвати політичними засадами конституційного ладу. До таких принципів слід віднести принципи народного і державного суверенітету, демократизму тощо. Принагідно відзначимо, що деякі з політичних засад конституційного ладу мають альтернативний, дихотомічний характер, наприклад, республіканізм/монархізм, унітаризм/федералізм, поділ влади/повновладдя рад, світська/релігійна держава, визнання/невизнання місцевого самоврядування тощо. Використання того чи іншого принципу з двох альтернативних є питанням політичного вибору і, як правило, не може тлумачитись як вада чи позитивна риса політичної системи тієї чи іншої країни.

Узагальнення зарубіжного досвіду надає змогу виокремити два основні підходи до закріплення політичних засад конституційного ладу. Перший з них, більш ранній, полягає у тому, що політичні засади конституційного ладу «розпорошені» по розділах конституції, присвячених статусу тих чи інших суб'єктів політичної системи чи однорідних груп політичних відносин. Такий підхід притаманний конституціям першого, другого і навіть (частково) третього поколінь. Прикладами такого підходу є чинні Конституції Бельгії (1831 р.), Ірландії (1937 р.), Італії (1947 р.), США (1787 р.), Франції (1958 р.) та ін. Такий підхід вимагає від правозастосовця високого рівня розуміння змісту конституції, навичок системного аналізу тощо. Ситуація ще більш ускладнюється, коли певні принципи не відображені у вигляді окремих статей, а потребують виведення з використанням формальної логіки і правотлумачення.

Другий підхід, більш новий, полягає у тому, що політичні засади конституційного ладу (поряд з іншими засадами) зводяться в єдиний розділ чи главу, з якої починається основний зміст конституції. При цьому відповідні принципи формулюються, як правило, у вигляді окремих статей. Такий підхід застосовується у переважній більшості конституцій четвертого покоління, а також у деяких конституціях третього покоління. Прикладами використання такого підходу можуть слугувати конституції Анголи (2010 р.), Білорусі (1996 р.), Бразилії (1988 р.), Венесуели (1999 р.), Вірменії (1995 р.), Гамбії (1996 р.), Казахстану (1995 р.), КНР (1982 р.), Молдови (1994 р.), Португалії (1976 р.), Росії (1993 р.), Тунісу (2014 р.), Туркменістану (1992 р.), України (1996 р.) та ін. Застосування такого підходу надає конституції більшої системності, послідовності викладення матеріалу за принципом «від абстрактного - до конкретного», зручності у використанні.

Конституційно-правовий статус громадянин та їхніх спільнот у політичній системі, як правило, закріплюється в окремому розділі чи главі основного закону. Це стосується конституцій всіх поколінь, оскільки вже батьки-розробники Конституції США стикнулися з фактом, що без спеціального структурного підрозділу про основи правового статусу особи конституція є нежиттєздатною і не має перспектив. Американці вийшли із ситуації шляхом прийняття Білля про права, а французи, канадці та чехи - шляхом використання некодифікованої конституції, невід'ємною частиною якої стали, відповідно, у Франції - Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Преамбула Конституції 1946 р., у Канаді - Хартія прав і свобод 1982 р.,а в Чехії - Хартія основних прав та свобод 1992 р. Втім це скоріше винятки із загального правила.

Сьогодні, як свідчить узагальнення світового досвіду, можливі три основні варіанти розміщення відповідних норм, присвячених статусу громадянин та їхніх спільнот у політичній системі, у загальній структурі кодифікованої конституції:

розділ чи глава про основи правового статусу особи відкриває основну частину конституції (наприклад, Конституція Габону 1991 р., Конституція Гватемали (1985 р.), Політична Конституція Мексики 1917 р., Конституція Нідерландів 1983 р., Основний закон ФРН 1949 р.);

розділ чи глава про основи правового статусу особи слідує одразу за розділом чи главою про засади конституційного ладу (конституції Анголи (2010 р.), Білорусі (1996 р.), Бразилії (1988 р.), Венесуели (1999 р.), Вірменії (1995 р.), Гамбії (1996 р.), Казахстану (1995 р.), КНР (1982 р.), Португалії (1976 р.), Росії (1993 р.), Тунісу (2014 р.), України (1996 р.) та ін.);

розділ чи глава про основи правового статусу особи слідує одразу за розділами чи главами про форму держави (конституції Азербайджану (1995 р.), Данії (1953 р.), Індонезії (1945 р.), Свазіленду (2005 р.)).

Необхідно наголосити, що політичні права і свободи в різних формах та обсягах проголошені в усіх конституціях сучасного світу, а в деяких із них навіть виокремлені в спеціальні глави чи розділи. Наприклад, глава ІІІ частини другої Конституції Албанії (1998 р.) має назву «Політичні права і свободи», глава ^ частини І Конституції Італії (1947 р.) - «Політичні відносини», підрозділ розділу ІІ Конституції Польщі (1997 р.) - «Політичні свободи і права», глава 2 розділу ІІ

Конституції Португалії (1976 р.) - «Права, свободи і гарантії політичної участі», розділ 4 частини 2 Конституції Туреччини (1982 р.) - «Політичні права і обов'язки». Натомість у конституціях Македонії (1991 р.) і Хорватії (1990 р.) політичні права і свободи закріплені в одному розділі з особистими (громадянськими) правами і свободами [12, с. 130].

У чинних конституціях політичним правам і свободам традиційно приділяється значна увага. Принаймні порівняльний аналіз норм конституцій європейських держав дав змогу Ю.В. Кириченку стверджувати про те, що норми про політичні права і свободи складають суттєву частку тексту сучасних конституцій. Так, у Конституції Португалії політичним правам і свободам присвячено 11 статей, у конституціях Польщі та Туреччини - по 10 статей, конституціях Іспанії та Швейцарії - відповідно 9 і 8, конституціях Болгарії та Чехії - по 7, конституціях Азербайджану, Албанії, Молдови, Румунії, Сербії, Угорщини, Хорватії й Чорногорії - по 6 [12, с. 131].

При цьому конституції не обмежуються декларуванням тих чи інших політичних прав і свобод, але й містять додаткові положення, спрямовані на створення відповідних юридичних гарантій для їх реалізації, зокрема на захист існуючої політичної системи. Так, у ст. 22 Хартії основних прав та свобод (як складової Конституції Чехії 1992 р.) проголошується, що «регулювання усіх політичних прав та свобод згідно із законом, а також їх тлумачення та застосування мають сприяти здійсненню та захисту вільної змагальності політичних сил у демократичному суспільстві й забезпечувати його захист» [13, с. 516]. Водночас ст. 23 цього ж документа проголошує: «Громадяни мають право чинити опір кожному, хто посягає на демократичні принципи прав людини та основних свобод, що закладені Хартією, якщо діяльність конституційних органів або активне застосування правових норм є неможливим» [13, с. 516]. У свою чергу, ст. 18 Основного Закону ФРН передбачає, що той, хто використовує свої основні права, зокрема такі політичні права, як свобода зібрань і свобода об'єднань, для боротьби проти засад вільного демократичного ладу, позбавляється цих прав [14, с. 87].

Принагідно слід зазначити, що незалежно від прийнятого у тій чи іншій державі підходу політичні права і свободи громадян у загальному переліку конституційних прав і свобод слідують за особистими (громадянськими) і передують економічним та соціальним. Це не можна вважати свідченням «другорядності» чи «меншовартості» політичних прав і свобод порівняно з особистими (громадянськими), адже серед конституційних прав і свобод відсутня аксіологічна ієрархія, - скоріше це є даниною традиції та слідуванням тому підходу, що відображений у частині ІІІ Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. У загальному переліку політичних прав і свобод традиційно містяться виборче право, право на участь у референдумах, право займати посади в органах публічної влади, право на звернення (свобода петицій), право на об'єднання (свобода асоціацій), право на участь у масових акціях (свобода зборів). Ст. 40 Конституції Колумбії синтезує ці права у комплексне право брати участь у формуванні та здійсненні політичної влади, а також у контролі за її здійсненням [15, с. 550].

Деякі політичні права стосуються не окремих осіб, а певних груп чи колективів. У спеціальній літературі вони отримали назву колективних політичних прав. У спеціальній літературі, присвяченій колективним політичним правам, до даної категорії прав традиційно ідносять право народів на самовизначення, право на мирні збори та право на свободу асоціацій. Втім перелік таких прав можна продовжити. Передусім, йдеться про право народу на повстання чи опір гнобленню, право на народну законодавчу ініціативу, право на відкликання депутатів представницьких органів, а також право територіальних громад на місцеве самоврядування.

Право на мирні збори та право на об'єднання чи свободу асоціацій представлені майже в усіх конституціях сучасного світу. Інші ж колективні політичні права зустрічаються в конституційних текстах значно рідше.

Так, право народів (націй) на самовизначення закріплене в ст. 27 Конституції Алжиру (1996 р.), ст. 25 Конституції Бангладеш (1972 р.), ст. 7 Конституції Катару (2003 р.), ч. 3 ст. 7 Конституції Португалії (1976 р.), ч. 1 ст. 3 Конституції Словенії (1991 р.), ст. 7 Конституції Філіппін (1987 р.) та ін. Ще далі в цьому питанні пішла Конституція ПАР (1996 р.), яка в ст. 235 визнає право на самовизначення не тільки за народом Південної Африки, але й за будь-якою спільнотою, що має спільну культурну й мовну спадщину, в межах територіальної організації Республіки чи в інший спосіб, передбачений національним законодавством [16, с. 626].

Ч. 3 ст. 7 Конституції Португалії (1976 р.) поряд із правом народів на самовизначення визнає також право на повстання проти будь-яких форм гноблення [17, с. 581]. У даному контексті вона є продовжувачем ідей французької Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), котра на сьогодні є складовою частиною чинної Конституції Франції й у ст. ІІ проголошує право на опір гнобленню як одне з природних і невід'ємних прав людини, забезпечення яких є метою кожного політичного союзу [18, с. 69]. У свою чергу, ч. 4 ст. 20 Основного закону Німеччини (1949 р.) проголошує, що в разі, коли інші засоби не можуть бути використані, всі німці мають право на спротив будь-кому, хто вчиняє спробу ліквідувати існуючий конституційний лад [14, с. 88].

Народна законодавча ініціатива, на відміну від виборів і референдумів, не є загальнопо- ширеною формою безпосередньої демократії; її «ареал» на сьогодні обмежений, здебільшого, Латинською Америкою. Право народної законодавчої ініціативи передбачене, зокрема, ст. 39 Конституції Аргентини (1853 р.), ст. 61 Конституції Бразилії (1988 р.), ст. 123 Конституції Парагваю (1992 р.) та ін.

У деяких конституціях простежується більш вузький підхід до розуміння категорії «політичні права». Так, ст. 19 Конституції ПАР 1996 р. під політичними правами розуміє два види прав: а) право на свободу політичного вибору, що включає в себе право створювати політичні партії, право брати участь у діяльності політичних партій або набирати нових членів у політичні партії, а також право проводити кампанію за політичну партію або справу; б) право на вільні, справедливі та періодичні вибори, що включає в себе право голосувати на виборах, а також право балотуватися на публічну посаду та у разі обрання займати цю посаду [16, с. 572]. У свою чергу, глава IV Конституції Бразилії (1988 р.) під політичними правами розуміє право голосу на плебісциті, референдумі чи народній ініціативі, а також активне і пасивне виборче право [19, с. 438-439].

За загальним правилом, участь іноземців та апатридів у політичному житті країни не допускається, але окремі права, що належать до категорії політичних (адже будь-яка класифікація є умовною), за ними визнаються. Зокрема, йдеться про право на об'єднання у громадські організації, професійні спілки, релігійні організації, право на звернення неполітичного характеру, а також право на участь у неполітичних масових акціях.

Ба більше, конституційний розвиток останніх десятиліть характеризується розширенням політичних можливостей для іноземців та осіб без громадянства. Зокрема, Європейська конвенція про участь іноземців у громадському житті на місцевому рівні (1992 р.) передбачає, що держава повинна забезпечити іноземцям, які проживають на законних підставах, на тих самих умовах, що і власним громадянам, «класичні права» - свободи слова та асоціацій, у тому числі право на створення дорадчих органів при органах місцевого самоврядування. Також передбачається можливість надавати право обирати та бути обраним до органів місцевого самоврядування іноземцям, які на законних підставах проживають на території держави понад п'ять років [20]. То ж після ратифікації цієї конвенції держави-учасниці повинні будуть внести відповідні зміни до свого конституційного законодавства, надавши більш широке коло політичних прав для іноземців на муніципальному рівні.

Вже сьогодні виборчі права для іноземців на місцевому рівні передбачені конституційним законодавством деяких держав ЄС. Поки що йдеться тільки про тих осіб, котрі є громадянами ЄС. Зокрема, ст. 88-3 чинної Конституції Франції (1958 р.) передбачає: «При дотриманні принципу взаємності та згідно з умовами Договору про Європейський Союз, підписаного 7 лютого 1992 року, право обирати і право бути обраним на місцевих виборах можуть бути надані тільки громадянам цього Союзу, які проживають у Франції» [21, с. 67].

Суверенна політико-правова організація всього народу називається державою, яка є центральною ланкою всієї політичної системи, а відтак отримує розгорнуту регламентацію в тексті конституції. Така регламентація здійснюється, передусім, шляхом закріплення найбільш суттєвих формально-юридичних ознак, що характеризують організацію та порядок здійснення державної влади, тобто форми держави.

Справедливо з цього приводу зазначає С.Г. Серьогіна: «... форма держави та її провідний елемент - форма правління - були тими первинними об'єктами, з яких розпочиналося становлення світового конституціоналізму. і сьогодні відносини, що визначають організацію державної влади, і насамперед її структурно-функціональний аспект, складають серцевину предмету конституційного права; на впорядкування цих відносин спрямована левова частка норм будь-якої конституції» [22, с. 141].

У загальній теорії держави і права форму держави традиційно розглядають у системній єдності трьох її складників: форми державного правління, форми державного устрою та форми державного (політичного) режиму. Втім к текстах конституцій названі елементи представлені різною мірою: найбільш широко описується форма правління, форма державного устрою (особливо в унітарних державах) - значно лаконічніше, а політичний режим - взагалі епізодично. конституція правовий місцевий самоврядування

Як правило, форма правління (монархія чи республіка) з самого початку «інтегрується» до офіційної назви держави і як така включається до повної назви та тексту основного закону (наприклад, Конституція Аргентинської Республіки 1853 р., Конституція Республіки Зімбабве 2013 р., Конституція Королівства Нідерландів 1983 р., Конституція Королівства Лесото 1993 р., Конституція Королівства Свазіленд 2005 р.). При цьому конкретна модель республіки чи монархії не зазначається, оскільки вона має більшою мірою доктринальний, ніж формально-юридичний і правозастосовний сенс. В офіційних назвах федеративних держав форма правління нерідко поєднана з формою державного устрою (наприклад, Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини 1949 р., Конституція Федеративної Республіки Бразилія 1988 р.).

У багатьох випадках терміни «монархія» чи «республіка» в офіційній назві держави супроводжуються різними уточненнями. Так, у Конституції Індії (1950 р.) йдеться про «суверенну соціалістичну світську демократичну республіку», Марокко (1972 р.) - про «демократичну і соціальну монархію», Пакистану (1973 р.) - про «ісламську республіку», Гайани (1978 р.) - про «кооперативну республіку», Болівії (1999 р.) - про «боліваріанську республіку» [23, с. 146-147]. Лівійською Декларацією про встановлення влади народу 1977 р. проголошено особливу форму правління - «соціалістичну народну арабську джамахірію» [24, с. 442]. Усі згадані уточнення підкреслюють особливості державного ладу певної країни, специфіку її історичного розвитку, державно-правових традицій та політичної системи.

У деяких країнах норми щодо форми правління містяться у спеціальних главах чи розділах конституції під назвою «Форма держави» (наприклад, конституції Туреччини 1982 р., Сальвадору 1983 р., Ефіопії 1987 р.) чи «Форма правління» (наприклад, конституції Гондурасу 1936 р.). Однак у конституціях більшості держав така глава відсутня, а норми, які характеризують ті чи інші елементи форми правління, закріплюються в кількох розділах основного закону (наприклад, у Болгарії, Бразилії, Індії, Росії, Франції, Японії та ін.), або в окремих конституційних законах (наприклад, «Акт про форму правління» 1974 р. у Швеції, основні закони «Про Кнесет» 1958 р., «Про президента Держави» 1964 р. та «Про уряд» 1992 р. в Ізраїлі).

На конституційному рівні більш-менш докладно закріплюється, як правило, статус вищих (політичних) органів державної влади - глави держави, парламенту та уряду, тоді як статус центральних, а тим більш місцевих органів влади - дуже лаконічно, в найбільш загальних характеристиках. Щодо органів судової влади, конституції, як правило, обмежуються закріпленням загальної системи судів та принципами відправлення правосуддя. У федеративних державах значне місце в конституційному тексті відводиться розподілу повноважень між федерацією та її суб'єктами.

Варто зазначити, що статус кожного з вищих органів державної влади визначається в окремих розділах чи главах. Як правило, розділи чи глави про статус парламенту передують розділам чи главам про статус глави держави (конституції США (1787 р.), Аргентини (1853 р.), Італії (1947 р.), Бразилії (1988 р.), Монголії (1992 р.), ПАР (1996 р.), Польщі (1997 р.) та ін.). Це зумовлено тим, що народ є первинним джерелом і носієм усієї повноти влади в країні, а парламент визнається єдиним органом всенародного представництва. Водночас у конституціях деяких держав світу (наприклад, Японії (1946 р.), Франції (1958 р.), Камбоджі (1993 р.), Росії (1993 р.), Казахстану (1995 р.) та Республіки Білорусь (1996 р.)) розділи про статус глави держави передують розділам про статус парламенту. І якщо така послідовність розділів у конституціях Камбоджі та Японії свідчить лише про формальну повагу до монарха як символу нації, позбавленого реальних повноважень, то решта є красномовним свідченням безумовної першості глави держави в політичній системі та державному апараті відповідної країни.

Звертаючись до проблем конституційного закріплення форми державного устрою, варто відзначити, що насамперед у конституціях сучасних держав містяться норми, котрі регулюють питання устрою території, внутрішніх і зовнішніх кордонів. Зокрема, в основних законах Бразилії, Індії, Канади, Росії, ФРН, Швейцарії державна територія окреслюється через перелік її складових частин (земель, провінцій, штатів). Досить докладні положення про склад території надають конституції Азербайджану, Італії, Колумбії, Куби, Намібії, Нікарагуа, України та інших держав світу. Однак серцевину цього інституту, безумовно, складають принципові положення про федералізм, унітаризм, автономію. При цьому унітарна форма державного устрою є на сьогодні переважаючою: вона існує у 169 країнах світу.

В аспекті організації публічної влади в центрі та на місцях, а також характеру взаємовідносин і розподілу повноважень між центральними й місцевими органами, всі унітарні держави можна класифікувати на централізовані, відносно децентралізовані й децентралізовані. Принагідно слід відзначити, що з початку 2000-х років позначилася дедалі більше держав світу проголошують політику децентралізації, що отримує відображення й у тексті конституції. Зокрема, ч. 3 ст. 50 Конституції Уругваю (1966 р.) проголошує, що держава «ініціює політику децентралізації таким чином, щоб сприяти регіональному розвитку та загальному добробуту» [25, с. 696]. Проведення «ефективної децентралізації» проголошується в преамбулі Конституції Гаїті (1987 р.) [26, с. 963].

Словосполучення «політичний режим» чи «державний режим» у конституціях не зустрічається, хоча про режим говориться часто з найрізноманітнішими визначеннями («демократичний режим», «режим влади» тощо). Однак конституційні норми надають уявлення про найбільш суттєві риси політичного (державного) режиму.

Конституції, звісно, не фіксують та й не в змозі назвати всі конкретні методи здійснення державної влади, що використовуються тими чи іншими органами держави. Для визначення сутності режиму вони потребують змістовної характеристики з урахуванням передусім поваги до загальнолюдських цінностей, принципів правової держави тощо.

Певним фактором державного режиму може стати діяльність політичної опозиції, адже в найбільш загальному вигляді вона є важливим елементом демократичної політичної системи. Наприклад, до Конституції Колумбії (1991 р.) включено спеціальну главу «Статус опозиції», де говориться, що партії та політичні рухи, які не входять до уряду, мають право вільно критикувати його і пропонувати альтернативи політичного розвитку. Положення про права політичної опозиції у зв'язку з діяльністю органів держави є в Конституції Португалії (1976 р.), а в Кабо-Верде діє спеціальний закон про це [27, с. 292].

«Політичний вимір» сучасної конституції обов'язково включає в себе й політико-пра- вовий статус місцевого самоврядування, визнання і ступінь автономності якого безпосередньо залежить від обраної форми держави. Місцеве самоврядування визнається як самостійна підсистема публічної влади лише в державах з так званою «полікратичною» формою. У державах, що мають «сегментарну» форму, місцеве самоврядування якщо й визнається, то в обмеженому обсязі; воно позбавлене автономії і знаходиться під повним контролем і опікою державних органів. У монократичних державах місцеве самоврядування взагалі не визнається, а на всіх рівнях територіального устрою публічні функції виконують лише органи державної влади (часто «переплетені» з територіальними підрозділами домінуючої політичної партії).

Важливо наголосити, що самоврядування як участь громадян в управлінні може успішно функціонувати лише в тому випадку, коли вже існують елементи громадянського суспільства і самоорганізації. Водночас слід зазначити, що навіть сегментарна форма держави дає можливість для становлення і розвитку місцевого самоврядування. Юридичною гарантією незворотності цього процесу слугує конституція. При цьому конституційно закріплена інституційна модель місцевого самоврядування, як правило, віддзеркалює певну форму правління. [22, с. 570], хоча, безумовно, ця відповідність далеко не завжди є такою жорсткою. Це пояснюється тим, що на обрання певної моделі місцевого самоврядування впливає низка інших факторів громадсько-політичного, історико-юридичного, етнокультурного, ідеологічного та соціально-економічного характеру.

Поряд із тим у сучасних умовах, як показує аналіз зарубіжного досвіду, на перший план у концепції місцевого самоврядування дедалі більш висувається соцієтальна спрямованість: воно розглядається вже не тільки під кутом зору функціонування політичної демократії, але й в аспекті забезпечення економічних, соціальних і культурних прав особи. Відповідно, на нього покладається широке коло завдань у сфері публічного обслуговування населення і комплексного соціально-економічного розвитку.

Завершуючи огляд «політичного виміру» конституції, не можна обійти увагою конституційну форму громадянського суспільства як певну систему інститутів громадянського суспільства і способів їх функціонування. Принагідно слід відзначити, що в більшості конституцій зарубіжних країн сьогодні відсутні окремі розділи чи глави, спеціально присвячені громадянському суспільству в аспекті його співвідношення з державою. Власне кажучи, і термін «громадянське суспільство» в зарубіжних конституціях майже не зустрічається. Причому окремі винятки лише підтверджують правило. Так, у преамбулі Конституції Литви вказується прагнення литовського народу до відкритого, справедливого, гармонійного громадянського суспільства і правової держави. У ст. 4 Конституції Болгарії (1991 р.) стверджується, що Республіка створює умови для вільного розвитку громадянського суспільства. Повага до принципів громадянського суспільства проголошена в преамбулі Конституції Чехії (1992 р.). У преамбулі Конституції Киргизстану (1993 р.) було сказано, що Конституція приймається в результаті прагнення народу ствердити себе в якості вільного і демократичного громадянського суспільства. У чинній Конституції

Киргизстану (2010 р.) також згадується термін «громадянське суспільство», зокрема у ст. 88 зазначено, що уряд забезпечує взаємодію з громадянським суспільством, а в ст. 95 йдеться про те, що Рада по відбору суддів формується з суддів і представників громадянського суспільства.

Висновки

Підсумовуючи наше дослідження, можемо констатувати, що «політичний вимір» сучасної конституції отримує своє відображення у тому, що вона, як Основний закон суспільства і держави, обов'язково закріплює такі елементи політичної системи:

Політичні засади конституційного ладу, тобто систему фундаментальних правових принципів, що характеризують сутність, зміст і спрямованість розвитку політичної системи.

Конституційно-правовий статус громадянин та їхніх спільнот у політичній системі.

Конституційну форму держави в системній єдності трьох її складових: форми державного правління, форми державного устрою та форми державного (політичного) режиму.

Конституційну форму місцевого самоврядування як систему суб'єктів муніципальної влади і способів її здійснення.

Конституційну форму громадянського суспільства як систему інститутів громадянського суспільства і способів їх функціонування.

Перелічені елементи політичної системи можуть виокремлюватись в окремі розділи чи глави конституції, а можуть бути представлені певною мірою в різних її структурних елементах, у тому числі як в основній частині, так і в преамбулі. З'ясування «політичного виміру» вітчизняної Конституції є перспективним напрямом подальших досліджень у даній сфері.

Список використаних джерел

1. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты : учеб. пособие / пер. с франц. Москва : Юристъ, 2002. 365 с.

2. Еллинек Г Общее учение о государстве. Санкт-Петербург : Юридический центр «Пресс», 2004. 752 с.

3. Ориу М. Основы публичного права. Москва : ИНФРА-М, 2013. 574 с.

4. Rawls J. Political Liberalism. New York : Columbia University Press, 1993. 224 р.

5. Гаєк Ф.А. Конституція свободи / пер. з англ. Львів : Літопис, 2002. 556 с.

6. Степанов И.М. Конституция и политика. Москва : Экзамен, 1984. 81 с.

7. Фарберов Н.П. Новая Конституция СССР - манифест эпохи строительства коммунизма. Конституция развитого социализма. Москва : Восход-А, 1979. С. 67-81

8. Юдин Ю.Л. Конституции. Конституционное право развивающихся стран: предмет, наука, источники / отв. ред. В.Е. Чиркин. Москва : Юридическая литература, 1987. С. 38-42.

9. Бисага Ю.М., Бєлов Д.М. Політико-правовий аналіз змісту конституції. Форум права. 2008. № 3. С. 36-45.

10. Кравец И.А. Сущность конституций и конституционный процесс: Динамика социально-политического содержания российских конституций. Правоведение. 2002. № 2 (241). С. 43-57.

11. Речицкий В.С. Политический предмет конституции. Киев : Дух і Літера, 2012. 728 с.

12. Кириченко Ю.В. Актуальні проблеми конституційно-правового регулювання прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні в контексті європейського досвіду : монографія. Київ : Центр учбової літератури, 2017. 540 с.

13. Конституція Чеської Республіки від 16.12.1992 р. Конституції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. Головатий. Київ: Укр. правн. Фундація; «Право», 1996. С. 485-522.

14. Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини від 23.05.1949 р. Конституції зарубіжних країн: навч. посібник / за ред. В.О. Серьогіна. Харків : ФІНН, 2009. С. 83-122.

15. Конституция Республики Колумбия от 04.07.1991 р. Конституции стран мира: хрестоматия / сост. Д.В. Кузнецов. В 7 частях. Часть 3. Америка. Благовещенск : Благовещ. госуд. пед. ун-т, 2014. С. 547-608.

16. Конституція Південно-Африканської Республіки від 08.05.1996 р. Конституції зарубіжних країн : навч. посібник / за ред. В.О. Серьогіна. Харків : ФІНН, 2009. С. 569-628.

17. Конституция Португальской Республики от 02.04.1976 р. Конституции стран мира : хрестоматия / сост. Д.В. Кузнецов. В 7 частях. Часть 2. Европа. Благовещенск : Благовещ. госуд. пед. ун-т, 2014. С. 580-636.

18. Декларація прав людини і громадянина від 26.08.1789 р. Конституції зарубіжних країн : навч. посібник / за ред. В.О. Серьогіна. Харків : ФІНН, 2009. С. 69-70.

19. Конституція Федеративної Республіки Бразилії від 05.10.1988 р. Конституції зарубіжних країн : навч. посібник / за ред. В.О. Серьогіна. Харків : ФІНН, 2009. С. 431-518.

20. Конвенція про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні від 05.02.1992 р.

21. Конституція Французької Республіки від 04.10.1958 р. Конституції зарубіжних країн : навч. посібник / за ред. В.О. Серьогіна. Харків : ФІНН, 2009. С. 47-70.

22. Серьогіна С.Г Форма правління: питання конституційно-правової теорії та практики: монографія. Харків : Право, 2011. 768 с.

23. Конституция Султаната Оман от 06.11.1996 р. Конституции стран мира : хрестоматия / сост. Д.В. Кузнецов. В 7 частях. Часть 4. Азия. Благовещенск : Благовещ. госуд. пед. ун-т, 2014. С. 192-199.

24. Саидов А.Х. Национальные парламенты мира : Энциклопедический справочник. Москва : Волтерс Клувер, 2005. 720 с.

25. Конституция Восточной Республики Уругвай от 27.11.1966 р. Конституции стран мира : хрестоматия / сост. Д.В. Кузнецов. В 7 частях. Часть 3. Америка. Благовещенск : Благовещ. госуд. пед. ун-т, 2014. С. 693-733.

26. Конституция Республики Гаити от 29.03.1987 р. Конституции стран мира : хрестоматия / сост. Д.В. Кузнецов. В 7 частях. Часть 3. Америка. Благовещенск : Благовещ. госуд. пед. ун-т, 2014. С. 963-995.

27. Сравнительное конституционное право : учеб. пособие / отв. ред. В.Е. Чиркин. Москва : Междунар. отношения, 2002. 448 с.

Анотація

Конституція має змішану політико-правову природу, як і значною мірою все конституційне право, з огляду на специфіку його предмета. Конституційно-правові відносини, що складаються на основі її норм, також можуть бути кваліфіковані як такі, що мають двоїсту природу: політичну і правову одночасно. Втім, у наявних дослідженнях відсутній комплексний порівняльно-правовий аналіз конституцій сучасних держав з урахуванням конкретно-історичних умов їх прийняття, який би наочно демонстрував особливі підходи до конституційного закріплення політичної системи суспільства та виокремлював конкретні види правовідносин, що визначають власне «політичний вимір» сучасної конституції.

Метою статті є визначення того, яким чином у структурі та змісті конституції відображається її «політичний вимір», які саме положення Основного Закону формують такий «вимір» на сучасному етапі розвитку світового конституціоналізму.

Унаслідок порівняльно-правового дослідження текстів сучасних конституцій обґрунтовано висновок, що «політичний вимір» конституції отримує своє відображення у тому, що вона обов'язково закріплює такі елементи політичної системи: політичні засади конституційного ладу, конституційно-правовий статус громадянин та їхніх спільнот у політичній системі, а також конституційну форму держави, місцевого самоврядування та громадянського суспільства. Зазначено, що ті чи інші групи конституційних норм є першоосновою для формування відповідних генеральних інститутів конституційного права та структурування самого основного закону. Продемонстровано, що перелічені елементи політичної системи можуть виокремлюватись в окремі розділи чи глави конституції, а можуть бути представлені певною мірою в різних її структурних елементах, у тому числі як в основній частині, так і в преамбулі. Саме другий, консолідуючий підхід застосовується у переважній більшості конституцій четвертого покоління.

Ключові слова: конституція, конституціоналізм, конституційні засади політичної системи, політична конституція.

The Constitution has a mixed political and legal nature, as well as, to a large extent, all constitutional law, taking into account the specifics of its subject matter. Constitutional and legal relations that develop on the basis of its norms can also be qualified as having a dual nature: political and legal at the same time. However, in existing studies there is no comprehensive comparative legal analysis of the constitutions of modern states taking into account the specific historical conditions for their adoption, which would clearly demonstrate specific approaches to the constitutional consolidation of the political system of society and highlighted specific types of legal relations that define the “political dimension” of the modern constitution itself.

The purpose of this article is to determine how the “political dimension” is displayed in the structure and content of the constitution, which particular provisions of the Basic Law form such a “dimension” at the present stage of development of world constitutionalism.

As a result of a comparative legal study of the texts of modern constitutions, the conclusion is substantiated that the “political dimension” of the constitution is reflected in the fact that it necessarily fixes such elements of the political system: the political foundations of the constitutional system, the constitutional legal status of citizens and their communities in the political system, as well as the constitutional form of the state, local government and civil society.

It is noted that certain groups of constitutional norms are the primary basis for the formation of the corresponding general institutions of constitutional law and the structuring of the Basic Law itself. It is demonstrated that the listed elements of the political system can be divided into separate sections or chapters of the constitution, and can be represented to a certain extent in its various structural elements, including both in the main part and in the preamble. The second, consolidating approach is applied in the vast majority of fourth-generation constitutions.

Key words: constitution, constitutionalism, constitutional foundations of the political system, political constitution.

Размещено на Allbest.ru