Державне управління: напрями інформатизації

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Державне управління: напрями інформатизації

Хрущ Антон Олександрович

Вступ

Актуальність теми. Фахівці все частіше удаються до допомоги сучасних інформаційних систем і технологій, щоб стежити за зовнішніми і внутрішніми потоками інформації, що збільшуються, використовувати їх для аналізу, прогнозування, ухвалення управлінських рішень. Основною метою використання інформаційних технологій у державному управлінні є підвищення ефективності механізмів державного управління на основі створення загальної інформаційно-технологічної інфраструктури, що включає державні інформаційні системи і ресурси, а також засоби, що забезпечують їх функціонування, взаємодію між собою, населенням і організаціями в рамках надання державних послуг. У зв'язку з цим державна політика у сфері використання сучасних інформаційних технологій покликана забезпечити координацію діяльності органів державної влади для створення державних інформаційних систем і підвищення ефективності бюджетних витрат у цій сфері. Визначення пріоритетів у використанні інформаційних технологій у діяльності органів державної влади повинне здійснюватися на основі оцінки можливості отримання значущого соціально-економічного результату і обсягу відповідних ресурсів. Таким чином, пріоритети у використанні інформаційних технологій у сфері державного управління сучасного суспільства є актуальними завданнями соціально-економічного розвитку країни.

Рівень теоретичного дослідження теми. Питання інформації та державного управління, взаємозв'язків держави та інформаційної сфери певною мірою розглядалися філософами, державознавцями, економістами, соціологами. Особливо слід підкреслити внесок у розробку даної проблеми таких провідних вчених, як Авер'янов В.Б., Атамчук Г.В., Афанасьєв В.Г., Бандурка О.М., Бачило І.Л., Белл Д., Берг А.І., Битяк Ю.П., Вертузаєв М.С., Галантер Є., Глушков В.М., Дєгтяр А.О., Емері Ф.Є., Зуй В.В., Калюжний Р.А., Кастельс М., Козлов Ю.М., Коренєв А.П., Машликін В.Г., Міллер Дж., Мінаєв В.А. Михалевич В.С., Нісневіч Ю.А., Омаров А.М., Опришко В.Ф., Петров Г.І., Полєвой Н.С., Почепцов Г.Г., Попов Г.Х., Прибрам К., Сассерінд Р., Семенюк Е.П., Сергієн( ко І.В., Узнадзе Д.Н., Урсул А.Д., Чукут С.А., Швець М.Я., Щьокін Г.В., Цвєтков В.В., Юзьков Л.П., Юзвишин И.И. та багато інших.

Метою даної роботи є використовуючи існуючу нормативну базу, провести аналіз заходів щодо впровадження сучасних інформаційних технологій у діяльності органів державної влади.

Завдання:

· провести дослідження поняття та функцій держави

· дослідити провадження інформаційних технологій

· дати загальну характеристику Підвищення ефективності реалізації функцій держави:

1. Вдосконалення державного управління

1.1 Вдосконалення системи державного управління

У даний час склалися сприятливі умови для вдосконалення системи державного управління, підвищення якості надання державних послуг населенню і організаціям, підвищення результативності й прозорості роботи державного апарату, послідовного викорінювання корупції на основі широкого застосування інформаційних технологій у діяльності органів державної влади. Програми соціально-економічного розвитку і модернізації системи державного управління, що реалізовуються, передбачають наступні заходи: підвищення кваліфікації державних службовців і рівня технічної оснащеності державної служби; забезпечення інформаційної відвертості й прозорості процедур розробки і ухвалення державних рішень, реалізації прав громадян на доступ до інформації про діяльність державної влади; формування сучасної телекомунікаційної інфраструктури на території країни; забезпечення зростання обсягів фінансування державних програм і проектів, що передбачають використання інформаційних технологій в діяльності органів державної влади; розповсюдження досвіду успішного використання інформаційних технологій у діяльності органів державної влади [1; 2; 3]

Сучасна наука трактує державне управління як практичний, організуючий і регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження або перетворення, що спирається на її владну силу [15, с. 63]. При цьому, вітчизняна юридична література оперує так званими “широким” і “вузьким” трактуваннями державного управління. В першому випадку під ним розуміють сукупність усіх видів діяльності держави, в іншому діяльність, що здійснюється у сфері виконавчої влади [4, с. 11]. В цій статті під державним управлінням розуміється виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади. В суспільних відносинах, різноманітних видах діяльності й багатоманітних соціальних ролях держава управляє не всіма, а тільки тими їх проявами, сторонами і взаємозв'язками, які мають значення для всього суспільства, відносяться до реалізації загальних потреб, інтересів та цілей. В той же час, на різних етапах історичного розвитку соціуму управлінська роль держави по відношенню до тих чи інших сфер суспільної життєдіяльності постійно змінюється. Інформаційний фактор суспільного розвитку набуває глобального значення, що дає підстави констатувати наявність феномену інформаційної революції як результату двох паралельних процесів: постійного зростання ролі та обсягів інформації, необхідної для забезпечення життєдіяльності суспільства, та вдосконалення технологій її накопичення і поширення [5, с. 91].

У результаті цього інформаційна сфера трансформувалась в пріоритетну галузь суспільної життєдіяльності і набула значення одного з ключових об'єктів державного управління.

1.2 Впровадження інформаційних технологій

Впровадження інформаційних технологій у діяльність органів державної влади здійснюється інтенсивними темпами. У ряді державних органів створені основи інформаційно-технологічної інфраструктури, формується організаційно-методичне і кадрове забезпечення ефективного використання інформаційних технологій. Важливу роль у підвищенні ефективності використання інформаційних технологій грає цільова програма, реалізація якої дозволяє сформувати необхідні передумови для впровадження інформаційних технологій на якісно новому рівні. У структурі органів державної влади утворені органи, відповідальні за формування і реалізацію державної політики у сфері використання інформаційних технологій, формується основа системи міжвідомчої координації державних програм і проектів використання інформаційних технологій, визначений порядок створення координаційних і дорадчих органів у цій сфері. Підвищується якість управління процесами використання інформаційних технологій. Значна кількість органів державної влади реалізує відповідні програми, більшість з них має кваліфікований персонал, на який покладена відповідальність за створення і впровадження відомчих інформаційних систем і ресурсів. Успішно реалізуються проекти впровадження автоматизованих інформаційних систем у сфері електронного документообігу, управління матеріально-технічними, фінансовими і кадровими ресурсами, а також проекти інтеграції державних інформаційних ресурсів між собою в рамках впровадження електронних адміністративних регламентів надання державних послуг. Створюються прикладні системи інформаційно-аналітичного забезпечення, формуються бази даних за основними напрямами діяльності органів. Економiка та держава державної влади. Органи державної влади створюють і використовують Інтернет-сайти для розміщення інформації про свою діяльність, а також для надання послуг і забезпечення інтерактивного інформаційного обслуговування громадян і організацій. Оцінка ефективності використання інформаційних технологій, що проводиться щорік, у діяльності органів державної влади є основою для уточнення напрямів реалізації державної політики, коректування державних програм і проектів у цій сфері.

Державне управління інформаційною сферою носить галузевий характер, а такий вид управління, як зазначає Курашвілі Б.П., передбачає здійснення восьми груп функцій: організація системи і процесу управління;

визначення та реалізація політики і стратегії розвитку галузі;

забезпечення розвитку науково-технічного потенціалу галузі;

мобілізація та використання ресурсів галузі;

ситуаційне управління структурами галузі;

управління розвитком інфраструктури галузі;

маркетинг і ринок продукції галузі;

управління інвестиціями, розвитком робочих місць і підготовкою кадрів [7, с. 72].

При цьому, первинну роль відіграє організація системи державного управління, суб'єктом якого виступає держава як базовий політичний інститут політичної системи і політичної організації суспільства, який створюється для налагодження життєдіяльності суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально не однорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності і безпеки, задоволення загально-соціальних проблем [8, с. 97]. В той же час, державне управління набуває державно-організованих форм, які обумовлені функціями та методами впливу на соціальні відносини. На поверхні державно-правових явищ ці форми проявляються насамперед у структурах державного управління і через ці структури реалізуються [9, с. 56]. Як зазначає Атаманчук Г.В., в якості системоутворюючого елемента організаційної структури державного управління виступає державний орган, пов'язаний із формуванням і реалізацією державно-управлінського впливу [10, с. 114]. Таким чином, безпосередньо державне управління здійснюють органи державної виконавчої влади, в системі яких діє розподіл функцій, в основі якого знаходяться сфери впливу, рівень владних повноважень, мета діяльності та організаційні форми її здійснення [11, с. 25]. За цими ж принципами можна класифікувати органи державного управління інформаційною сферою. За організаційно-правовою формою ці органи поділяються на міністерства, державні комітети, державні служби, органи із спеціальним статусом, урядові органи, управління; за підпорядкованістю - органи, що підпорядковуються Кабінету Міністрів України як вищому органу в системі виконавчої влади, та органи, що підпорядковуються “Правова інформатика”, № 2(18) / 2008 11 центральним органам виконавчої влади; за територією поширення управлінського впливу - на центральні та місцеві. Базовою є класифікація органів державного управління інформаційною сферою за їх компетенцією в цій галузі. За цією ознакою вони поділяються на органи загальної та спеціальної компетенції. До органів загальної компетенції відносяться Кабінет Міністрів, Міністерство освіти і науки, Міністерство юстиції та інші органи центральної виконавчої влади, які здійснюють окремі управлінські функції в сфері інформаційних відносин. Органами спеціальної компетенції є ті, що здійснюють безпосереднє управління тими чи іншими елементами інформаційної сфери. Залежно від конкретного виду інформаційних відносин, на які здійснюється управлінський вплив, органи спеціальної компетенції можна поділити на: органи, які здійснюють загальне управління інформаційною сферою та реалізують:

державну інформаційну політику (Державний комітет телебачення і радіомовлення України); органи, що формують і забезпечують реалізацію державної мовної політики та

державної політики у сфері захисту суспільної моралі (Міністерство культури і туризму України); органи, які здійснюють управління в галузі одержання і зберігання інформації

(Державний комітет статистики України та Державний комітет архівів України); органи, що здійснюють моніторинг та аналіз окремих видів інформації (Державний комітет фінансового моніторингу України ).

Запропонована класифікація стосується органів, що здійснюють державне управління гуманітарними аспектами інформаційної сфери, тобто забезпеченням свободи слова та права на інформацію, поширенням інформації ЗМІ, видавничою діяльністю та інші відносини, пов'язані з обігом інформації в суспільстві й державі. Аналіз нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини свідчить про те, що суб'єкти правотворчості під інформаційною сферою розуміють саме її гуманітарний аспект. Так, в 2006 р. кошти, передбачені в державному бюджеті на розвиток інформаційної сфери, були використані на технічне переоснащення обласних державних телерадіокомпаній, випуск книжкової продукції, підтримку творчих спілок у сфері засобів масової інформації, трансляцію телерадіопрограм, вироблених для державних потреб, фінансову підтримку преси, забезпечення участі України у міжнародних форумах, конференціях і виставках, для збирання, обробки та поширення офіційної інформаційної продукції

1.3 Державна політика у сфері використання інформаційних технологій

Державна політика у сфері використання інформаційних технологій направлена на вирішення наступних основних завдань: реалізація стратегічних пріоритетів у використанні інформаційних технологій у державному управлінні, формування єдиного механізму міжвідомчої координації реалізації державних програм і проектів створення державних інформаційних систем і ресурсів відповідно до цілей соціально-економічного розвитку; формування загальної інформаційно-технологічної інфраструктури для забезпечення діяльності органів державної влади; розповсюдження практики надання громадянам і організаціям доступу до відкритої інформації про діяльність органів державної влади, відповідним державним інформаційним ресурсам, зокрема через мережу Інтернет; організація інтерактивного інформаційного обслуговування громадян і організацій з використанням сучасних інформаційних технологій; забезпечення інформаційної безпеки діяльності федеральних органів державної влади і елементів інформаційно-технологічної інфраструктури; розвиток єдиної захищеної телекомунікаційної інфраструктури для державних потреб, системи засвідчуючих центрів в області електронного цифрового підпису і електронної взаємодії, що забезпечує ефективний міжвідомчий інформаційний обмін; розробка стандартів у сфері використання інформаційних технологій у діяльності федеральних органів державної влади, створення державних інформаційних систем, їх інтеграції і сумісного використання в рамках створення загального інформаційного простору федеральних органів державної влади; централізоване створення загальних державних інформаційних ресурсів-регістрів, кадастрів, реєстрів, класифікаторів, що містять повну, несуперечливу, достовірну, актуальну інформацію, необхідну для виконання основних функцій державного управління, забезпечення доступності відповідних даних на міжвідомчому рівні, а також для громадян і організацій відповідно до вимог, встановлених законодавством України; побудова єдиної системи управління процесом використання інформаційних технологій в діяльності органів державної влади, що забезпечує ефективну міжвідомчу координацію державних програм, що реалізовуються, і проектів, їх узгоджене і взаємопов'язане виконання відповідно до основ( них пріоритетів соціально-економічного розвитку; розповсюдження на рівні державної влади практики довгострокового планування державних програм і проектів використання інформаційних технологій, підвищення ефективності управління їх виконанням; збільшення обсягів, об'єднання і централізація закупівель однотипної продукції у сфері інформаційних технологій на користь органів державної влади для отримання ефекту економії; створення єдиної системи моніторингу і контролю ефективності використання інформаційних технологій у діяльності органів державної влади; реалізація комплексних програм підготовки і підвищення кваліфікації державних службовців у частині використання інформаційних технологій, розвиток необхідної освітньої інфраструктури і методичного забезпечення; вдосконалення законодавчої і іншої нормативно-правової бази з метою підвищення ефективності використання інформаційних технологій в діяльності органів державної влади з урахуванням міжнародної практики; захист інтелектуальної власності, недопущення використання у діяльності органів державної влади програмного забезпечення, що не має відповідної ліцензійної підтримки.

2. Результат вдосконалення у напрямку інформації

2.1 Підвищення ефективності реалізації функцій держави

Підвищення ефективності реалізації функцій держави, що встановлюють право, і вдосконалення механізмів державного регулювання на основі створення і розвитку: систем інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної влади; ситуаційних центрів і систем прогнозування і моделювання наслідків державного втручання, погроз соціально-економічному розвитку України; єдиної системи збору, обробки, реєстрації і розповсюдження нормативних правових актів, аналізу відповідності існуючої нормативної правової бази правозастосувальної практики, системи забезпечення законодавчої діяльності, що забезпечує розміщення електронних версій документів, а також облік проходження законопроектів всіма стадіями законодавчого процесу, з обов'язковим підключенням до неї всіх суб'єктів права законодавчої ініціативи.

В цьому процесі можна виділити кілька етапів розвитку. Перший етап (1990 - 1994 рр.) характеризується тим, що органи державного управління інформаційною сферою України формував Кабінет Міністрів України, а їх система базувалась на правонаступництві органів державного управління УРСР. При цьому були успадковані як структурно-функціональні, так й ідеологічні основи управління інформаційними відносинами, що діяли в Радянській Україні. Так, 15 грудня 1990 р. було утворено Головне управління по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації при Раді Міністрів УРСР, яке стало функціональним правонаступником Головліту УРСР, який діяв з 22 січня 1975 р. У Положенні про Управління зазначалось, що метою його діяльності є забезпечення єдиної державної політики по захисту від розголошення відомостей, як становлять державну таємницю, в матеріалах, що поширюються через пресу та інші засоби масової інформації (книжкова продукція, газети і журнали, теле та радіопрограми, кінодокументалістика, інші форми публічного поширення інформації). 3 січня 1992 р. було затверджено нове Положення про Головне управління по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації при Кабінеті Міністрів України, а 5 липня 1993 р. управління було реформовано в Державний комітет України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації, що суттєво його роль в управлінні інформаційною сферою не змінило. Аналогічно, 1 серпня 1992 р. на базі Державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, що діяв з 23 лютого 1973 р., було утворено Державний комітет України по пресі, метою діяльності якого була реалізація державної політики у сфері видавничої справи в усіх її видах і формах, координація діяльності підприємств і організацій галузі та забезпечення державної підтримки у вирішенні ними завдань щодо задоволення потреб населення і суспільного виробництва [13]. 22 листопада 1993 р. комітет по пресі реформовано в Державний комітет України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження, розширено його мету діяльності, завдання та функції. Так, до компетенції комітету була віднесена реалізація державної політики у сфері видавничої справи, поліграфії та книгорозповсюдження, розробка та здійснення заходів щодо розвитку матеріально-технічної бази друкованих засобів масової інформації та книговидання [14]. Другий етап (1994 - 1997 рр.) становлення системи управління інформаційною сферою характеризується активним включенням Президента України в процеси формування органів державного управління, надання центральним органам державного управління інформаційною сферою більш високого статусу в ієрархії державного апарату та розширенням їх компетенції, створенням нових органів. Так, згідно з Указом Президента від 18 листопада 1994 р. на базі Державного комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження і Державного комітету України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації було утворено Міністерство у справах преси та інформації, яке згодом було перейменоване в Міністерство інформації. У Положенні про Міністерство зазначалось, що воно бере участь у виробленні державної політики у сфері преси, книговидання і книгорозповсюдження, створення і захисту національного інформаційного простору та забезпечує її реалізацію, здійснює заходи щодо розвитку поліграфічної промисловості, забезпечує інформаційну безпеку з питань, що належать до його компетенції [15].

2.2 Підвищення ефективності правозастосувальної діяльності

Серед проблем, пов'язаних із розвитком держави у період збільшення ризиків та кризових явищ суспільного розвитку, проблема підвищення ефективності системи державної служби набуває особливої актуальності. Адже ефективна державна служба становить один із найважливіших чинників успішної реалізації політичних, економічних, соціальних та антикризових програм в Україні. Її діяльність має бути орієнтована на демократичні цінності, серед яких: захист прав та свобод людини і громадянина; створення умов для економічної та політичної свободи, а також добробуту всіх громадян; забезпечення розвитку відкритого громадянського суспільства, прогнозування і подолання кризових явищ у суспільстві. Тільки високо% професійна державна служба здатна забезпечити демократичне, правове, ефективне та результативне державне управління. В інтересах громадян державна служба повинна забезпечити результативну та стабільну діяльність органів державної влади відповідно до їх завдань, функцій і повноважень на конституційних засадах. Ця система має бути прозорою, гарантувати верховенство закону, затвердження дієвих механізмів громадського контролю за діяльністю влади. Підвищення ефективності правозастосувальної діяльності органів державної влади на основі створення і розвитку: систем обліку і аналізу об'єктів державного управління, зокрема об'єктів, що є державним майном; систем планування і аналізу ефективності діяльності державних підприємств і установ; систем, що забезпечують розміщення в мережі Інтернет інформації про діяльність органів державної влади, доступ громадян і організацій до відкритих відомчих інформаційних ресурсів, інтерактивне інформаційне обслуговування громадян і організацій; пунктів суспільного доступу до інформаційних ресурсів; центрів телефонного обслуговування, що забезпечують можливість безкоштовного звернення громадян і організацій у відповідні органи державної влади і отримання ними відкритої інформації; систем обліку і контролю результатів розгляду звернень громадян.

2.3 Підвищення ефективності виконання контрольних і наглядових функцій

Відповідно до статей 7, 15 та 56 Закону України “Про Національний банк України”, статей 39, 44 та 66 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, з метою підвищення ефективності корпоративного управління в банках та банківських групах шляхом удосконалення системи внутрішнього контролю Правління Національного банку України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Затвердити Положення про організацію системи внутрішнього контролю в банках України та банківських групах (далі Положення), що додається.

2. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 29 грудня 2014 року № 867 “Про затвердження Положення про організацію внутрішнього контролю в банках України”.

3. Банки України/відповідальні особи банківських груп:

1) зобов'язані привести свою діяльність у відповідність до вимог Положення до 02 січня 2020 року;

2) мають право забезпечувати виконання вимог розділу IV Положення в терміни, установлені в додатку до постанови Правління Національного банку України від 11 червня 2018 року № 64 “Про затвердження Положення про організацію системи управління ризиками в банках України та банківських групах” (зі змінами).

4. Департаменту методології (Наталія Іваненко) після офіційного опублікування довести до відома банків України інформацію про прийняття цієї постанови.

5. Контроль за виконанням цієї постанови покласти на першого заступника Голови Національного банку України Катерину Рожкову.

6. Постанова набирає чинності з дня, наступного за днем її офіційного опублікування.

Підвищення ефективності виконання контрольних і наглядових функцій на основі створення і розвитку систем: моніторингу ефективності правозастосувальної діяльності на користь органів державної влади, громадян і організацій; інформаційної підтримки слідчих дій, визначення характеру і аналізу причин правопорушень; інформаційного забезпечення діяльності судів, обліку звернень громадян і організацій, судових справ і судових рішень, підтримки судового діловодства.

2.4 Зниження операційних витрат на зміст державного апарату

В умовах проведення в Україні державно-правових реформ, особливої актуальності набуває проблема підвищення ефективності управління соціально-економічним розвитком міста, бо створення цілісної, ефективної та гнучкої системи управління в місті має важливе значення для формування громадянського суспільства і правової держави в цілому. Характерними рисами сучасної політики органів місцевого самоврядування, як і органів державної влади, у сфері забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку відповідного населеного пункту, на жаль, іноді є їх неефективність, непослідовність, недостатня наукова обґрунтованість, незадовільна координація та взаємоузгодженість дій. Це, у свою чергу, викликано недостатнім нормативно-правовим, організаційним, науково-методичним, інформаційно-аналітичним та ресурсним забезпеченням. Підвищення ефективності у сфері забезпечення збалансованого розвитку міста є важливою проблемою органів місцевого самоврядування, державної влади, громадських організацій та наукових установ, актуальність якої, враховуючи наявність негативних тенденцій у цій сфері, постійно збільшується Зниження операційних витрат на зміст державного апарату, підвищення ефективності управління ресурсами органів державної влади на основі створення і розвитку систем: управління фінансовими, матеріально-технічними, кадровими ресурсами; документаційного забезпечення діяльності органів державної влади, електронного документообігу на основі електронних адміністративних регламентів; забезпечення персональної і групової роботи державних службовців з документами; планування і моніторингу діяльності підвідомчих організацій і підрозділів; управління проектною діяльністю; проведення закупівель для державних потреб і моніторингу цін; аналізу ключових показників ефективності і результативності діяльності органів державної влади.

2.5 Зростання кваліфікації державних службовців

Професійний розвиток держслужбовців є одним із важливих (пріоритетних) напрямів у системі держуправління і кадрової політики. В умовах проведення адміністративної реформи і кардинального реформування системи держуправління в Україні вимога професійного розвитку і додаткової профосвіти держслужбовців стає особливо актуальною. На сьогодні проблема недостатності професіоналізму і компетентності службовців системи державного управління є офіційно визнаною, значна частина наших чиновників ще не має ні досвіду служби, ні необхідних знань і умінь. Останнім часом дедалі частіше на державну службу приходять особи, що не пройшли правової, соціально-економічної управлінської підготовки, необхідної для службової діяльності. У більшості випадків у держуправлінні працюють фахівці, які не володіють системою наукових знань у галузі державного управління, правознавства, політології, соціології, маркетингу і менеджменту, психології й інформатики, необхідними навичками для розв'язання складних соціально-політичних і соціально-економічних завдань. Але запорука успіху всіх реформ полягає в тому, щоб у системі державного управління працювали компетентні висококваліфіковані кадри, здатні до творчого вирішення завдань, що стоять перед ними. Це обумовлює необхідність створення єдиної системи неперервної професійної освіти кадрів для органів державного управління. Ефективною така система може бути лише у тому випадку, якщо в основі її формування і функціонування лежить науково обумовлена і логічно струнка комплексна програма, а також якщо створено належне правове підґрунтя для її реалізації. Розвиток загальнонаціональної державної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації держслужбовців здійснюється на конституційних принципах, концептуальних положеннях адміністративної реформи, на принципах оновленого законодавства про державну службу, освіту та інших нормативно-правових актів. Зростання кваліфікації державних службовців на основі створення і розвитку інформаційної системи підтримки безперервної професійної освіти державних службовців, системи управління знаннями.

2.6 Вдосконалення взаємодії органів державної влади

Задовольнити цю зростаючу потребу в таких фахівцях можна тільки через їх масову підготовку та перепідготовку в системі професійної освіти державних службовців. Для організації подібного навчання і має бути розроблена практикоорієнтована навчальна програма “Розвиток діалогу між громадянським суспільством і органами влади”. Отже, органи влади мають розглядатися як надавачі послуг, а громадяни - не як прохачі, відвідувачі, зацікавлені особи, а як клієнти - споживачі цих послуг. Тільки за цієї умови влада зможе налагодити дійсно конструктивний діалог з громадськістю, а відтак, стане відкритою й ефективною. З метою залучення громадян до участі у формуванні та реалізації державної політики Президент України і Кабінет Міністрів України запроваджують проведення консультацій з громадськістю з найбільш важливих для суспільства питань [9; 14-17]. Консультації з громадськістю проводяться з метою: залучення громадян до участі в управлінні державними справами; забезпечення вільного доступу громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади; забезпечення гласності, відкритості та прозорості в діяльності органів влади; сприяння системному діалогу органів виконавчої влади і громадськості; підвищення якості підготовки та прийняття рішень з важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням думки громадськості; створення умов для участі громадян у розробленні проектів рішень влади з питань, що є важливими для суспільства [8]. Консультації з громадськістю - це процес комунікації між органами державної влади та місцевого самоврядування і громадянами та їх об'єднаннями. Метою проведення консультацій з громадськістю є прийняття рішень, у яких буде враховано права, інтереси та знання всіх зацікавлених сторін. Консультації з громадськістю надають можливість громадянам впливати на зміст рішень, що ухвалюються органами влади. В обов'язковому порядку проводяться консультації з громадськістю щодо: проектів нормативно-правових актів, які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян; проектів державних і регіональних програм економічного, соціального і культурного розвитку, рішень про хід їх виконання; звітів головних розпорядників коштів Державного бюджету України про витрачання бюджетних коштів за минулий рік; інформації про роботу Кабінету Міністрів, центральних та місцевих органів виконавчої влади [8; 18]. Формою проведення консультацій з громадськістю є публічне громадське обговорення: конференції, семінари, форуми, громадські слухання, круглі столи, збори, зустрічі з громадськістю, робота громадських приймалень, теле або радіодебати, дискусії, діалоги, інтерв'ю, підготовка інших матеріалів для оприлюднення в засобах масової інформації, інтернет-конференції, телефонні “гарячі лінії”, інтерактивне спілкування в інших формах [14]. Строки і питання для проведення консультацій з громадськістю визначаються в орієнтовному плані, який складається та затверджується органами виконавчої влади до початку року за пропозиціями громадських рад. Зазначений план до початку року оприлюднюється в засобах масової інформації, на офіційних веб-сайтах відповідних органів виконавчої влади чи в інший спосіб доводиться до відома громадськості. 4 Проведення консультацій з громадськістю ініціюється органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування або відповідною громадською радою. Також ініціювати проведення консультацій з громадськістю може об'єднання громадян, яке має звернутися до відповідної громадської ради або органу виконавчої влади. У разі, коли пропозиція щодо проведення консультацій надійшла не менш як від трьох легалізованих об'єднань громадян, діяльність яких поширюється на відповідну територію, проведення консультацій з громадськістю обов'язкове. Вдосконалення взаємодії органів державної влади, регіональних органів і органів місцевої самоврядності на основі створення єдиної телекомунікаційної інфраструктури для державних потреб, систем засвідчуючих центрів в сфері електронного цифрового підпису і електронної взаємодії.

3. Безпека інформації

Підвищення інформаційної відвертості діяльності органів державної влади, доступності відповідної інформації для громадян і організацій, а також створення механізмів суспільного контролю їх діяльності необхідно забезпечувати шляхом створення: загальнодержавних інформаційних ресурсів, а також інформаційних ресурсів, що містять інформацію про діяльність органів державної влади, з наданням доступу до них громадян і організацій, зокрема через мережу Інтернет; єдиної системи навігації в мережі Інтернет по загальнодержавних інформаційних ресурсах, а також інформаційних ресурсах органів державної влади; інфраструктури пунктів суспільного доступу до інформації про діяльність органів державної влади і державних інформаційних ресурсів; систем обліку і обробки запитів громадян про надання інформації і контролю їх виконання; системи публікації і розповсюдження відомостей про діяльність органів державної влади; системи підтвердження передачі інформації в електронному вигляді, її достовірності, а також будь`яких дій з її зміни в процесі міжвідомчої взаємодії, а також взаємодії органів державної влади з населенням і організаціями; механізмів навчання громадян щодо їх прав і можливостей використання інформаційних технологій при взаємодії з органами державної влади. Відповідно до основних положень Доктрини інформаційної безпеки України, вирішення РНБО України від 21 березня 2008 року "Про невідкладні за( ходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України" [10] забезпечення не( обхідного рівня безпеки державних інформаційних систем і ресурсів, їх цілісності і конфіденційності засновано на застосуванні єдиних вимог захисту інформації від несанкціонованого доступу або зміни, дії комп'ютерних атак і вірусів, а також на використанні сертифікованих вітчизняних засобів попередження і виявлення комп'ютерних атак і захисту інформації, що розробляються і вироблюються організаціями, що отри( мали в установленому порядку необхідні ліцензії. Застосування криптографічних засобів захисту інформації є обов'язковим для інформаційних систем і ресурсів, що містять відомості, що складають державні таємниці. Контроль використання, захист державних інформаційних систем і ресурсів від несанкціонованих дій повинні забезпечуватися на основі створення комплексної системи моніторингу і обліку операцій при роботі з державними інформаційними системами і ресурсами. Діяльність органів державної влади в області забезпечення безпеки інформації, що належить обов'язковому захисту, регулюється нормативними правовими актами України, що видаються в установленому порядку.

Висновки

Політику державного управління в області використання сучасних інформаційних технологій в діяльності органів державної влади необхідно засновувати на наступних принципах: підпорядкування процесів використання інформаційних технологій вирішенню пріоритетних завдань соціально-економічного розвитку, модернізації системи державного управління, забезпечення обороноздатності й національної безпеки країни; визначення напрямів і обсягів бюджетних витрат в області використання інформаційних технологій в державному управлінні на основі конкретних вимірних результатів і показників ефективності діяльності органів державної влади; консолідація бюджетних коштів на створенні державних інформаційних систем, що мають важливе соціально-економічне і політичне значення; централізоване створення загальних для органів державної влади елементів інформаційно-технологічної інфраструктури; забезпечення узгодженості й збалансованості впровадження інформаційних технологій в діяльність органів державної влади; узгодженість нормативної правової і методичної бази у сфері інформаційних технологій на всіх рівнях; відвертість і прозорість використання інформаційних технологій в діяльності органів державної влади; виключення дублювання бюджетних витрат на створення державних інформаційних ресурсів і систем; уніфікація елементів інформаційно-технологічної інфраструктури, використання типових рішень при створенні державних інформаційних систем органів державної влади. Основними напрямами підвищення рівня захищеності об'єктів загальної інформаційно-технологічної інфраструктури органів державної влади на сучасному рівні повинно бути: забезпечення комплексного підходу до вирішення завдань інформаційної безпеки з урахуванням необхідності диференціювання її рівня в різних органах державної влади; розробка моделі, погроз інформаційної безпеки; визначення технічних вимог і критеріїв визначення критичних об'єктів інформаційно-технологічної інфраструктури, створення реєстру критично важливих об'єктів, розробка заходів щодо їх захисту і засобів нагляду за дотриманням відповідних вимог; забезпечення ефективного моніторингу стану інформаційної безпеки; вдосконалення нормативної правової і методичної бази в області захисту державних інформаційних систем і ресурсів, формування єдиного порядку узгодження технічних завдань на забезпечення інформаційної безпеки державних інформаційних систем і ресурсів; проведення уповноваженими органами державної влади атестації державних інформаційних систем і ресурсів, використовуваних у діяльності органів державної влади, і контроль їх відповідності вимогам інформаційної безпеки; створення фізично відособленого телекомунікаційного сегмента спеціального призначення, що забезпечує можливість обміну в електронному вигляді інформацією, що містить державну таємницю, обмеженого довкола органів державної влади; розвиток засобів захисту інформації, систем забезпечення безпеки електронного документообігу, системи контролю дій державних службовців й роботі з інформацією, розвиток і вдосконалення захищених засобів обробки інформації загального застосування, систем засвідчуючих центрів у області електронного цифрового підпису, а також систем їх сертифікації і аудиту.

Література

державний суспільний громадськість

1. Указ Президента України № 1276 / 2005 від 15 вересня 2005 року "Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики" // Офіційний вісник України. -- 2005. -- № 38. -- ст. 2363.

2. Указ Президента України № 325 від 17 травня 2001 року "Про підготовку пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади" // Урядовий кур'єр. -- 2001. -- № 88.

3. Указ Президента України № 1338 / 2005 від 26 вересня 2005 року "Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері" // Офіційний вісник України. --2005. -- № 39. -- ст. 2455.

4. Державне управління: теорія і практика. За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора Авер'янова В.Б. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 432 с.

5. Державне управління: Словник-довідник; За заг. ред. В.М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - 228 с.

6. Закон України "Про електронні документи та електронний документообіг" від 22 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. -- 2003. -- № 36. -- ст. 275.

7. Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України, 1992. -- № 48.

8. Закон України "Про Національну програму інформатизації" від 4 лютого 1998 року // Відомості Верховної Ради України. -- 1998. -- № 27--28. -- ст. 181.

9. Закон України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" від 23 вересня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. -- 1997. -- № 49. -- ст. 299.

10. Закон України "Про телекомунікації" від 18 листопада 2003 року // Відомості Верховної Ради України. -- 2004. -- № 12. -- ст. 299.

11. Закон України "Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007--2015 роки" // Відомості Верховної Ради України, 2007. -- № 12. -- ст. 102.

12.Указ Президента України № 377 / 2008 від 23 квітня 2008 року "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 березня 2008 року "Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України": http: zakonl. rada. gov. ua

13. Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні, схвалені Постановою Верховної Ради України від 1 грудня 2005 року № 3175 IV // Відомості Верховної Ради України. -- 2006. -- № 15. -- ст. 131.

14. Декларація принципів "Побудова інформаційного суспільства -- глобальне завдвння в новому тися( чолітті" від 12. 12. 2003 р.

15. Перелік інформаційних та інших послуг електронної інформації системи "Електронний Уряд", затверджений Наказом Державного комітету зв'язку та інформатизації України від 15. 08. 2003 р. № 149 // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів № 26930 / 2003.

16. Проблеми реформування законодавства України у галузі інформації (аналітична записка центру політико-правових реформ): www. pravo. org. ua -- сайт Центру політико-правових реформ.

17. Нисневич Ю.А. Информационный фактор политической модернизации // Вестник Московского университета. Сер.12, Политические науки. - 2001. - С. 89-94.

Размещено на Allbest.ru