Правове становище церковних судів у Російській імперії та проблема проведення церковно-судової реформи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове становище церковних судів у російській імперії та проблема проведення церковно-судової реформи

Філінюк І.Г.

З відновленням ролі церкви у громадському житті сьогодні одним з актуальних питань, що обговорюється в церковних та світських колах, є повернення церкві окремих прав у сфері здійснення судочинства та відновлення діяльності церковних судів. Перші кроки до цього вже здійснені: як в Росії, так і Україні вносяться зміни до статутів, визначається сфера діяльності і порядок розгляду справ у церковних судах, здійснюються організаційні заходи щодо їх відкриття. Зрозуміло, що функціонування церковних судів в умовах відокремлення церкви від держави, існування значної кількості конфесій та наявність розгалуженої системи державних судових органів ставить на порядок денний значну кількість питань у цій сфері. У зв'язку з цим необхідно звернутись до історичного досвіду взаємодії держави і церкви з точки зору їх юридичних основ. У числі ранніх правових інститутів, що визначали місце і спрямування діяльності церкви в суспільстві, окремої уваги заслуговує церковний суд як орган, що здійснював функції судової влади в церкві у визначеному процесуальному порядку на підставі норм церковного права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення системи церковного судоустрою, дослідження усіх її складових елементів є неможливим без звернення до теоретичних напра- цювань вітчизняних і зарубіжних вчених у цій сфері. Науковий інтерес до проблеми організації та діяльності системи судоустрою спостерігається у вітчизняних та російських вчених від ХІХ століття і до сьогодні. Історіографія проблеми представлена іменами передусім дореволюційних вчених, фахівців з історії права та, зокрема, церковного права, серед яких І.С. Бердников,

І.Д. Беляєв, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.І. Горчаков, Н.Л. Дювернуа, М.А. Заозерський, П.В. Знаменський, К.Д. Кавелін, М.В. Калачов, А.В. Карташов, М.М. Карамзін, В.О. Ключев- ський, М.Є Красножен, Н.І. Ланге, митрополит Макарій (Булгаков), М.А. Остроумов, О.С. Павлов, М.П. Погодін, А.В. Попов, Г.А. Розенкампф, Д.Я. Самоквасов, В.І. Сергеєвич, М.К. Соколов, М.С. Суворов, І.О. Чистович та інші.

Серед українських вчених, що досліджували у своїх працях внутрішньо-церковні відносини, необхідно назвати М. С. Грушевського, М.М. Ясинського, О.І. Леонтовича, С.В. Юшкова, М.В. Довнар-Запольського, М.М. Чубатого, РМ. Лащенка, І.І.Огієнка, І.І. Власовського, Я. Падо- ха, П.П. Толочка та інших.

Необхідно констатувати, що в радянській науці, незважаючи на дослідження окремих аспектів церковних відносин, так і не з'явилось монографічних праць, присвячених темі церковного суду в Київській Русі. Натомість не можна не відмітити науковців, у роботах яких міститься значний історичний матеріал. Такими є праці Б.Д. Грекова, Л.В. Черепнина А.А. Зиміна, М.Б. Свердлова, Р.Г. Скриннікова, І.Я. Фроянова, Я.Н. Щапова та ін.

Постановка завдання. Метою статті є дослідження правового становища церковних судів у Російській імперії та проблеми проведення церковно-судової реформи.

Результати дослідження. Одним з найдавніших видів спеціалізованих судів, що існував у Російській імперії, був церковний суд. Традиції церковного судочинства сягають своїми коріннями у часи зародження християнської віри, коли виникали лише перші осередки прихильників цієї релігії. Соціально-політичні умови становлення християнства у Середземноморському регіоні не були сприятливими - місцеве населення притримувалося язичницьких культів, а їхні жерці, користуючись своїм значним впливом на суспільство та державний апарат, переслідували перших християн, вдавалися до репресій, використовуючи для цього адміністративно-судові органи. За таких умов уже в перших християнських громадах, які переважно мали замкнутий характер, складається традиція самостійно вирішувати спірні питання, не вдаючись при цьому до послуг органів державної влади.

З організаційним розвитком християнських громад, появою управлінського апарату, який починав розбудовуватися за ієрархічним принципом, право судочинства поступово переходить до визначеного кола церковних ієрархів - епіскопів. Надалі, з набуттям християнством статусу державної релігії та посиленням її ролі у економічному та політичному житті суспільства, церква спромоглася юридично закріпити за собою право на існування власного суду, а також отримала судовий імунітет, який забезпечував невтручання світських судових органів у справи, що стосувалися її членів, а також справи мирян, які були віднесені до виняткової юрисдикції церковного суду.

На українських та російських землях церковні суди виникають внаслідок прийняття наприкінці Х ст. християнства як офіційної релігії та отримують юридичне закріплення у церковних статутах Володимира та Ярослава. З цього часу церковні суди залишалися невіддільним елементом вітчизняної судової системи впродовж багатьох віків, і лише загальний занепад церкви на початку ХХ ст., що був викликаний появою нової, радянської моделі держави та суспільства, перервав їх функціонування.

Основним нормативним актом, що регулював на той час діяльність православної церкви в Російській імперії, був затверджений у 1721 р. Петром І «Духовний регламент», а також прийнятий у 1841 р. «Статут духовних консисторій». Крім того, існували чисельні документи вищих органів влади та самої церкви, які дослідники зазвичай позначають терміном «некодифіковане церковне законодавство» [1, с. 337]. Наприкінці ХІХ ст. ряд науковців, намагаючись систематизувати діюче церковне законодавство, видали серію збірників, які містили основні документи, що регулювали діяльність представників та структур духовного відомства [2; 3; 4]. Аналіз цих документів дає змогу скласти загальне уявлення про систему та юрисдикцію духовних судів у Російській імперії наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Найвищою судовою інстанцією у системі церковних судів виступав Священний Синод (Духовна колегія) - вищий державний орган церковно-адміністративної влади Російської імперії, що замінив собою на початку XVIII ст. патріарха в частині загальноцерковних функцій та зовнішніх зносин. Священний Синод повинен був вирішувати як апеляційна інстанція справи, що розглядалися нижчими церковними судами, а також в окремих випадках виступати судом першої інстанції. Цей висновок щодо ролі та місця Священного Синоду в ієрархії духовних судових установ підтверджується і характером справ, що були віднесені до його відання.

По-перше, Священному Синоду належало виняткове право розглядати справи зі звинувачення вищих церковних ієрархів (архієреїв, членів Священного Синоду та синодальних контор, протопресвітерів) у порушенні правил та обов'язків церковної служби та вчиненні кримінальних злочинів, що були підвідомчі церковному суду. Крім того, він був єдиною судовою інстанцією, що розглядала суперечки між церковними установами з приводу невиконання незаперечних зо- бов'язань[4, с. 75; 5, с. 118].

По-друге, Священний Синод виступав другою і водночас кінцевою інстанцією у всіх судових справах, що розглядалися у нижчих церковних судах.

По-третє, на ньому розбиралися справи духовні, що підпорядковували до цього суду Патріаршому, як-то: богохульні, єретичні, справи розкольників, чаклунів, про шлюби з недієздатними особами або особами, які мали близькі ступені спорідненості, справи про примус до шлюбу дітей з боку батьків, а також залежних людей від волі їхніх господарів; справи щодо насильного постригу у монастирі, про невиконання християнських обов'язків і, нарешті, за злочини проти благочестя. Особливо значною була категорія справ, які стосувалися розірвання шлюбів, не дивлячись на спроби Синоду частково розвантажити себе шляхом передачі окремих справ на розгляд нижчих інстанцій. По-четверте, у виключній юрисдикції Священного Синоду знаходилися справи, пов'язані з вчиненням проступків релігійного характеру, за які на осіб духовного звання чи мирян повинні були накладатися найтяжчі церковні покарання (анафема) [4, с. 75; 5, с. 119].

До 1861 р. вищий церковний суд поєднував у собі також і функції вищого доменіально- го суду - церква була одним з найбільших феодалів і їй, як і усім іншим феодалам, належало право здійснення судочинства над залежним населенням. Синодському суду підлягали селяни архієрейських і монастирських вотчин, а також посадові особи, які здійснювали управління ма- єтностями у всіх справах, крім карних. З проведенням селянської реформи та ліквідацією значної частини форм особистої залежності це право церкви було втрачено.

Щодо другої ланки церковної судової системи, то більшість дослідників, які займалися вивченням цього питання, традиційно відносять до неї єпархіальні суди [1, с. 101; 6, с. 9; 7, с. 125; 8, с. 439]. У деяких дореволюційних виданнях зустрічається думка, що існувала спеціальна церковна судова установа, яка обіймала проміжну позицію між Священним Синодом та єпархіальним судом [5, с. 22; 9, с. 482]. Проте матеріалів про діяльність цієї Колегії, її структуру, повноваження, дослідниками не виявлено. Можливо лише спрогнозувати, що з часом вона була злита з канцелярією Священного Синоду і втратила самостійне значення.

Центральною фігурою в системі управління єпархією виступав архієрей: він відповідав за стан віри та моральності у межах єпархії, наглядав за діяльністю духовенства, правильністю відправлення обрядів та служб, керував чисельними духовними установами та очолював церковний суд. Від нього значною мірою залежав рівень успішності впровадження на місцях рішень центральної влади. Зрозуміло, що для того, аби мати в особах єпархіальних архієреїв провідників потрібної лінії, центральна влада намагалася контролювати кадрові ротації на цьому рівні і прагнула впливати на вибір кандидатури архієрея. Значущість цієї ланки церковної ієрархії стала причиною того, що головною дієвою особою у справі призначення архієреїв був навіть не Синод, а імператор.

Повноваження архієрея в здійсненні судочинства на місцях були достатньо вагомими. Як суд першої інстанції він мав переважне право судити всіх осіб його пастви у релігійно-моральних справах, накладати на грішників, для їхнього виправлення, спеціальні покарання (єпитимії). Особливому суду архієрея підлягали служителі Церкви його єпархії. Він судив їх як за провини й злочини, пов'язані як з їхньою посадовою діяльністю, так і за аморальні вчинки, що не відповідали сану священнослужителя. Архієрей мав право не тільки накладати на винних служителів Церкви зазначені в законі єпитимії й штрафи, але й зміщати їх з посади, тимчасово забороняти виконання духовних обрядів і зовсім позбавляти їх в судовому порядку «по суду» церковних ступенів.

Архієрейський суд виконував і функції апеляційної інстанції, оскільки архієрей, будучи за церковними канонами архіпастирем, мав право змінити або скасувати вирок духовного суду, що був винесений підлеглими йому пастирями.

Обсяг фактичних владних повноважень архієреїв відрізнявся від тих, що були передбачені класичними канонами церковного права. У процесі централізації церковної влади єпископи були позбавлені права накладати на винних покарання у вигляді анафеми (відлучення від церкви), і цей вид церковного покарання накладався винятково за розпорядженням Синоду.

З вищезазначеного слід зробити висновок, що у сферу відання архієреїв входив дуже значний перелік справ, і одноосібно здійснювати судочинство архієреї не мали жодної можливості. Отже, на практиці за архієреєм залишалося лише затвердження вироку, а сам розгляд справи і прийняття рішення у ній здійснювалося духовною консисторію. У науковій літературі з цього приводу триває дискусія щодо проблеми підконтрольності консисторій архієреям та фактичній відсутності колегіального обговорення та прийняття рішення. Частина дослідників вважає, що цілковите підпорядкування консисторії архієреям робило її не самостійним органом управління та судочинства, а звичайною канцелярією при управителі єпархії. Практика суспільно-політичного життя Наддніпрянської України поч. ХХ ст. засвідчує, що побоювання щодо можливості використання архієреями церковного суду як карального апарату у боротьбі з місцевим духівництвом виявились цілком справедливими. Досить часто, захищаючи інтереси своєї пастви, священнослужителі вступали у конфлікт з державними інтересами, які відстоювалися їх керівництвом. І саме церковний суд виступав як інструмент боротьби з непокірними.

Духовна консисторія була спеціальною установою, що діяла під безпосереднім керівництвом єпархіальних архієреїв. Основним нормативним документом, що регулював її діяльність, був прийнятий у 1841 р. «Статут духовної консисторії» Згідно з цим документом до компетенції консисторій входили: 1) піклування про захист і поширення православ'я; 2) нагляд за дотриманням правил богослужіння; 3) опікування будівництвом і облаштуванням церков; 4) призначення на церковні посади, постриг у ченці; 5) нагляд за правильністю ведення парафіяльним духовенством необхідної документації; 6) піклування про господарчі справи, які стосувались єпархіального відомства; 7) єпархіальний суд [10, с. 34]. Таким чином, перелік повноважень консисторій свідчив, що вона не є суто судовою установою, а виконує різноманітні функції управлінського характеру. Звісно, що подібне поєднання адміністративної та судової влади в одних руках вважалося типовим явищем у епоху формування церковного суду, однак суперечило одному з головних принципів нової судової системи Російської імперії, проголошеному в під час реформи 1864 р., - незалежності судів та відокремленню їх від адміністрації. Під час визначення юрисдикції консисторій слід враховувати, що за традицією попередньої епохи не всі жителі єпархії підпадали під суд консисторії, а натомість мали право судового імунітету - судилися у судах вищих інстанцій (у нашому випадку таким судом виступав Синод. - Авт.). Перш за все подібним правом користувалися великі або дуже відомі монастирі, що займали особливе місце в системі духовних установ Російської імперії та мали статус ставропігійних, а отже, підпорядковувались безпосередньо Синоду.

Оскільки консисторія розглядала левову частку справ, що були віднесені до юрисдикції духовного суду, то не зайвим буде назвати основні організаційно-економічні проблеми, що постали перед консисторіями наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: їх підпорядкованість як судової установи керівникам єпархій (архієреям); постійна плинність кадрів, викликана значними фінансовими труднощами; перезавантаженість роботою, зумовлена значною кількістю справ, що перебували у її провадженні. Як наслідок в роботі консисторій проявлялися такі негативні риси, як формалізм, зволікання та хабарництво, що негативно впливали на якість їхньої роботи та, відповідно, зменшували рівень довіри населення до церковних судів.

Останньою, нижчою судовою інстанцією церковної судової системи був суд благочинного. Слід зазначити, що в науковій літературі, присвяченій питанню функціонування церковних судових установ, ця інстанція не завжди виділяється дослідниками. Натомість, у багатьох історичних джерелах згадуються випадки, коли окремі справи не розглядалися духовною консисторією, а їх вирішенням займалися так звані благочинні.

Благочинні очолювали церковно-адміністративні округи, на які поділялася єпархія. До них входило від 10 до 30 приходських церков. Правовий статус благочинного, коло його прав та обов'язків визначалися спеціальною «Інструкцією благочинних приходських церков» (прийнята в 1775 р. та відредагована у 1857 та 1892 рр.). [11, с. 220-226]. Аналіз повноважень благочинного, передбачених цим документом, дає можливість зробити висновок, що благочинним належала судова влада, хоча звісно вона й не могла бути значною. У своєму окрузі вони відігравали роль своєрідних мирових судів: приймали та розбирали скарги членів приходу один на одного та повинні були намагатися примирити обидві сторони. Також мали право розглядати скарги на місцевих священиків, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням ними своїх обов'язків, вчиненням священиками дій, несумісних з духовним званням, та інших проступків, за які на винних повинні були накладатися незначні покарання у вигляді зауваження чи догани [11, с. 225].

У середині ХІХ ст. в окремих єпархіальних округах були створені благочинні ради, що складалися з декількох осіб, які обиралися місцевим духовенством. За висновками дореволюційних вчених саме вони перебирали на себе функції благочинного, зокрема право здійснення правосуддя [12, с. 173; 13, с. 111-112]. церковний суд правосвідомість

Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що система церковного судоустрою в Російській імперії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. складалася з трьох елементів. Перший елемент - благочинні (або благочинні ради), що виступали як суди нижчої інстанції, які розбирали дрібні провини духовенства. Другий елемент - духовні консисторії на чолі з архієреєм (єпархіальний суд). Розглядав основну кількість справ як за участю духовенства, так і мирян. Третій елемент - Священний Синод. Виступав як апеляційного суду у справах, що вже розглядались єпархіальним судом, а також був судом першої інстанції у таких справах, що були віднесеними до його виняткової компетенції.

На початкових етапах існування православної церкви її влада над мирянами була доволі суттєвою - в умовах слабко розвинутого державного апарату церковні суди перебирали на себе судочинство у різноманітних цивільних справах мирян. Вже у XVI ст. намітилася чітка тенденція до скорочення втручання духовної влади у світські справи і повернення цих справ у відання державних судових органів. Внаслідок низки реформ, найбільш масштабні з яких були проведені за часів царювання Петра І, юрисдикція церковного суду була суттєво звужена і фактично під контролем церкви була залишена лише шлюбно-сімейна сфера. Як зазначає з цього приводу А. Павлов у своєму дослідженні, присвяченому церковному судові: «У Духовному Регламенті та в резолюції Петра на доповідні пункти Синоду від 12 квітня 1722 р. з усіх справ цивільних, раніше підсудних церкві, залишені лише: 1) справи про сумнівні шлюби, насамперед шлюби, укладені з близькими родичами; 2) справи про шлюби, укладені під примусом; 3) справи про шлюби, укладені при живому чоловікові або дружині; 4) справи про розірвання шлюбів» [14, с. 424]. Протягом наступних років XVIII та ХІХ ст. юрисдикція духовного суду у цивільних справах вже не зазнавала суттєвих змін, і стаття 148 «Статуту Духовної консисторії» юридично закріпила за церковним судом розгляд питань про визнання шлюбів недійсними, по їх припиненню або розірванню, а також про визнання народження у законному шлюбі [10, с. 65].

Аналогічні тенденції простежувалися і у розвитку цивільно-правової юрисдикції духовних судів щодо духовенства. Контролюючи практично всі сфери майнових відносин між своїми представниками, православна церква у XVШ-ХІХ ст. змушена була під тиском держави поступово передати їх на розгляд світським судам. В результаті у досліджуваний період, згідно зі «Статутом духовних канцелярій», особи духовного звання підлягали єпархіальному суду тільки у таких справах:

За взаємними суперечками, що могли виникнути під час користування рухомим та нерухомим церковним майном;

За скаргами духовних та світських осіб на представників духовенства через порушення ними безспірних зобов'язань, чи прохання про виплату ним безспірних боргів [10, с. 65].

У церковному суді розглядалися і окремі справи про злочини та проступки, що були скоєні мирянами або представниками духовенства. За своїм характером, процедурою розгляду справи та правовими наслідками, протиправні дії, які розглядалися на церковному суді, не були однаковими, і умовно їх слід поділити на три великі групи:

Злочини та проступки, за які у російському законодавстві передбачалися як кримінальні, так і церковні покарання;

Злочини та проступки, за які у російському законодавстві передбачалися лише церковні покарання;

Проступки, які не були передбачені світським законодавством, однак визнавалися «гріховними» і каралися відповідно до норм канонічного права.

До першої групи відносилася група злочинів, визначених діючим у Російській імперії Уложенням про покарання, за вчинення яких злочинцеві загрожував не лише один з визначених законом покарань, а й церковна кара. Передусім сюди належали чисельні злочини проти віри (богохульство, єресь, розкольництво, порушення) та злочини, що були поєднані з порушенням церковних правил (церковного благочиння тощо). До цієї групи належали і протиправні діяння в сфері шлюбно-сімейних відносин (порушення правил вступу до шлюбу, прелюбодійство тощо). Крім того, у кримінальному законодавстві російської держави існували й інші злочини, які не могли бути віднесені до жодної з вищеозначених груп протиправних діянь, за які передбачалося накладення одного з церковних покарань. Усі ці справи підлягали подвійній підсудності - розглядалися за участю як світського, так і церковного суду (ст. 1001 Уставу кримінального судочинства) [15]. Пріоритет у здійсненні правосуддя в цьому разі належав світському суду.

До другої категорії належали протиправні дії, за які російське «Уложення про покарання кримінальні та виправні» (Далі - УПКВ) не передбачало накладення кримінального покарання, а передбачало лише один з видів церковних стягнень. Перелік подібних діянь був чітко визначеним, сюди належали: 1) ухилення від сповіді та причащання (ст. 207, 208 УПКВ); 2) невиконання батьками обов'язку приводити до сповіді своїх дітей (ст. 209 УПКВ); 3) невиконання неофітами обрядів православної церкви і підтримання традицій попередніх конфесій; 4) розпуста та співжиття осіб, що не перебувають у шлюбі (ст. 994, 1597 УПКВ); 5) невинне заподіяння смерті іншій людині (казус) (ст. 1470 УПКВ); 6) замах на самогубство (ст. 1473 УПКВ); 7) ненадання допомоги постраждалому (ст. 1521 УПКВ); 8) неправдива присяга у суді, яка не мала наміру завдати шкоди підсудному (ст. 240 УПКВ); 9) примушування батьками своїх дітей вступати до шлюбу або йти у монастир (ст. 1586 УПКВ) [16].

Третя категорія справ, що розглядалася церковними судами, належала до випадків порушення, як світськими, так і духовними особами, релігійно-церковних настанов, тобто вчинення, за висловом церкви, «гріховного діяння». Звертає на себе увагу той факт, що перелік цих проступків не був чітко окреслений ані в світському законодавстві, ані в канонічному праві. Рішення про визнання подібного проступку «гріховним», а отже таким, що підлягає покаранню, приймав сам духовний суд.

Кажучи про юрисдикцію духовних судів, слід відзначити, що її межі різнилися залежно від соціального статусу особи, оскільки, коли йшлося про проступки та злочини, вчинені особами духовного звання, закон надавав єпархіальному суду значно більше повноважень. Держава продовжувала притримуватися принципу, сформованого ще в попередні періоди, що першочерговість вирішення питання притягнення до відповідальності осіб духовного звання повинна належати церковному відомству. Водночас слід відзначити, що коло питань, які належали до виняткової юрисдикції церковних судів, була суттєво скорочена у XVIII ст. і у досліджуваний період обмежувалась, згідно ст. 1017-1020 «Уставу кримінального судочинства», такими справами:

Справами про порушення особами духовного звання своїх обов'язків, відповідальність за які не встановлена кримінальним законодавством, однак передбачена церковними правилами та іншими діючими по церковному відомству документами. Наприклад, сюди належали справи про священиків, що допустили через власну провину смерть нехрещеної дитини, або не встигли причастити помираючого тощо.

Справами про порушення особами духовного звання своїх обов'язків, відповідальність за які кримінальне законодавство передбачає у можливості накладення стягнень на розгляд їх духовного керівництва, однак не встановлює вид покарання. Сюди, зокрема, належали справи про порушення, допущені священиками під час проведення шлюбного обряду.

Справами про порушення особами духовного звання тих обов'язків, які безпосередньо до них не належать, однак за які кримінальне законодавство передбачає можливість накладення стягнень на розгляд їх духовного керівництва. До проступків подібного роду здебільшого належали: недотримання правил поведінки у церкві та під час проведення церковних обрядів (голосні розмови, нетверезий стан, викрики, відступ від канонічного тексту тощо) та аморальна поведінка осіб духовного звання у буденному житті (п'янство, бійки, сварки, відвідування заборонених церквою закладів, знайомство та дружба з людьми, що скомпрометували себе, та інші). Характер та міра покарання також визначалися залежно від статусу особи - перелік санкцій, які могли застосовувати церковні суди щодо представників кліру, був значно ширшим, ніж для мирян.

Згідно з нормами канонічного права та російським кримінальним законодавством духовні суди мали право застосовувати до осіб світського звання такі види покарань, як:

відлучення від церкви (анафема);

позбавлення християнського поховання;

ув'язнення у монастирі;

церковне покаяння (єпитимія).

Коротко проаналізуємо основні види вищезазначених покарань.

Відлучення від церкви. У публіцистичній та науковій літературі цей вид покарання може фігурувати під іншою, більш відомою і загальновживаною назвою - анафема. Насправді анафема - це лише один з різновидів такого покарання, оскільки канонічне право передбачає наявність великого (анафема) та малого відлучення. Перше накладалося винятково Священним Синодом і передбачало повне, пожиттєве, розірвання відносин між віруючим та церквою. Натомість мале відлучення могло накладатися єпархіальним судом і полягало у тимчасовому відлученні від проведення певних релігійних обрядів (причащання, благословення тощо).

Відлучення від церкви як форма покарання, що накладалася духовним судом, повністю визнавалася державою, остання поширювала на відлучених від церкви додатково і обмеження суто світського характеру.

Позбавлення християнського поховання. Цей вид церковного покарання був нормативно закріплений у ст. 1472 «Уложення про покарання кримінальні та виправні» і застосовувався для самогубців, що свідомо позбавили себе життя. Виняток робився лише для осіб, які наклали на себе руки з «патріотичних міркувань» (задля збереження державної таємниці) та для жінок, яким загрожувало зґвалтування (ст. 1474) [16].

Ув'язнення у монастирі. Практика утримання порушників норм канонічного права у монастирях сягає ще часів зародження християнської церкви. У новітній період цей різновид покарання продовжував використовуватися духовними судами переважно до священнослужителів, які припустилися серйозних порушень релігійних норм або намагалися відступитися від прийнятих церквою канонів (догм).

Так, на початку ХХ ст. до монастирів масово направляли: неповнолітніх, осіб, винних у вчиненні крадіжок, підпалів, «блудному житті» тощо.

Таким чином, ув'язнення у монастирі було покаранням, що накладалося як духовним, так і світським судом, що ускладнює визначення поширення практики застосування цього покарання у церковному судочинстві.

Церковне покаяння (єпитимія). Одне з найбільш розповсюджених видів покарань, що накладалися духовними судами, яке полягало в обов'язковому виконанні певних релігійно значущих дій під контролем місцевого священика: відвідування церкви, читання молитви чи здійснення поклонів, дотримання посту тощо. У судовій практиці на землях, що входили до складу Російської імперії, застосовувався широкий спектр форм єпитимії, передбачений церковним правом - відлучення від причастя святих тайн, піст, милостиня, молитви, заслання до монастиря. Правове поле давало єпархіальній владі досить широку свободу у визначенні міри покарання, яким архієреї та консисторії не забарилися скористатися. Єпитимія могла тривати від декількох днів, місяців, до декількох років, а то й пожиттєво. Характерно, що у багатьох випадках розмір покарання визначався місцевим судом на власний розсуд.

Аналіз справ, що надходили на розгляд українських духовних консисторій, показує, що найбільш поширеними злочинами, за які єпархіальний суд піддавав єпитимії, були: вбивства, позашлюбні зв'язки, спроби вчинення самогубства, жорстоке поводження з жінками [17].

Щодо осіб духовного звання, то, як зазначалося вище, церковні суди користувалися значно більшими повноваженнями у сфері застосування покарань. «Устав духовних консисторій» визначав, що на представників кліру можуть накладатися такі покарання:

Позбавлення священиків сану із виключенням з духовного відомства. Зазвичай цей вид покарання застосовувався до священиків, що вчинили тяжкий кримінальний злочин і були визнані винними світським судом. Законодавство не забороняло церковному суду прийняти рішення про позбавлення духовної особи сану і за відсутності рішення загального суду, у тих випадках, коли винним вчинялися дії, що суперечили церковним канонам, однак не були кримінально карним;

Позбавлення священиків сану із залишенням їх у духовному відомстві на нижчих посадах;

Тимчасова заборона брати участь у священослужінні з позбавленням посади та переведенням до церковного причту;

Тимчасова заборона брати участь у священослужінні без позбавлення посади, однак з накладенням єпитимії, що повинна була відбуватися за місцем проживання або в монастирі;

Проходження єпитимії в монастирі чи архиєрейському домі без заборони брати участь у священослужінні. При цьому покараний єпитимійований священик, перебуваючи у монастирі, отримував лише половину прибутків парафії, а решта коштів переходила настоятелеві, який заміняв його;

Пеня або грошовий штраф;

Поклони;

Сувора або проста догана [18, с. 219-220; 19, с. 334-336].

Таким чином, аналіз покарань, які накладалися церковними судами, свідчить, що більшість санкцій були спрямовані на позбавлення винної особи користуватися певними видами духовних благ, які належали йому як члену церкви, та мали виховно-виправний характер, тобто передбачали вчинення дій, які повинні були сприяти моральному очищенню, виправленню покараного. Натомість суто каральні санкції широко не практикувалися церковними судами, однак при цьому слід зважати на той факт, що за вчинення релігійних злочинів, де існувала подвійна підсудність (духовна та світська), такі санкції застосовувалися загальними судами, а церковні покарання визначалися як додаткові.

Перелік покарань, що накладалися церковними судами, залежав від статусу обвинуваченого - для мирян він був значно вужчим, аніж для представників кліру. Характерною особливістю церковного судочинства стала відсутність чітко визначених меж покарань за вчинені діяння, що надавало суддям можливість самостійно вирішувати питання про розмір покарання у кожному конкретному випадку.

Доволі консервативною залишалася і процедура розгляду справ у церковних судах. Більшість дослідників відзначають той факт, що запровадження судових уставів у 1864 р. та становлення нових правил для судового процесу практично не вплинули на церковне судочинство, яке продовжувало ґрунтуватися на принципах, закладених Петром І [1, с. 197; 6, с. 308; 8, с. 742; 20, с. 823].

Процедура розгляду справ у церковних судах визначалася «Духовним регламентом», «Уставом духовних консисторій», розпорядженнями Священного Синоду та низкою указів світської влади. Аналіз цих документів дозволяє виявити низку характерних рис, притаманних церковному судочинству середини ХІХ - початку ХХ ст.

По-перше, розгляд справи у духовному суді могла ініціювати як зацікавлена особа, так і представники церкви або світської влади, якщо на їх погляд у діях особи проглядалися порушення норм канонічного або світського права. Справи про дійсність або недійсність шлюбів могли бути порушені в консисторіях державними органами влади, у яких виник сумнів щодо законності шлюбу, за повідомленнями підлеглих єпархіальному начальству посадових осіб й установ, за скаргами і повідомленням приватних осіб, права яких порушуються незаконним шлюбом [7, с. 246]. Винятки робили лише для справ, які стосувалися майнових суперечок між представниками духовенства, - вони розглядалися у судах лише після подання позову зацікавленою особою.

По-друге, важливе значення у судовому процесі мало попереднє слідство. Для його проведення консисторією на місці направлялися спеціальні слідчі, які повинні були детально розібратися у справі та зібрати необхідний матеріал для суду. Одержавши слідчі акти, консисторія, у разі визнання інформації недостатньою для винесення вироку, мала право наказати поповнити прогалини й виправити недоліки, зроблені слідчим [10, с. 183].

По-третє, судовий процес у єпархіальних судах був побудований таким чином, що надавав більше переваг стороні обвинувачення, ніж обвинуваченому. Окремого обвинувача не існувало, цю функцію в судовому процесі виконували самі судді, що аж ніяк не впливало на об'єктивність прийнятих ними рішень. Російському церковному процесу ХІХ - початку ХХ ст. був невідомий також інститут адвокатури: обвинувачений сам повинен був захищати себе. Ситуацію ускладнювала і та обставина, що засідання духовного суду не були гласними і проводилися за закритими дверима [20, с. 832]. Як наслідок суддя міг не турбуватися про те, що помилки або необ'єктив- ність, упередженість, допущені з його боку, стануть відомі широкій громадськості і зашкодять йому.

Ще однією характерною рисою церковного судочинства була можливість проведення розгляду судової справи заочно, за відсутністю обвинуваченого. Це давало можливість суддям виносити свій вирок лише на підставі слідчих матеріалів, не беручи до уваги пояснення іншої сторони.

У церковних правилах судочинства не було встановлено чітких термінів розгляду справ, і хоча ст. 167 «Уставу духовних консисторій» наголошувала: «Чим важливіший злочин, тим швидше повинно бути проведене розслідування і розгляд справи» [10, с. 198], на практиці часто зустрічалися випадки, коли справи розглядали по декілька місяців, а то й років.

Принагідно зазначимо, що подібні недоліки у процедурі розгляду судових справ були притаманні і дореформеним світським судам, однак після 1864 р. судочинство там стає більш демократичним і гуманним. Натомість у церковних судах до початку ХХ ст. продовжували опиратися на морально застарілі норми та інститути процесуального права.

Таким чином, оцінюючи характер церковного судочинства, можна зробити висновок, що судовий процес у духовних судах середини ХІХ - початку ХХ ст. повинен бути класифікований як слідчий (інквізиційний), позаяк йому були притаманні характерні ознаки: результат процесу рішуче визначався попереднім слідством, суддя одночасно виконував роль і судді, і обвинувача, справи проводилися за закритими дверима, був відсутній інститут захисника (адвоката) тощо.

Судові справи, вирішені консисторією в першій інстанції, могли бути переглянуті у суді вищої інстанції, тобто в Синоді, або в апеляційному порядку за апеляційною скаргою, або за приватною скаргою, або у ревізійному порядку.

Важливою віхою в історії духовної юстиції Російської імперії була Судова реформа 1864 р. Основними принципами, закладеними в реформу суду, були всестановий характер судочинства, незалежність суду від адміністрації, незмінність суддів, рівність усіх перед законом та судом, гласність, змагальність, право на захист, участь громадськості у здійсненні правосуддя.

Потреба реформування церковного суду формально виникла через необхідність узгодження судових статутів 1864 р. з іншими правовими нормами, чинними на території Російської імперії. Оскільки подібне узгодження не відбулося на етапі розробки самих статутів, то їх впровадження в життя призвело до того, що принципи нового судоустрою та судочинства вступили у суперечність з існуючими на той час церковними судами, повноваження яких не були переглянуті. Наприклад, статути 1864 р. не передбачали участі представників церкви у проведенні слідства та в судовому засіданні у справах із звинувачення духовних осіб та під час проведення попереднього слідства у справах проти кліриків, обвинувачених неправдиво. Також не передбачалося погодження з єпархіальною владою вироків, за якими духовні особи позбавлялися усіх майнових прав. Судді повинні були лише повідомляти про це єпархіальну владу. Слідчі акти проти кліриків та монахів, яких судили за участю присяжних засідателів, після закінчення слідства прокурор надсилав єпархіальному начальству для ознайомлення. У разі потреби вирок надсилався до єпископа для зняття із засуджених сану [20, с. 850]. Таке становище змусило архієреїв стати на захист власних інтересів.

Висновки

Таким чином, все вищезазначене дає підстави зробити висновок, що на початок ХХ ст. православна церква опинилася перед серйозною проблемою, породженою невідповідністю принципів і норм традиційного церковного судочинства та судоустрою новим вимогам часу та порядкам, запровадженим у світських судах під час реформ середини ХІХ - початку ХХ ст. Необхідність приведення церковної судової системи у відповідність зі світською усвідомлювалася широкими колами церковних діячів, проте не завжди сприймалася ними прихильно, насамперед через те, що духовно-судова реформа вела до обмеження юрисдикції духовного суду, а також зменшувала роль вищих ієрархів у відправленні судочинства. Внаслідок неможливості розв'язати ці дві головні проблеми вкрай важлива для суспільства реформа так і не була проведена аж до початку революційних перетворень.

Список використаних джерел

1. Зырянов Н.П. Русские монастыри и монашество в ХІХ - начале ХХ века. Москва : Вербум, 2002. 319 с.

2. Из общественной хроники. Bестник Eвропы. 1907. № 8. С. 842.

3. Ивановский В.В. Русское государственное право : Вып. 3: Местные установления, история их и современная организация губернских установлений; Вып. 4: Установления окружного управления ; Вып. 5 : Местные установления окраин: Финляндия. Царство Польское. Кавказ. Туркестан. Сибирь ; Вып. 6 : Местные установления общественного управления; Вып. 7 : Государственная служба. Верховная власть и ее органы. Т. 1. Ч. 2. Казань : Тип. Имп. ун-та, 1896. 681 с.

4. Извлечение из Отчета обер-прокурора Св. Синода за 1870 г. Санкт-Петербург : б.м., 1871. 320 с.

5. Извлечения из отчетов по епархиальному управлению за 1861 год. Херсонские епархиальные ведомости. 1862. № 10. С. 90-102.

6. Именной, объявленный из Разряда: об учреждении в городах Земских изб для ведомства всяких расправных дел между посадскими и торговыми людьми, для управления казенными с них сборами и градскими повинностями и об исключении торговых и посадских людей из ведомства Воевод и Приказов. ПСЗРИ. Собр. І. СПб., 1830. Т. Ш. Указ № 1675 від 22 квітня 1667 р. С. 600.

7. Именной, объявленный в приказе военного министра: о состоянии в полках: лейб-гвардии конно-гренадерском, 1 и 2 драгунских дивизиях и Нижегородском драгунском, по 14 трубачей и по стольку же барабанщиков. ПСЗРИ. Собр. ІІ. СПб., 1833. Т. VII., Отд. І. Указ № 5586 від 1 вересня 1832 р. С. 592-593.

8. Именной с боярским приговором : о взимании пошлины с товаров в Москве и в городах, показанным по сколько взято и с каких товаров. ПСЗРИ. Собр. I. СПб., 1830. Т. I. Указ № 107 від 5 жовтня 1653 р. С. 302-305.

9. Исмаилов Б.И. Правовые основы системы ювенальной юстиции. Учебное пособие. Ташкент, 2002. 260 с.

10. История СССР [под ред. М. Нечкиной] ; в 4 Т. Москва : Госполитиздат, 1954. Т. 2 : Россия в ХІХ в. 1954. 850с.

11. Лавріненко Н.П. Православні монастирі Південної Київщини (соціально-економічна діяльність) 1793 - 1917 рр. Черкаси : Видавець Чабаненко Ю., 2009. 216 с.

12. Левитский В. Детский суд и война (Второй год деятельности Особаго Суда для малолетних в г. Киеве). Киев : Изд-во Киевского патроната, 1916. 50 с.

13. Левитский В. Суд для малолетних в городе Киеве. Киев : Изд-во Киевского патроната, 1915. 189 с.

14. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII - середини ХІХ століття. Запоріжжя : РА «Тандем - У», 2004. 488 с.

15. Лурье Ф.М. Нечаев: Созидатель разрушения. Москва : Мол. гвардия, 2001. 434 [14] с.: ил. (Жизнь замечат. людей : Сер. биогр. ; Вып. 802.

16. Люблинский П. Борьба с преступностью в детском и юношеском возрасте. Санкт- Петербург, 1913. 112 с.

17. Максудов Р.Р. Восстановительная ювенальная юстиция в России / Р.Р. Максудов. Москва : МОО «Центр судебной и правовой реформы», 2008. 216 с.

18. Люблинский П.И. Особые суды для юношества в Северной Америке и Западной Европе. Журнал министерства юстиции. 1908. № 8. С. 111-150.

19. Малиновский И.А. Кровавая месть и смертные казни. Известия императорского Томского университета. Кн. 33. Вып. 2. Томск, 1909. С.17-25.

Анотація

У статті проаналізовано роль та місце церковних судів у судовій системі Російської імперії наприкінці ХІХ - початку ХХ століття; визначено основні етапи розвитку правової думки з питань організації і діяльності церковних судів; розглянуто характерні риси церковного судочинства, визначено зміни, що відбулися у правосвідомості суспільства у пореформений час, а також відмічено, що норми церковного судочинства багато в чому кореспондують вітчизняним процесуальним нормам, що може бути підставою для надання церковному суду статусу суду спеціального. Визначено, що судовий процес у духовних судах середини ХІХ - початку ХХ ст. повинен бути класифікований як слідчий (інквізиційний), позаяк йому були притаманні характерні ознаки: результат процесу рішуче визначався попереднім слідством, суддя одночасно виконував роль і судді, і обвинувача, справи проводилися за закритими дверима, був відсутній інститут захисника (адвоката) тощо. Наголошено, що центральною фігурою в системі управління єпархією виступав архієрей: він відповідав за стан віри та моральності у межах єпархії, наглядав за діяльністю духовенства, правильністю відправлення обрядів та служб, керував чисельними духовними установами та очолював церковний суд. Також від нього значною мірою залежав рівень успішності впровадження на місцях рішень центральної влади. Зроблено висновок, що на початок ХХ ст. православна церква опинилася перед серйозною проблемою, породженою невідповідністю принципів і норм традиційного церковного судочинства та судоустрою новим вимогам часу та порядкам, запровадженим у світських судах під час реформ середини ХІХ - початку ХХ ст. Необхідність приведення церковної судової системи у відповідність зі світською усвідомлювалася широкими колами церковних діячів, проте не завжди сприймалася ними прихильно, насамперед через те, що духовно-судова реформа вела до обмеження юрисдикції духовного суду, а також зменшувала роль вищих ієрархів у відправленні судочинства. Внаслідок неможливості розв'язати ці дві головні проблеми вкрай важлива для суспільства реформа так і не була проведена аж до початку революційних перетворень.

Ключові слова: правове становище, церковне судочинство, церковний суд, Архієрейський суд, єпархіальні суди, суд благочинного, церковний ієрарх, духовна консисторія, єпитимії, архієрей, єпархія, священний Синод, духовна консисторія, судова реформа.

The article analyzes the role and place of ecclesiastical courts in the judicial system of the Russian Empire at the end of the 19th - beginning of the 20th centuries. the characteristic features of church judiciary are considered, the changes that have taken place in the legal consciousness of the society in the post-reform time are determined, as well as it is noted that the rules of church judiciary largely correspond to the domestic procedural norms, which may be the basis for giving the church court a special court status. It is determined that the litigation in the spiritual courts of the mid-19th - early 20th centuries. should be classified as an inquisitor (inquisitorial), because it had characteristic features: the outcome of the process was strongly determined by the preliminary investigation, the judge simultaneously played the role of both the judge and the accuser, the cases were conducted behind closed doors, there was no institute of defense counsel (lawyer), etc.

It was emphasized that the central figure in the system of the diocese's administration was the bishops: he was responsible for the state of faith and morality within the diocese, supervised the activities of the clergy, the correctness of the ordinances and services, supervised the numerous spiritual institutions and headed the ecclesiastical court. Also, the level of success of the implementation of the decisions of the central government on the local authorities largely depended on it. It is concluded that at the beginning of the twentieth century. The Orthodox Church was faced with a serious problem, caused by the inconsistency of the principles and norms of traditional church judiciary and the judiciary with the new requirements of time and order introduced in secular courts during the reforms of the mid-nineteenth and early twentieth centuries. The need to bring the ecclesiastical judiciary into line with the secular was recognized by a wide range of ecclesiastical figures, but was not always favorably received, primarily because spiritual and judicial reform led to the restriction of the jurisdiction of the ecclesiastical court and also reduced the role of higher hierarchs in the administration of justice. Due to the inability to solve these two major problems, reform of the utmost importance to society was not carried out until the beginning of revolutionary transformations.

Key words: legal status, ecclesiastical justice, ecclesiastical court, bishops ' court, diocesan courts, court of charity, ecclesiastical hierarch, spiritual consistory, penance, bishops, diocese, Holy Synod, spiritual consistory judicial reform.

Размещено на Allbest.ru