Аналіз нормативно-правового забезпечення державної безпеки України

Постановка проблеми. Реформування вітчизняного сектору безпеки і оборони є одним із важливих завдань на шляху євроінтеграції нашої держави. Інтеграція України в європейський простір - єдино можливий спосіб ефективного захисту національних інтересів. Відмовитися від інтеграції означає відмовитися від повноцінного розвитку. Але саме розвиток є ключовою передумовою забезпечення державної безпеки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню питань забезпечення державної безпеки України присвячені роботи дослідників: В.П. Горбуліна, І.А. Грицяка, А.Б. Качинського, В.А. Ліпкана, В.М. Телелима, В. І. Почепцова, А.А. Падеріна, Г.М. Перепелиці, Т.С. Стародуб, Г.П. Ситника, А.І. Семенченка, А.С. Сіцінського, О.М. Суходолі, І .А. Храбана, Л.Д. Чекаленко, В.О. Чалого та ін. Однак і сьогодні питання нормативної бази державної безпеки залишаються актуальними.

Метою статті є аналіз нормативно-правової основи забезпечення державної безпеки України.

Результати дослідження

Складовою державної безпеки є чинна система законодавства, що регламентує діяльність суб'єктів її забезпечення. Забезпечення державної безпеки України організовується та здійснюється відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України (згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України), нормативно -правових актів Президента України та Кабінету Міністрів України, відомчих нормативних актів. У законодавстві, що регулює діяльність у сфері державної безпеки, виділяється типова ієрархічна (вертикальна) структура, зумовлена відмінністю в правовій силі актів, що видають різні нормотворчі органи.

Юридичну цілісність досліджуваної структури норм забезпечує Конституція України, яка зумовлює взаємну узгодженість нормативно - правових актів і спільність їхніх вихідних принципів. Вихідні конституційні норми, володіючи найвищою юридичною силою, слугують верхнім рівнем ієрархії досліджуваної системи законодавства. Конституція є основою, фундаментом всієї системи законодавства.

Ключове місце в системі правових актів забезпечення державної безпеки займає Закон України "Про національну безпеку України" [2] (далі - Закон), який визначає основи національної безпеки і оборони, а також засади державної політики в цьому напрямі. Так, зокрема, у Законі:

названо фундаментальні сфери національних інтересів України, а саме: державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України; сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення; інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами [2, ст. 3];

структуровано систему підпорядкування у секторі безпеки та оборони та визначено напрямки для розробки стратегічних планів [2, розділ IV];

встановлено обсяг видатків на фінансування сектору безпеки і оборони [3, ст. 35], визначено склад Збройних сил України [2, ст. 16].

Серед важливих характеристик Закону варто зазначити: закріплення захисту людини і громадянина у якості мети державної політики у сферах національної безпеки і оборони [2, ст. 3];

в якості основного принципу у сфері безпеки і оборони визначається дотримання міжнародно-правових зобов'язань України [2, ст. 3];

сектор безпеки і оборони розглядається як сукупність взаємопов'язаних між собою елементів, зокрема: сили безпеки; сили оборони; оборонно - промисловий комплекс; громадяни та громадські об'єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки [2, ст. 12 ].

В межах нашого дослідження, серед основних законодавчих актів, що регламентують державну безпеку, а також діяльність суб'єктів державної безпеки, варто зазначити наступні закони України: "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про контррозвідувальну діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", "Про Національне антикорупційне бюро України", "Про Державне бюро розслідувань", "Про Державну прикордонну службу України" та ін.

Важливе місце у правовому регулюванні державної безпеки України займає Кримінальний кодекс України, який встановлює, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння є злочинами, що посягають на об'єкти державної безпеки та які види покарання і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили. Оголошуючи відповідні діяння злочинними й караними, законодавець тим самим має на меті сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів, усвідомлення необхідності боротьби з такими вчинками.

Загальнопревентивна функція Кримінального кодексу України полягає також у тому, щоб під загрозою покарання примусити нестійких членів суспільства утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх попередженню. Це створює ефективні можливості для здійснення цілеспрямованої кримінолого-профілактичної політики як складової забезпечення національної безпеки та проведення її у строгих рамках закону.

Крім того, в розділі І Особливої частини Кримінального кодексу України виокремлено злочини, об'єктом яких є суспільні відносини з охорони основ державної безпеки України: її конституційного ладу, суверенітету,

територіальної цілісності і недоторканності, обороноздатності. Іншими словами, вказаний розділ Кримінального кодексу України захищає суспільні відносини, які забезпечують саме існування України як суверенної держави. Це дає підстави для визнання вказаних злочинів найбільш небезпечними й віднесення їх законодавцем, як правило, до особливо тяжких або тяжких злочинів.

Особливе місце в системі актів щодо забезпечення державної безпеки займають програмні документи - стратегії, концепції, доктрини, що становлять систему офіційно прийнятих у державі поглядів, оскільки є установчими. До цих документів належать:

Стратегія сталого розвитку "Україна-2020" [7];

Стратегія національної безпеки України [6];

Воєнна доктрина України [4];

Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України [5] та низка інших.

Стратегія національної безпеки України є базовим документом з планування розвитку системи забезпечення національної, зокрема державної безпеки України. Стратегія є офіційно визнаною системою стратегічних пріоритетів, цілей і заходів у галузі внутрішньої та зовнішньої політики, що визначають стан національної безпеки та рівень розвитку держави на довгострокову перспективу. Стратегія спирається на систему політичних установок держави щодо забезпечення національної безпеки та захисту національних інтересів України.

У Стратегії національної безпеки України сформульовано оцінку внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці та стратегічних ризиків, що стримують вплив на сталий розвиток держави. Змінено принцип забезпечення національної безпеки, сформовано новий механізм реалізації консолідованих зусиль держави та суспільства, спрямований на забезпечення територіальної цілісності та незалежності держави в умовах агресії Росії.

Національна безпека забезпечується за допомогою досягнення пов'язаних між собою національних інтересів і стратегічних національних пріоритетів. До національних інтересів України належать: розвиток демократії та громадянського суспільства; підвищення конкурентоспроможності національної економіки; забезпечення непорушності конституційного ладу, територіальної цілісності та суверенітету України; асоціація України і Європейського Союзу та вступ у НАТО, діяльність якого спрямована на підтримку стратегічної стабільності та взаємовигідних партнерських відносин.

До стратегічних національних пріоритетів, насамперед, зараховано національну оборону, державну та громадську безпеку, пріоритети сталого розвитку, пов'язані із забезпеченням економічної безпеки - поліпшення якості життя громадян, економічне зростання, розвиток науки, створення нових технологій, розвиток освіти, охорони здоров'я та культура, екологія і раціональне природокористування, стратегічне партнерство з Європейським Союзом і НАТО.

У Стратегії національної безпеки України передбачено, що політика національної безпеки України ґрунтується на повазі до норм і принципів міжнародного права. Україна захищатиме свої фундаментальні цінності, визначені Конституцією та законами України. Захист фундаментальних цінностей, визначених Конституцією та законами України, забезпечать ефективні Збройні Сили України, інші військові формування, утворені відповідно до законів України, розвідувальні, контррозвідувальні і правоохоронні органи держави [6].

Зазначимо, що у Стратегії сталого розвитку "Україна-2020" [7] одним із пріоритетів забезпечення національної безпеки визнано забезпечення гідних умов життя людини в Україні. Цим положенням підкреслено необхідність забезпечення соціальної та соціально-економічної стабільності в державі.

Державна політика в галузі забезпечення безпеки реалізується органами державної влади та місцевого самоврядування на основі Стратегії національної безпеки України, інших концептуальних і доктринальних документів, які розробляє Рада національної безпеки й оборони та затверджує Президент України.

Рада національної безпеки і оборони України відповідно до Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України [1, ст. 107]. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" вона визначає основні напрями державної політики в галузі забезпечення безпеки; розробляє Стратегію національної безпеки України, інші концептуальні та доктринальні документи в галузі забезпечення безпеки. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України [1, ст. 107].

Особливе місце в забезпеченні державної безпеки займає Служба безпеки України, статус якої визначено Законом України "Про Службу безпеки України" [3]. Реформування (розвиток) Служби безпеки України є важливим завданням на шляху євроінтеграції нашої держави. Цей процес має здійснюватися з урахуванням демократичних перетворень в українському суспільстві, сучасного досвіду діяльності спецслужб держав-членів ЄС та НАТО, а також на основі положень Закону України "Про національну безпеку України" [2], Стратегії національної безпеки України [6], Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України [5], Стратегії сталого розвитку "Україна - 2020" [7].

Необхідність поетапного позбавлення Служби безпеки України функцій, які не властиві таким службам або дублюють функції інших спеціальних і правоохоронних органів, зафіксована стратегічними документами держави. Так, Стратегією національної безпеки України (пп. 4.4) визначено: "Доцільно... забезпечити передачу більшості правоохоронних функцій, крім боротьби зі злочинами проти основ національної безпеки, від Служби безпеки України до правоохоронних органів". Концепцією розвитку сектору безпеки і оборони України (п. 3.9) встановлена необхідність поетапної оптимізації повноважень Служби безпеки України у сферах протидії злочинам, що створюють загрози державній безпеці України, а також викриття і протидії транснаціональним та міжрегіональним організованим злочинним угрупованням, боротьби з проявами організованої злочинності у різних сферах.

Що стосується протидії корупційним правопорушенням, то з 2014 року в Україні здійснюється процес комплексного оновлення механізму запобігання та протидії корупції, у ході якого удосконалено профільне законодавство (передусім, прийнято Закон України "Про запобігання корупції"), створено низку нових антикорупційних органів.

Змінами, внесеними до статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, уточнено підслідність слідчих органів безпеки та вилучено зі сфери їх повноважень розслідування злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг. Проте Закон України "Про Службу безпеки України" не зазнав змін у частині визначення завдань Служби безпеки України, до яких і досі відносяться "попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів... корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки." (частина 2 статті 2). Це створило певну правову колізію.

Відповідно до Стратегії національної безпеки України [6, пп. 4.4] "реформування та розвиток розвідувальних, контррозвідувальних і правоохоронних органів України має здійснюватися на основі принципів верховенства права, патріотизму, компетентності, департизації, доцільної демілітаризації, координації та взаємодії, розподілу завдань і усунення дублювання функцій, демократичного цивільного контролю та прозорості". Згідно зі Концепцією розвитку сектору безпеки і оборони України реформування Служби безпеки України має здійснюватися, зокрема шляхом "зміни правових, організаційних та інших засад функціонування Служби безпеки України з урахуванням сучасного досвіду діяльності спецслужб держав - членів ЄС та НАТО, демократичних перетворень у суспільстві, інтеграційного курсу України в європейський і євроатлантичний економічний, політичний та безпековий простір".

Безумовно, процес демілітаризації вітчизняної спеціальної служби потребує зваженого підходу, має відбуватись з урахуванням сучасних безпекових умов. Якщо виконання певних завдань пов'язане із можливим використанням співробітниками зброї (зокрема, щодо протидії тероризму, розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб), то у цих сферах доцільно зберегти статус військовослужбовців Служби безпеки України, на яких буде поширюватися дія спеціальних статутів Збройних Сил України. При цьому нагальною потребою залишається необхідність розширення та розвитку спроможностей оперативних підрозділів, у т. ч. за рахунок належного кадрового, матеріально-технічного та фінансового забезпечення.

Разом з тим, не повинно бути підстав для зволікання демілітаризації тих підрозділів Служби безпеки України, діяльність яких не пов'язана з безпосереднім проведенням контррозвідувальних, оперативно -розшукових та оперативно-бойових заходів (зокрема, підрозділів з господарського, кадрового, фінансового, аналітичного забезпечення, кіберзахисту тощо).

Отже, з метою реалізації реформ відповідно до затверджених концептуальних нормативно-правових актів [5]-[7], внесення змін потребують положення Закону України "Про Службу безпеки України", зокрема:

1) основні завдання Служби безпеки України [3, ст. 2] потребують уточнення відповідно до статті 19 Закону України "Про національну безпеку України", а саме:

протидія розвідувально-підривній діяльності проти України;

боротьба з тероризмом;

контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності, оборонного і науково -технічного потенціалу, кібербезпеки, економічної та інформаційної безпеки держави, об'єктів критичної інфраструктури;

охорона державної таємниці.

Виходячи з цього, необхідним є посилення ролі Служби безпеки України як спеціально уповноваженого органу державної влади у сфері контррозвідувальної діяльності, головного органу у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю, а також спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державної таємниці;

2) перелік правоохоронних та інших державних органів України, з якими взаємодіє Служба безпеки України, [3, ст. 17] потребує приведення у відповідність з чинним законодавством, а також доповнення іншими суб'єктами, з якими Служба безпеки України взаємодіє, зокрема, з питань боротьби з тероризмом, протидії розвідувально-підривній діяльності тощо;

3) з огляду на необхідність проведення поступової демілітаризації та встановлення оптимального співвідношення військових і цивільних посад в структурі Службі безпеки України, положення Закону щодо статусу цивільних працівників Служби, умов і порядку виконання ними своїх обов'язків, соціального і правового захисту їх і членів їх сімей мають бути суттєво розширені з метою створення належної мотивації до праці на відповідних посадах, запровадження ефективного механізму кадрового менеджменту в системі Служби безпеки України.

Висновки та перспективи подальших досліджень