Формування державності в словенських, хорватських та сербських землях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка Тараса Шевченка

РЕФЕРАТ

Формування державності в словенських, хорватських та сербських землях

Виконала студентка 2 курсу 2 групи спеціальності Американістика та європейські студії

Томілець Валерія Олександрівна

Науковий керівник: Мотрук С.М.

1.Характеристика джерел

історія хорватія словенія державотворчий

Джерельна база з історії Хорватії та Словенії в ранньому Середньовіччі характеризується відсутністю юридичних документів та джерел місцевого походження. Так, тема 1 представлена переважно наративними джерелами іноземного походження. Активізація загарбницької політики франків у Центральній Європі на Балканах із середини VIII ст. дістала відображення в іноземних джерелах, у яких можна знайти інформацію з історії Словенії та Далмації. Для характеристики суспільства Хорватії цього періоду використовуються грамоти хорватських правителів IX -- XI ст., хоча їхня достовірність піддається сумніву й тому потребує критичного підходу.

У вивченні соціально-економічних відносин епохи феодалізму раннього Середньовіччя важливе місце належить монастирським картуляріям, які фіксували права монастирів на землі та майно залежного населення. Окрему групу джерел становлять документи, що стосуються взаємин Далмації та Хорватії з Римською імперією. До них передусім належать листи. Н а особливу увагу заслуговують хроніки, які висвітлюють історію Хорватії XIII ст., зокрема розвиток релігійнофілософських ідей, та містять версії про прихід слов'ян на Балкани.

З XIII ст. з 'являються написані іноземцями твори з історії словенських земель, які можна поділити на кілька типів відповідно до їхнього правового статусу. Важливою групою документів з історії Далмації періоду іноземного панування є грамоти, що закріпили привілеї далматинським містам. Найдавніша з них датується 1107 р.

Уже в другій половині XIII ст. у Хорватії здійснюються кодифікації законів, створюються статути. Ця група документів дає змогу дослідити соціально-економічні відносини на території Дубровницької республіки, а також систему управління та тенденції до виділення окремих станів. Означені джерела засвідчують наявність у хорватському суспільстві трьох основних станів: духовенства, «племінних людей» та 149 кметів («залежних селян»). Досить важливу інформацію для вивчення географічного розташування, зовнішньоторговельних зв'язків та державного устрою далматинських міст дають історично-географічні твори («описи»).

Офіційне та приватне листування стало невід'ємною складовою джерельної бази з вивчення історії Хорватії та Словенії. Серед них насамперед необхідно виділити донесення дипломатів, що є головним джерелом з історії міжнародних відносин та містять цінну інформацію про суспільний устрій південних слов'ян.

2.Початок державотворчих процесів в словенських землях. Карантанське та Блатенське князівства

Хорвати, разом з іншими слов'янськими племенами, з'являються на Балканах у першій половині VII ст. н. е. Підхоплені черговою хвилею переселення народів, вони покинули місця свого попереднього перебування в так званій Білій Хорватії і розселилися вздовж узбережжя Адріатичного моря, в Далмації, істотно змінивши загальну державно-політичну та етнокультурну ситуацію в регіоні.

Витіснивши за допомогою військової сили аварів, які проживали на цих землях (Константин Багрянородний стверджував, що вони зробили це за наказом візантійського імператора Іраклія), хорвати й надалі проводили агресивну політику стосовно романської людності приморських міст, примушуючи її рятуватися на довколишніх островах.

Попередники хорватів у Далмації сповідували християнство й перебували під захистом церкви, що намагалася полегшити їхнє становище. У 641 р. папа Римський Іоанн IV відрядив до Далмації та Істрії свого спеціального посланця - абата Мартина - із завданням викупити місцевих християн з "язичницького", тобто слов'янського, полону. Дехто із сучасних хорватських дослідників припускає, що повноваження Мартина не вичерпувалися переговорами, пов'язаними з викупом; він мав також спробувати встановити контакти з новими жителями східного берега Адріатики з метою поширення на них впливу папської курії. Крім іншого, папа Іоанн IV, імовірно, був заінтересований у цьому особисто, оскільки сам походив із Далмації.

Місія абата Мартина, певно, виявилася досить успішною. Про це свідчить, зокрема, й дозвіл слов'янських (хорватських) ватажків на вивезення мощів кількох християнських мучеників, похованих на зруйнованому більш як чверть століття тому цвинтарі міста Салони. Можливо, саме з переговорів із цього приводу розпочинаються мирні відносини новоприбулого слов'янського етносу з романським населенням далматинських міст.

З приходом хорватів на Балкани притаманна їм у минулому військово-племінна система розпадається, поступаючись місцем новій формі внутрішньої організації, заснованій насамперед на територіальному принципі. Поволі, протягом VII-VIII ст., на провідні ролі серед інших хорватських родів і племен висувається плем'я далматів. Навколо нього згуртовуються інші, утворені на певних територіях об'єднання хорватів.

Саме далматинські хорвати чинили найзапекліший опір франкам, які вторгнулися на Балкани. У 799 р. в битві під містечком Ловран хорватське військо здобуло перемогу над армією франків, очолюваною маркграфом Еріхом. Проте вже через кілька років опір слов'ян було зламано, й франки встановили свій контроль над хорватськими землями як на адріатичному узбережжі, так і на материку. Карл Великий вирішив не ставити на завойованих територіях своїх намісників, залишивши управління в руках хорватських князів і жупанів, які визнали зверхність франкського короля.

У 788 р. Карантанія була приєднана до франкської імперії Карла Великого. Впровадження феодалізму, роздача земель франкським дворянам і насильницьке навернення до християнства викликали на початку IX століття повстання слов'ян. Після його придушення автономія Карантанії була ліквідована, а штирійські землі увійшли до складу Баварії. Слов'янські князі були замінені німецькими графами, почалася інтенсивна германізації Штирії, перш за все її західної і північної частини. До цього періоду відноситься остаточна перемога християнства у Штирії. З кінця IX століття прикордонні області Баварії почали піддаватися грабіжницьким походам з боку угорців, що розселилися в Середньому Наддунав'ї. У 907 р., отримавши перемогу при Прессбурзі (нині Братислава), угорці захопили територію Штирії.

3.Перші державні утворення в Посавській Хорватії (Славонії) та Далмації. «Держава Трпимировичів»

У VII-VIII століттях територія Словенії входила до складу держави Само, центр держави князя Само знаходився в Богемії (в давнину так по імені кельтського племені боїв називалася Чехія). Можна з упевненістю припустити, що в державу Само входили слов'яни Чехії і Моравії, словінці хорутани і, може бути, всієї Паннонії і Полабскіе серби. Підпорядковувалися чи Само інші слов'янські племена, достеменно невідомо. Правління Саме почалося близько 623 року і тривало до 658 року.

Після смерті Само і розпаду його держави Славень-хорутани і словени-країнці, що створили державу Карантанію, після тривалої боротьби з аварами, в 745 році були змушені на засадах васальної залежності увійти до складу держави франків. При Карлі Великому було створено нове васальне словенське князівство на чолі з князем Коцел, після смерті якого частина словенських земель у вигляді Дулебського графства відійшла до баварського короля Арнульфу. На словенських землях було створено кілька прикордонних графствмарок - Карантайская, краинской, Савинская, які перебували під владою німецьких маркграфов, винищили майже все словенське дворянство.

У 894 році землі Паннонії зі словенським населенням були зайняті мадярами.

У 1282 році велика частина словенських земель потрапила під владу австрійських Габсбургів. Були створені словенські провінції Штирія, Каринтія, Крайна, Гориця, Істра, Трієст, які проіснували до 1918 року.

У Далмації в цей період повновладним господарем залишалася Венеція, яка, щоправда, так і не змогла поширити свою зверхність на Дубровник. Республіка Святого Марка контролювала ситуацію в підлеглих їй далматинських містах, призначаючи на посаду "графа" - верховного правителя міста - представника одного зі своїх знатних родів, а також регулюючи місцеве законодавство. Особлива увага традиційно приділялася економіці міст, яка фактично перебувала в руках венеційців.

На такому не дуже сприятливому загальному тлі хорвати почали повертати втрачені в різні періоди османської експансії землі. Згідно з умовами Карловацького мирного договору 1699 р. хорватські адміністративні кордони в межах Габсбурзької монархії розширювалися, сягнувши річки Уни та Південного Валебіту, а кордони Словенії охоплювали частину південно-східного Срему, доходячи до річки Сави. Після 1718 р. хорвати повернули південно-східний Срем та області поблизу гирла Сави. Усе це дало підстави говорити про новий період хорватської історії, в який країна вступила як "Хорватія, що відроджується".

У цей час далматинськими хорватами правив князь Томислав (бл. 910 - бл. 930).Саме він очолив боротьбу проти угорської навали й після кількох важких і кривавих битв зупинив нападників. Кордон між володіннями Томислава і землями, захопленими мадярами, проліг по річці Драва. Завдяки досягнутим перемогам далматинська Хорватія значно розширила свої межі; так, зокрема, до її складу ввійшли й окремі паннонські території, на яких колись відбувалося повстання Людевіта Посавського. Згодом до держави Томислава приєдналися декотрі словенські й боснійські землі, а також острови в Адріатичному морі (Віс, Брач, Хвар). Незабаром Візантія передала під його управління свої володіння в Далмації - міста Задар, Трогір, Спліт, а також острови Црес, Крк і Раб.

У певний момент Томислав став одним із наймогутніших правителів на Балканах.Східні кордони його країни сягали Болгарського царства, він мав підтримку папи Римського, розпоряджався потужним флотом, що налічував 80 великих і 100 менших бойових кораблів, міг зібрати величезне військо зі 100 тис. піших та майже 60 тис. кінних вояків.

У 925 р. Томислав проголосив себе королем хорватів, а хорватська держава вперше у своїй історії стала королівством. Конкуренцію Томиславові на півострові складали тільки болгари, проте він досить легко відбивав усі їхні напади. Після смерті болгарського царя Симеона в 927 р. та швидкого занепаду його держави ситуація й на цьому напрямку виявилася сприятливою для хорватського короля, що дало йому змогу ще більше зміцнити своє становище.

Томислав правив у тяжкі часи становлення хорватської державності. Водночас у хорватів формується власна церковна організація, і цей процес був не менш складним і суперечливим, аніж процес державотворення.

4.Утворення та розвиток міст у Далмації

У Далмації в першій чверті XIV ст. також відбувалися важливі події. У 1319 р. Шибенік, а невдовзі й Трогир заявили про свій вихід з-під зверхності хорватського бона Младена Шубича, знайшовши при цьому підтримку й захист у Венеції. Сформувався політичний союз повсталих далматинських міст і хорватських феодалів, невдоволених Шубичем. До союзу приєднався й бан Боснії Стефан, який також прагнув скинути Шубича.

Угорський король Карл, якому тоді належали Хорватія і Далмація, сприйняв цей виступ як виклик для себе. Він вирядив військо під проводом славонського бана Івана Бабунича на хорватів, а сам на чолі іншого війська рушив до Далмації. Незважаючи на певний успіх походу, Далмація й надалі залишалася об'єктом дипломатичних і воєнно-політичних сутичок заінтересованих сторін, насамперед Угорщини та Венеції.

У другій половині 50-х років XIV ст. завершується багатолітня боротьба між Угорщиною і Венецією за право володіння Далмацією. Від весни 1356 р. мадярський король Лайош здійснив низку рішучих кроків, спрямованих на підрив венеційського впливу в Далмації, здобувши кілька локальних перемог. Ініціативу в традиційному угорсько-венеційському протистоянні перехопили мадяри, й далматинські міста, налякані перемогами Лайоша, почали добровільно відмовлятися від патронату Венеції й переходити під суверенітет Угорщини. Венеція була змушена піти на переговори, які завершилися підписанням 18 лютого 1358 р. мирної угоди в Задарі. Згідно з цією угодою Республіка Святого Марка відмовлялася від усіх своїх володінь у Південній Далмації - від середини Кварнера до Драча.

Водночас у травні 1358 р. визнав зверхність Угорщини Дубровник, який залишався частиною "Хорватсько-Угорської Корони " до 1526 р. Відповідно до угоди, підписаної в місті Вишеград, Дубровницька республіка зберігала всі автономні права, які вона мала, перебуваючи під владою Венеції. Обов'язки перед новим патроном передбачали сплату йому 500 дукатів на рік, участь дубровницьких військових кораблів у всіх війнах угорського короля, прийняття його самого з супровідниками за рахунок міського бюджету, обов'язкове використання угорського прапора тощо.

Зі свого боку король Угорщини брав на себе зобов'язання захищати Дубровник від зовнішніх ворогів, а також підтверджував його права на всі попередньо здобуті територіальні володіння. Король дозволив дубровчанам торгувати як з Венецією, так і з Сербією, навіть у випадку, якщо Угорщина воюватиме з кимось із них. Поштовхом для дальшого економічного піднесення Дубровника стало одержання від папи Римського Григорія ХІ дозволу на торгівлю з "невірними" (1371 р.), до чого також доклав руку як посередник угорський король.

Від середини 50-х років на Далмацію звертає погляди Боснія, яка за короля Тертко поступово перетворюється на впливовий чинник регіональної політики. Претензії боснійців почали втілюватися в життя після коронації Твртко й проголошення його "королем сербів і Боснії, і Помор'я, і Західних Країв" (1377) та смерті угорського короля Лайоша Великого (1382). Становище далматинців і дубровчан погіршилося настільки, що вже наприкінці 1382 р. виникла ідея створення оборонного союзу далматинських міст, спрямованого головним чином проти Твртко. Втім її так і не було реалізовано. За умов посилення боснійського короля, що збіглося в часі з міжусобицями в Угорщині, Далмація в травні 1390 р. визнала зверхність Твртко, захистивши себе в такий спосіб від експансіоністських зазіхань Венеції.

Першим присягнув на вірність новому володареві Спліт (2 липня 1390 р.), приклад якого відразу ж наслідували Трогир, Брач, Хвар, Корчула. Відданість угорській короні зберіг тільки Задар. Твртко досить активно шукав способу приборкати його непокірних жителів, звертаючись по допомогу навіть до Венеції, проте його плани так і не здійснилися.

5.Основні етапи становлення сербської державності. Рашка і Дукля (Зета)

Історія сербської державності наступної доби - з кінця IX до кінця XI ст. - характеризувалася загостренням боротьби за одноосібну владу в державі між представниками правлячої династії. У цій боротьбі в різний час брали участь сини Мутимира (Прибислав, Бран, Стефан), його племінники Петар (син Гойника), Клонімир (син Стоїмира) та онуки Павло (син Брана), Захарій (син Прибислава), Чеслав (син Клоні-мира). Кожен із них спирався на підтримку когось із потужних сусідів: Візантії чи Болгарії.

Деяке посилення сербської держави, розширення її кордонів відбулося в середині Х ст. Його пов'язують з ім'ям Неслава, який загинув у битві з мадярами у 950 р. Він був останнім представником першої сербської династії. Заслуга Чеслава полягає в тому, що за підтримки Візантії він спромігся зміцнити особисту владу й значно посилити Сербію, розширивши до того ж її територію. Після смерті Чеслава сербські землі знову роз'єднуються: Рашка відокремлюється від Боснії, яку захопив хорватський король Крешимир II, в інших місцевостях владу перебирають локальні правителі.

Про події сербської історії другої половини X - початку XI ст. не існує жодних відомостей, і лише одне з джерел згадує, що в Сербії у 1015 р. правив Володимир, якого одні дослідники вважають прямим нащадком Чеслава, інші ж - сином Петрислава, короля Далмації. Володимир був одружений з дочкою болгарського царя Самуїла - Косарою, - і ця обставина виявилася для нього фатальною: побоюючись претензій Володимира на болгарський престол, тогочасний правитель Болгарії - Йоанн Владислав - запросив його в 1016 р. до себе в гості у місто Преспа й підступно вбив.

З 20-30-х років XI ст. сербські державні утворення - Рашка, Захум'є, Дукля (Зета) - після недовгого періоду залежності від Болгарії потрапили у васальну залежність від Візантії. Така ситуація зберігалася протягом усього XI ст., незважаючи на неодноразові, інколи успішні, виступи сербів проти загарбників. Наприклад, жупан Рашки Вукан досить вдало воював проти візантійського імператора Алексія І Комніна.

Боротьба сербів проти Візантії тривала й у першій половині XII ст., особливо активізувавшись під час візантійсько-угорської війни 1127-1129 рр., а потім - за правління жупана Уроша II, онука Вукана. Справу Уроша згодом продовжив його брат Деса, але також невдало.

Спочатку серби разом з хорватами жили за Карпатськими горами, займаючи простір між Дунаєм, з одного боку, і Архіпелаг, з іншого, також по пониззя Дріни, Босна і обох моралі. Нині вони живуть переважно в європейській Туреччині, саме в князівстві сербському, Чорногорії, Боснії і Герцеговині, а частиною в Австрійській імперії. Серби по правій стороні Сави і Дунаю належать Туреччині, а на лівій стороні Сави і Дунаю - Австрії. Число сербів визначають по-різному; але взагалі їх вважають не менш 8 мільйонів. Колись вони становили кілька незалежних держав, напр. сербське, хорватське та ін., потім ці держави поступово втрачали свою незалежність, так що нині тільки Чорногорія, і почасти сербське князівство зберегли свою незалежність; все ж інші серби живуть в різних провінціях Туреччини та Австрії під чужою їм владою.

6.Розвиток культури

Спочатку християнство проникло в Сербію двома шляхами: в VII столітті від латинян, і в IX столітті від греків і болгар.

Коли в першій половині VII століття серби зайняли дунайські області, частина яких тепер становить нинішнє сербське князівство, - грецький імператор Іраклій викликав для освіти їх християнським вченням проповідників віри, але не з Візантії, а з Риму, тому що Иллирик і Далмація, де жили тоді серби, належали до західної половині Римської імперії, - і тому хоча серби вважалися під владою Візантійської імперії, але у церковних справах складалися під веденням римської кафедри. Це було близько 640 м, коли ще не було поділу церков на східну і західну. Новопросвещенние серби не мали свого особливого єпископа, а ведались найближчими єпископами.

Але проповідь римських проповідників не могла пустити глибокого коріння в сербському народі: вони проповідували і здійснювали богослужіння на незнайомому для сербів латинською мовою. Ось чому багато сербів тоді тільки носили ім'я християн, але так мало були знайомі з вченням християнським і так не тверді були в ньому, що, коли при слабких наступників Іраклія припинилася влада над ними візантійського двору, - вони вигнали більшу частину духовенства, і між ними знову посилилося язичництво.

Протягом Х-ХІ ст. хорватською глаголичною абеткою створювалися літературні твори практично всіх видів і форм, відомих у той час в інших європейських країнах, у тому числі апокрифічні та агіографічні, які переважно перекладалися з різних західноєвропейських мов, тексти легендарного характеру, релігійні пісні та ін.

Найдавнішою з пам'яток хорватської писемності є "Башчанська плита" з острова Крк, яка датується приблизно 1100 р. і являє собою короткий запис глаголицею, в якому йдеться про те, що король Звонимир подарував монастирю Св. Люції місцевість під назвою Ледина. Глаголицею написано й "Винодольський законник" (1288) - один із перших правових документів у Європі.

Широкого розмаху набуває у хорватів церковна архітектура, яка в різних областях мала свою специфіку, пов'язану з орієнтацією на ті чи інші інонаціональні зразки та з місцевим колоритом. Характерним елементом цієї архітектури вважається "плетена орнаменталістика" - осібна форма кам'яної скульптури, виконана в необ'ємному (плоскому) рельєфі.

Характерним прикладом народної культури є оригінальні за формою могильні пам'ятники - "мрамори", - які вирізнялися високим художнім рівнем, а також особливою якістю обробки каменю. Ці пам'ятники також відігравали роль засобу стихійного народного протесту проти насаджування католицтва: замість хреста на них вирізьблювали сонце та півмісяць.

Хорватська культура Х-ХV ст. досягла високого рівня розвитку й мало чим поступалася іншим західноєвропейським культурам, які були для неї невичерпним джерелом нових художніх ідей і форм. Співіснування, з одного боку, народної, а з іншого - латиномовної, культури в межах єдиної національної культури сприяло гармонійності й багаторівневості її розвитку, забезпечувало хорватам можливість швидкого подолання розриву, що існував між ними та іншими народами Європи в галузі культурного розвитку, не загрожуючи денаціоналізацією.

У прикладному мистецтві відчувається арабський і перський впливи. Дуже розвиненою була ювелірна справа, особливо у виготовленні жіночих прикрас. Секрет найтоншого моравського лиття неповністю розгаданий і в наші дні. У першій половині IX століття переважав так званий блатницько-мікульчицький стиль, коли гравійований орнамент комбінувався з карбуванням, високим рельєфом і черню.

Література

1. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / Под ред. В.М.Корецкого. - М., 1961.

2. Акимова О.А. К характеристике идейно-политических и исторических взглядов Фомы Сплитского // Сов. славяноведение. - 1983. - №3. - С.66-78.

3. Бромлей Ю.В. Становление феодализма в Хорватии. - М., 1964.

4. Власто А.П. Запровадження християнства у слов'ян: Вступ до середньовічної історії слов'янства. - К., 2004.

5. Гладкий В.Д. Славянский мир: I - XVI века: Энциклопедический словарь. - М., 2001.

6. Грачев В.П. Сербская государственность в ХІ - ХІV вв. Критика теории «жупной организации». - М., 1972.

7. Историография балканского средневековья: Сб. науч. трудов. - Тверь, 1990.

8. История Сербии и Черногории. Босния, Герцеговина, Македония, Словения, Хорватия. - М., 2002.

9. История Югославии: В 2 т. - М., 1963. - Т.1.

10. Каждан А.П., Литаврин Г.Г. Очерки истории Византии и южных славян. - СПб., 1998

11. Листая страницы сербской истории… - М.: Индрик, 2014.

12. Москаленко А.Е. Возникновение и развитие феодальных отношений у южных славян. Хорваты и сербы: Учебно-методическое пособие. - М., 1978.

13. Очерки истории культуры славян. - М., 1996.

Размещено на Allbest.ru