Становлення ядерного арсеналу Ізраїлю, як чинника національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

СТАНОВЛЕННЯ ЯДЕРНОГО АРСЕНАЛУ ІЗРАЇЛЮ, ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Аліна Бородіна, студентка II курсу другого (магістерського) рівня вищої освіти факультету історії та права)

Стадніченко Р.В., науковий керівник, кандидат політичних наук, доцент

У статті окреслена історія нелегального заволодіння ядерною зброєю державою Ізраїль в контексті національної безпеки. Проаналізовано офіційні документи - договори про ядерну зброю та зарубіжні праці, в тому числі ізраїльські, щодо вивчення проблеми нелегального статусу ядерної зброї з урахуванням геополітичнихінтересів держави. Досліджено переваги та недоліки нелегального володіння ядерною зброєю з точки зору національної безпеки Ізраїлю.

Ключові слова: Ізраїль, ядерна зброя, Близький Схід, нелегальний статус, міжнародне право, національна безпека, Ізраїльська ядерна стратегія

Актуальність проблеми. У сучасній міжнародній політиці забезпечення національної безпеки держави вважається надважливим і надскладним завданням. Головною причиною такого підходу є ускладнення системи міжнародних відносин, поява цілого ряду нових викликів та загроз для існування держав. Традиційно, формат захисту національних інтересів включає в себе широкий арсенал засобів та інструментів, що створюють передумови для політичного, економічного та соціо-культурного розвитку держав. Одним із суперечливих, але дієвих засобів убезпечення держави від зовнішніх загроз є наявність ядерної зброї. У комбінації з іншими факторами: інформаційними, економічними, дипломатичними, військовими - ядерний арсенал дозволяє вирішити ряд завдань, які стосуються міжнародної політики держави. Саме під таким кутом зору розглядається проблема нелегального, з точки зору міжнародного права, заволодіння ядерною зброєю державою Ізраїль. Одночасно, простежується історична закономірність і міжнародно-політична практика порушення режиму нерозповсюдження ядерної зброї з метою захисту національних інтересів Ізраїлю, а також підтверджуються положення теорії realpolitic,^d фактори сили у міжнародних відносинах домінують над факторами моралі і права.

Мета. Дослідити становлення Ізраїлю, як нелегальної ядерної держави у контексті національної безпеки.

Методи. Застосовувались дві групи методів: основні і додаткові. Основним методом дослідження був системний метод аналізу. Додатковими стали історичний метод аналізу, військово-політичний аналіз та геополітичний аналіз. ядерний ізраїль національний безпека

Ступінь розробки проблеми. Розробкою проблеми займались наступні вчені. Російський дослідник проблематики Віктор Єсін вважає, що центральною проблемою ядерного статусу Ізраїлю є процес створення зони вільної від зброї масового знищення на близькому сході. Він інтегрує нелегальну ядерну політику Ізраїлю у контекст визнання/невизнання цієї держави іншими країнами регіону[1]. Ізраїльський вчений Авнер Коєн зосереджується на двох аспектах ядерної програми Ізраїлю: інформаційній закритості та пріоритетності національної безпеки. Він стверджує, що сувора секретність, якої вимагає ядерна програма тягне за собою порушення демократичних прав і свобод, а це в свою чергу, викликає дилему- протиріччя між демократичними принципами і військово-політичною обережністю[2]. Американський дослідник Пітер Прай системно вивчив як процес набуття ядерної зброї, так і формат неоголошеної ядерної політики Ізраїлю в регіоні, зокрема, він вводить поняття ядерної гегемонії на Близькому Сході та аналізує ймовірність зміни балансу сил при набутті ядерної зброї арабським світом. Він також робить висновок, що спочатку Ізраїль компенсував ядерною бомбою суттєві відмінності у потенціалах між арабськими та ізраїльськими збройними силами[3].

Відкриті джерела вказують, що сьогодні в світі фактично налічується дев'ять ядерних держав: США, Росія, Франція, Великобританія, Китай, Індія, Пакистан, Ізраїль і КНДР. У розпорядженні зазначених держав знаходяться в загальній кількості близько 15 тисяч ядерних боєголовок. Офіційно ядерними державами вважаються тільки ті, які підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї від 1968 року. Це (в порядку створення своєї першої атомної бомби) - США (1945 рік), СРСР / Росія (1949 рік), Великобританія (1952 рік), Франція (1960 рік) і Китай (1964 рік). Решта чотири країни хоч і мають у своєму розпорядженні ядерну зброю, до договору про її нерозповсюдження не приєдналися. Північна Корея вийшла з договору, Ізраїль ніколи офіційно не визнавав наявність у нього ядерної зброї. Крім того, в США припускають, що Іран продовжує працювати над створенням атомної бомби, не дивлячись на офіційну відмову від військового використання ядерної енергії та контролю з боку МАГАТЕ. Основною проблемою з точки зору контролю за дотриманням ДНЯЗ є те, що один і той же процес - збагачення урану, може бути використаний як для отримання ядерного палива для АЕС, так і для виготовлення ядерної бомби. Вироблення ядерних матеріалів для бомби може здійснюватися таємно, під виглядом виробництва ядерного палива (в чому підозрюють Іран) - або держава-учасник ДНЯЗ може просто вийти з Договору. Іншими словами, наявність або відсутність політичної волі - це все, що може перешкодити будь-якій державі, що розвиває ядерну енергетику, створити власну ядерну бомбу[4].

США і СРСР / Росія після закінчення холодної війни знищили значну кількість ядерних боєголовок і їх носіїв. За Договором про скорочення стратегічних наступальних озброєнь - СНО-I підписаний в липні 1991 року, Вашингтон і Москва істотно скоротили свої ядерні арсенали.

Цей процес був непростим, час від часу гальмувався, але мета була для обох сторін настільки важлива, що президенти Барак Обама і Дмитро Медведєв навесні 2010 року підписали договір СНО-III. Обама тоді оголосив про своє прагнення до без'ядерного світу.

Від спроб створити атомну бомбу відмовилася незадовго до скасування режиму апартеїду ПАР, а також Лівія в 2003 році. Окремо тут стоять колишні республіки СРСР, що успадкували після його розпаду ядерну зброю. Україна, Білорусь і Казахстан підписали Лісабонський протокол, який зробив їх сторонами в договорі СНО-1, а потім приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

З моменту свого заснування, держава Ізраїль знаходилася у ворожому оточенні і була змушена витрачати значні ресурси на оборону[5]. Після проголошення незалежності Ізраїлю, британські війська остаточно залишили Палестину, а п'ять арабських армій (Єгипту, Сирії, Трансіорданії, Лівану та Іраку) негайно вторглися в Ізраїль, для них було неможливим існування Ізраїлю. Войовнича риторика супроводжувалася мобілізацією арабських збройних сил. Перший прем'єр-міністр Ізраїлю, засновник єврейської держави Бен-Гуріон виходив з того, що араби можуть дозволити собі програти скільки завгодно воєн з Ізраїлем, але Ізраїль, програвши тільки одну війну, просто зникне з карти світу. У арабів пекуче бажання напасти на Ізраїль і неодмінно його знищити виявлялося постійно. Це спонукало Ізраїль почати щось таке, що позбавило б їх самої цієї можливості. В якості стримуючої сили було обрано ядерну зброю. Ізраїльське керівництво уважно відстежувало загальносвітові тенденції в області розвитку засобів збройної боротьби і не могло ігнорувати зростаючу роль ядерної зброї. Ініціатором ізраїльської ядерної програми і був Давид Бен-Гуріон. Після закінчення арабо-ізраїльської війни 1948 року, Бен-Гуріон прийшов до висновку, що в умовах чисельної переваги арабських сил, гарантувати виживання країни здатна тільки атомна бомба. Вона буде страховкою в тому випадку, якщо Ізраїль більше не зможе конкурувати з арабами в гонці озброєнь, і може стати зброєю «крайнього випадку» в надзвичайній ситуації. Бен-Гуріон сподівався, що сам факт наявності ядерної бомби в Ізраїлі буде здатне переконати уряди ворожих країн відмовитися від нападу, що в свою чергу призведе до миру в регіоні. Приступити до створення ядерної зброї Ізраїль спонукала й інша причина - ядерний шантаж з боку Радянського Союзу. Кожен раз, коли араби терпіли чергової нищівної поразки в ході воєн проти Ізраїлю, Москва тут же виступала з погрозами в адресу Ізраїлю. У 1956 році, під час Синайської кампанії, з загрозою застосування ядерної зброї відносно Ізраїлю виступив голова Ради міністрів СРСР Микола Булганін. Однією з причин розв'язання Єгиптом Шестиденної війни 1967 року було прагнення атакувати Ізраїль, перш ніж він зможе застосувати ядерну зброю. І вже після цієї війни, в останні кілька місяців 1967 року, Ізраїль, за твердженням відомого журналіста Сеймура Херша, отримав від американської розвідки інформацію про те, що СРСР включив чотири головних ізраїльських міста - Тель-Авів, Хайфу, Беер-Шеву і Ашдод - в свій список ядерних цілей.

Після проголошення незалежності, видатний вчений-фізик Ернст Давид Бергман заснував і очолив науково-дослідну службу ЦАХАЛ. Ставши на чолі ядерних досліджень, Бергман вжив рішучих заходів для розгортання не тільки наукової, але і конструкторської роботи. Однак в 50-ті роки Ізраїль був дуже бідною країною, чиї матеріальні і фінансові ресурси, наукові, технологічні та промислові можливості були дуже обмеженими. До моменту початку досліджень в єврейській державі не було ядерного пального і більшої частини необхідних приладів та агрегатів. За наявних умов самостійно створити атомну бомбу в найближчому майбутньому було неможливо, і ізраїльтяни продемонстрували чудеса спритності і кмітливості, діючи не завжди легітимними методами навіть по відношенню до своїх союзників. Перший дослідний ядерний реактор потужністю 5 МВт в 1955 році був змонтований неподалік від Тель-Авіва в поселенні Нахаліїлу Сорек. Реактор вдалося отримати від США в рамках оголошеної президентом США Дуайтом Ейзенхауером програми «Атом для світу». Цей малопотужний реактор не міг напрацьовувати плутоній в значних кількостях, і головним чином використовувався для підготовки фахівців і відпрацювання методів поводження з радіоактивними матеріалами, що в подальшому стало в нагоді при розгортанні масштабних досліджень. Однак незважаючи на наполегливі прохання, американці відмовилися надавати ядерне паливо і устаткування, яке могло б бути використане в ядерній збройній програмі, і в другій половині 50-х років головним джерелом отримання матеріалів і ядерних технологій стала Франція.

Таким чином, в Ізраїлі була створена нова «ядерна» спецслужба, в завдання якої входило забезпечення повної конфіденційності ядерної програми. В рамках кампанії дезінформації була пущена чутка про спорудження великого текстильного підприємства. Однак приховати справжню мету робіт не вдалося, і це викликало серйозний міжнародний резонанс. Розголос привів до затримки запуску реактора, і тільки після того як Бен-Гуріон в ході особистої зустрічі з Шарлем де Голлем запевнив його, що реактор буде нести лише функції енергопостачання, а напрацювання в ньому збройного плутонію не передбачено, була здійснена поставка останньої партії обладнання і паливних елементів. Але мала кількість ядерного матеріалу, отриманого з одного реактора, не могло задовольнити ізраїльтян. Основним джерелом складного технологічного обладнання та виробів спеціального призначення стали США. Щоб не викликати підозр, різні комплектуючі замовлялися у різних виробників по частинах. Однак іноді ізраїльська розвідка діяла вельми екстремально. Так, агенти ФБР виявили недостачу на складах корпорації «МУМЕК», розташованої в 204

м. Аполло (шт. Пенсільванія) і яка постачала ядерним паливом американські АЕС близько 300 кг збагаченого урану. В ході розслідування з'ясувалося, що відомий американський фізик, доктор Соломон Шапіро, який був власником корпорації, вступивши в контакт з представником «Бюро спеціальних завдань» Аврахамом Хермон, переправив уран до Ізраїлю. У листопаді 1965 на борт ізраїльського суховантажу в море нелегально було перевантажено 200 т природного урану, добутого в Конго. Одночасно з доставкою урану в Норвегії вдалося закупити 21 т важкої води. На початку 80-х в США вибухнув скандал, коли стало відомо, що власник корпорації «Мілко» (шт. Каліфорнія) нелегально продав 10 Кріотон, електронних пристроїв, які застосовуються в детонаторах ядерних боєприпасів. Перші повідомлення про те, що Ізраїль почав виробництво ядерної зброї, з'явилися в звіті ЦРУ на початку 1968 року. За американськими оцінками, в 1967 році могло бути зібрано три атомні бомби. У вересні 1969 року в Білому домі відбулася зустріч між президентом США Річардом Ніксоном і прем'єр-міністром Ізраїлю Голдою Меїр. Невідомо про що сторони домовилися під час цієї зустрічі, але ось що сказав держсекретар Генрі Кісінджер в пізнішій розмові з президентом: «В ході ваших приватних бесід з Голдою Меїр ви підкреслили, що нашим головним завданням було, щоб Ізраїль не робив видимого введення ядерної зброї і не здійснював програми ядерних випробувань».

Фактично переговори між Голдою Меїр і Річардом Ніксоном закріпили положення, яке дотримується до цих пір. Політикою Ізраїлю в частині ядерної зброї стало невизнання його наявності та відсутність будь- яких публічних кроків по його демонстрації. У свою чергу Сполучені Штати роблять вигляд, що не помічають ізраїльського ядерного потенціалуГ61. Щодо американо-ізраїльських відносин в області ядерних озброєнь дуже точно висловився виконавчий директор Вашингтонського інституту близькосхідної політики Роберт Сетлоф: «По суті, угода полягала в тому, щоб Ізраїль зберігав свій ядерний потенціал глибоко в підвалі, а Вашингтон тримав свою критику замкненою в шафі».

Так чи інакше, але Ізраїль не підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, хоча ізраїльські офіційні особи ніколи не підтверджували його наявності.

Згідно з Договором, кожна з його держав-учасників, що володіють ядерною зброєю, зобов'язується нікому не передавати цю зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також не передавати контроль над ними ні прямо, ні опосередковано; так само як і жодним чином не допомагати, не заохочувати і не спонукати будь-яку державу, яка не володіє ядерною зброєю, до виробництва або придбання будь-яким іншим способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над ними. Ізраїль, будучи членом МАГАТЕ, не долучився до ДНЯЗ, не являється учасником міжнародних угод про контроль за ядерним експортом. Ізраїль ігнорує і всіляко ускладнює просування ідеї про створення без'ядерної зони на Близькому Сході. Таку позицію Ізраїлю по ДНЯЗ, велика група країн обумовлює своє неприєднання до Конвенції про заборону біологічної і токсинної зброї (КБТЗ) і Конвенції про заборону хімічної зброї (КЗХЗ). У 2010 році на нараді у Відні, глава ізраїльської комісії з атомної енергії Шауль Хорев в черговий раз заявив, що Ізраїль не стане підписувати договір про нерозповсюдження атомної зброї. Рішення Ізраїлю можна зрозуміти, адже в статті VI і преамбулі Договору вказується, що ядерні держави будуть прагнути до скорочення і знищення своїх ядерних запасів Г71.

Сумніви щодо наявності в Ізраїлі ядерного потенціалу остаточно розвіялися після того, як в 1985 році колишній технік ізраїльського ядерного центру «Мошон-2» Мордехай Вануну передав англійській газеті ТhеSunday Times більше 60 фотографій лабораторії ядерного центру і зробив ряд усних заявГ81. На підставі інформації, оприлюдненої Мордехаєм Вануну і оцінками фізиків-ядерників, американських експертів, було зроблено висновок, що з моменту першого вивантаження плутонію з ядерного реактора в Дімоні (пустеля Негев) було отримано кількість матеріалів, що розщеплюються, достатню для виробництва більше 200 ядерних зарядів. До початку Війни Судного дня в 1973 році в розпорядженні ізраїльських військових могло бути 15 ядерних боєголовок, в 1982 році - 35, до початку антиіракської компанії в 1991 році - 55, в 2003 році - 80 Г91. Експерти в області ядерних озброєнь Ханс Крістенсен і Роберт Норріс стверджують, що Ізраїль має в своєму розпорядженні близько 80 ядерних боєзарядів, матеріали, що розщеплюються, необхідні для виробництва від 115 до 190 боєголовок Г101.

В даний час залежність Ізраїлю від поставок урану з-за кордону повністю подолана. Всі потреби ядерного збройного комплексу задовольняються за рахунок вилучення радіоактивної сировини в ході переробки фосфатів. Наявних запасів урану при збереженні сучасних темпів видобутку в Ізраїлі достатньо для задоволення власних потреб і навіть експорту приблизно на 200 років.

З урахуванням технологічного рівня ізраїльської промисловості, можна з упевненістю стверджувати, що масогабаритні характеристики і коефіцієнт технічної надійності ядерних зарядів зібраних в Ізраїлі, знаходяться на досить високому рівні.

Наявність ядерної зброї забезпечує національну безпеку, і держава, що має таку зброю не стане об'єктом зовнішньої агресії, швидше виникнуть конфлікти між сусідніми державами, які мають ядерну зброю. Яскравий тому приклад, конфлікт між Ізраїлем та Іраном, коли в травні 2018 року обидві сторони обмінялися ракетними ударами і опинилися на межі війни. Конфлікт почався з того, що іранські збройні формування, дислоковані на території Сирії, випустили близько 20 ракет по позиціях ЦАХАЛ на Голанських висотах. При цьому були використані системи залпового вогню «Фаджр-5» і «Град». Відповідь ізраїльтян була через півтори години. Але конфлікт продовження не отримав, в Ізраїлі заявили, що вважають інцидент вичерпаним. Однак міністр оборони Ізраїлю повчально заявив: «В Ірані завжди повинні пам'ятати про те, що якщо у нас пройде дощ, то у них буде потоп». Іран, неодноразово оголошував про те, що збирається знищити Ізраїль, проявив розсудливість, і військовий конфлікт у війну не перейшов. Країні, яка і так обтяжена масою проблем, «потоп» зовсім ні до чого. Даним контекстом ілюструється, що наявність ядерної зброї є також додатковим фактором шантажу і тиску у процесі захисту власних національних інтересів. Саме тому, враховуючи наростання напруги у регіоні Близького Сходу у ХХІ-му ст., на думку автора ще неодноразово у найближчі роки буде актуалізуватись проблема нелегального ядерного володіння державою Ізраїль, як чинника близькосхідної політики.

Висновки

Таким чином, можна констатувати, що хоча наявність ядерного потенціалу ніколи не була офіційно підтверджена, в Армії оборони Ізраїлю сформована ядерна тріада, в якій є авіаційна, наземна і морська складові. На думку експертів, ізраїльський ядерний арсенал в кількісному відношенні близький до британського. Однак відмінність полягає в тому, що основна частина ізраїльських ядерних зарядів призначена для тактичних носіїв, які в разі використання проти потенційних суперників Ізраїлю на Близькому Сході можуть вирішувати стратегічні завдання. В даний момент науково-технічний потенціал єврейської держави в разі необхідності дозволяє за досить короткий часовий період розгорнути потужне угруповання міжконтинентальних балістичних ракет, здатних уразити ціль в будь-якій точці світу. І хоча наявної кількості ізраїльських ядерних і термоядерних боєголовок вважається достатнім для нанесення неприйнятного збитку будь-якому потенційному агресору, їхнє число протягом десятиліття може бути збільшено в кілька разів. У той же час офіційною політикою керівництва Ізраїлю вважається недопущення володіння атомними технологіями країн, які проводять ворожу політику щодо єврейського народу. Така політика практично реалізовувалася в тому, що ВПС Ізраїлю всупереч нормам міжнародного права, в минулому наносили удари по ядерних об'єктах на території Іраку та Сирії. Це є додатковим підтвердженням гіпотези про те, що реальні політичні обставини і загрози у міжнародних відносинах мають більший вплив на політику держав, аніж правові, моральні або інші підстави прийняття рішень, що стосуються національної безпеки.Тобто ядерний арсенал Ізраїлю можна кваліфікувати як ефективний засіб стримування та профілактики військових загроз навіть без прямого використання ядерної зброї.

Бібліографія

1. Есин В.И. Ядерная политика Израиля, Россия и Америка в XXI веке. М.:РАН (ИСКРАН), 2013, С.16;

2. National Security and Democracy in Israel, ed by Avner Yaniv (Boulder and London: Lynne Rienner Publishers - Israel Democracy Institute, 1993), pp. 197-225;

3. Israel'sNuclearArsenal. Peter Pry, Routledge; 1 edition, London, 1984, p.p. 160;

4. iHLS, Ami Dor-On, [електронний ресурс]: https://i-hls.com/archives/7033

5. FlaglerLive.com, Pierre Tristam, [електронний ресурс]: https://flaglerlive.com/81909/iran-nuke-deal-pt/

6. Washington Post, Max Fisher, пер. Міріам Аргаман, [електронний ресурс]: http://www.translarium.info/2013/12/why-is-the-u-s-okay-with- israel-having-nuclear-weapons-but-not-iran.html

7. Ядерное нераспространение: Учебное пособие для студентов высших учебных заведений. В 2-х томах. Том I / И.А. Ахтамазян и др. Под общ. ред. В.А. Орлова. 2-е изд., переработанное и расширенное. - М.: ПИР-Центр, 2002. С. 45;

8. Міжнародна єврейська газета, Марк Штейнберг, [електронний ресурс]: http://saba34.narod.ru/bomba.html

9. Ежегодник СИПРИ 2012: вооружения, разоружение и международная безопасность. Пер с англ. - М.: ИМЭМО РАН, 2013. С. 375;

10. Israeli nuclear weapons: Bulletin of the Atomic Scientists, Hans M. Kristensen&Robert S. Norris, SAGE Journals, 2014,p.p. 20;

Размещено на Allbest.ru