Генеза інституту конституційно-правової відповідальності у правовій системі Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

ҐЕНЕЗА ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Книш Віталій Васильович,

доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри

конституційного, міжнародного та адміністративного права

Навчально-наукового Юридичного інституту

Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

вул. Шевченка, 44 А, м. Івано-Франківськ, 76018, Україна,

Мета. Метою статті є дослідження ґенези та розвитку конституційно-правової відповідальності у Київській Русі. Методика. Методика передбачає комплексне дослідження історичного та теоретичного матеріалу з даного питання, а також формулювання відповідних висновків та рекомендацій. Під час дослідження використовувались наступні методи наукового пізнання: історичний, історико-правовий, термінологічний, формально-логічний, системно- функціональний. Результати. У процесі дослідження встановлено, що у період Київської Русі конституційно-правова відповідальність мала наступні види: 1) індивідуальна конституційно- правова відповідальність, яка проявлялась у відповідальності київського князя та удільних князів за свою суспільно-політичну діяльність; 2) колегіальна конституційно-правова відповідальність, суб'єктами якої виступало віче, рада бояр, а також інші державні органи, які існували при київському князеві та удільних князях. Наукова новизна. За результатами дослідження встановлено, що інститут конституційно-правової відповідальності періоду Київської Русі перебував на стадії формування та передбачав поєднання позитивного та негативного, індивідуального та колегіального аспектів конституційно -правової відповідальності. Практична значимість. Результати дослідження та історичний досвід правового регулювання може бути використано для удосконалення чинного законодавства України про конституційно-правову відповідальність.

Ключові слова: ґенеза відповідальності, відповідальність, соціальна відповідальність, юридична відповідальність, позитивна відповідальність, негативна відповідальність, ґенеза конституційно-правової відповідальності, конституційно-правова відповідальність, конституційне правопорушення, санкції конституційно-правової відповідальності.

конституційна відповідальність князь віче бояри

Постановка проблеми. В юридичній науці загальноприйнятим є розуміння, що конституційно-правова відповідальність може існувати лише за наявності конституції (конституційних актів) та розвиненої системи конституціоналізмі. Разом з тим, на наш погляд, такий вид відповідальності може існувати, не будучи обумовленим наявністю чи відсутністю конституції чи конституційних актів. Це пояснюється тим, що, по -перше, суб'єкти державно- владних відносин існували у попередні епохи незалежно від наявні конституційних актів. Подруге,між ними все одно формувалась система взаємовідносин та взаємовідповідальності залежно від характеру субординації чи характеру владних повноважень. По -третє, функції конституційних норм (в т. ч. й у сфері досліджуваного нами виду відповідальності) успішно виконувались за допомогою інших соціальних регуляторів (зокрема, правових звичаїв).

Усі зазначені аспекти обумовили потребу дослідження конституційно -правової відповідальності органів влади у Київській Русі, де закладались первинні основи формування даного правового інституту у майбутніх етапах українській державності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання юридичної відповідальності на загальнотеоретичному рівні досліджували С. Алексєєв, А. Бобильов, О. Вітченко, В. Гойман, В. Горшеньов, Ю. Гревцов, Л. Завадська, О. Зайчук, В. Казимирчук, В. Кудрявцев, Ю. Кривицький, С. Лисенков, О. Малько, О. Мельник, Н. Оніщенко, А. Поляков, П. Рабінович, Ю. Решетов, В. Сирих, О. Скакун, Т. Тарахонич, Ю. Шемшученко, Л. Явич. На рівні конституційного права питанням конституційно-правової відповідальності присвячені наукові дослідження, які здійснили К. Басін, В. Кафарський, І. Кресіна, О. Майданик, В. Погорілко, В. Полевий, В. Федоренко, А. Червяцова, В. Шаповал та інші науковці.

Разом з тим, окремого дослідження потребує питання зародження зазначеного виду конституційно-правової відповідальності на прикладі його ґенези у Київській Русі.

Постановка завдання. Враховуючи сказане, нами обґрунтовується існування конституційно-правової відповідальності на українських землях на різних періодах державності. Тому дослідження особливостей визначеного правового інституту, на нашу думку, слід розпочати з вивчення особливостей позитивної та негативної конституційно -правової відповідальності Київської Русі. Саме тому метою статті є ґенеза та розвиток конституційно -правової відповідальності у Київській Русі.

Виклад основного матеріалу дослідження. У Київській Русі склалась своєрідна система органів державної влади та розподілу владних повноважень між ними. Як зазначає П. П. Захарченко, Великий князь київський очолював державу. На стадії її формування функції князя полягали головним чином в організації збройних сил, командуванні ними, збиранні данини, налагодженні зовнішньої торгівлі. У той час утворився князівський домен (маєток із землями та обслугою), в якому князі вели власне господарство. Згодом діяльність князя ускладнилася, а функції розширилися. У нього зосередилися законодавчі (прийняття законів), виконавчі (призначення та контроль за органами місцевої влади), судові (найвища судова інстанція) функції. На початку XI ст. князь перетворився на типового середньовічного монарха. Проте в кінці століття князівська влада послабилася, почалися міжусобиці, які вдалося припинити лише на початку XIIст. Володимирові Мономахові. На незначний період він зумів відновити одноосібну, консолідовану монархію [1].

Отже, на базі вищесказаного можна вести мову про утвердження засад так званої універсальної позитивної конституційно-правової відповідальності Великого князя. Ця універсальність проявилась у широкому колі його повноважень які, визначали широкі межі відповідальності позитивної у різних сферах суспільного життя, зокрема: 1) у законодавчій сфері - через прийняття нормативно-правових актів з різних питань життєдіяльності суспільства; 2) у сфері виконавчо-управлінської діяльності - через здійснення кадрових призначень на різних рівнях управління; 3) у галузі правосуддя - через наявність у нього найвищої судової влади.

Князь також міг виступати також і суб'єктом негативної (ретроспективної) конституційно - правової відповідальності, що мало наслідком його відставку. Це проявлялось у діяльності віче як органу безпосередньої демократії Київської Русі. Прикладом цього стало віче у Києві 1024 р., яке відмовило Мстиславу Володимировичу (брату Ярослава Мудрого), який прагнув стати Великим Князем Київським та очолити Русь. Крім того, віче усунуло з князівської посади Ізяслава Ярославича та визнало князем Всеслава Брячиславича у 1068 р. [2].

Окремим суб'єктом управлінської діяльності та конституційно-правової відповідальності виступало віче як орган безпосередньої демократії. Як зауважує А. Петровський, вперше термін «віче» зустрічається в «Повісті минулих літ» при описі подій, що відбувалися в місті Білгороді, який потерпав від печенізької облоги. Змучені голодом білгородці «створишавече», де вирішили віддатися на милість переможцям. Але тут з'явився один «старец», який «не был на вече томь, и въпрашаше: «Что ради вече было? И людне поведаша ему, яко утро хотят ся людне передати печенігом. Се слышав, посла по старейшины градьскыя и рече им: «Слышах, яко хочете сяпередати печенегом». Ани же реша : «Не стерпятьлюдье глада». И рече им: «Послушайте мене, не передайтеся за 3 дня, и я в что велю, створите».Они же ради обещашасяпослушати» [3; 4].

Отже, в білгородському віче беруть участь «людье» и «старейшины», тобторядовенаселення зі знаттю. «Вечники», порадившись, вирішують відчинити ворогу міські ворота, причому ініціатива, мабуть, в більшій мірі належить «людьям», а ніж старійшинам. «Людье» активно діють не тільки на віче, але й пізніше, при інших обставинах. Саме вони посилають за печенігами, приймають їх в місті, частуючи своїм знаменитим киселем [3; 4].

У даному випадку, по-перше, мова йде про конституційно-правову відповідальність віче за зовнішньополітичні відносини (а особливо - про питання війни та миру). По-друге, слід також акцентувати увагу на тому, що така його позитивна відповідальність базується не на принциповій чи звичайній (звичаєвій) правовій поведінці, а на такій, що обумовлена конформістською (пристосуванською) чи маргінальною правосвідомістю та правовою поведінкою, готовністю беззастережно підкоритись окупації.

Свою специфіку мала специфіка відповідальності та організація віче у Новгороді. Зокрема, жителі Новгорода, як зазначив А. Петровський, доведені до відчаю безчинствами варягів,

«исекоша в Поромоне дворе» цих заморських харциз. «И се слыша, князь Ярослав разгневася на гражаны, и собравои славны тысящу, и, обольстив их, сече, иже бяху Варяги ти исекле ;а друзки бежаша из града». Не встигала ще висохнути пролита кров, як з Києва від сестри Ярослава Предислави прийшла тривожна звістка про смерть батька, великого князя Володимира, і про каїнові діяння брата Святополка, що вокняжився на київському столі. Ярослав поспіхом скликав «новгородцовизбыток» на віче. «Любимая моя и честная дружина, южевы исекох вчера в безумии моем, не топерво ми их златом окупити», - в жалобі говорив князь. Із слізьми на очах Ярослав випросив допомогу в боротьбі зі Святополком. Й мовили незлопам'ятні новгородці: «А мы, княже, по тобеидем». Ярослав «собравои 4000. Варяг бяшетьтысяща, а новгородцев 3000; поиде на нь». Так повідомляє про драму в Новгороді місцевий літописець [3; 4].

У вказаному випадку, незважаючи на протиправну поведінку варягів у Новгороді, його віче, спочатку засудивши дії варягів та князя, все ж проявили високий рівень свідомості та позитивної конституційно-правової відповідальності за долю руського державотворення та прийняли вірне рішення про надання Ярославу військової допомоги у війні проти Святополка.

Як зауважив Л. В. Черепнін: «Но, вероятно в действительности все было сложнее. Видимо, велись переговоры, в которых Ярослав обещалновгородцам и денежноевознаграждение, и грамоту с какими-то политическими гарантиями» [3; 5].

Отже, мова йде також і про взаємодію віче з князем у питаннях вирішення безпекових питань з певними гарантіями для сторін та з розподілом відповідальності між ними за виконання своїх зобов'язань.

В. Т. Пашуто розглядає віче як «собраниечасти«нарочитых мужей», санкционирующеевойну и сборополчения для князя». При цьому, В. Т. Пашутоопирається на «Повість минулих літ». Під вічем тут маються на увазі народні збори (звичайно, за участю знатних людей), що вирішували надміру важливе питання про воєнний похід [3; 6, с. 25].

У даному випадку акцент робиться на позитивній відповідальності віче за оборону і зовнішню безпеку держави.

Б. Д. Греков визначає віче на Русі як народні збори класового і докласового суспільства, що скликалися для обговорення і вирішення важливих суспільних справ [3; 7, с. 493]. Такі погляди Б. Д. Грекована віче також поділяв М. Н. Тихомиров. Він не раз переконувався в тому, що на масових міських зібраннях головували «черные люди» [3; 8, с. 197].

П. П. Толочко висловлює думку про домінуючу роль феодалів на віче. На його переконання, давньоруське віче XI-XIIст. стало втіленням «феодальної демократії», тобто проявом влади великих землевласників та інших привілейованих осіб. П. П. Толочко вважає, що і в цей час при наявності «родоплемінної знаті, старців, військових керівників віче не було всенародними зборами» [3; 9, с. 227; 10, с. 154].

О.Лінниченко, характеризуючи віче, акцентував увагу на тому, що після смерті Святополка кияни збирались на віче і запрошували Володимира до князівства, а самі тим часом розправлялись з прихильниками колишнього покійного князя [3; 11, с. 29].

Це свідчило про те, що віче, описуване О. Лінниченком, взяли на себе підвищену відповідальність за державотворчі процеси.

М. Ю. Брайчевський розглядав віче (на прикладі Новгорода) як орган станово - представницької демократії, який мав чітко обмежений склад, куди входили багаті «дворовласники» [3; 12, с. 359 - 360].

Визначаючи коло питань, що входили до компетенції віча, М. В. Довнар-Запольський, відносив до їх числа законодавчі, судові, а також питання війни і миру. Стосовно ж внутрішнього управління, то віче, хоч і мало на нього сильнии вплив, відводило головну роль князівській адміністрації [3; 13, с. 32].

Що ж стосується поглядів І. Я. Фроянова, то він не погоджується з думкою П. П. Толочка, що народ на віче був зручним знаряддям в руках знаті. На думку І. Я. Фроянова, навпаки голос народу досить сильно і владно звучав на цих зборах, змушуючи нерідко князів та інших впливових осіб іти на вимушені поступки. Об'єднані на віче «люди» являли собою досить грізну силу, яка часто навіть могла протистояти могутній князівській дружині [3; 14, с. 164].

Полоцьке віче, на думку Л. В. Алєксєєва, також мало широкі права. Л. В. Алєксєєв, розглядаючи управлінські відносини на Полоцькій землі. Він акцентував увагу на своєрідності державно-політичного устрою, що виражалося «в развитии вичевого начала в ХІІ веке и в слабости княжеской власти. Отношения полоцкого князя с вечем в ХІІ веке носили характер его подинения последнему» [3; 15, с. 117].

Таким чином, конституційно-правова відповідальність віче у Київській Русі мала наступні особливості: 1) вона могла бути лише позитивною (перспективною), яка стосувалась вибору напряму розвитку держави, а негативна (ретроспективна) відповідальність віча взагалі не визначалась на нормативному рівні, оскільки до народу неможливо застосувати конституційно - правові санкції; 2) обсяг позитивної конституційно-правової відповідальності віча за колом осіб, які брали у ньому участь, залежно від міста на Русі, міг мати різний характер. Якщо у Києві віче було всенародним, а тому відповідальним за його рішення було все населення (загальна позитивна відповідальність), то у Новгороді така відповідальність була обмеженою (станово- представницькою) внаслідок обмеження кількості осіб, які брали участь у віче; 3) за обсягом і сферою повноважень позитивну конституційно -правову відповідальність народного віча можна диференціювати наступним чином:а) відповідальність за ключові кадрові призначення

(наприклад, за вибори князя чи його усунення); б) відповідальність за правосуддя. Віче розглядало окремі судові справи, однак це були, по-перше, одиничні випадки, а по-друге - такі одиничні випадки «народної юстиції» базувались більше на правовому звичаї, ніж на нормативно-правових актах.

Окремим суб'єктом державно-владної діяльності, а відповідно - і суб'єктом конституційно-правової відповідальності, виступала Рада при князі.

Як зауважили В. С. Кульчицький, М. І. Настюк та Б. Й. Тищик, до ради входили наймогутніші феодали-землевласники, які мали посади у державномуапараті, а також представники вищого духовенства. Князь разом з ними обговорював питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами. У галузі внутрішньої політики діяльність ради виражалася в обговоренні та виданні нових законів. Окрім цього, рада виконувала судові функції, брала участь у розв'язанні військових, адміністративних, фінансових та інших питань. При відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, який не тільки розв'язував усі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й встановлював владу майбутнього князя. Разом із князем розглядалися питання зовнішньої політики, укладення союзів, видання нових законів. У разі смерті князя рада тимчасово виконувала функції верховного органу країни [3; 16].

Хоча вона і носила дорадчий характер при князі, проте в окремих випадках брала на себе позитивну відповідальність за державні справи, зокрема: 1) така відповідальність в основному була похідною (а не основною), оскільки Рада при князі носили переважно дорадчий (допоміжний характер); 2) незважаючи на її похідний характер, Рада при князі у рамках визначеного вище статусу несла позитивну похідну конституційно-правову відповідальність: а) у сфері внутрішніх відносин за законодавчу сферу діяльності (участь у обговоренні та виданні нових законів); за реалізацію окремих виконавчо-розпорядчих функцій (вирішення військових, адміністративних,

фінансових та інших питань); за реалізацію правосуддя (з тих судових справ, які виносив на Раду князь); б) за сферу зовнішніх взаємин Русі з іноземними державами (зокрема, князь виносив на розгляд Ради питання оголошення війни, укладення миру, встановлення союзів з іншими державами); 3) отримання у надзвичайних ситуаціях основної конституційно -правової відповідальності за державотворення та реалізацію державної політики (у випадку смерті князя рада тимчасово виконувала функції верховного органу країни, а також могла самостійно визначати обсяг повноважень майбутнього князя - правонаступника).

Як зауважив В. М. Іванов, до структури центральних органів влади належали князівські з'їзди (снеми), які скликалися Великим князем для вирішення питань війни й миру, змін у державному устрої, порядку зайняття столів, ухвалення найважливіших законодавчих актів. Так, на снемах у 1072 р. у Вишгороді було схвалено «Правду Ярославичів», у 1101 р. та у 1103 р. під Києвом вирішувалися питання війни й миру з половцями. Важливі рішення, спрямовані на припинення чвар між Рюриковичами за спадкове право на управління удільними отчими територіями та об`єднання військових сил перед половецькою загрозою прийняв Любецький з`їзд князів 1097 р. З`їзд закріпив два основоположні принципи взаємин між Рюриковичами: а) принцип успадкування земель батьків («хай кожен тримає отчину свою») та принцип суверенітету князів - намісників Великого князя в їхніх володіннях («не переступати межі братньої»). У снемах брали участь місцеві князі, їхні союзники (брати), васали (сини), наймогутніші бояри, інколи - церковна знать. У період послаблення влади Києва значення князівських з`їздів набуло особливої вагомості - їхні рішення певний час мали силу загальнодержавних законів. Але вони не змогли зупинити процес феодальної роздробленості [17, с. 62 - 63; 18, с. 60; 19, с. 25].

Висновки. Таким чином, проведене дослідження дало можливість зробити наступні висновки про те, що у період Київської Русі конституційно -правова відповідальність мала наступні види: 1) індивідуальна конституційно-правова відповідальність, яка проявлялась у відповідальності київського князя та удільних князів за свою суспільно-політичну діяльність; 2) колегіальна конституційно-правова відповідальність, суб'єктами якої виступало віче, рада бояр, а також інші державні органи, які існували при київському князеві та удільних князях.

Список використаних джерел